Світоглядні орієнтації художньої культури античності

Релігія стародавніх греків і римлян, як у багатьох народів світу, представляла собою віру в багатобожжя. Спочатку боги-культи були общинно-місцевого характеру, потім намітилася тенденція поглинання місцевих богів великими богами (у Греції - богами-олімпійцями, в Римі - верховними богами, причому грецькі традиції пантеону переселилися в Рим). Безсумнівно, у стародавніх греків і римлян була язичницька віра, вона підкріплювалася міфологічними віруваннями, а міфологія стала відображенням світорозуміння стародавньої людини. Створення великих і складних міфологічних оповідань було справою багатьох поколінь, тому невипадково шар міфів представлялет собою цінну частину світової літератури.
Міфи поклали початок розвитку епосу як у фольклорі, так і в художній літературі. Греки і римляни, спираючись на міфологічні сюжети, створювали свої епічні твори; до таких можна віднести грецькі твори «Іліада» і «Одіссея» і римську «Енеїду».
Основні риси античного епосу запозичувалися середньовічними казками, і тому можна виділити безліч спільних рис між античним і середньовічним епосом:
1) у центрі оповіді - людина, її доля і участь в долі держави (міста і т.д.);
2) форма оповідання - подорож з пригодами та вчиненням подвигів;
3) образ героя - образ воїна: переможця, героїчної людини;
4) обов'язкова наявність героїв особливого плану - надсили (у Греції та Римі цією силою є боги);
5) мова і стиль дуже великовагових, громіздкі; повільний розвиток сюжетів, безліч авторських відступів;
6) автор у ході розповіді займає різні позиції: то спостерігач, то учасник подій, то історикописець (але в середньовічному епосі авторське начало ослаблене в зв'язку з існуванням більшості творів в усній формі).
Багатство міфологічних сюжетів невичерпне. Їх глибокий символізм дозволяє авторам послеантічних епох, звертаючись до одного й того ж міфу, розкривати його новий сенс. Як приклад можна навести долю одного з найпопулярніших міфів - міфу про Антигоні. Найбільш яскраве втілення він знайшов у трагедії давньогрецького драматурга Софокла; нове трактування цей міф знайшов у творах Расіна і Альфьєрі. Особливо часто сюжет використовувався в оперному мистецтві XVIII століття. У ХХ столітті письменники особливо підкреслювали гуманістичну спрямованість і пацифістські ідеї міфу. Антивоєнними вийшли п'єса Б. Брехта «Антігона» (1948 р) І новела Р. Хоххут «Берлінська Антігона» (1966 р).
Якщо міф втрачає свої властивості, він перетворюється на казку. У справжньому міфі завжди відображена дійсність, це дозволяє письменникам аж до сучасності використовувати його для різного тлумачення і нового осмислення в трактуванні своїх творsd/

Культура античних Греції і Риму являє собою процес становлення і розвитку різних форм матеріальної і духовної діяльності. «У конкретні періоди суспільні пріоритети віддаються різних видів цієї діяльності, але у всі століття найбільш повно висловлювала свої тенденції античності культура художня - мистецтво.»
Перш за все антична художня культура (особливо грецька) космологічна (космос виступає її абсолютом), і в такому підході до світу, природи, космосу античні люди розробляли естетичні категорії, тісно пов'язані між собою: краса (в її основі лежать характеристики онтологічного порядку: домірність, визначеність і єдність у різноманітті), міра (характеристика досконалості) і гармонія (розуміння всього між видимими частинами споглядаємо і «внутрішньою природою речей»).
Грецьке мистецтво визначалося наявністю канонів, сукупності правил, що визначають основні естетичні принципи, а культура Риму відрізняється від неї великою різноманітністю і строкатістю форм, так як римське мистецтво відчувала вплив грецької та інших народів, підкорених Римом.