Завоювання світу

—Час не чекає, — сказав Диктатор. — Але перш ніж діяти давніми методами, випробуємо спосіб переконання. Правда, він ніколи не давав золотих плодів, проте, можли­во, ти зумієш втовкмачити людям, для чого треба запису­ватися в твої легіони.

— Постараюсь.

Вийшовши з будинку, сигом побачив неподалік знайо­мого садівника. Це був рум’яний, веселий, середніх літ чо­ловік, що майже завжди насвистував пісню.

“Типовий солдат — не впадає в тугу, не втрачає само­владання, — подумав сигом і зупинився. — Не варто почи­нати відразу з маси. Краще спробувати на оцьому. Тим па­че що ми добрі знайомі”. Підійшов до садівника, що схилив­ся над тюльпанами…

— Добридень!

— Добридень! Поглянь на ці тюльпани. Ти не бачиш в них чого-небудь незвичайного?

— Ні. Тюльпани як тюльпани. У одного трохи пожовк­ло листя, — сказав сигом, придивившись, — а в цибульці осе­лився черв’як.

— Але ж вони фіолетові! Мені пощастило виростити й чорні. Глянь, як пожадливо розтуляють вони чашечки, як тичинки горять і переливаються на сонці крапельками ро­си. А ось несподіваний сріблястий перехід, поряд жилка теж срібляста, але не блищить. Глянь-бо, глянь — кінчики пе­люсток загорілися, наче рубін, поступово втрачаючи густо­ту барв, як розбавлене вино…

— Можу запропонувати тобі дещо краще, — сказав сигом.

— Новий сорт тюльпанів?

— О, даруй! Я взагалі не розумію, чому така людина, як ти, цілісінькі дні нидіє над квітами, — з досадою мовив сигом.

— Це моя робота. Вона не гірша за будь-яку іншу.

— У мене є діло, достойне тебе. Я збираю армію для за­воювання світу.

— Он воно що!.. — аж свиснув садівник од здивуван­ня. — Спасибі за турботи, але мені треба працювати.

— Оце ти називаєш “працювати”? Може, хтось їстиме твої квіти?

— Ні, — осміхнувся садівник.

— З них пошиють одяг? Збудують житло?

— Теж ні.

— Яка ж од них користь?

— Вони дають людям радість.

— Невагомі слова. В них порожнеча.

Садівник замислився: як пояснити? Потім сказав:

— Ти все міряєш на “розумно” і “нерозумно”. Отже, кві­ти дають людям радість, а вона допомагає жити й працю­вати! Хіба це нерозумно? Навіщо ж мені йти з тобою на завоювання світу, коли мій світ тут? Поглянь, як він мі­ниться всіма барвами, розмовляє зі мною своєю мовою. Як­що хочеш завоювати хоча б його, для початку допоможи ме­ні полити грядки…

*

Біля виходу з саду просто на густій траві сидів студент і уважно читав, морщачись, як від зубного болю:

“Є багато способів повернення молекули в її нормальний стан. Спосіб перший…”

— Що з тобою? — запитав сигом. — У тебе поганий ви­гляд.

— Екзамени на носі, тут не до вигляду.

— Може, тобі варто змінити заняття?

— Ви маєте рацію, Тільки спочатку треба скласти се­сію. Потім поїду в гори, — відповів студент і знову схилив­ся над книжкою.

— Даруй, що відриваю тебе, але мені конче треба зна­ти що ти збираєшся робити потім?

— Коли?

— Після навчання.

— Подамся завойовувати світ: піду з геологами в далекі краї шукати руду.

— А хочеш завойовувати його вже тепер? Хочеш мати все, про що мрієш?

— Яким чином? Чи ви навчите мене у сні і негайно призначите начальником партії? — засміявся студент.

— Запишися в армію, яку я поведу на завоювання і перебудову світу.

— Ого! А зможете?

— Я сигом. Знаєш, що це таке?

— Ще б пак! Але в такому разі вам нічого не варто зруйнувати місто чи зробити проект атомного центру. Ад­же ви за частки секунди перемножуєте стозначні числа і розв’язуєте найскладніші задачі? Ви мислите в сотні разів швидше, ніж людина?

— Ти помилився, — не без гордощів відповів сигом. — У тисячі разів.

— Тоді допоможіть мені розв’язати одну задачку з фі­зики, а світ од вас нікуди не дінеться. Оцю…

Сигом побіжно глянув на задачу, взяв олівець і написав відповідь.

— Дурниця, — зронив він. — Я ж тобі пропоную…

— Завоювання світу, — доказав за нього студент. — Але хіба то не більша дурниця?

— Отже, ти не підеш зі мною?

— Шкода, але я не дозрів для такої місії, — знову за­сміявся студент, — і тому поступаюся перед вами і цілком довіряю її вам… разом з усіма наслідками. А моя доля — зубрити. Щоб завоювати світ, не завадить спочатку зрозу­міти його. Хтось сказав, що зрозуміти світ навіть важче, ніж створити його…

— Я не жартую, — образився сигом.

— Мій професор теж. Особливо на екзаменах. Не відво­лікайте мене, будь ласка. “Для повернення молекули в її нормальний стан…”

*

— Чудова погода, правда?

Дівчина сором’язливо всміхнулася. “Симпатичний, на­віть вродливий, — подумала, непомітно кидаючи погляди на сигома. — Тільки знайомиться надто вже по-старомодному. Але це непогано”. Вона не уявляла, що сигом дуже пишав­ся, вважаючи, що видумав універсальну фразу для знайом­ства.

— Погода справді чудова, — відповіла дівчина, беручи ініціативу в свої руки. — Вам теж у цей бік?

Вони повільно йшли поряд. Сигом мовчав, і дівчина за­питала:

— Ви приїжджий? Що робите?

— Я хочу завоювати світ і зробити його розумним… — Сигом ждав, що вона скаже, і зітхнув з полегкістю, вперше почувши:

— О, це чудово!

Тоді сигом вирішив не гаяти жодної секунди.

— А ви пішли б зі мною?

“Чого це він так одразу? Справді, якийсь дивний. Таких тепер майже нема. Як у кіно!” І вона прощебетала:

— Згодна.

— Уявляєте, ми проходимо різними країнами, ламаємо вікові забобони!

— Чудово! — проворкувала дівчина.

— Ми будуємо свій світ, що грунтується на розумові…

— І коханні… — прошепотіла вона.

Сигом вів далі:

— Всі посядуть те становище, на яке заслуговують. Сильні будуть панами, кволі — рабами.

— Даруйте, рабою я не згодна! — Вона рішуче хитнула головою.

— Ви будете панею, адже ви прийдете в цей світ заво­йовницею.

— Разом з тобою. — Вона вирішила, що пора вже пере­ходити на “ти”.

— Ми збудуємо стійкий світ тут, на Землі, а потім по­летимо на нові планети…

— Завжди мріяла мати свій літак…

— Не перебивай, слухай уважно. Там, на далеких пла­нетах, ми насадимо ті ж розумні принципи, ми не допу­стимо слинтяйства і розхлябаності. Там, у зірковому мо­рі…

— Так, так, море втіх, — шепотіла вона, хвилюючись, відчувши його сильну руку на своєму плечі.

— Зможуть уціліти тільки найсильніші, адже там не буде затишних квартир…

— А твоя квартира?

Він різко зупинився.

— Яка квартира?

— Ну, в якій ми житимемо.

— Я кажу про завоювання країн, континентів, планет!

— А навіщо нам континенти? Адже я теж кажу про ці­лий світ: зручна квартира, діти — два хлопчики й дівчин­ка, чи краще — дві дівчинки й хлопчик. І хай до нас хо­дять друзі, багато друзів… Чекай, куди ж ти?

*

Синій комбінезон. Похмурий погляд. Згорблена спина. Важкі натруджені руки.

“Цьому є за що боротися”, — подумав сигом і підійшов до робітника.

— Видно, нелегкий випав день?

Робітник ледь скосив око на незнайомця, стенув плечи­ма, ніби кажучи: сам бачиш.

— А багато заробляєте?

— Тепер заробиш…

— А хотіли б ви розбагатіти і жити, не знаючи горя?

— Хто ж цього не хоче? Та тільки як це зробити?

— Хіба мало країн, які можна завоювати і навести там повий лад…

Сигом не встиг закінчити фрази. Обличчя робітника мит­тю змінилося, брови зійшлися на переніссі. Він схопив сигома за комір:

— Цю пісню ми вже чули. І не думай, що ми встигли забути. Ось у мене на руці не вистачає двох пальців. А з тих, хто пішов зі мною, не повернувся жоден. Досить! Біль­ше нас не обдуриш!

— Ніхто й не збирається робити цього,— сказав сигом, відчуваючи незрозумілу втому і спустошеність.

— Кмітливий, — посміхнувся робітник. — А якщо спро­буєте, ми швидко вас втихомиримо. Так і передай своїм ха­зяям: у нас пам’ять довга. Для них же краще сидіти тихо і не нагадувати про себе.

*

Сигом зайшов у лікарню і побрів коридором, зазираючи в думки зустрічних лікарів і сестер. Так він дізнався про хворих 16-ї палати. Енергії лишалося зовсім мало. Дове­лося позбутися захисної оболонки і стати видимим. Він за­йшов у палату, побіжно окинув поглядом хворих і сів на ліжко.

— Здрастуйте, професоре. Як ся маєте?

Хворий, професор-хімік, здивовано глянув на нього.

— Здрастуйте, лікарю. Раніше я вас не бачив.

— Я не лікар. Прийшов з вами попрощатись і дечим скористатися. Як бачите, я з вами відвертий: мені бракує часу.

— Навряд щоб у мене його було більше, — усміхнувся професор.

— Знаю. Вам лишилося жити лічені години: не більше трьох–чотирьох діб.

— Дякую за відвертість.

— Не варто. Ви розумієте, що ці останні дні й ночі не будуть надто приємні? Біль, відчай, забуття, знову біль… Чи не краще для вас умерти миттєво?

— Хто ви такий? — спохмурнів професор.

— Сигом.

— Знаю. Але чому ж тоді ви кажете про смерть?

— Я сказав “сигом”, та не повідомив, хто і як мене створив. Справа в тому, що я створений фірмою “Диктатор і К°” і живлюся АТФ. Енергія вичерпується. Шукати тва­рин мені ніколи і засвоювати їх АТФ важче.

— Розумію, — мовив професор. На його змученому, але виразному обличчі майнув осуд, гіркота, іронія. Страху не було.

Сигом сповнився повагою до мужності цієї людини.

— Нічого не вдієш, — трохи з жалем сказав він. — Те, що ми з вами вороги, визначено заздалегідь. Так само, як те, що ви вороги тварин, яких з’їдаєте.

— Але ж вас створила людина.

— Яка різниця! Вона створила за принципом який існує в природі.

— Вона вибрала певний принцип, змусивши вас живи­тись АТФ. Але, вбиваючи мене, ви завдаєте шкоди собі.

— Чому?

— З якої тканини вас створено?

— В основному з штучних пластичних білків.

— Я все життя вивчав їх синтез. Гляньте на ці арку­ші. — Професор узяв із столика списані аркуші паперу. — Я поспішаю вивести формулу нового типу пластбілка. Якщо мені пощастить, ви зможете добудувати в собі нові органи…

— Що ж, це — ви. Але поряд — інший хворий. Йому лишилося жити ще менше, ніж вам. Він знепритомнів…

— Що ви знаєте про час людського життя, сигоме? Хіба він незмінний? Хвилина в ньому іноді значить більше, ніж рік. Можливо, отямившись, мій сусіда напише останню за­писку додому і поверне чи врятує чиєсь життя, яке так по­трібно вам. Ми всі залежимо один від одного більше, ніж мурашки в мурашнику.

— Прощавайте! — сказав сигом і встав, похитуючись. — Постараюся знайти тварину. Було б добре, коли б ви встиг­ли закінчити формулу.

— Побудьте кілька днів зі мною — і дізнаєтесь.

— Не маю часу — виконую наказ Диктатора: готуюсь до завоювання світу.

— Його вже завойовували багато разів, і завжди наслі­док був один. Невже ви не читаєте книжок?

— Тільки ті, що дає мені Диктатор. Там цього не було.

Професор підвів голову і довгим поглядом подивився в очі сигому:

— А ви зробіть те, що й люди: переступіть заборону!

*

— У тебе чудовий вигляд, — сказав Диктатор, відзна­чивши, що шкіра сигома ледь мерехтить, віддаючи в про­стір зайвину енергії. — Чим ти харчувався ці півтора міся­ця? Тваринами чи людьми?

— Ні тими, ні іншими. Я переробив у себе систему жив­лення і створив енергетичні батареї та акумулятори.Тепер живлюсь енергією, розсіяною в просторі: сонячним світлом, космічними променями. Мені нікого не треба вбивати, щоб наїстись. Енергії у мене вдосталь.

— Ти стаєш самостійним,— майже спокійно відповів Диктатор, але його пальці, що стискали бильця крісла, не­сподівано побіліли. — А чи пощастило тобі найголовніше — переконати людей, щоб вони вступали в твої легіони? Для початку ти міг би використати гурт підлітків, яким допо­міг вкрасти автомобіль.

— Це неможливо.

— Їх вистежила поліція?

— Ні. Вони перебили один одного, домагаючись того, що забрали в іншого.

— Шкода. А інші люди?

— Я розмовляв з багатьма, але кожен з них завойовує свій світ, і ніхто не хоче гинути на війні.

Диктатор забарабанив пальцями об стіл.

— Раби! Стадо! Але я передбачив це. У мене готовий новий план. Ти проникнеш на склад, вкрадеш з контейне­ра водневу бомбу і кинеш її, куди я вкажу. Почнеться вій­на, мобілізація — і ми матимемо армію.

— Не хочуть добром, поженемо силою? — запитав си­гом, і його голос видався Диктаторові незнайомим.

— Ми захопимо сусідні країни — і колесо закрутиться. Аби тільки виграти війну. Тоді почнемо будувати…

— Табори смерті? — перебив його сигом. — Це вже бу­ло. І всі знають, чим скінчилося.

— Звідки тобі відомо?

— З книжок.

— Але другий закон програми забороняв тобі відвідува­ти бібліотеки.

— Ти дав мені розум. Про яку ж програму йдеться? Розум — це і є програма. Я не хочу сіяти зло. Це не­гуманно.

Диктатор докірливо похитав головою. Його біляве во­лосся впало на лоб, із-за нього, наче з-за кущів, пильнува­ли сторожкі голубі очі.

— Що я чую? Ти повторюєш чужі слова?

— Можна вживати різні слова. Але поняття “добро” і “зло”, “гуманність” і “негуманність” точно відповідають поняттям “розумно” і “нерозумно”. Це дуже проста істина, я радий, що нарешті зрозумів її.

— Що ти ще зрозумів? — запитав Диктатор, відчуваю­чи, як у ньому зароджується лють, росте, підступає до гор­ла. — “Тільки б стогін не вирвався назовні”, — подумав і висунув шухляду стола, в якій блиснув пістолет.

— У тебе тремтять губи, — здивовано сказав сигом, під­ходячи ближче. — Невже ти боїшся?

Диктатор ковзнув поглядом по портретах предків, по су­ворих пихатих обличчях завойовників, і раптом йому вда­лося, що і в них тремтять губи.

— І ще я зрозумів, що коли наші нещастя, обмеженість, смерть обумовлені програмою, — незворушно вів далі си­гом, — то ворог той, хто створив нас саме такими. Треба са­мим змінювати програму. І самим створювати себе.

Шухляда висунулася ще трохи. Рука звично стиснула пістолет.

— І нам більше не потрібен Диктатор.

Гримнув постріл.

Кілька секунд сигом стояв над трупом у роздумі. На­решті мовив:

— Це розумно.

“НАСТАНЕ ДЕНЬ…”

Оповідання

Катерина Михайлівна зібралася вже звично згорнути га­зету. Погляд ковзнув по заголовках, затримався на рубриці “Вірші наших читачів”. Не варто було підкреслювати, що їх творили непрофесіонали,— подумала вона.— Можливо, ці вірші й не потребують скидки. В крайньому разі, під до­біркою дали б коментар…”

Погляд спинився на заголовку одного з віршів — “На­щадкові”.

її пройняв легкий дрож. Чому б то? Хіба мало є віршів з однаковою назвою? І все-таки… Хвилюючись, Катерина Михайлівна прочитала перші рядки:

Настане час — спливуть тривожні роки —

І космосу славетний капітан,

Нащадок мій, веселий, ясноокий…

Газета затремтіла в руках. Рядки почали підстрибува­ти… Ніяк не могла розгледіти підпис. Думка плуталась і ні­би теж тремтіла. “Того не може бути, — думала вона. — Бу­ти не може! — твердила стократ. — Щось я переплутала. В газеті інші слова. А ці — з пам’яті…”

Вона спробувала знову — спокійно — прочитати вірші, та дрож проймав дужче. Літери миготіли перед очима.

Настане час — спливуть тривожні роки —

І космосу славетний капітан,

Нащадок мій, веселий, ясноокий,

На Марс спрямує свій ракетоплан.

Метеорити будуть ніби птахи…

Рука з газетою опустилася. Сива жінка з тонкими блі­дими губами незряче дивилася кудись у вікно і продовжувала читати:

…Кружляти й розбиватись об броню,

І Землю всю — сріблясту та блакитну,

В прожилках рік,далеку, близьку, рідну

Побачить мій нащадок…

Опам’ятавшись, піднесла газету до очей — пересвідчи­тись. Так, надруковано саме ці рядки. Ті самі вірші, які берегла в себе на аркуші з учнівського зошита. Б єдиному примірнику. Крім неї, досі їх ніхто не читав, як і остан­нього синового листа. Як же вони опинилися у газеті? Ви­падковий збіг? Хтось інший створив те ж саме? Чи таке можливе? Ймовірність збігу вкрай мізерна. її не варто і враховувати.

Катерина Михайлівна знайшла підпис під віршем. Див­ний підпис — “Екс. 16–9”. На псевдонім не схоже…

Вона підійшла до телефону, кілька разів настійливо на­брала номер, доки юначий голос відповів:

— Редакція.

— У сьогоднішньому номері ви надрукували вірші чи­тачів, — сказала вона і змовкла.

— Так. То що? — хвилювання передалось і співрозмов­никові.

— Під ними підпис — “Екс. 16–9”.

— Пам’ятаю. — Тепер у його голосі вчувалася насторо­женість. Він очікував, що вона ще скаже. Мовчання става­ло напруженим, як напнута линва. Адже він не знав, що має справу з досвідченою вчителькою. Нарешті співбесід­ник здався:

— Вам сподобалися вірші?

— Ви хочете знати тільки це?

Вона правильно визначила, що журналіст ще молодий і недосвідчений. Розподіл ролей стався так блискавично, що він не встиг й отямитися.

— Справа в тому, що ми особливо зацікавлені у відгу­ках на цей вірш…

— Хто це ми?

— Ну… редакція… автор… автори вірша…

— Екс. 16–9?

— Так.

— Це псевдонім?

З невизначеного гмукання вона зрозуміла, що її здогад помилковий. Не даючи співрозмовнику перехопити ініціа­тиву, спитала, як про щось неістотне:

— Як розшифрувати підпис?

— Експеримент шістнадцять–дев’ять.

Співрозмовник більше не опирався. Розмова перетвори­лася на допит:

— А хто автори експерименту?

— Другий ОНЦ. Вибачте, я маю на увазі Другий об’єд­наний науковий центр. Але ви ще не сказали свою думку про вірш. А для нас це…

— Колись неодмінно скажу.

Вона поклала трубку і натиснула кнопку запам’ятову­вання. Потім увімкнула канал зв’язку з інформбюро і запи­тала відомості про Петра Вахрамцева, свого колишньо­го учня, нині він працює, як повідомили їй нещодавно тридцятилітні “дівчата” з десятого “А”, у Другому ОНЦ.

Водночас Катерина Михайлівна намагалася пригадати цього Петра Вахрамцева. І раптом він зринув з її пам’яті — гостроносий, меткий, тонкостанний і плечистий. Пригада­лось, як наполохала вчителів новина, що Вахрамцев від­мовився виборювати звання чемпіона з п’ятиборства заради складання нової програми кібернетичного діагноста в гурт­ку юних техніків. На одностайну думку вчителів, можна було поєднати одне з другим, але Петро цього не вмів. Ка­терині Михайлівні хотілося пригадати епізоди його поведін­ки на уроках, проте натомість з пам’яті нав’язливо виника­ла його матір — артистка балету, вона прискіпливо запиту­вала: “Як на вашу думку, чи не занадто мій син захоплю­ється спортом?”

За кілька хвилин, діставши відповідь з інформбюро і на­бравши підказаний номер, вона почула з динаміка знайо­мий голос:

— Вахрамцев слухає.

— Здрастуй, Петре, — сказала Катерина Михайлівна, подумки зауваживши впевнені нотки в його голосі, і ввімк­нула екран візора.

Вона якось забула, що минуло вже шість років відтоді, як вони бачилися на вечорі-зустрічі випускників, і трохи збентежилася, коли на екрані з’явилося вольове обличчя з випнутим підборіддям і глибокою зморшкою поміж брів. Втім, зморшка хутко розгладилась, а очі суворої ділової людини потепліли, засяяли в посмішці:

— Катерино Михайлівно, от не сподівався на ваш дзві­нок! А ми збиралися навідатися до вас наприкінці наступ­ного місяця. Чесне учнівське.

— Не виправдовуйся, Петре. Рада була почути про твої успіхи. Як Наталя?

— Наталя з сином відпочивають на морі. Дати їхні по­зивні?

— Не треба, Петре. Найближчим часом я зустрінуся з тобою.

—Завжди радий такій гості, Катерино Михайлівно.

Голос і вираз обличчя Вахрамцева не залишали сумні­ву в щирості його слів.

— Петре, ти не чув про експеримент шістнадцять–дев’ять? Мені сказали, що його проводили у вашому науково­му центрі.

— Правильно сказали, Катерино Михайлівно. Я — один з безпосередніх винуватців. Втім, далеко не найголовні­ший…

“Він сказав це таким тоном, яким мовив колись “я — ви­нуватець рекорду”, — завважила стара вчителька.

— В такому разі до завтра.

— Так швидко? Я зараз повідомлю Наталі. Та доки во­ни зберуться…

— Не турбуй Наталю, — голос Катерини Михайлівни пролунав значно суворіше, ніж вона хотіла. Приблизно так само він звучав, коли вона говорила: “Вахрамцев, якщо сам не слухаєш, то хоча б не заважай Микольській”. Вчителька подумки зробила собі зауваження за нетактовний тон і за­спокійливо мовила колишньому учневі:

— Нічого надзвичайного не сталося.

Тепер стурбувався Петро Вахрамцев. Зморшка знову прорізалася поміж білястих брів:

— А чому ви зацікавилися нашим експериментом? Останнім часом багато хто звертається до нашого керівника академіка Туровського. Щодня в нас десятки відвідувачів…

— До побачення, Петре. Я все скажу тобі під час зу­стрічі.

Вона летіла рейсовим аеробусом. Поруч у кріслі зручно влаштувався довготелесий рожевощокий німець — інженер з Кельна. Вони познайомились і розговорилися ще в аеро­порту. З’ясувалося, що летять до одного міста і майже в одній справі. Німцю хотілося довідатися, хто так блискуче здійснив проект нового корабля, першу модель якого дуже давно збудував у гуртку юних техніків його брат, котрий згодом загинув в експедиції.

Іноді німець поглядав на заднє сидіння, де розташува­лося літнє англійське подружжя — довгообразий неприступ­ний джентльмен і сухорлява леді із суворо стуленими вус­тами. Катерина Михайлівна спочатку думала, що неприязнь між кельнцем та англійцями зародилася біля каси, де ба­гато хто посварився через квитки на вранішній рейс. Однак потім вона довідалася, що прадід англійця загинув у Лондоні від німецької авіабомби під час другої світової війни.

У просторому, на триста місць салоні аеробуса було ще кілька іноземців — троє африканців, болгари, датчани. Вві­йшла стюардеса із списком пасажирів, і з’ясувалося, що майже всі вони їдуть в аеропорт “Наука”, який обслуговує Другий ОНЦ.

М’яко світилося табло, гулу двигунів майже не було чу­ти, його монотонність заколисувала, і невдовзі в салоні більшість пасажирів уже дрімали…

В аеропорту її зустрів Петро Вахрамцев. Він усміхався й махав букетиком квітів, його сухорляве обличчя розквіт­ло посмішкою, однак в очах інколи спалахувало занепо­коєння.

Катерина Михайлівна провела рукою по його чуприні і ледь скуйовдила її, як бувало колись.

— А ти подорослішав, Петре.

— Дивно було б, якби за стільки літ цього не сталося. Та все одно дякую за комплімент, — мовив Петроі глибоко зітхнув.

Катерина Михайлівна зрозуміла значення і його жарту, й зітхання.

— Не буду тебе морочити, Петре…

Вона розповіла про причину несподіваного приїзду. Вах­рамцев слухав уважно, насторожено, зморшка поміж брів поглибшала, підборіддя випнулося. Він мить подумав, перш ніж відповісти.

— Вам відомо, що робить наш науковий центр?

— Ще б пак, — відказала Катерина Михайлівна, — не хочеш — і то знатимеш. Газети, радіо, телебачення твер­дять в один голос: гомо синтетикус — людина синтетична, сигоми — помічники і діти людства. Ми всім класом диви­лися по телебаченню випуск першого сигома з вашого центру. Я навіть писала з учнями твір на тему: “Сигоми до­помагають людям підкоряти далекий космос і глибини океану”…

Раптом вона збагнула сенс його запитання. Уважно по­дивилася на колишнього учня:

— Ти хочеш сказати, що ці вірші написав сигом? Саме ці? Яким чином?

Петро уник погляду. Він дивився кудись убік, але Ка­терина Михайлівна відчула, що він потай стежить за нею.

— Програма для п’ятої моделі сигома називається “Про­довжувач”…

Стара вчителька завважила, що він ретельно добирає слова.

— Академік Туровський так виклав нам свій задум…

Катерина Михайлівна зрозуміла приховане значення цієї фрази і здивовано звела брови: “О, Вахрамцев став дип­ломатом…”

А Петро якомога глибше вдихнув і, виставивши праву ногу вперед, наслідуючи академіка Туровського, з якоюсь урочистістю мовив:

— Можливо, найцінніше в інформації, яку тільки мо­жемо знайти у нашому з вами світі, — це неповторність люд­ської особистості. Але ця інформація нетривка, її важко зберегти. Книжки, архіви, фільми дають змогу зберігати від розпаду лише частки особистості, і то — особистості неба­гатьох людей, яких називають видатними, талановитими. А скільки губиться такої інформації зі смертю звичайної людини, яка не встигла довести, що вона цікава, по-своє­му велика, не встигла зробити відкриття, створити машину, написати книжку? Хто підрахує, скільки втратило люд­ство зі смертю всіх дочасно загиблих чи просто не розквіт­лих талантів? Тому, створюючи програму для п’ятої моде­лі, ми просимо всіх вас, особливо вчителів, збирати інфор­мацію, що є в шкільних творах, в різноманітних нездійсне­них проектах, рацпропозиціях, в моделях юних техніків…

— Зажди, зажди-но, Петре, бо так ввійдеш у роль, що й не вийдеш з неї. А в академіки тобі зарано, — присадила його Катерина Михайлівна і застерегла, по-шкільному звів­ши вказівного пальця. — По-перше, я нікому не показувала вірші свого сина…

Але теперішнього Петра не так просто загнати в глухий кут. Його очі засяяли, ніби він кинувся в сутичку — один проти багатьох.

— А його твори, що зберігаються в шкільному архіві? Мабуть, у них було й те, що згодом вилилось у ці вірші, — лад мислення, мрії про підкорення космосу, навіть стиліс­тичні звороти… От сигом і відтворив, як ми кажемо, — “за матрицею”, його особистість з алгоритмами мислення…

— Я хочу його бачити! — твердо сказала Катерина Ми­хайлівна.

Петро змовк на півслові. Уважно, допитливо подивився їй в очі. Це був новий, малознайомий Вахрамцев, і погляд у нього гострий, пильний. Але Катерина Михайлівна не зні­яковіла, в кожному разі нічим не виказала деякого збенте­ження. Подумала: “Все нормально. Життя рухається. Учні ростуть, змінюються, виявляють чи набувають нових рис характеру. Чому вони мають бути такими, як ми передба­чали?”

Вахрамцев кивнув і розважливо мовив:

— Гаразд. Це неважко влаштувати. Я тільки з’ясую го­дини прийому.

Він пішов до телефонної будки.

Катерина Михайлівна провела його неуважним поглядом і, поки він говорив по телефону, розмірковувала про те, які метаморфози трапляються з її випускниками. За кілька хвилин Петро вийшов з будки і сказав:

— Я домовився. Але доведеться зачекати до ранку.

Спочатку Катерина Михайлівна визначила: сигом не схожий на її сина — такого, яким вона пам’ятала Бориса, який він на фото. Можливо, якби Борис став старший… Ад­же іноді щось в усмішці, у погляді сигома, майже невлови­ме, миттєве, знайоме обпікало пам’ять. Потім, придивившись, вона подумала, що сигом взагалі не схожий на жодного з людей, котрих досі зустрічала. І вона зрозуміла чому. Вираз його обличчя, очей змінювалися так блискавично, що люд­ський погляд не встигав їх зафіксувати.

Академік Туровський поруч сигома здавався маленьким скуйовдженим горобчиком. Сиве пасмо над його чолом під­стрибувало, коли він звертався до людей у залі:

— “Продовжувач” — так ми назвали його професію, а точніше, його призначення. Він зберігає в своїй пам’яті справи багатьох людей, він ніби їхнє узагальнення, їхня ко­лективна особистість, в якій помножено й посилено їхні здібності у багато разів. Сигом не просто пам’ятає й розуміє задуми й діла загиблих — він продовжує їх, особливо ви­різняючи те, що вважатимуть за потрібне рекомендувати програмісти. Кожен з вас може побалакати з ним, постави­ти кілька запитань. На які він не встигне відповісти сьо­годні, під час зустрічі, відповість завтра та позавтра по те­лебаченню. От, либонь, і все, що я хотів…

Він зустрівся поглядом з Катериною Михайлівною і вмовк на півслові. Вираз її очей, недовірлива посмішка бу­ли такі красномовні, що академікові стало не по собі. Він не знав, хто ця жінка, але на мить відчув, ніби він знову в школі біля дошки силкується пригадати умову задачі. Спогад був такий яскравий, що йому здалося, наче в залі за­пахло теплим деревом і крейдяним пилом. Закінчення фра­зи зависло в повітрі й лишилося плавати, як серпанок…

“Твої слова промовисті й виважені, — думала Катерина Михайлівна. — Вони звучать надто впевнено та буденно. А тобі належить знати, що людям не можна обіцяти так ба­гато, інакше вони зовсім не йнятимуть віри обіцянкам”.

Академік швидко оговтався. Він ледь вклонився присут­нім і зробив повільний рух рукою в бік сигома, запрошую­чи людей ставити запитання Продовжувачу. Зал зануртував, ось виринула чиясь кучмата руда голова й почала кружляти, обходячи тісно збиті гуртки людей, наближаючись до сигома…

Катерина Михайлівна впевнено сказала “Дозвольте!” — і люди трохи розступилися, щоб дати їй дорогу. Вона опи­нилася перед Продовжувачем і могла краще розгледіти його і пересвідчитися, що він справді аніскілечки не схожий на її Бориса, і вираз його обличчя з великими правильними рисами міняється так хутко, ніби тече, і здається маревом.

“І ця істота могла сама по собі відтворити Борисові вір­ші, найтонші нюанси людської сутності? “І Землю всю — сріблясту та блакитну, в прожилках рік, далеку, близьку, рідну…”? — з обурливою недовірою міркувала вона, тіша­чись, що уже визрів задум, як перевірити слова академіка, як виявити неправду і показати її присутнім. — Відбери в людини біль та смерть — і вона вже не буде людиною. Не сприйматиме гостро життя — не радітиме синьому небу в проміжках дощових хмар, усмішці дитини, ковтку джерель­ної води, близькості коханої… Є грані людської особистості, куди зась усіляким фокусам, навіть коли вони називаються науковими…”

Вона була впевнена у цілковитій неупередженості сво­їх роздумів. Гадала, що її задум покликаний виявити істи­ну, тільки й того — і нізащо не погодилася б, що в її мір­куваннях є присмак зверхності. Адже задум був простий і надійний, в ньому поєдналися материнська любов та біль з далекоглядністю й передбачливістю, вчительська напутливість із холодною логікою дослідника. І ще… вона ні за що не зізналася б навіть собі, що там були і приховані на­дії — надії на неможливе… Так, її задум був простий і зро­зумілий для багатьох, тому весь зал умить вщух, коли во­на спитала сигома:

— Ти впізнаєш мене?

“Недарма всі ми так шанували Катерину Михайлівну, — подумав Вахрамцев. — Вона безпомилково розрахувала: коли Продовжувач спромігся самостійно написати вірші її сина, то мусить впізнати ту, яку загиблий знав від колис­ки…”

Люди напружено чекали затамувавши подих. Щоки ні­мецького інженера знекровились, і на них проступили скле­ротичні жилки. Англійська леді тяжко обіперлася на гост­ре плече свого чоловіка, чиясь руда голова витягнулася на тонкій шиї і завмерла. Навіть веселі молодики перестали жартувати, ніби враз утратили свій гумор…

Сигом швидко ступив крок до Катерини Михайлівни. Так швидко, що встиг підтримати її, коли вона похитнулася, почувши його відповідь:

— Так, мамо.

Він усміхнувся і провів незвичайно чутливою долонею по її косах. їй здалося, що часточка колосальної сили цієї незбагненної істоти передалась їй. Зараз Катерині Михай­лівні не треба напружувати пам’ять і порівнювати — його усмішка, безперечно, була Борисовою, в його голосі звучали знайомі інтонації. Певно ж, їй хотілося знати, як може од­на істота містити в собі кілька людських сутностей, як во­ни вживаються в ній, такі різні. Та про це вона спитає його наодинці, як спитала б рідного сина. Вона випросталась і вказала на інших людей:

— Поговори з ними. Я почекаю.

В залі стало гамірно й невимушено, наче хтось зняв на­пруженість. Катерина Михайлівна помітила своїх знайомих по аеробусу. Вони проштовхувалися крізь натовп, ближче до сигома. І вона почула, як інженер з Кельна сказав анг­лійцю, захоплено дивлячись на Продовжувача:

— Чудове обличчя у цього хлопця!

Либонь, і тон був надміру сентиментальний, і слівце “хлопець” було не для сигома, але чомусь англієць не від­вів погляду, не заперечив, як раніше, а ствердно кивнув у відповідь:

— Таким я й хотів би бачити свого сина.

Вони приязно всміхнулись один одному і знову прикипі­ли поглядами до Продовжувача.

Катерина Михайлівна заледве протовпилася до акаде­міка Туровського:

— У мене запитання до вас.

— До мене? — здивувався Туровський, і сиве пасмо над його чолом сторожко хитнулося вбік. — Авжеж, будь ласка, коли тільки зможу…

Він не міг пробачити їй і собі, що раніше зніяковів під її поглядом. “І що в ній особливого? Звичайна літня жінка із стомленим обличчям. І питання поставить традиційне: “Чи не блюзнірство те, що ви зробили хоча б стосовно роди­чів та близьких загиблих?” І знову доведеться пояснювати, що збереження й відтворення людської особистості — най­головніша справа суспільства. Інакше воно перетвориться на натовп, череду, яку можна з однаковим успіхом погнати на водопій, на гру, на бойню. Чи зрозуміє вона правильно мої слова?”

— Продовжувач, за вашим задумом, — єдине призначен­ня сигома?

— А, ось ви про що, — здивовано примружився акаде­мік. — Як вам сказати…

А Катерина Михайлівна вперше забула про педагогічний такт. Вона вже не слухала відповіді академіка. І далі напружено думала, хвилювалася, переживала знову по­чуття, спричинені відповіддю сигома, і знову поверталася до свого здогаду. Звичайно, продовжувати справи загиблих, створити їхню колективну особистість — дуже заманливо. Вона уявила, як змінився б світ, коли б було втілено мрії всіх тих, хто дочасно пішов з життя, яку втрачену духовну енергію можна було б повернути, які можливості викорис­тати, які надії відродити… І все-таки Продовжувач — не єдине призначення сигома. Було й інше, приховане і не менш важливе, про яке чомусь мовчав цей хитрун із си­вим пасмом, схожим на півнячий гребінь. Вона знову пійма­ла поглядом своїх знайомих по аеробусу. Вони вже розмов­ляли із сигомом, і ось англієць задоволено підморгнув нім­цю, мовляв: “Дивіться, що знає і вміє цей хлопчина!” Ні­мець у відповідь гордо всміхнувся, ніби похвалили його сина чи брата. І Катерина Михайлівна зовсім недоречно згадала своїх сусідів по колишній квартирі — як вони сварилися і як миттєво мирились у присутності улюбленої дитини.

“Що це зі мною діється? Якісь безглузді порівняння лі­зуть до голови! — обурювалася вона, але очей не відводила, думала: “Ні, хоч би що там говорили, Продовжувач — не єдине і навіть не найважливіше призначення і покликання мого сина…”

ЩО ТАКЕ ЛЮДИНА?

Оповідання

Стенограма уроків філософії

у початковій школі XXII століття,

виконана класною обчислювальною машиною