Загальний характер договору доручення

Mandatum (договір доручення) — контракт, за яким одна сторона (повірений, мандатарій) бере на себе обов´язки виконати безоплатно на користь іншої сторони (довірителя, манданта) певні дії.

Предметом доручення могли бути дії як юридичного, так і фізичного характеру. Однак договір доручення частіше укладався для здійснення саме юридичних дій — вчинення правочинів, виконання процесуальних дій тощо. Водночас допускалося укладення договору доручення щодо здійснення «супутніх» послуг фізичного характеру — доставка документів, заповнення формулярів тощо.

За сутністю договір доручення наближається до договору найму послуг: в першому і другому предметом можуть бути фізичні послуги. Різняться вони істотною ознакою: договір найму послуг — платний, а договір доручення завжди безоплатний. Якщо виконання яких-небудь дій здійснювалося за плату, це перетворювало договір у найм послуг.

Договір доручення іноді вимагав значних витрат, часу, зусиль, енергії, роз´їздів тощо. Сама робота повіреного не підлягала оплаті. Однак довіритель зобов´язаний був відшкодувати повіреному витрати, пов´язані з виконанням доручення. Римські юристи пояснювали це так. Договір доручення походить із громадського обов´язку і дружби (ex officio atque amicitia). Брати плату за послуги, виконані на підставі громадського обов´язку чи дружби, в римському рабовласницькому суспільстві вважалося ганебним, таким, що принижує гідність вільної людини. Мандатарій вважав за честь виконати певні послуги на користь іншої вільної людини і плату розглядав як образу своєї честі.

Громадський обов´язок чи дружба цінилися вище грошової винагороди. В основі договору доручення лежить особлива довіра однієї сторони до іншої, і цю довіру не можна було зневажити платою. Здебільшого повірені були благородні, чесні, достойні громадяни, які мали повагу та авторитет. Врешті-решт вони були досить заможні, і для них плата за послуги істотного значення не мала. Тому римське право чітко відрізняло найм послуг і доручення.

З розвитком цивільного обігу збільшувалась потреба в наданні юридичних послуг. На виконання доручень витрачалося багато зусиль і часу. Добре виконане доручення почали певним чином винагороджувати — щось дарувати або іншим чином матеріально заохочувати, аби в достойний спосіб, який не принижував честі повіреного, стимулювати його працю з виконання доручення. Такі подарунки пізніше ввійшли в практику і дістали назву «honor» (звідси сучасний термін «гонорар»). Обдаровувати чи якимось іншим способом матеріально винагороджувати повіреного довіритель спочатку був не зобов´язаний, проте з часом така форма оплати доручення закріпилася.

Права й обов´язки сторін. Хоча договір доручення був двостороннім контрактом, права й обов´язки в ньому розподілялися нерівномірно. Суворіші вимоги висувалися до повіреного, не зважаючи на безоплатність договору, його старанність, добросовісність, сумлінність тощо. Павло зазначав: «Справа волі — взяти на себе доручення, справа необхідності — виконати його» (Д. 17.6.17.3).

Основний обов´язок повіреного — ретельно і сумлінно виконати доручення. Він повинен суворо дотримуватися одержаних вказівок. Переконавшись у неможливості виконати доручення відповідно до одержаних інструкцій, повірений зобов´язаний повідомити про це довірителя. В разі наполягання довірителя на продовженні виконання доручення повірений міг в односторонньому порядку відмовитися від договору. Проте відмова від договору не повинна була завдати довірителю майнової шкоди.

У договорі чітко визначалося, чи виконує доручення повірений особисто, чи може залучати третіх осіб. Якщо йому було дозволено спиратися на помічників, за їхні дії відповідальності він не ніс (вони відповідали безпосередньо перед довірителем). Однак повірений відповідав за вибір помічників. Звернувшись за допомогою до третіх осіб без спеціального дозволу на це довірителя, повірений сам відповідав за їхні дії.

Повіреному не дозволялося перевищувати надані йому повноваження, інакше довіритель міг відмовитися від прийняття виконання. Виконавши доручення, повірений звітував перед довірителем і передавав йому все одержане внаслідок виконання доручення з усім приростом.

Безоплатність договору доручення робило його невигідним для повіреного. Однак римське право встановлювало його підвищену відповідальність попри загальний принцип — сторона, яка не мала вигоди в договорі, несе обмежену відпові-дальність. Особливо довірчі відносини між сторонами в договорі доручення зумовлювали відповідальність повіреного за будь-яку вину. Він зобов´язаний був відшкодувати довірителю всі збитки, вчинені неналежним виконанням або невиконанням договору.

Права повіреного в цьому договорі було обмежено. Він міг відмовитися від виконання договору, якщо бачив, що не змо-же його виконати належним чином, а також вимагати відшкодування витрат, пов´язаних з виконанням договору.

Обов´язки і права довірителя. Основний обов´язок довірителя — відшкодувати повіреному понесені при виконанні доручення витрати. Вони підлягали відшкодуванню навіть у разі, якщо результату доручення не було досягнуто, але не з вини повіреного. Крім того, довіритель зобов´язаний був відшкодувати повіреному збитки, заподіяні йому з вини довірителя. Права довірителя відповідали обов´язкам повіреного.

Припинення договору. Через особливі довірчі відносини, на відміну від інших договорів, передбачено і специфічні способи припинення договору доручення. Кожна із сторін мала право в будь-який час в односторонньому порядку відмовитися від договору. Договір ґрунтувався на довірчих відносинах, і якщо довіра втрачалася, припинявся й договір. Однак повірений міг відмовитися від подальшого виконання договору доручення у тому разі, якщо це не заподіяло шкоди довірителю. Він мав своєчасно повідомити довірителя про відмову від доручення, аби останній міг вжити необхідних заходів.

Договір доручення припинявся смертю однієї із сторін. Це також зумовлювалося довірчим характером відносин — спадкоємці померлого могли викликати недовіру іншої сторони. Однак у разі смерті довірителя повірений зобов´язаний закін-чити розпочаті дії, аби запобігти можливій шкоді спадкоємцям довірителя.

Для захисту інтересів сторін кожна з них мала спеціальний позов, що випливав з договору доручення.

6.Забов`язання із безпідставного збагачення

Зобов’язання з безпідставного збагачення. Під безпідставним збагаченням римляни розуміли перехід одного майна або будь-яких його частин (грошової суми, речей, прав тощо) від однієї особи до іншої без достатніх правових підстав. Правовими підставами збагачення виступали передбачені законами юридичні факти, як наприклад, укладення контрактів купівлі-продажу, дарування тощо. У випадку помилкового платежу або інших дій, що не ґрунтувалися на законі та волі сторін проти неналежного кредитора надавався кондикційний позов (condictio). Така норма ґрунтувалося на розумінні того, що безпідставне виконання суттєво погіршує стан того, хто його здійснив. "Відповідає вимогам природи, щоб ніхто не збагачувався за рахунок погіршення стану іншого" (D.50.17.206).В залежності від предмету кондикційні позови поділялися на: condictio certae pecuniae (позов про повернення певної грошової суми), condictio certae rei (позов про повернення певної речі), condictio incerti (позов про повернення іншого безпідставного збагачення).Основними видами позовів з безпідставного збагачення були: condictio indebiti (позов про повернення неналежно сплаченого), condictio causa data causa non secuta (позов про повернення надання, мета якого не здійснилася), condictio ex causa furtiva (позов про повернення отриманого внаслідок крадіжки), condictio ob turpem causam (позов про повернення переданого на порочних підставах), condictio sine causa (позов про повернення переданого без належної підстави), та ін.