Поняття соціокультурної комунікації

Одним з базових механізмів існування і розвитку суспільства, який забезпечує можливість формування соціальних зв'язків, управління спільною життєдіяльністю людей, накопичення та трансляцію досвіду є соціокультурна комунікація.

Соціокультурна комунікація – процес взаємодії між суб'єктами соціокультурної діяльності (індивідами, групами, організаціями, націями, етносами і т.п.) з метою обміну інформацією, який здійснюється за посередництвом прийнятих в певній культурі знакових систем (мов), прийомів і засобів їх використання.

Комунікація – особливий тип людської діяльності, поряд з діяльністю когнітивною (мисленнєвою), трудовою, ігровою та ін. Вона має цілеспрямований, активний характер, здійснюється під контролем свідомості учасників спілкування за певними законами і правилами, та у межах віками відпрацьованих моделей і усталених форм. Разом з тим, вона здійснюється за допомогою мови (природної чи спеціальної, штучно створеної). Як відомо, завдяки мисленнєвій і мовленнєвій діяльності, спілкуванню за допомогою природної мови, людина виокремилась зі світу тварин.

Іноді у наукові літературі, не кажучи вже про побутове мовлення, спілкування ототожнюють з комунікацією. Але поняття „спілкування" є більш загальним, воно охоплює всі можливі типи процесів взаємодії: інформаційний (обмін інформацією), інтерактивний (зв'язки і впливи учасників) і перцептивний (сприйняття органами чуттів). Комунікацію ж, як правило, пов'язують з інформаційним зв'язком, хоча термін „комунікація" можна вживати в широкому значенні, як синонім терміну „спілкування" з метою наголошення на процесах соціальної взаємодії.

В аспекті знакових систем комунікація постає як процес, в якому учасники оперують значеннями за допомогою символічних повідомлень. Кожну соціальну дію можна розглядати як комунікативну, яка містить і виражає певну інформацію. Але, власне, комунікативними є лише ті дії, які спеціально орієнтовані на обмін інформацією або на трансляцію повідомлення.

Роль комунікації в суспільстві визначається її функціями, серед яких виділяють: інформаційну (обмін інформацією); координації взаємодії, пізнавальну (адекватне сприйняття і розуміння повідомлення), емотивну („обмін" емоціями та вплив на емоційний стан людей), спонукальну (заохочення до виконання певних дій), цінностно-нормативну (формування цінностей, норм та їх корекція) та інші.

До засобів комунікації, належать коди (тобто система відповідностей між формою і значенням повідомлення). Знання коду є необхідною умовою передавання та розуміння інформації. Найважливішими засобами комунікації є: засоби мовної системи (одиниці різних рівнів мови, категорії мови тощо), паралінгвістичні засоби (міміка, жести, постава тіла, рухи, свідома організація простору спілкування) та компоненти інших семіотичних систем (графіки, малюнки, позначення, які влиті у вербальне спілкування, кольори розфарбованого обличчя в театральній виставі, форма і колор одягу та інше).

В комунікативному повідомленні засоби мовного коду виступають в єдності, створюючи синтезований смисл усіх використаних засобів. Найчастіше в соціокультурній комунікації застосовується природна мова, а в міжособистісному спілкуванні - мовлення (індивідуальний акт говоріння або письма, який має усну, писемну або друковану форму вияву).

Будь-який культурний об'єкт чи процес з семантичної точки зору має символічні властивості і, в силу цього може бути розглянутий як культурний текст, що містить інформацію про власні атрибутивні ознаки, функції, структурно-ієрархічний статус в системі. Тому засобом соціокультурної комунікації є вся культура як системна сукупність різних культурних феноменів і процесів та кожний її феномен і процес окремо.

Безпосереднім носієм такої інформації є культурна форма відповідного об'єкта, а семантемами більш елементарного порядку – риси цієї форми. Для деяких культурних форм семантична (смислова) функція є основною. Наприклад, вона є головною для природних і штучних мов, обрядів, ритуалів, церемоніальної і сигнальної поведінки, художніх образів). Для інших головною функцією є утилітарна.

Суттєвий вплив на форми і динаміку комунікаційних процесів в суспільстві мають винаходи та відкриття, які продукують нові канали та форми накопичення та трансляції інформації. В наш час все більшу роль відіграють комп'ютерні технології спілкування, Інтернет, розвиток яких, з одного боку, змінює потужність інформаційних потоків та простір комунікації, а з іншого, загострює деякі соціально-політичні правові та моральні проблеми.

64. Об’єкт і предмет філософії історії.

Філософія історії є відносно самостійною областю філософського знання, присвяченою осмисленню якісної своєрідності суспільства в його відмінності від природи. Предметною сферою філософських роздумів є дослідження громадського життя, передусім, під кутом зору світоглядних проблем, центральне місце серед яких займають смисло-життєві питання. Філософія історії аналізує проблеми сенсу і мети існування суспільства, його генезису, доль і перспектив, спрямованості рушійних сил і можливих закономірностей його розвитку. Сам термін "філософія історії" уперше спожив Вольтер, маючи зважаючи на універсальний, історичний огляд людської культури.

Центральною проблемою філософського світоглядного розгляду історичного процесу, його смисловим ядром є відношення "людина—світ історії", але у філософському світогляді питання про місце, покликання й діапазон ролей особи у перебігу та розумінні історичного процесу постає й вирішується зовсім інакше, ніж у історичних світоглядах попередніх типів. У міфологічному (та й значною мірою у релігійному) світогляді питання про взаємозв´язок людини а історичним довкіллям осягається й вирішується стихійно, "поза спиною свідомості" (вираз Гегеля) учасників історичної драми. На відміну від міфологічного світобачення історії, яке є принципово нерефлексивним, несамосвідомим, і релігійного, в якому загалом стихійна компонента переважає свідому, філософське історичне світорозуміння характеризується домінуванням свідомої складової, виступає у значенні самосвідомості історичних суб´єктів.

Предметом філософії історії, незалежно від того, про який з її напрямів ідеться, є суспільство в його темпоральних (часових) модифікаціях і трансформаціях. У цьому плані філософія історії має багато спільного з історичною наукою. Але є, як уже зазначалося, й істотні відмінності.

По-перше, історію цікавлять переважно ті чи інші локалізовані у просторі та часі суспільні події, процеси, явища як об'єкти, тоді як філософію історії — найрізномасштабніші цілісні соціокультурні формоутворення, тлумачені вже як суб'єкти, індивіди історії, до того ж співвіднесені з об'єктивним історичним контекстом.

По-друге, історію приваблює передусім подієвий, хронологічний шар перебігу змін у різних регіонах планети на різних відтінках часу, філософію історії — глибинні тенденції та закономірності цих змін, а отже, — діахронічне, взяте вже не саме по собі, а в його єдності з синхронічним, плинне, в єдності з інваріантним, неминущим.

Об'єктом філософського розгляду стає той чи інший сегмент історичного життя людства або всесвітня історія в цілому. Особливу сферу утворює філософське вивчення меж, можливостей та способів історичного пізнання у його різних видах, перш за все вивчення науково-історіографічного та філософського пізнання історії.

Згідно з плюралістичним розумінням об'єкт усіх галузей історичного пізнання виступає вже не тільки, й не стільки у вигляді єдиного глобального процесу, скільки як множина відносно самостійних динамічних соціокультурних індивідів з різним масштабом, тривалістю життя, ритмом існування тощо.

Історична дійсність як об'єкт філософського дослідження — утворення складне й багатогранне. Вона не тільки твориться, а й інтериоризується кожним з нас, формуючи внутрішній, духовний світ особистості. Тому в певному розумінні не тільки всесвітня історія живе в людських індивідах, реалізується в людях (їхніх діяльності, взаєминах, спілкуванні, свідомості та інших виявах їхнього буття), а й довільна особа носить у собі свою власну історію, сама є не тільки однією з незліченних граней всезагальної історії, а й її своєрідним, хай не завжди свідомим, уособленням.

Гегель («Феноменологія духу») розглядав всесвітню історію як множину індивідів, всезагальним серед яких є людство в цілому, дещо локальнішими — історичні народи (а Гегель визнавав історичними лише ті народи, які сягнули рівня власного державотворення), і, нарешті, ще дрібнішими — окремі людські особистості.

Величезна заслуга Гегеля полягає в тому, що він, по суті, вперше переконливо і докладно показав роль філософського світогляду як основоположної форми історичної самосвідомості, розкриваючи при цьому значення формування такого, відповідного рівневі й подальшим запитам сучасності світогляду, як продуктивного засобу набуття певної історичної самосвідомості суспільством в особі індивідів, що це суспільство складають.