Дух, душа і духовність: особливості взаємозв’язку

Визнання унікальності кожного сущого особливо важливе для вчення про людину, воно націлене на визнання в кожній людині неповторної істоти. Разом із цим пізнання та практика потребують того, щоб будь-яке одиничне явище знаходило своє місце в системі зв'язків, об'єднувалось у групи, узагальнювалось у всеосяжну цілісність.

Особливе місце в онтології посідає буття духовного та різноманітних форм його прояву.

Дух, душа, духовне, духовність— поняття, вживані в різних значеннях і смислах в міфології, релігії, філософії.

Міфологія ототожнює дух із дією сил природи: вітру, переміщення повітря, грому, блискавки тощо, а також життєвого подиху, початку нижчого і вищого життя. Отже, поняття "дух" ("духи") у міфології виникає як не­обхідність означення питання про те, що чи хтоскеровує діяльність людини, як це скеровування впливає на харак­тер, спосіб життя людини.

Порівняно завершеного вигляду поняття "дух" набуває у релігії. Зокрема, Дух Святий, або Дух Божий, у релігійних уявленнях постає як сила божественного натхнення. З погляду християнства, за­вдяки пришестю Ісуса Христа Дух Святий з'являється як те, що "послане" Христом і "свідчить" про нього. В релігії дух розглядається як об'єктивно існуюче явище, основною здатністю якого є можливість творити лю­дину, її життя, характер і спосіб діяльності. Дух у релігії ототожнюється з особливим проявом сутності Бога (об'єктив­не начало), однак релігія цікава і знаменна насамперед тим, що "заземлює", суб'єктивує явище духу, показує можливість існування його як індивідуального я. Таким чином, об'єктивний характер існування духу релігія пов'язує з лю­диною, суб'єктом суспільно-історичного процесу. Цей зв'язок приводить до виникнення поняття душі як "іскорки" Божественного Духа, яка й "запалює" життям кожну людину. За образним висловлюванням Арістотеля, ре­лігія розуміє під душею те, "що робить тіло живим". Тобто релігія підкреслює, що душа — це окреслений індивідуаль­ним людським існуванням дух. Душа — це жит­тєдайне джерело, що є сутністю внутрішнього світу людини.

Душа як внутрішнє джерело людського існу­вання з необхідністю, як і все людське, потребує свободи, суверенності, незалежності. І тоді вона реалізується у праг­ненні вийти за межі внутрішнього світу людини, "вихлюпу­ючись" у вигляді сили, яка реально скеровує життя людини і суспільства. Ця сила окреслюється поняттям " духовності ". Духовність у релігії розглядається як існування таких явищ, які потенційність духу перетворюють у реальність духотворчості.

Обмеженість міфології, релігії і науки у поглядах на дух, душу і духовність намагається подолати філософія. У філосо­фії передусім підкреслюється єдність духу, душі, духовності. За форму цієї єдності філософи визнають своєрідне "кільце" (Г. Скоровода — "світ — кільце"), яке складається з духу, душі, духовності. Це "кільце" не має ні початку, ні кінця. Тому ми, використовуючи як основоположне те чи інше поняття, здатні виявити, що, наприклад, поза духом немає сенсу говори­ти про душу й духовність. Бачення душі неможливе без окрес­лення сфери реалізації духу і духовності. Про духовність — основний чинник людської діяльності — є сенс вести мову тільки як про явище, що веде до нових вершин духу та душі.

У філософії сформувалося переконання, що єдність духу, душі, духовності виявляє унікальні можливості людини у світі, котрий існує незалежно від неї і частиною якого є сама людина. У кінцевому підсумку поняття " дух " вказує нам на існування об'єктивного начала, яке може визначально впли­вати на життєдіяльність окремої людини. Поняття " душа " вказує на неповторність кожної людини, її феноменальність у відношенні до соціального і природного начала. Поняття " духовність " показує, що в об'єктивному плині світових подій людина та людство мають унікальну можливість ке­руватись як об'єктивно існуючими чинниками, так і своїми власними почуттями та думками, поєднувати чуттєве і раціо­нальне в організації свого власного життя. Тому коли йдеть­ся про необхідність злету духовності, треба мати на увазі невблаганний потяг людини до прогресу і щастя. Цей потяг буде спонукальним у життєдіяльності доти, доки існувати­ме єдність духу (об'єктивно існуюче джерело людського жит­тя), душі (суб'єктивний прояв духу, індивідуалізований дух) і духовності (реально існуюча, душею пережита сила духу, що безпосередньо спрямовує діяльність людини).

Усе викладене вище дає змогу дати такі визначення по­нять "дух", "душа", "духовність".

Дух — це об'єктивно існуюче, надіндивідуальне нача­ло, здатне спрямовувати діяльність людини і суспільства.

Душа — індивідуалізований дух, суб'єктивно існуюче начало.

Духовність — це почуття й усвідомлення реальності, яка безпосередньо чи опосередковано спрямовує життє­діяльність людини. Духовність — це все те у світі, що є реальним кермани­чем життя людини і суспільства. При цьому слід мати на увазі, що духовність — єдність об'єктивного і суб'єктивного стосовно визначеності люд­ського життя. А тому, залежно від історичних реалій, обста­вин життя певної особи, духовність має розмаїті форми. Але найчастіше виявлення духовності спостерігається у творчій діяльності людини.

Творча, сповнена духовності людина спроможна перетво­рити камінь на витвір мистецтва, дерево — на історичну па­м'ятку, залізну руду — на залізничну колію, тобто зробити так, щоб природа існувала згідно з ідеями, які люди визна­ють як силу духу і як такі, до яких прагне душа.

Оскільки духовність визначають як здатність людської душі керуватися не тільки тілесним, а й духовним, духов­ність треба розуміти як таку властивість душі, що дає змогу людині ставити матеріальне в залежність від ідеального.

Тілесна діяльність безпосередньо наочна як зміна нав­колишньої дійсності. Порівняння фактів, які можна спосте­рігати, дає підстави зробити висновок, що в тілесній діяль­ності людина реалізує своєрідне відношення до світу. Воно виявляється в тому, що людина, маючи якусь потребу, ба­жання, створює певну взаємодію між предметами, отриму­ючи в підсумку бажаний продукт. Отже, тілесне відношен­ня до світу полягає у здатності людини предметно змінюва­ти об'єктивно існуючу дійсність.

Своєрідність духовної діяльності полягає і в тому, що людина, критично ставлячись до власного досвіду, власних знань, змінює насамперед себе відповідно до власних мрій, ідеалів, цілей і мети.

Тому доцільним є такий висновок: діяльність душі по­лягає у самозміні людиною себе, а діяльність тіла — у зміні довкілля.

75.Цінності як ядро духовного світу людини.

Філософське вчення про природу цінностей, їх структуру та місце в життєдіяльності людини називається аксіологією (від гр. аксіс – цінність і логос – вчення).

Починаючи з освоєння знарядь праці, а потім вдосконалюючи їх, людина навчилася задовольняти власні елементарні потреби, почала виокремлювати головне і другорядне, необхідне, постійне і тимчасове у своєму житті. Поступово осмислювалася значимість предметів і явищ навколишнього світу для окремого індивіда, групи, суспільства, тобто визначалася їх цінність.

Цінність – це поняття, яке вказує на людську, соціальну і культурну значимість певних явищ і предметів діяльності. Цінність є особливим типом світоглядної орієнтації людини, уявленнями, які склалися в тій чи іншій культурі про ідеал, моральність, добро, красу. Будь-які події та явища в природі, суспільстві, житті індивіда сприймаються ним не лише за допомогою науково обґрунтованих теорій, а й пропускаються через призму власного ставлення до них.

Категорія цінності найбільш ґрунтовно була розроблена класичною німецькою філософією, особливо І. Кантом. І. Кант поняття цінності пов'язує з поняттям доброї волі. Сама по собі добра воля має цінуватися незрівнянно вище, ніж будь-що здійснене нею на користь якоїсь схильності. Важливим у кантівському аналізі поняття цінності є те, що це поняття він співвідносить з людиною як метою, її розвитком, а такий аспект цінності, як корисність, – зі світом природи бажань.

Найбільш аргументованим, поширеним і прийнятним є твердження, згідно з яким цінності є предметом потреб та інтересів людини. Цими предметами виступають речі, явища чи ідеї, думки. Залежно від цього виділяють дві групи цінностей:

– матеріальні – це знаряддя і засоби праці, предмети і речі безпосереднього споживання;

– духовні – це ідеї, теорії, думки: політичні, правові, моральні, естетичні, філософські, релігійні, екологічні тощо.

Загальнолюдські цінності:

– цінність людського життя;

– смисл життя, добро, справедливість, краса, істина, свобода тощо;

– цінність природи як основи життєдіяльності людини, запобігання екологічній кризі, збереження навколишнього середовища;

– відвернення загрози термоядерної війни;

– забезпечення свободи, демократизації усіх сфер людської життєдіяльності – економіки, політики, культури тощо.

Цінності відіграють важливу роль в житті суспільства. Якщо знання відповідає на питання «Як діяти?», то цінності дають відповідь на питання «Для чого діяти?», вони є метою діяльності. Знання є лише засобом здійснення цінностей. Тому І. Кант поставив практичний розум, який має справу з цінностями, вище чистого розуму, який досліджує пізнавальну діяльність.

Загалом цінності виконують такі функції:

1. Функція конституювання сенсу життя. З´ясовуючи, що є добро, прекрасне, істина, справедливість тощо, цінності конституюють сенс людського життя, утворюють його духовну основу. Людина не завжди свідомо формує свій духовний стрижень. Як правило, він конституюється під впливом притаманних певному суспільству релігійних і традиційних цінностей. Але він обов´язково притаманний людині, і чим розвиненіша вона як особистість, тим чіткіше і болючіше постають перед нею проблеми сенсу життя — діяльності, якій присвячує себе людина, якій вона служить (служіння суспільству, улюбленій справі тощо). Діяльність тоді є сенсом життя, коли людина не є додатком до неї, а почуває себе вільною особою, яка стверджується через діяльність, розширює сферу своєї самореалізації. Адже, наприклад, можна служити Богу і не знайти сенсу життя, а можна служити грошам, будучи фінансистом, і почувати себе сповненою сенсу життя людиною. Необхідною передумовою сповненого сенсу життя, для розвиненої особи громадянського суспільства є свобода, вільний вибір, внутрішня гармонія. Свобода є лише формальною умовою. Для того щоб сенс життя набув реальності, свобода повинна поєднуватись із втіленням певної цінності. Лише тоді, коли людина вільно обирає й утверджує певні цінності, її життя набуває сенсу. По-справжньому, а не позірно, життя людини має сенс за умови, що обрані нею цінності є гідними людини, визнаються суспільством. Це є підставою для висновку, що цінності в єдності зі свободою конституюють сенс життя людини.

2. Орієнтаційна функція цінностей. У житті людини і суспільства цінності визначають напрями, зразки діяльності. Будучи орієнтирами, вони постають у формі ідеалів — вільно прийнятих зразків поведінки, прообразів досконалих предметів, які орієнтують людину на піднесення над буденною реальністю.

3. Нормативна функція цінностей. Вона тісно поєднана з орієнтаційною функцією. Як відомо, цінності не тільки формують ідеали, вони передбачають вибір людини на користь добра, прекрасного, справедливого, стають нормами діяльності людей. Норми — це правила, вимоги, закони поведінки, які виводяться із сенсу цінності. Серед них виокремлюють моральні, правові, естетичні, звичаєві, технічні, харчові та ін. Основою кожної норми є певна цінність. Наприклад, норма «не роби зла» заснована на цінності добра. При цьому вищі цінності, цінності-цілі не вимагають свого обґрунтування — «роби добро в ім´я добра». Інші, так звані матеріальні цінності, обґрунтовуються вищими цінностями. Так, вимога «не їж невідомих грибів» ґрунтується на вищій порівняно з цінністю їжі — цінності життя.
Норми регулюють суспільне життя людей, консолідуючи їх у спільноту, а люди належать до спільноти завдяки «життєвому світу», який вони поділяють. «Життєвий світ», який забезпечує взаєморозуміння людей, ґрунтується на спільних категоріях (однаковому розумінні простору, часу, причинності), світоглядних ідеях (однаковому розумінні світу, людини, Бога) та цінностях і нормах. Цінностям при цьому належить провідна роль. Ніщо так не консолідує спільноту і не протиставляє її іншій спільноті, як сімейні традиції, ритуали тощо.

Отже, цінності є невід´ємною складовою духовного життя людини, обґрунтовують ідеали і норми, єднають суспільство духовно.