2015-07-14
490
´ массовое анкетирование
´ интервью
´ экспертные опросы
´ обработка документов.
Наряду с теоретическими, в политологии применяются многочисленные эмпирические методы сбора и анализа информации, заимствованные из естественных наук, кибернетики и социологии. Сюда относят:
o опрос - один из самых распространенных методов сбора политической информации. Опрос может проводиться в форме бесед, интервью, анкетирования, позволяющей выявить состояние общественного мнения по тому или иному вопросу;
o наблюдение, которое позволяет непосредственно отслеживать политические факты. Наблюдение бывает двух типов: невключенным и включенным. В первом случае события и факты отслеживаются со стороны, во втором - предполагается непосредственное участие наблюдателя в каком-либо событии или деятельности организации;
o статистические методы, с помощью которых производится накопление и систематизированное обобщение разнообразных эмпирических данных, отражающих различные состояния объекта;
o математические методы, которые открывают возможность для моделирования политических процессов;
o метод моделирования. Модель - это схематический образец изучаемого объекта, отражающий его сущностные качества. Моделирование позволяет проверить гипотезы, составить прогнозы, объяснить или описать какие-либо политические явления и процессы.
2.ЛЕГИТИМНОСТЬ ПОЛИТИЧЕСКОЙ ВЛАСТИ - (лат.Legitimus - законный) - признание народом и политическими силами правомерности, законности политической власти, ее инструментов, механизмов деятельности, а также способов ее избрания.
Легитимность не является правовым процессом, поэтому с политологической точки зрения она не обладает юридическими функциями. Она фиксирует факт признания народом, а следовательно, наделяется правом предписывать нормы поведения людям. Легитимная власть поэтому взаимодоверительна. Народ доверяет власти осуществление определенных функций, а власть обязуется их выполнять, используя многообразные механизмы и способы.
Самый эффективный способ легитимности политической власти - это привлечение граждан к управлению обществом и государством, контроль за деятельностью чиновников. При этом уровень легитимности повышается. Другая тенденция свидетельствует, что чем ниже уровень легитимности, тем сильнее принуждение, и власть, опирающаяся не только на силу, есть "голая власть" (Б.Рассел).
Состояние полной легитимности - процесс очень трудно достигаемый и сохраняемый. Только в обществе с устоявшимися нормами поведения, развитой культурой власти и культурой народа, высоким уровнем социально-экономического и политического развития можно серьезно говорить о легитимности политической власти, ее отдельных органов.
Проблема легитимности – это в значительной мере проблема участия общества в
управлении государством. Неспособность системы обеспечить такое участие
подрывает её легитимность.
Признаками падения легитимности власти являются:
´ Рост степени принуждения;
´ Ограничение прав и свобод;
´ Запрещение политических партий и независимой прессы;
´ Рост коррумпированности всех институтов власти, сращение с криминальными
´ структурами;
´ Низкая экономическая эффективность власти (понижение уровня жизни
´ различных групп населения) – наиболее существенные показатель
´ делегитимизации власти;
Крайней точкой падения легитимности власти являются революция,
государственные перевороты – открытые формы недовольства режимом.
№3
1.ПОЛИТИКА - (POLITICS) - человеческая деятельность, связанная с принятием и проведением в жизнь решений, наделенных достоинством уполномочия со стороны общества, для которого они принимаются. Множество значений, в каких употребляется это слово, невозможно отразить в единой формулировке. Термином "политика" обозначается деятельность или процесс.
Политика - неустранимый аспект общественного существования. Она возникла из требований, взаимно предъявляемых людьми друг другу, и проистекающих из этого усилий по разрешению противоречий, когда требования оказываются конфликтными, по властному распределению дефицитных благ и по руководству обществом в деле достижения общих целей.
Согласно социальной трактовк е, политика имеет общественное происхождение. В частности, широкое обоснование получил подход, рассматривающий ее формирование в ходе исторической эволюции общества как результат роста его социальной неоднородности и сложности организации. Первобытное общество было социально-однородным. В нем не было политических учреждений и организаций, не было и политики, хотя была власть, осуществляемая всеми взрослыми членами рода. Усложнение общества по мере его развития, появление в нем противоречивых интересов обусловили возникновение государства, а вместе с ним и политики. Политика возникает как деятельность по организации совместной жизни людей в социально-неоднородном обществе вместе с делением людей на управляющих и управляемых, богатых и бедных. Общественные изменения были производными от неолитической революции, которая изменила все формы хозяйства и образ жизни людей. С неолитической революцией историки связывают появление металлических орудий труда, переход от присваивающего типа хозяйства (охота и собирательство) к производящему (земледелие, скотоводство), к оседлому образу жизни, появлению городов. В конечном счете, это привело к изменениям во властных отношениях.
2. Концепция разделения властей: теория и опыт, история и современность.
Теория разделения властей зародилась во Франции в середине 18 века и была связана, прежде всего, с борьбой крепнувшей буржуазии против феодального абсолютизма, борьбой с системой, тормозившей развитие общества и государства. Появление новой концепции было связано с именем Ш. Монтескье.
Разберем поподробнее основные положения теории разделения
властей (по Монтескье). Во-первых, существует три рода власти:
законодательная, исполнительная и судебная, которые должны быть
распределены между разными государственными органами.
Во-вторых, должна действовать система сдержек и противовесов,
дабы власти контролировали действия друг друга.
Однако, в конституционном проекте Монтескье недостаточно четко
проводится идея равновесия властей. Законодательная власть явно играет
доминирующую роль, исполнительную власть Монтескье называет ограниченной по
своей природе, а судебную - вообще полувластью.
Позднее теория разделения властей получила сильное практическое и
теоретическое развитие. Прежде всего, следует упомянуть труды Ж.-Ж. Руссо.
Руссо считал, что "законодательная, исполнительная и судебная власти - особые проявления единой власти народа".
"В некоторых государствах организационно-правовая сторона
рассматриваемой концепции подверглась модификациям." Конституционная
доктрина ряда стран Латинской Америки исходит из существования еще одной
власти - учредительной, что связано с частыми государственными
переворотами. "О существовании четвертой - учредительной власти говорят
французские специалисты по сравнительному конституционному праву Ж.Блан,
Ж.М.Вирье и Ф.Ваге.
В связи с информатизацией общества в XX веке в современной теории
государства и права принято выделять еще одну ветвь власти - "четвертую
власть" - средства массовой информации. Дело в том, что телевидение,
радио, печать и другие средства массовой информации, ставшие в наше время
доступными почти всем слоям населения, не просто информируют общество о
тех или иных политических событиях, но и навязывают людям свою оценку
происходящего, свои идеалы, они имеют возможность манипулировать
общественным мнением.
Средства массовой информации играют очень важную роль в системе "сдержек и противовесов", сдерживая действия органов государства. В результате столь широкого влияния на жизнедеятельность государства и общества можно с уверенностью назвать средства массовой информации "четвертой властью".
Таковы основные изменения (дополнения) которые претерпела концепция
разделения властей за более чем двухсотлетнюю историю своего существования,
эта теория нашла очень широкое применение в государственно-правовой
практике многих стран. Каковы же результаты? Прежде всего, теория
разделения властей явилась одним из основных гарантов прав и свобод
человека, именно в тех странах, где реализация данной концепции имеет
наиболее прочные традиции, демократические принципы нашли самое широкое
применение. Второе преимущество государственной системы, основанной на
принципе разделении властей - это относительная стабильность
внутриполитического положения государства, потому что разделение властей
позволяет выходить из критических ситуаций на основе норм конституции,
посредством консенсуса социальных сил. Вообще, сейчас трудно судить о
результатах применения теории разделения властей на практике, потому что
применение этого принципа невозможно отделить от других тенденций в
развитии государств: стремление к демократии, созданию гражданского
общества и правового государства.
№4 1. Структура и функции политики. Структура П: 1. Политический интерес. 2. Политическое сознание. 3. Политическое действие. 4. Политическое отношение. 5. Политические институты (гос-во, партии). П-ка также включает отношения между социальными общностями и выражающими их интересы организациями, связанные с властью и управлением общественными делами. Функции П: 1. Сохранение целостности и стабильности в общ-ве. 2. Руководство и управление политич. процессами. 3. Выражение властно-значимых интересов различных соц-ных групп.4. Реализация активности чел-ка, политич. социализация личности.
Политика имеет сложную, многомерную структуру. Политика может быть рассмотрена на уровне ее субъектов. Субъектами политики выступают различные социальные группы (классы, этнические и конфессиональные общности и др.), государства, партии, международные организации и др.
2. Націоналізм М. Міхновський, Д. Донцов і М. Сціборський вважали, що до революції 1917 р., коли Україна отримала реальний шанс здобути політичну самостійність, нація прийшла ідеологічно непідготовленою, а найголовніше - неготовими виявилися її провідники, які часто поступалися національними інтересами на користь соціальних демагогів.
Ідеологи націоналізму вважали за свій обов'язок формувати національну свідомість українського народу, всебічно сприяти усвідомленню ним необхідності здобуття незалежної державності. Однак при цьому вони негативно ставилися до деяких інших народів, особливо російського, у тій чи іншій формі пропагували ідею національної винятковості українців.
Микола Міхновський (1873-1924), У 1900 р. М. Міхновський виголосив у Полтаві й Харкові промову, що вийшла окремою брошурою у Львові під назвою "Самостійна Україна". Вона вважається першим програмним документом українського націоналізму.
Він розглядає правові підстави перебування України у складі Московської держави згідно з Переяславською угодою 1654 р. За цим документом Україна - самостійна держава з республіканським устроєм - вступила у договірні відносини з Московською монархією як "вільний з вільним" і "рівний з рівним". Оскільки пізніше московський уряд порушив ці домовленості, то Україна має всі правові підстави для порушення угоди і здобуття політичної самостійності.
Та самих лише юридичних підстав, зауважує М. Міхновський, замало, необхідні ще достатні фізичні й матеріальні засоби. Головною проблемою української нації є відсутність провідної національне свідомої верстви - інтелігенції.
Однією з основних причин втрати українцями державності М. Міхновський вважав відсутність внутрішньої єдності й висував ідею національного солідаризму, яка має об'єднати окремі частини нації в єдине ціле: "Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ".
М. Міхновський був одним із авторів конституційного проекту "Самостійна Україна" (1905), за яким Україна мала бути президентською республікою з двопалатним парламентом - Радою представників і Сенатом. Парламентські вибори мали відбуватися з урахуванням національно-економічних особливостей дев'яти вільних і самоуправних земель. Передбачалися широкі громадянські свободи, суд присяжних, націоналізація землі за викуп і розподіл її за національною ознакою.
Для М. Міхновського розв'язання національного питання мало передувати вирішенню питання соціального.
Дмитро Донцов (1883-1973) був головним ідеологом руху. Він був автором численних творів ("Підстави нашої політики" (1921), "Націоналізм" (1926), "Дух нашої давнини" (1944).
Він сформулював концепцію нового - інтегрального, або чинного, українського націоналізму. Вихідною ідеєю інтегрального націоналізму є ідея переорієнтації українства на Захід, відхід його від Росії, як несумісного з нею за історичними політичними традиціями, національними звичаями, способом життя.
У праці "Підстави нашої політики" Д. Донцов стверджував, що призначення України - бути аванпостом захисту культури Заходу від російського впливу. У цьому він вбачав зміст української національної ідеї.
Політична та ідеологічна концепція Д. Донцова найповніше викладена у його праці "Націоналізм". У ній він писав, шо починаючи з XVIII ст. в Європі відбувся поділ на дві частини, в одній з яких панувала воля, а в іншій - інтелект. Українські політичні мислителі та діячі XIX ст. апелювали до інтелекту, тому й не досягли успіху в національному визволенні. У XX ст. назріла потреба в такому націоналізмі, головною рушійною силою якого були б не інтелект, а воля як інстинктивне прагнення нації до життя, влади і панування.
Маси не можуть творити державу, оскільки їх покликанням є фізична праця, і вони прив'язані до землі як до засобу виробництва. Це люди земних інтересів і земної праці, які приносять суспільству користь тим, що сумлінно виконують своє призначення. Правляча ж верства - це аристократи духу, для яких земля - передусім арена боротьби й захисту інтересів усього суспільства. Аристократ б'ється за землю й віддає за неї своє життя; межі своєї землі він встановлює не плугом, а мечем.
Методом реалізації провідною верствою ідейних настанов інтегрального націоналізму, за Д. Донцовим, мало бути "творче насильство", що означає орієнтацію на примус у процесі боротьби за державну незалежність.
Д. Донцов рішуче заперечував ідею федералізму, яка була провідною в українській політичній думці XIX ст. Він виступав за повну незалежність української держави у формі селянської дрібнобуржуазної республіки.
Білет № 5
1. Найзначнішими давньогрецькими політичними мислителями, твори яких збереглись до цього часу, є Платон та Арістотель(у Платона – “Держава”, “Закони”, у Арістотеля – “Політика”, “Афінська політія” та ін.).
Ідеальна держава Платона - це справедливе, засноване на законах, правління кращих. Таке правління може бути або царською владою (якщо серед правителів вирізняється хтось один найдостойніший), або аристократією, владою декількох кращих.
Через недосконалість людської натури така держава не може бути вічною і зміниться іншими, гіршими формами правління - тимократією, олігархією, демократією або тиранією.
Замість розумного начала в державі починає панувати вольове. Це - тимократія, тобто правління, де панують честолюбство й сила. Така держава постійно воюватиме, а війна є головним джерелом суспільних бід. Війни і розбрат призводять до переродження тимократії у гіршу форму правління - олігархію. Це влада небагатьох - жадібних і багатих. Подальше зростання майнової нерівності, обурення бідних проти багатих призводять до повстання. Коли воно закінчується перемогою бідняків, ті знищують або проганяють багатіїв і встановлюють владу народу - демократію, яка є ще гіршою формою правління, ніж олігархія. З демократії виростає її продовження і протилежність - тиранія, встановлення якої означає перетворення надмірної свободи в надмірне рабство.
Арістотель (ІV ст. до н.е.) поєднував політику з етикою і вбачав найкращу доброчинність людини у здатності як добре володарювати, так і добре підкорятися. Він провів значну наукову роботу, дослідивши 158 державних устроїв грецьких полісів, на підставі чього розвинув класифікацію Платона про правильні і неправильні форми державного устрою. У правильних формах правителі мають за мету спільне благо, а в неправильних - лише своє особисте благо. Трьома правильними формами держави виступають монархія, аристократія і політія, а трьома неправильними - тиранія, олігархія і демократія. Найкращою формою правління є політія, в якій влада належить більшості і здійснюється на спільне благо. У звичаях це - поміркованість, у майні - середній достаток, у правлінні - середній прошарок. Цей середній прошарок є найціннішим стосовно політики, оскільки він найбільш прихильний до існуючих порядків, і завдяки йому в державі можна пом'якшити суперечність між бідними й багатими, яка є причиною державних переворотів. Розумне управління і стабільність держави будуть там, де середній прошарок є багаточисельним і сильнішим від обох соціальних крайнощів - багатих і бідних, разом узятих, або хоча б однієї з них.
Найгіршою з неправильних форм держави є тиранія, де влада здійснюється деспотичними методами однією особою в особистих інтересах. Арістотель розрізняє крайню демократію, в якій верховна влада належить народу, а не закону, і помірковану цензову демократію, засновану на примиренні багатих і бідних і пануванні закону. 
Критикуючи ідею утопічної держави Платона, він відстоював принцип правління гідних людей, поєднання різних форм правління, перш за все царської влади та аристократії; вважав, що держава буде найбільш міцною, коли при владі буде “середній клас”, а не найбільш багаті або найбільш бідні. Такий лад не буде зловживати насильством, адже найбільших охоронних заходів потребує найгірший з видів державного устрою (а такими Арістотель вважав тиранію та беззаконну демократію).
Білет №6
1.Доцільно виходити з джерел політичних і правових ідей, які дійшли у писаній формі (створені в період Київської Русі літописи, "слова", "повчання", "житія", різні збірники законів).
Для тогочасних політичних відносин було характерним:
· досить сильний вплив родоплемінних відносин (відносини схильності і прихильності до роду, батьків, дітей, родичів).
· Через малу захищеність від сил природи в переказах досить відчутний вплив слабості людини перед природою.
· панувала так звана "міфологічна релігія", яка освячувала тогочасні стани і соціальні групи: воїнів, дружинників, смердів, рабів та ін.
