Піфагор. Піфагорійський союз

Так, близько 532 р. до н. є. у Критоні виникає впливова релі­гійно-філософська група — Піфагорійський союз, засновником якого був виходець з о. Самоса Піфагор (580—500 pp. до н. є.). Слід зазначити, що серед членів цього союзу були й жінки, чого ми не спостерігаємо в інших філософських школах. Першоосновою для Піфагора є кількісне відношення — число, але слід за­уважити, що число для нас — це величина арифметична і мате­матична, а для еллінів — величина геометрична, що існує у ви­гляді геометричних пропорцій. Так, одиниця — це точка, двійка — пряма (як можливість, що виникає із двох точок). Трійка — площина. Четвірка — тіло, або об'єм. Таким чином, перші чотири числа є достатні, щоб визна­чити усе розмаїття світу чуттєвого сприйняття. Сума цих чисел дає десятку (1+2 + 3 + 4 = 10), яка для піфагорійців служила вті­ленням достатньої повноти та вдосконалення. Цей ряд чисел у взаємному співвідношенні елементів включав такі основні музи­кальні інтервали: 2:1 — октава; 3:2 — квінта, 4:3 — кварта. Отже, десятка виражає собор і повноту звучання.

Піфагором був відкритий взаємозв'язок числа і звуку. Він встановив, що збільшення або зменшення струни дозволяє точно задати висоту звуку. Усе своє життя та духовні зусилля Піфагор сконцентрував на пошуку гармонії. В будові Всесвіту, в геомет­ричних пропорціях, у суспільному житті, у стосунках між людь­ми, в усіх проявах буття і людського існування — скрізь він від­шукує гармонію, яка привносить у все суще красу та благо. Гар­монія космосу мислиться піфагорійцями як чисельно-кількісна впорядкованість світу, але справжньою, повною гармонією вона стає у поєднанні з такими характеристиками реальності, як справедливість, добро, зло, душа тощо. Гармонія є втіленням істинного буття — буття, обумовленого мірою. Міра міститься в самому бутті. Міра присутня в кожній речі, але не може бути виділена як частина або елемент. Міра будь-якої речі, якою б малою вона не була, підпорядкована Всесвіту, є основою цілісності і порядку космосу.

Основною характеристикою Всесвіту для античної думки бу­ло те, що космос — це упорядковане буття, яке протистоїть небуттю. Космос виникає із хаосу.

Одним з принципових моментів Піфагорового вчення була віра у переселення душі після смерті людини з одного тіла в інше. Згідно з ученням Піфагора, після смерті людська душа не може одразу звільнитися від гріхів своїх, тому повинна вселитись в інше тіло, у якому продовжує свій шлях до очищення і порятунку. І як тільки вона досягне бажаної чистоти, вона звільняється з кола нових нaроджень і закінчує земне існування. Шляхи очищення грішної душі різноманітні: піст, вегетаріанство, релігійні обряди.

Елейська школа

Представників цієї школи називали елеатами. До них, зокрема, належали Ксенофан (565—473 pp. до н. е), Парменід (кін. VI—V ст. до н. е.), Зенон Елейський (490—430 pp. до н.е.)

Ксенофан порушив питання про начало буття як про «єдине», яке він назвав богом. У вирішенні цієї проблеми він виступив як рішучий і безкомпромісний критик традиційних поглядів, що іс­нували на той час у Греції, і насамперед проти найавторитетні­шого і прославленого Гомера. Він не погоджується з Гомером у тому, що боги подібні людям. Богів не може бути багато. Якщо богів було б два або більше, то один з них повинен був би підко­ритись іншому, а сутність бога полягає в тому, що він наймогутніший і найкращий з усіх істот, а тому він є один.

Про ідеалістичну орієнтацію елейської філософії свідчать конкретні міркування Парменіда п ро суще. Якщо Ксенофан під сушим розуміє єдиного Бога, то на відмі­ну від нього Парменід, розглядаючи проблему буття, не пов'язує його ні з чим конкретним. У Парменіда буття наділене своїми конкретними якостями. Воно неподільне, несуперечливе, нерухоме, вічне, має форму ку­лі. Слід зауважити, що кулеподібна форма буття обирається Парменідом невипадково. В античній філософії кулеподібність вка­зує не на форму, а вважається символом досконалості. Кулепо­дібність буття у Парменіда означає і те, що все суще в світі, при­таманне буттю, становить собою буття і ніщо інше, крім буття. Базисом, на якому будується все суще, у Парменіда виступає по­ложення про те, що «буття є, а небуття немає». Пізнати цей єдиний світ можна тільки завдяки мисленню. В міркуваннях Парменіда чітко виявлено тенденцію до ототожнен­ня буття з мисленням: «думка — і те, про що думка, — тотожні», також тотожні «мислиме і суще». Розглядаючи проблему пізнан­ня, Парменід не заперечує існування «чуттєвого світу», який ба­зується на сприйнятті світу за допомогою чуття. Але мислення настільки переважає чуття, що єдиносущим слід визнати лише мислиме буття на противагу чуттєво сприйманому буттю. З цих міркувань логічно випливає «неістинність» руху, який існує як ілюзія чуттєвого світу, а тому не може визнаватись справжнім буттям.

У цілому ж вчення Парменіда про завершеність і нерухомість буття слід розглядати як початок і основу розвитку метафізично­го світогляду.

Послідовник і учень Парменіда — Зенон Елейський (бл. 490— 430 pp. до н.е.) намагається довести справедливість поглядів сво­го вчителя на проблему буття. Для цього він доводить неймовірність руху, множинності та інших якостей чуттєвого світу. Зенон розробляє особливу систему обґрунтувань, які увійшли до історії філософської думки як парадокси, або апорії (нерозв'язна супе­речність).

Апорії Зенона Елейського такі:

1.«Рухоме не рухається ні у тому місці, де воно є, ані у тому, де його немає».

2.«Дихотомія» (поділ на дві частини) твердить, що рух не може закінчитися, оскільки перш, ніж він досягне кінцевого пун­кту, необхідно пройти половину шляху, але перш, ніж досягти цієї половини, необхідно пройти «половину половини», і так без кінця. За такою логікою рух не може не тільки закінчитися, але й початися.

3.«Ахілл і черепаха» формулюється так: швидконогий Ахілл ніколи не наздожене черепаху, оскільки, перш ніж він подолає відстань до черепахи, вона теж проповзе якусь, хай і невелику відстань. Щоб подолати цю відстань, Ахіллу знадобиться якийсь, хай знову ж таки невеликий, час, протягом якого черепаха про­повзе ще якусь відстань, і так без кінця.

4.«Стріла, що летить», формулюється так: випущена з лука стріла нерухома, оскільки у будь-який момент руху займає рівне собі місце. Йдеться про те, що вся траєкторія польоту стріли складається з нерухомих положень стріли в різних місцях прос­тору, але хіба ж можна отримати рух із суми станів спокою?

5.Апорія «стадіон». Якщо два тіла рухаються назустріч одне одному й відносно одне ОДНОГО, то одне з них пройде повз друге, витративши на це стільки ж часу, скільки необхідно для прохо­дження повз половину того, що не рухається. Тоді половина до­рівнюватиме цілому.

6. Апорія «проти простору». Елейська філософія не допускала небуття, стверджуючи, що буття є, а небуття не існує. Зенон ви­сував апорію і проти реальності простору. Суть її полягає в тому, що коли річ розташована у просторі, то ця річ і цей простір по­винні знаходитись в іншому просторі, який оточує їх, а це, в свою чергу, повинно знаходитись в ще іншому «просторі», і так до не­скінченності. Але уявити нескінченну множину просторів, «вкладених» один в один, абсурдно. Тому і сам простір, ідея якого потребує «аб­сурдної» уяви, нереальний.

7.Апорія проти чуттєвого сприйняття світу («Зерно, що naдає»). Якщо під час падіння одного зерна або його тисячної долі нічого не чути, то звідки береться шум під час падіння маси зерна? Хіба шум може виникнути із суми нечутного, а звідси висно­вок: і людські відчуття не можуть дати істинного знання, на них не можна покладатися.

Зенон розробив систему доказів «щ супротивного». Схема цих доказів така: спочатку приймається припущення, що твер­дження, яке необхідно спростувати, відповідає дійсності. Потім з цього твердження виводяться наслідки, які суперечать дійсності, тобто призводять до абсурду. Своїми апоріями Зенон зафіксував формальну суперечливість руху. Заперечення руху базується на прийнятті головної тези елейської філософи про єдність, сталість і несуперечливість сущого. Оскільки рух виявляється суперечли­вим, він оголошується як такий, що не існує. Такий тип мірку­вання, що обґрунтовує докази шляхом спростування і побудова­ний на використанні сили заперечення, мас назву негативної логіки.

Переходячи до вивчення другого, класичного, періоду історії філософії Греції, звертаємо увагу на вчення софістів.

Софісти — це старогрецькі філософи середини V—першої половини IV ст. до н. є. Протагор ( 480—-410 рр. до. н. е.), Горгій — (483—375 pp. до н. є.) та ін. Слово «софіст» означає мудрий, а з середини V ст. так називають учителів красномовства. Харак­терною рисою вчення софістів є релятивізм, який заперечує на­явність будь-якого об'єктивного, а значить, й істинного змісту в людських знаннях.

Основна проблема, що її вирішують софісти, — це реальність сущого. Вирішення цієї проблеми, за Протагором, зводиться до такого твердження: «Є тільки світ думки, світу сущого не існує». Світ гадки відносний і суперечливий. Будь-яка істина відносна.

Характер діяльності софістів полягав у тому, що вони повинні були навчити людину захищати будь-яку точку зору, якою б аб­сурдною вона не була. Основою такого навчання було уявлення про відсутність абсолютної істини і об'єктивних цінностей. Від­носність понять добра і зла, суто формальне вміння маніпулюва­ти словами приводило до таких тверджень: «Хвороба — зло для хворого і благо — для лікаря»; «Смерть — зло для померлого, а для могильників — благо».

Софістами була започаткована тенденція «повороту до люди­ни», яку Протагор висловив у своїй знаменитій тезі: «Людина є міра всіх речей: сущих у тому, що вони існують, і не сущих у то­му, що вони не існують». Протагор був звинувачений в нечести-вості, оскільки його твір починався словами: «Про богів я не мо­жу знати ні того, що вони є, ні того, що їх немає, ні того, який вони мають вигляд». Філософ Трасимах вважав, що боги не звер­тають уваги на людей. Феодор Кірейський заперечував існування богів. Крітій стверджував, що релігія призначена для того, щоб примушувати простих людей виконувати закони.

У період розквіту грецької демократії важливу соціальну фун­кцію виконували риторика та софістика; зміст та призначення останньої розкривається Протагором у міфі про створення люди­ни. Людина була створена безпорадною і вела дикий спосіб жит­тя подібно до тварин. Потім, завдяки Прометею, вона придбала вогонь та ряд корисних умінь. Однак ці надбання хоча і полег­шили життя людини, але не дали змоги для її порятунку. Люди вороже ставилися один до одного, що не давало їм змоги об'єднатись. І тоді бог Зевс відкрив людям Сором і Правду, котрі започаткували основи порядку серед людей, але щоб підтримува­ти цей порядок, потрібно оволодіти політичним мистецтвом, якому може навчити софістика.