Відшкодування шкоди, завданої особою у разі здійснення нею права на самозахист

Відповідно до ч. 5 ст. 55 Конституції України кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Одним із засобів ре­алізації цього конституційного права є самозахист, яким визнається застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства (ч. 1 ст. 19 ЦК).

Інститут відшкодування шкоди, завданої особою у разі здійснення нею права на самозахист (ч. 1 ст. 1169 ЦК), суттєво змінив і розширив існуючу раніше норму ст. 444 ЦК 1963 p., відповідно до якої не підля­гала відшкодуванню шкода, завдана у межах необхідної оборони. Остання за новим ЦК, розглядається лише як один із можливих спо­собів здійснення особою належного їй права на самозахист від про­типравних посягань.

Зрозуміло, що за визначених вище обставин питання щодо відшко­дування шкоди не виникає. Проте ситуація зміниться, якщо межі здійснення особою свого цивільного права на самозахист від пору­шень і протиправних посягань або межі необхідної оборони будуть перевищені. У такому випадку, як це випливає із змісту ч. 1 ст. 1169 ЦК, питання стосовно відшкодування шкоди виникне, а його пози­тивне вирішення відбудеться за рахунок особи, яка оборонялася, але при цьому вийшла за межі дозволеного (наприклад, за межі необхід­ної оборони). Такі дії стають неправомірними і причинно обумовлена ними шкода складає підставу для виникнення обов'язку з її відшко­дування на користь особи, від якої відповідач перед тим захищався (оборонявся). Постає питання, де пролягає межа, переступивши яку самозахист перетворюється у протиправну поведінку?

Пряма відповідь на поставлене питання в актах цивільного законо­давства відсутня. Визначаючи самозахист як застосування особою за­собів протидії, які не суперечать законові та моральним засадам су-

502

Розділ XVI

НЕДОГОВІРНІ ЗОБОВ 'ЯЗАННЯ

503

спільства, закон вимагає, щоб способи самозахисту відповідали змісту права, що порушене, а також характерові дій, якими це право порушене, і наслідкам, спричиненим цим порушенням. Однак спосо­би самозахисту можуть обиратися самою особою (ст. 19 ЦК).

Для визначення юридичних меж самозахисту цивільних прав важ­ливо мати на увазі, які саме способи можуть бути обрані особою для його здійснення.

Слід погодитися з думкою російського вченого В. П. Грибанова, що такими способами можуть бути: а) превентивний; б) активно-оборонний¹.

Заходи превентивного характеру застосовуються, як правило, власником або володільцем майна для забезпечення його охорони. Саме по собі забезпечення власником або володільцем охорони свого майна законові не суперечить і за межі здійснення цивільних прав, передбачених ст. 13 ЦК, не виходить. Цілком правомірним є викорис­тання превентивного способу для цілей самозахисту, наприклад, із застосуванням засобів техніки, зокрема, приборів відеоспостеріган-ня, сигналізаційного обладнання помешкання чи іншого об'єкта. Од­нак існує одне застереження, яке у даному разі має істотне значення. Не допускається дія особи, яка хоч і спрямована на охорону власного майна, однак, за своїм характером містить намір особи завдати шкоди іншій особі чи майну іншого власника або зловживання правом в ін­ших формах (ч. З ст. 13 ЦК).

Інколи, зійснюючи право на самозахист превентивними заходами, особа створює небезпеку завдання шкоди іншим особам, причому не обов'язково тим, що вчиняють протиправні посягання. Наприклад, власник в цілях охорони свого майна, розташованого на присадибній земельній ділянці, обгорожує ділянку колючим дротом і пропускає через огорожу електричний струм. Цілком очевидно, що застосуван­ня такого способу «охорони» майна містить в собі ознаки наміру зав­дання шкоди будь-якій іншій особі, її майну, наприклад, тварині, яка може випадково торкнутися такої огорожі.

Очевидно, що подібні дії ніякими межами самозахисту не охоплю­ються. Вони протиправні і неприпустимі. У разі настання шкідливих на­слідків вони, безумовно, стануть підставою для виникнення обов'язку з ліквідації цих наслідків шляхом відшкодування завданої шкоди.

Що стосується активно-оборонних способів самозахисту цивіль­них прав, то найбільш яскравим прикладом одного із них с необхідна оборона, про яку згадує ч. 1 ст. 1169 ЦК.

Вперше категорія «необхідна оборона» була введена у цивільне законодавство у 1963 p., коли був прийнятий другий Цивільний ко­декс України, який набрав чинності з 1 січня 1964 р. Однак визначен­ня її поняття в актах цивільного законодавства завжди було відсутнє.

¹ Грибанов В. П. Осуществление и защита гражданских прав. Изд. 2-е, стереотип. -М, 2001. - С. 117-119 (Классика российской цивилистики).

Мабуть тому в цивілістичній літературі при визначенні поняття необ­хідної оборони використовується відповідна норма кримінального законодавства.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 36 КК необхідною обороною визнають­ся дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтере­сів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інте­ресів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення пося­гання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхід­ної оборони.

Таким чином, інститут необхідної оборони може бути охарактери­зований як комплексний, що має як цивільно-правове, так і кримі­нально-правове (приватно-правове і публічно-правове) значення.

Однак застосування поняття необхідної оборони у приватно-пра­вовій та публічно-правовій сферах ще не означає абсолютної тотож­ності його змісту для кожної сфери. Якщо кримінальне законодав­ство визнає необхідною обороною протидію суспільно небезпеч­ному посяганню (ч. 1 ст. 36 КК), тобто посяганню, що має ознаку злочину (ч. 1 ст. 11 КК), то з цивільно-правової точки зору необхід­ною буде також оборона від будь-яких інших протиправних посягань на охоронювані законом суб'єктивні права та інтереси особи, що обо­роняється, які до складу передбачених КК злочинів не належать (на­приклад, протидія самовільному будівництву споруди на земельній ділянці, належній особі, що обороняється). Крім того, якщо кри­мінальна відповідальність особи, яка обороняється, настає лише за умисне вбивство та за умисне заподіяння тяжких тілесних ушкод­жень у разі перевищення меж необхідної оборони (ч. З ст. 36, стат­ті 118, 124 КК), то цивільно-правовий обов'язок відшкодувати завда­ну шкоду настане будь-коли, якщо обрана особою, що захищалася від протиправного посягання, протидія виходила за межі необхідної обо­рони.

Закон не встановлює меж, переступивши які оборона перестає бу­ти необхідною. Уявляється, що перевищенням меж необхідної оборо­ни можуть бути визнані такі дії особи, яка обороняється, що розпоча­лася як адекватна протидія протиправному посяганню з боку іншої особи і не була призупинена в момент припинення посягання або ко­ли така протидія була ще більш небезпечною, ніж саме посягання.

Так, "наприклад, суд визнав перевищенням меж необхідної оборо­ни громадянином К., який під час бійки вдарив ножем у груди М. і вбив його. Сталося це за таких обставин. Потерпілий М., скористав­шись моментом, коли К. заправляв у чоботи штани, сильно вдарив його ногою в обличчя, на що К. відповів смертельним ударом в М. но­жем. Суд дійшов висновку, що потреба у К. негайно відвернути пося­гання на його життя з боку потерпілого М. дійсно виникла. Однак

504