Філософські погляди Григорія Сковороди

У XVIII ст. в Україні визначне місце у філософії займає Григорій Савич Сковорода — оригінальний митець, поет та просвітник. Народився 22 листопада 1722 року в селі Чорнухи на Полтавщині в сім'ї козака. Початкову освіту здобув у сільській школі, а в 1738 році зарахований до Києво-Могилянської академії, де вчився до 1741 року, а повернувся до навчання в академії у 1744 — 1750 роках. Майже три роки Григорій Сковорода служив співаком у придворній капелі в Петербурзі, а потім у складі польської місії відправлений в Угорщину, подорожував по Австрії та Німеччині. З 1753 року Григорій Сковорода вчитель етики в Переяславській духовній семінарії, а потім вчитель помічника Степана Томари. З 1759 по 1768 рік викладав у Харківському колегіумі, звідки вигнаний за прочитаний курс «Християнського добронравія». Наступні 25 років Григорій Сковорода мандрував по Україні. Це найплодотворніший період життя: пише філософські діалоги, усно та письмово поширює ідеї про світ і людину в народі. Помер Григорій Сковорода 29 жовтня 1794 року в селі Іванівка (нині Сковородинівка) Харківської області.

Григорій Сковорода продовжував просвітницькі традиції. З Києво-Могилянської академії виніс добре знання мов, античної філософії, ідей Середньовіччя та Ренесансу. Тут же навчився любити людину та її свободомислення. В академії сприймає філософію не догматично, а критично. Так, якщо провідна тенденція філософських курсів академії — арістотелізм, то Григорій Сковорода віддавав перевагу вивченню Платона. Якщо в центрі уваги києво-могилянських професорів — зовнішній світ та проблема пізнання, то у Григорія Сковороди — людина, етико — гуманістичні проблеми. Григорій Сковорода написав 18 творів, зробив 7 перекладів з латинської російською та українською мовами. До основних філософських творів належать: «Діалог про давній світ», «Дружня розмова про душевний світ», «Алфавіт світу», «Боротьба архістратика Михайла з сатаною» та ін. Саме в творах і висловлена філософська система. У ній чітко виділяються основні вчення про дві натури; вчення про три світи; вчення про людину; вчення про пізнання та ін. Суть вчення про дві натури в тому, що все існуюче у світі має дві сторони (натури): зовнішню, видиму, та внутрішню — невидиму. Цю тезу Григорій Сковорода повторює десятки разів з різними відтінками. Причому видима натура мінлива, перехідна, а невидима — існує вічно. Це духовний початок, або Бог. Бог є незмінною першопричиною всього існуючого та самого себе. Бог є істинне, природа в природі, живе в живому, людина в людині — закон. Таке розуміння світу має чітко виражений характер: протилежну Богу видиму натуру визначає як «тварюку». Рівнозначно вживаються поняття речовина, матерія, стихія, природа та інші. З вченням про дві натури тісно зв'язані вчення про три світи. Тут виражена ідея про те, що вся оточуюча дійсність — це гри взаємозв'язані світи: макрокосм, мікрокосм та світ символів.

Макрокосм — це великий світ, або світ природи. Аналізуючи макрокосм, Григорій Сковорода робить філософські висновки. По-перше, природа безкінечна, складається з величезної кількості світів. За прикладом античних філософів, відокремлює як першооснову всіх речей чотири елементи: вогонь, повітря, воду та землю. По-друге, природа (матерія) вічна. Усі предмети природи тимчасові, перехідні, виникають та зникають, але природа безсмертна. Неможливість зникнення чогось Григорій Сковорода виводить з вчення про дві натури: «Зникнути нічого не може, воно лише втрачає свою тінь». Пояснює це аналогією: «Художник намалював оленя та павича. Потім стер фарби. Малюнки зникли, але образи їх залишились, не зникають, існують». В природі проходить дещо подібне, змінюється тільки тінь. По-третє, природа, створення світу підкорюються природним законам. Григорій Сковорода вважав, що релігійне вчення про природу неспроможне, тому що йде всупереч з законами природи. Другий світ — це мікрокосм або Людина, що натуральна природа макрокосми притомляється та продовжується в мікрокосмі. Загальні закономірності природи властиві також людині. Іншими словами, людина — це малий світ, що відображає великий світ.

Специфічним світом у вченні Григорія Сковороди є світ символів. Символи — це образи, що втілюють будь-яку ідею. За символ єдиного брав кільце або Сонце, виводив символи безпеки, заздрості, самопізнання, вічності, істини, подяки та інше. Найвищою таємницею символу є слово. Слово є «істиною і єдиним початком, є зерном та плодом, центром та гаванню, початком та кінцем» людського духу. В Біблії записано: «Спочатку було слово». Воістину слово — початок та кінець культури та духовності. А тому книга з книг для Григорія Сковороди є Біблія. Це досконалий образ світу символів. Дякуючи символам невидимий світ, інакше єство Боже, перетворюється у видимий, то ж досяжний до сприйняття, тобто Біблія є засобом пізнання «духовного початку», внутрішньої натури макро- та мікрокосму, інакше кажучи, Бога. Таке в загальних рисах вчення Григорія Сковороди про три світи. Це вчення, як і вчення про дві натури, виступало основним моментом для формування вчення про людину.

Суть вчення про людину полягає, по-перше, в ідеї внутрішньої людини. Це положення випливає з вчення про дві натури. В Людині, як і в усьому існуючому, є видиме та невидиме, тлінне та вічне. Істинною Людиною в людині є невидима натура, інакше кажучи, внутрішня Людина. На думку Григорія Сковороди, внутрішня Людина протиставлена зовнішньому світу, загублена в ньому. «Знайти» себе Людина може лише залишившись на самоті, втікши від спокус та поглинувши в себе. Звернення людини до самої себе й пізнання себе — це осягнення Бога. Адже єство, суть внутрішньої Людини і є Бог. Пізнавши себе, людина перевтілюється, як перевтілився Нарцис. Нарцис — це юнак-красень зі стародавньогрецької міфології, що одного разу, побачивши своє відображення у воді, влюбився в себе. Нарцис любить самого себе — це означає, що любить Бога, служить Богу. А служить Богу — означає служити самому собі. Отож, ідея внутрішньої Людини спрямована на те, щоб довести, що щастя окремої людини досягається моральним удосконаленням. Тут велика роль другого положення вчення.

По-друге, ідея серця Людини. Григорій Сковорода приділяв дуже багато уваги ідеї серця. Ось чому вчення часто називається філософією серця. Який сенс вкладає в поняття серце? Серце в філософії визначається як сфера духовного життя людини. Серце охоплює багато значень: серце — це душевний стан людини, який керує вчинками та примушує людину жити добром або злом; серце символізує індивідуальність людини як істоти духовної; серце — це єдиний світ людини, моральні переживання, почуття, пристрасті, пізнання. Тільки проникнувши в серце, пізнання може бути освоєним. Григорій Сковорода стверджує, що серцем можуть оволодіти добрі та злі сили. Перші підносять людину, другі приводять її до падіння. Тому людина повинна прагнути до очищення свого серця. На цій основі розвивається нова ідея — ідея очищення свідомості від волі.

По-третє, ідея усунення волі людини. Суть ідеї полягає в тому, що чисте серце зміцнюється в людині через боротьбу. Людина повинна очистити, вивільнити свою свідомість від волі тому, що воля породжує кривду, беззаконня, черевоугодництво та інше. Інакше волю необхідно нейтралізувати. Коли волю людини (її свавілля) знищено, єдиним керівником людини стає воля Божа. Однак це не означає, що індивідуальність людини зникає: навпаки, зберігається. Існує нерівна рівність.

По-четверте, ідея нерівної рівності. Сенс ідеї полягає в тому, що всі люди, як тіні істинної внутрішньої Людини, рівні перед Богом, але разом з тим вони всі різні. Свою думку Григорій Сковорода розкриває через образ фонтана, який заповнює великі та малі посудини. Посудини різні, однак вони всі рівні між собою тому, що вони всі повні. Ідеал нерівної рівності — основа та внутрішній сенс етичного вчення. Григорій Сковорода обумовлює етичний плюралізм, який передбачає для кожної людини свій життєвий шлях. Що ж є критерієм вибору життєвого шляху? На це питання відповідає ідея зрідності людини з типом життя. У кожної людини своя природа. її не можна змінити. Можна лише, пізнавши її, вибрати собі заняття та життєвий шлях, зрідні з цією небаченою природою. Ось чому Григорій Сковорода повторює знову і знову: пізнай себе, слухай себе, подивись в себе. Це дає можливість людині відкрити свою божественну суть. Щастя людини не залежить «ні від високих наук, ні від почесних посад, ні від забезпеченості», а залежить від серця, а серце від Бога, отже, невидимої натури.

З ученням Григорія Сковороди про людину тісно зв'язано вчення про пізнання. Вихідним пунктом теорії пізнання стало визнання пізнання світу та непідвладна віра в необмежені пізнавальні здібності людського розуму. Теорія поєднується із самопізнанням, вважається, що в людині притомляються та продовжуються загальні закони природи, тому достатньо пізнати себе і можна розкривати природні закони мікрокосму і макрокосму. Велику увагу Григорій Сковорода приділяв розвитку вчення про суспільство, вважав, що стійкість суспільства залежить не від зовнішніх форм суспільства, а від внутрішньої суті. На цій основі сформульовано ідеал суспільного устрою, який називав «Гірською Республікою». Суть бачив в образі ідеальних відносин між людьми, які формуються відповідно до духовної природи людини. Духовна республіка повинна будуватись відповідно з основами любові, рівності, колективної власності. Такий духовний світ, протилежний світу зла. Духовний світ не потусторонній, куди душа переселяється після смерті людини, а реальний, високо моральний, ідеальний світ. Така філософська система Григорія Сковороди.