Філософська думка в Україні

Філософська думка в Україні бере свій початок від часів діяльності Острозького колегіуму, а також Києво-Могилянської академії. Саме в Академії здобутки європейської філософії знайшли відображення як у богословських, так і власне філософських курсах. До визначних постатей, що впроваджували філософію в тогочасну українську академічну освіту можна віднести Т.Прокоповича, С.Яворського, І.Гізеля, Г.Щербацького та ін. Однак у їхніх текстах не виявлено чогось нового, що можна було б назвати внеском у ту ж таки європейську філософію.
Найвищим досягненням української філософської думки стала творчість Григорія Сковороди (1722 – 1794). Його вчення й життєва позиція були спрямовані на пізнання людини та здобуття нею щастя, в тому числі через філософію. Дослідники виділяють такі основні засади та принципи його філософії, що пронизують усі твори „українського Сократа”: 1. Вчення про дві натури і три світи. Згідно з цим ученням, світ являє собою єдність видимої та невидимої натур (двоїста природа буття, за класичною філософією, – явище і сутність), де невидима є визначальною і становить, зрештою божественний світ. 2. Концепція спорідненої праці -кожна праця повинна відповідати природним схильностям людини й бути для неї як божественне покликання. 3. Філософія серця, яка є для людини орієнтиром пізнання, самопізнання та Богопізнання. Філософію серця продовжував інший український мислитель Памфіл Юркевич (1826 – 1874), що працював у навчальних закладах Києва та Москви. Він наполягав на тому, що людина являє собою цілісність як єдність тіла й душі. Тож тіло можна пізнати зовнішніми відчуттями, а душу – внутрішніми, або серцем.
Про подальший розвиток філософської думки в Україні можна говорити лише такою мірою, якою європейська й світова філософія знаходила відображення у лекційних курсах та розробках відповідної проблематики на філософських кафедрах. І якщо це була філософія, то вона була не українською, бо й писалася не українською, а українські проблеми за умов російської царської, а відтак радянської імперії не підносилися до рівня філософського. Тож дослідникам доводиться робити філософами українських письменників. Це властиво як для дорадянського, так і радянського і значною мірою – для сучасного, пострадянського періоду. Можна сказати, що в Україні назагал побутує філософія, але вона не стала в повному розумінні українською. Підтвердженням цього є наявність підручників, написаних не українською або жахливим суржиком. Це стосується й тих нечисленних перекладів оригінальних творів, написаних іноземними мовами, які засвідчують, що філософи, на жаль, не знають мови, а філологи – філософії.
Такий стан зумовлений тим, що Україна впродовж століть не сформувалася в політичну й етно-культурну цілісність, у якій філософія як вище досягнення національної духовної культури та її раціональне узагальнення й осмислення посіла б належне їй місце. В той час як на теренах європейських країн створювалися й століттями (17 – 20ст.) плекалися національні філософські школи та вчення, Лівобережна Україна інтенсивно русифікувалася, а Правобережна – полонізувалася. Ще гірше становище було від часу другої російської окупації – після 1918 р. Всі викладачі на кафедрах та співробітники академічних інститутів зобов’язані були проповідувати марксизм у його російському варіанті. (Показовим щодо цього є „українське” видання творів Маркса й Енгельса, що насправді було перекладом з видання російського). Ба, більше -згідно з московським розподілом „філософської праці”, переклад класичних філософських творів зарубіжних мислителів та їх інтерпретація покладалися на російських авторів. Українським же було поставлено в обов’язок писати про комуністичний світогляд, досягнення радянської науки, піддавати найсуворішій критиці український буржуазний націоналізм, греко-католицьку церкву.
Тож не дивно, що представники старшого покоління українських „філософів” і далі ностальгійно визначають Маркса, Енгельса й Леніна як видатних мислителів 19 – 20 ст. Деякі, щоправда, від марксистсько-ленінського ідеологічного тоталітаризму перекинулися до „фольк-тоталітаризму” (ОХІахльовська) і продовжують плекати „філософію серця” замість „філософії голови”, тобто „філософії розуму”. Представники ж молодшого покоління назагал „обслуговують” постмодернізм, гендеризм, деконструкцію, фройдівський психоаналіз та інші маргінальні напрями або складають міфи про нашу правічність, унікальність, екзистенційність як природжену філософічність. А сьогодення вимагає принципово нових підходів, які б сприяли з новітніх продуктивних у методологічному плані позицій осмислити нашу пошматовану історію, культуру, політичну невизначеність так званої еліти й феномен „вічно загубленої української людини”. А така позиція дала б нам змогу посісти належне місце у філософських відповідях на виклики 21 століття.