Релігійні уявлення Стародавнього Сходу

Релігії стародавнього світу, зазвичай, були політеїстичними, тобто люди сповідували багатобожжя. У політеїзмі кожний бог був уособленням певного явища, властивого природі, суспільству чи людській психіці, це уособлення було значно вищого порядку, ніж у первісних народів.

У фантастичних образах божеств стародавнього Сходу набули відображення уявлення про те спільне, що характерне для великих груп однорідних предметів. Так, з уявлень про душу окремого дерева поступово формувались уявлення про духів дібров, а потім уже склався образ бога лісу. Згодом відбувся процес персоніфікації божеств – вони набували власних імен та історій життя й діяльності.

У рабовласницьких державах Стародавнього Сходу (Єгипті, Шумері, Вавилоні, Ассирії, Ірані та ін.) релігія та жреці займали чільне місце в житті людей і суспільства. Вони допомагали правителям утримувати в покорі різні категорії населення – вільних і рабів.

Жерці возносили молитви сонячним богам і водночас будували обсерваторії, щоби спостерігати за Сонцем, обчислювати його траєкторію та моменти затемнення; сповідували певні етичні норми й плели політичні інтриги. Вони викладали в храмових школах божественні правила та складали власні правила арифметичних і геометричних розрахунків, створювали право й розвивали правознавство та використовували закони для досягнення своєї мети.

Центром релігійного життя у Вавилоні були храми. Вавилонські храми, здебільшого, нагадували східчасті вежі, котрі можливо й породили біблійну легенду про спорудження Вавилонської вежі. Кожен храм присвячувався конкретному богові – його покровителю. Навколо нього концентрувалися різноманітні жрецькі братства. Жреці виконували й певні світські функції. Жрець, проживаючи на території храму, харчувався пожертвами (дарами для богів). Він мав право на власне майно.

Храм, як помешкання богів, був відтворенням небесного світу. На його стінах зображували головне божество храму й інших богів. У храми приносили дари, там виконували обряди жертвопринесення. Поряд із храмом будували вежу з трьома виступами як уособлення потрійного Космосу. Сім поверхів відтворювали послідовність небесних східців семи планетних сфер. Знизу догори кольори поверхні чергувалися в такому порядку: чорний – (Сатурн), темно-червоний – (Юпітер), світло-червоний – (Марс), золотий – (Сонце), біло-жовтий – (Венера), синій – (Меркурій), сріблястий – (Місяць). У храмі вирішували важливі питання економічного життя: збирання податків, зберігання товарів і торгівлі тощо. Нерідко там вершилося судочинство, ладналися суперечки між державою та населенням.

Характерною рисою релігій Стародавнього Сходу було обожнення монарха та монархічної влади. Образ могутнього земного володаря став наслідком уявлень про єдиного, всемогутнього, всюдисущого бога. Про авторитет богів свідчить хоча б те, що під час святкування Нового року цар повинен був ставати навколішки перед статуєю Бога Мардука, переконуючи його у власній безвинності та любові до богів. Одночасно жрець відбирав у нього знаки царської влади, бив по щоках і шарпав за волосся.

У Стародавньому Єгипті верховними божествами були бог сонця Ра та бог-творець Пта, котрий створив світ богів і людей своїм божественним словом. Найвідомішими богами були: Осіріс (бог, який помирав і воскресав, символізуючи цикли розлиття Нілу), Ісіда, Гор, Амон, Атон та ін. Поряд з культом богів існував також культ тварин: лева, дикого бика, крокодила, кішки. Особливо вшановували священного жука-скарабея.

За віруваннями єгиптян, долею людей розпоряджалися боги. У кінці життя людину чекав перехід до загробного царства, але попередньо вона мала постати перед Страшним судом, де боги тримали в руках сувій із записами добрих і злих вчинків людини, котрій надавалося право самозахисту.

Єгипетські жреці вважалися учнями бога мудрості та знань, першого філософа Єгипту Тота, що тільки їм відкривав свої знання. Вони володіли великою власністю. Був час, коли жреці навіть не підлягали владі фараонів, а їхня посада успадковувалася.

Богам приносили численні жертви. На їхню честь будували величні храми, а наймогутніших із них, наприклад, бога сонця Ра, проголошували батьком правителя. Будучи керівниками адміністративних одиниць єгипетських земель і служителями храмів, жреці зосереджували у своїх руках найважливіші важелі управління державою. Вони здійснювали релігійні ритуали під час свят і в дні, пов’язані з подіями у житті фараонів. Під час свят спеціально прикрашали й ілюмінували храми, організовували пишні церемонії з музикою, піснями, танцями. Найвеличнішим святом було вшанування Осіріса, котре звершувала процесія з розігруванням ритуалу його смерті та воскресіння. У здійсненні ритуалів брали участь багато людей.

Давньоєгипетське мистецтво було храмовим. Храми нагадували світ, близький богові. Стеля храму нагадувала усіяне зорями небо, на стінах зображали пишні дерева, кущі та віруючих, які несуть у дар богові плоди своєї праці. Єгиптяни намагалися у своїх виробах втілювати певну ідею. У цьому й полягає велич давньоєгипетського мистецтва та таємниця його впливу на наступи і покоління. Храм вважали домівкою бога. Найсвященнішим місцем у храмі був золотий горизонт з богом сонця, котрий піднімався над ним.

Релігійні вірування пропагували ідею перетворення тлінного земного життя на вічність. Отож піраміди та храми будували з металів або твердих кам’яних порід, демонструючи цим прагнення до безсмертя. Земне життя вважалося фрагментом потойбічного, а піраміди – сходинками, що повинні були вести фараонів на небо. У Стародавньому Єгипті, як і в багатьох інших стародавніх країнах, спостерігався феномен етноцентризму (у давньоєгипетській мові навіть слово “люди” означало тільки єгиптяни) й обожнювання верховного владики – фараона.

На схід від Єгипту, в межиріччі Тигру та Євфрату, виникло кілька державних утворень: Шумер, Ассірія та ін. Міфологію Дворіччя становлять космогонічні сюжети про створення Землі та її мешканців, легенда про великий потоп, головним героєм якої є цар Утнапиштим. Дізнавшись, що на раді богів вирішено влаштувати потоп для покарання за гріхи мешканців легендарного міста Сурупак, Утнапиштим будує ковчег, завантажує його всіляким скарбом, приводить тварин та з майстрами, що будували ковчег, і зі своєю родиною замикається в ньому.

Шість днів і шість ночей тривав потоп. Усі люди загинули. Після цього настав спокій, і тоді, на сьомий день, Утнапиштим, відкривши люк ковчега, випустив спочатку голуба, потім ластівку. Однак вони повернулися назад, тому що їм ніде було сісти. Відісланий після них ворон не повернувся. Тоді цар і всі мешканці ковчега виходять назовні. На вершині гори, де зупинився ковчег, Утнапиштим здійснив жертвоприношення. Боги, вдихаючи приємний запах, кружляють у танці. Побачивши, що одна родина врятувалася (були покарані тільки грішники), боги благословляють Утнапиштима та його дружину, даруючи їм безсмертя. Як бачимо, фрагменти шумерської легенди нагадують біблійну оповідь про Ноя.

У месопотамській релігії зародилося уявлення про гріховність людини, що час від часу страждає за свої гріхи. Тож молитви та жертвоприношення богам вважалися спокутою гріхів. Як спокутування гріхів практикувалися і людські жертви. На новий рік, приміром, цар передавав свій трон на п’ять днів комусь із простих людей, кого під час святкової церемонії вбивали, вважаючи, що його кров очистить від гріхів усю країну. У месопотамській релігії значне місце відведено проблемі долі та безсмертя людини. Помітну роль відігравала й віра в духів. За уявленнями стародавніх мешканців Дворіччя, світ був заселений духами, добрими та злими, і могутніми божествами, що керують усіма явищами природи. Кожен рід, община, місто мали своїх богів-покровителів, яких іноді вважали предками цих родів і общин. Кожна людина мала своїх духів-охоронців (шеду та ламассу) й покровителів (бога та богиню), але її життю загрожували злі демони життя і різні демони хвороби та смерті. Доля людини була записана богами клинописом у “таблиці доль”.

Потойбічне життя відігравало незначну роль. У годину смерті за людиною приходило особливе божество – Намтар, яке викрадало людину й вона була приречена на жалюгідне існування у вічній темряві підземного міста, де владарюють бог Нергал та богиня Ерешкігаль. Підземне царство мертвих уявлялося великим містом із величезним палацом, сім стін якого оточували велику в’язницю, звідки не було вороття. Лише інколи дух померлої людини (за згодою бога чи втікаючи) міг повернутись у світ земний, щоб лякати людей, які не піклувалися про нього. Долі людей після смерті не були однаковими: щасливі в тих, хто славетно загинув у бою та був з честю похований, і нещасливі в людей лихих. Добре почував себе також померлий, про якого піклувалися спадкоємці та родичі.

Отже, можна дійти висновку, що релігійні системи Стародавнього Сходу не були тотальними та не монополізували духовного життя, а їхні релігійні уявлення вплинули на античний світі християнство.