Література

Бурдье П. Социология политики. — М., 1993.

Гоулд Ф. Стратегическое планирование избирательной кампа­нии // Политические исследования. — 1993. — № 4.

Дилигенский Г. О политическом рынке и рациональном выборе в российских условиях // Политические исследования. — 2000. — №2.

Малащук С. Організаційно-правові засади стратегічного мене­джменту в державному управлінні //Актуальні проблеми державного управління. — 2000. — № 2.

Морозова Е. Политический рынок и политический маркетинг: концепции, модели, технологии. — М., 1998.

Окландер М. Проблеми формування маркетингової системи кра­їни. — К., 2002.

Политическое обеспечение бизнеса: Учеб. пособ. / Под ред. Ю. С. Коноплина. — М., 1995.

Політичний маркетинг та електоральні технології. — К., 2002.

Політологія. Навчально-методичний комплекс: Підручник. — К., 2004.

Полторак В. Маркетинговые исследования: Учеб. пособ. — 2-е изд. — Днепропетровск, 2002.

Полторак В. Маркетингові дослідження: сутність, методи, техно­логії // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2000. — № 1.

Полторак В. Политический маркетинг. — Днепропетровск, 2001.

Полторак В. Політичний маркетинг та організація виборчих кам­паній // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2002. — № 1.

Портер М. Международная конкуренция: Пер. с англ. / Под ред. В. И. Щетинина. — М., 1993.

Пшизова С. Демократия и политический рынок в сравнительной перспективе // Политические исследования. — 2000. — № 2.

Ростиашвили К. Государственное регулирование в либерально-демократической системе// Политические исследования. —1996. — №6.

Шампань П. Делать мнение: новая политическая игра. — М., 1997.

1.5. Політичний менеджмент

Управління є важливим і невід'ємним чинником полі­тичного життя суспільства. За його допомогою здійснюють координацію політичних, економічних і соціальних про­цесів у суспільстві, досягають конкретних цілей (завою-

Політичний менеджмент 95

вання довіри мас, перемога на виборах, розв'язання кон­фліктних ситуацій тощо). Управління соціальними систе­мами (суспільством, соціальними інститутами, організа­ціями, групами) реалізується через системну, відокремле­ну, цілеспрямовану діяльність людей, які мають свої цілі та здатні створювати структури, ухвалювати рішення і впливати одні на одних. Такий тип управління робить со­ціальні системи відмінними від усіх інших, наділяє суб'єктивністю управлінські відносини, робить їх складні­шими, залежними не тільки від системних вимог, а й від індивідуальних особливостей людей, залучених в упра­влінський процес.

Менеджмент як основний різновид соціального упра­вління модифікується відповідно до сфер суспільного жит­тя і діяльності, реалізуючись як соціально-економічний менеджмент (матеріальне виробництво), соціально-куль­турний менеджмент (духовне виробництво) і соціально-по­літичний менеджмент (політичне життя).

Політичний менеджмент є одночасно як наукою, так і мистецтвом управління. Беручи за основу аналіз тенден­цій політичного розвитку, він сприяє виробленню реко­мендацій для політичного керівництва, реалізації упра­влінських рішень, проектуванню нових типів мислення, життєдіяльності соціальної організації.

Сутність, особливості і функції політичного менеджменту

Практика управління людськими ресурсами має давню історію. У рабовласницькі часи керівники на плантаціях стежили за правильністю виконання робіт, та це був на­гляд, а не управління. За феодалізму, натурального госпо­дарства також існували керівники, помічники господаря, зусилля яких можна вважати одним із перших виявів управління, оскільки вони мали змогу маневрувати, мо­гли змінити вид робіт, використати заохочення або пока­рання, знизити податок (правда, лише за рахунок підви­щення податку для інших).

Це було примітивне, але все ж таки управління. Та на­віть у ранніх суспільствах правителі змушені були дбати про підвищення свого авторитету, посилення впливу на маси, а групи і клани, які конкурували між собою, завжди пгукали шляхи ефективного впливу на своїх вождів, коро-

96 Предмет і специфіка прикладної політології

лів, імператорів. По-справжньому менеджмент почав роз­виватися тільки з розвитком капіталізму.

Менеджмент (англ. management — керування, управління) — управління людськими ресурсами з метою досягнення значущих для суспільства, політичної, економічної або соціальної структури, окремих спільнот цілей; його здійснення пов'язане із впливом на окремих осіб, певні органи з використанням особливих інстру­ментів і методів.

Сучасний менеджмент є процесом безперервних вза­ємопов'язаних дій (управлінських функцій): планування, організування, мотивування, контроль.

Планування передбачає формулювання цілей об'єкта управління та визначення способів їх досягнення. Воно дає змогу отримати уявлення про існуючий стан, напрями необхідного і ймовірного розвитку, найефективніші способи досягнення цілей. Організування стосується організаційної побудови об'єкта управління, його внутрішньої структурної ієрархії, конкретних завдань, повноважень і відповідально­сті підрозділів, окремих осіб. Мотивування використовують для створення і використання внутрішніх спонук до певної діяльності. Контроль полягає у перевірці виконання планів, відповідності їх цілям. Його результати використовуються для вироблення нових управлінських рішень та коригуван­ня раніше схвалених організаційних заходів. Усі ці функції реалізуються в системі політичного менеджменту.

Політичний менеджмент — особливий вид управління в політиці, наука і мистецтво аналізу тенденцій політичного розвитку, перед­бачення його наслідків, вироблення рекомендацій для політично­го керівництва, забезпечення їх реалізації в політичній практиці.

Як система управління політичними процесами полі­тичний менеджмент охоплює:

— маркетинговий аналіз кон'юнктури політичного ринку, створення відповідного іміджу «політичного това­ру» (організації, лідера, кандидата на виборах, політичної платформи);

— політичне забезпечення бізнесу;

— вивчення політичних і соціокультурних факторів, що впливають на ділову активність;

— зв'язок із громадськістю, професійне політичне ло-біювання;

•— оволодіння мистецтвом роботи з людьми, організа­ціями на основі морально-етичних цінностей суспільства.

Особливої актуальності політичний менеджмент набув у сучасному суспільстві, що пов'язано з такими чинниками:

Політичний менеджмент 97

1) зростання ролі мас у політичному житті суспільства. На зміну суспільствам, де все розв'язувалося аристокра­тичною меншістю, керованість соціумом забезпечувалася передусім завдяки інертності широких мас, їх невтручан­ню у сферу політичної влади, прийшли суспільства, в яких маси перестали підкорюватися цій меншості, що змушува­ло переходити від прямого тиску на них до більш витонче­них, прихованих способів дії;

2) утвердження у свідомості багатьох людей цінностей лібералізму: свободи особистості, ідеологічного і політич­ного плюралізму, толерантності, рівності всіх перед зако­ном, недопустимості втручання держави у приватне життя тощо. За таких умов для досягнення мети політичній еліті дедалі частіше доводиться вдаватися до непрямої дії на лю­дей, дбати про такий вплив на їх мотиваційну структуру, який не суперечив би їх ціннісним орієнтаціям, підтриму­вав відчуття свободи свого вибору, природності виконува­них ними дій;

3) демократизація суспільств. Становлення і розвиток правових держав різко звужували інституційні можливо­сті для свавілля, застосування нелегітимних форм насиль­ства з боку влади. Будучи обмеженими законом у своїх діях, державні посадовці, інші політичні діячі змушені були звертатися до теорії і практики політичного мене­джменту для зміцнення свого авторитету, посилення впли­ву, реалізації своїх задумів і рішень;

4) запровадження загального виборчого права. Масами людей, від волевиявлення яких залежали результати на виборах кандидата, потрібно було управляти настільки не­помітно, щоб у кожної людини, що прийшла на виборчу дільницю, завжди зберігалося відчуття вільного, самостій­ного її вибору;

5) перетворення політичних партій і громадських орга­нізацій, груп інтересів на самостійних суб'єктів, що праг­нуть відігравати активну роль на політичній арені. Як пра­вило, вони, на відміну від держави, позбавлені права на створення загальнообов'язкових норм, застосування легі­тимного насильства, тому політичний менеджмент є для них єдиною можливою формою впливу на маси;

6) «емпірична революція» в соціальних науках. Піоне­ром у прикладній соціології була Чиказька соціологічна нікола, представники якої на основі поєднання теоретич­них узагальнень з емпіричними дослідженнями розробля­ли конкретні програми вивчення соціальної реальності. Створений ними методологічний інструментарій дав змогу

98 Предмет і специфіка прикладної політології

достатньо точно визначати ціннісні орієнтації індивідів, груп, спільнот щодо політичних подій, лідерів тощо.

Напрацювання Чиказької школи переконали політи­ків у практичній значущості опитувань громадської дум­ки. Першим її використав для вимірювання своєї популяр­ності серед американців президент Ф. Рузвельт. Тоді поча­ли залучати вчених до участі в політичних кампаніях.

У XX ст. відбулися серйозні зміни в психологічній нау­ці, яка прагнула пояснити поведінку людей, намагалася знайти механізми соціального впливу, мотивації політич­ної дії, проникнути в таємниці пізнання людиною навко­лишнього світу, а головне — застосувати ці знання на практиці. Розвиток психологічного консультування, що полягає в наданні допомоги людям при розв'язанні їх осо-бистісних проблем, засвідчив широкі можливості ефектив­ного застосування теоретичних знань у практичних цілях. Тому психологи-консультанти були першими професійни­ми радниками політичних лідерів з проблем формування іміджу. Активно розвивалися науки про управління, зорі­єнтовані на дослідження управлінських процесів, пропо­нування конкретних моделей, технологій, практичних принципів досягнення управлінської мети.

Учені, які досліджували соціальну реальність, намага­лися поєднувати теоретичне знання із знанням конкрет­ним, орієнтованим на розв'язання практичних завдань, у соціальних науках цей процес визначено як «емпірична революція». її результатами вперше скористалися не полі­тики, а підприємці, бізнесмени для ефективного просуван­ня товарів на ринку. Фінансування ними досліджень со­ціальної реальності сприяло професіоналізації цього на­пряму діяльності, формуванню справжніх фахівців.

Підвищення інтересу до політичного менеджменту в XX ст. також було зумовлене звуженням простору силово­го розв'язання проблем у сфері політичних (владних) від­носин, утвердженням цінностей і принципів правової дер­жави, ідеологічного і політичного плюралізму, поваги прав меншин, свободи опозиції, толерантності. Обмежен­ня дій вищих державних посадовців законом, проголошен­ня непорушності прав і свобод особи, вихід на політичну арену партій і інших організацій, не наділених статусними ресурсами влади, вимагали перегляду способів досягнення політичної мети. Методи державного примусу, відвертого насильства, що активно використовували раніше, вже не відповідали новим реаліям. Ефективності політичного, у тому числі державного, управління необхідно було досяга-

Політичний менеджмент 99

ти, використовуючи інші засоби, які б забезпечували вико­нання політичних рішень без застосування репресивного механізму, санкцій.

Політичний менеджмент охоплює всю сукупність управлінських процесів, що виникають у політичних від­носинах. Основними видами управління в політиці є:

а) управлінські відносини, що виникають між держав­
ними посадовцями, державними органами як суб'єктами
управління і населенням або окремими його групами. Цей
вид управління називають державним управлінням, оскіль­
ки його суб'єктом є держава, державні установи і посадовці.
Важливим його сегментом є державно-адміністративне
управління — управлінська діяльність, здійснювана орга­
нами виконавчої влади (урядом, міністерствами, відомства­
ми та іншими держустановами).

Головна особливість державного управління полягає в тому, що воно спирається на право «легітимного насиль­ства» — володіння суб'єктом управління владними пов­новаженнями, необхідними статусними ресурсами для ре­алізації управлінських рішень. У сучасному суспільстві державне управління здійснюється переважно шляхом створення відповідними органами й установами норм, які мають деперсоналізований характер, й існують у формі за­конів та інших загальних нормативних актів. Державне управління є багаторівневим, складним, що зумовлено ве­ликою кількістю державних організацій та установ;

б) управлінські відносини всередині державних і полі­
тичних організацій з метою впорядкування, підвищення
ефективності їх діяльності. Ці відносини обмежені рамками
окремих організацій (державних установ, політичних пар­
тій та ін.), що за багатьма ознаками споріднює їх із мене­
джментом економічних організацій. Управління в держав­
них установах і політичних організаціях також засноване
на правах суб'єкта управління (керівництво державної уста­
нови, керівні органи партії) використовувати статусні ре­
сурси, створювати загальнообов'язкові для представників
певної організації норми;

в) управлінські відносини, за яких суб'єкт (політична
організація, група тиску, державний діяч) не може спира­
тися на право «легітимного насильства» й особисті статус­
ні ресурси для досягнення мети, впровадити в дію закон,
розпорядження, що має обов'язковий характер, а тому
змушений вдаватися до інших форм і методів дії щодо
об'єкта управління. Цей вид управлінських відносин має

100 Предмет і специфіка прикладної політології

назву політико-технологічне управління, або політичний менеджмент.

Політичний менеджмент дає змогу політичним акто­рам розв'язувати специфічні завдання: зміцнення автори­тету державного або політичного діяча; створення прива­бливого образу державної установи, політичної партії, гро­мадської організації або групи тиску; розширення кола прихильників тієї або іншої політичної програми, упра­влінського проекту; формування електоральних переваг населення; організація політичних союзів, блоків; вплив на політичних опонентів у політичних конфліктах; вплив на осіб, які ухвалюють державні рішення; мобілізація мас для політичної підтримки.

У сучасному суспільстві неможливо досягти значущих політичних результатів, якщо в щоденній практиці не розв'язувати хоча б частину цих завдань. Для їх реалізації суб'єкт управління не може скористатися владними пов­новаженнями, видати указ або прийняти закон, вдатися до примусу — він повинен спонукати до дії. Об'єкт упра­влінської дії в такому разі перебуває поза зоною статусно­го підпорядкування: він не зобов'язаний (згідно із зако­ном, за своїм статусом) любити або ненавидіти політично­го лідера; у кабіні для таємного голосування має право вільно обирати; може прилучитися до будь-якої дозволеної в країні політичної організації тощо.

Різновиди політичного менеджменту

Політичний менеджмент дає змогу розв'язувати різно­манітні політичні проблеми. Спочатку ними займалися одні і ті самі особи, однак зростання ролі політичного ме­неджменту в сучасному політичному процесі зумовило ди­ференціацію і професіоналізацію діяльності в цій сфері, вихід на арену фахівців із різних аспектів політико-техно-логічного управління. Виокремлення видів політичного менеджменту є досить умовним. На практиці одному й тому ж суб'єкту управління нерідко доводиться розв'язува­ти різні завдання, наприклад створювати зрозумілий для населення образ політичної організації, формувати імідж сильного, компетентного її лідера. Система політичного ме­неджменту має такі основні види:

1) іміджмейкінг (створення привабливого для широ­ких мас іміджу, тобто образу державного, політичного діяча);

Політичний менеджмент 101

2) корпоративний політичний іміджмейкінг (форму­
вання в масовій свідомості позитивного образу державної
установи, політичної організації, партії);

3) електоральні технології (системна організація перед­виборної кампанії);

4) політичний брендинг (внесення у масову свідомість символів, значень, образів, здатних відповідно до цілей суб'єкта політико-технологічного управління об'єднувати людей або поділяти їх на конкурентні групи). Політичний бренд (символ, що викликає політичні емоції) дає змогу за допомогою одного слова, словосполучення, графічних сим­волів формувати відповідне почуття належності людей до певної політичної групи, ставлення до її ролі в політично­му просторі. Головним сенсом політичного брендингу як виду політико-технологічного управління є формування політичної, соціальної ідентичності на користь суб'єкта управління;

5) технології політичних союзів (залучення до розв'я­зання завдань політичних союзників і опонентів);

6) технології регулювання і розв'язання політичних конфліктів (пошук шляхів і засобів зменшення політично­го протистояння і політичної напруженості в суспільстві);

7) технології лобізму (тиск на органи влади, держав­них посадовців з метою ухвалення певних управлінських рішень);

8) етнополітичний менеджмент як складова єдиної си­стеми правового й адміністративного регулювання міжет­нічних відносин. У його структурі виокремлюють конкрет­ні рівні впливу на етнополітичну сферу: стратегічний (ух­валення загальнодержавних етнополітичних рішень), тактичний (розроблення конкретних методів, заходів, під­ходів та засобів реалізації ухвалених рішень), оператив­ний (реалізація державної етнополітики в регіонах, відсте-ження результатів виконання прийнятих рішень).

Кожен вид політичного менеджменту характеризуєть­ся цілями, які може ставити перед собою суб'єкт політич­ного управління. Досягнення їх відбувається з викори­станням різних стратегій.

Взаємодія між видами політичного менеджменту мо­жлива за наявності в їх основі загальних принципів орга­нізації управлінської взаємодії та технологічних прийомів досягнення мети, що потребує зусиль фахівців з різних га­лузей науки. Наприклад, у формуванні іміджу політика беруть участь учені-аналітики, психологи, візажисти, спічрайтери, PR-фахівці, організатори публічних акцій,

102 Предмет і специфіка прикладної політології

рекламісти. Такий функціональний розподіл праці прита­манний усім видам політичного менеджменту, оскільки складність управлінських завдань потребує виконання функціональних обов'язків на основі глибоких знань, умінь і навичок. Це стало передумовою класифікації полі­тичного менеджменту за професійною ознакою, тобто ви­окремлення таких напрямів діяльності в політичному ме­неджменті: аналітичне забезпечення політичних кампа­ній; політична реклама; політичні PR; іміджмейкінг; спічрайтинг; організація і проведення масових політич­них акцій.

Політична практика спричинює виникнення нових ви­дів діяльності та відповідної професійної належності. Останнім часом активно функціонують у цій сфері ньюс-мейкери (створювачі подій, новин або інформаційних при­водів), спін-доктори (організатор пропагандистської кам­панії, спрямованої на зменшення ролі негативної для полі­тичного діяча інформації) та ін.

Об'єкт і предмет політичного менеджменту

Політичний менеджмент як особливий вид управлінсь­кої взаємодії, що характеризується прагненням однієї сто­рони впливати на дії іншої без використання насильства, примусу, є стійким компонентом політичного життя будь-якого суспільства. Охоплені цим типом політичних відно­син індивіди завжди додають його реальним формам і про­явам особливих ознак, роблять його унікальним. Попри те, конкретні прояви політичного менеджменту, лобіюван-ня інтересів певних груп, формування іміджу політичних діячів тощо не спричинюють зникнення універсальних, типових, характерних для нього ознак.

Специфіка політичного менеджменту визначається особливими ознаками, які відрізняють його від інших від­носин у суспільстві. Політологи вважають його приклад­ною політичною наукою, напрямом, у якому безпосе­редньо поєднується теорія і практика політичного життя. Соціологи вбачають у політичному управлінні особливу форму соціальної взаємодії. Психологи розглядають його як особливий випадок психологічної дії на особистість. На­віть новітні управлінські науки стосуються його проблема­тики. Це доводить, що політичний менеджмент може бути комплексно вивчений тільки на основі методологічних підходів з використанням інструментарію багатьох дисци-

Політичний менеджмент 103

плін: політології, соціології, психології і теорії управління (менеджменту) та ін.

Політичний менеджмент як об'єкт дослідження охо­плює все різноманіття управлінських відносин, що ви­являється в конкретних діях, кроках його реальних учасни­ків у певній країні або в певний період. Він потребує теоре­тичних і прикладних знань про цей управлінський процес, що дає змогу виробити практичні рекомендації з метою розв'язання конкретного управлінського завдання. Теоре­тичною основою політичного менеджменту є сукупність теоретичних концепцій, що пояснюють природу, специфі­ку цього типу відносин у політиці; практичною — нави­чки, що реалізовуються в управлінській практиці, вміння пізнавати, досліджувати, пояснювати конкретні ситуації. В управлінні неможливо абсолютизувати дію об'єктивних закономірностей у суспільному житті, оскільки це прини­жує роль свідомої діяльності людей, у т. ч. й управління. Водночас не слід розглядати суспільство як об'єкт всеохоп-ного, тотального управління. З огляду на це предметом по­літичного менеджменту є: вивчення політичного управлін­ня як процесу, в якому реалізуються суб'єктно-об'єктні відносини, умов його виникнення, структур, чинників впливу, тенденцій розвитку, а також дослідження внутрі-особових процесів, що впливають на мотивацію і поведін­ку людей, залучених до політико-технологічного процесу, чинників, які спонукають людей до участі в цьому виді по­літичного управління, особливостей цієї взаємодії.

Методологічний інструментарій політичного менеджменту

Ефективність управлінської діяльності значною мірою залежить від її соціотехніки — сукупності форм, методів і засобів, які використовують суб'єкти управління для дося­гнення поставлених цілей. Соціотехніка охоплює і стиль управління, що є суб'єктивно-особистісною формою реалі­зації тих чи інших методів. Внаслідок цього один і той са­мий метод дає різні результати, якщо він використовуєть­ся різними суб'єктами управління.

Уперше типологію управлінських методів і стилів до­слідив у 30-ті роки XX ст. Курт Левін (1890—1947), ви­окремивши такі з них:

а) авторитарний тип — управління за допомогою вольо­вих, жорстоких засобів, коля один суб'єкт, використовуючи повноту своєї влади, керує всім, нехтуючи думкою інших;

104 Предмет і специфіка прикладної політології

б) анархічний тип — намагання суб'єктів діяльності
управляти всім, виходячи за межі своїх повноважень. Не­
рідко цей тип називають ліберальним, пасивним, м'яким;

в) демократичний тип — взаємодія всіх суб'єктів упра­
вління на основі раціонального розмежування функцій і
сфер регулювання. Цей тип ще називають гнучким, уні­
версальним, що поєднує елементи авторитарного і лібе­
рального методів.

Як свідчить соціально-політична практика, авторитар­но-командний і анархічний типи управління дискредиту­вали себе за багатьма критеріями, суспільне життя потре­бує гнучких методів керівництва і постійної демократиза­ції управління.

Політичний менеджмент може бути теоретичним і кон­кретно-прикладним, кожен вид такого знання потребує своєї методології. Теоретичне знання передбачає пошук позачасових, універсальних, інваріантних властивостей, що досягається за допомогою спеціальних теоретичних ме­тодів, призначених для виявлення таких знань про цей об'єкт, що недоступні безпосередньому спостереженню. Формуються вони на перетині декількох наукових дисци­плін за різних наукових підходів. Теоретичні методи, призначені для пояснення політико-технологічного упра­вління, можна поділити на дві групи.

1. Методи для аналітичного конструювання політико-технологічного управління як особливого сегмента полі­тичної реальності з такими якісними характеристиками, що дають змогу виокремити його серед розмаїття соціаль­них і політичних феноменів. Ця система методів охоплює:

а) структуралістський метод. Він ґрунтується на при­пущенні, що в суспільстві і в політиці є усталені соціальні утворення — структури (інститути, норми, групи, спільно­ти, статуси, ролі — все, що пов'язує людей, визначає їх по­ведінку, існуючи об'єктивно, поза їх волею і свідомістю). Поведінка конкретних людей у межах структуралістсько­го підходу не береться до уваги, оскільки вважається, що індивід передусім підпорядковується у своїх діях вимогам тієї або іншої структури, тобто статус людини, належність до соціальної групи, політичної організації зумовлюють її електоральний вибір. Досліджуючи статусні, соціаль-ногрупові структури, можна визначити ступінь соціальної підтримки кандидата на виборах. Отже, структуралістсь­кий метод дає змогу побачити об'єктивні соціальні утво­рення, які впливають на політичні орієнтації, політичну

Політичний менеджмент 105

поведінку залучених до них людей, всебічно їх вивчити і проаналізувати;

б) топологічний метод. Цей метод забезпечує розгляд
політики за категоріями політичного простору. Як прави­
ло, індивід перебуває під впливом кількох структур, маю­
чи певні статуси, ресурси, займає відповідну нішу в багато­
вимірному політичному просторі. Оскільки людина одно­
часно належить до кількох статусних груп, виникає так
званий рольовий набір — вона повинна грати у суспільстві
роль, яку від неї очікують представники різних соціаль­
них груп, орієнтуватися на різні норми.

Люди з однаковими ресурсами (рівень освіти, мате­ріальне становище, статус у політичній ієрархії) займа­ють у соціальному і політичному просторах близькі пози­ції, тяжіють один до одного. Внаслідок цього в суспіль­стві утворюються групи, що об'єктивно за багатьма критеріями відрізняються одна від одної. Ніша в полі­тичному просторі, яку займає людина, впливає на її інди­відуальну поведінку, спосіб життя, прагнення, політичні переваги. Цей метод використовується при визначенні становища, соціальних і політичних груп політичної елі­ти в суспільстві;

в) функціональний метод. Використання його акцентує
увагу на виявленні залежностей між об'єктивними соціаль­
ними утвореннями (структурами). Відповідно до цієї тради­
ції появу політичного менеджменту можна пояснити визрі­
ванням у суспільстві, політичній системі відповідної потре­
би. Логіка аналізу за такого підходу зумовлена необхідністю
правильно сформулювати значення функції. Функціоналіст-
ська методологія відображає взаємозалежність усіх елемен­
тів соціального світу, пропонує відповідну логіку пояснення
об'єктивних причинно-наслідкових зв'язків, не пов'язаних
з намірами, інтересами окремої людини;

г) метод системного аналізу. Він орієнтує дослідників на
розгляд соціального об'єкта як відкритої системи, що взає­
модіє з навколишнім середовищем і перебуває в постійному
розвитку. У соціальних науках системний аналіз синтезу­
вав загальнометодологічні принципи теорії систем, кібер­
нетики, синергетики, структуралізму і функціоналізму. За
допомогою системного аналізу можна описувати політичну
управлінську взаємодію як складну цілісність, що містить
внутрішні механізми самовідтворювання, що забезпечують
відновлення системи.

Структуралізм, топологічний аналіз відкривають мо­жливості для вивчення політико-технологічного управлін-

Ю6 Предмет і специфіка прикладної політології

ня як об'єктивного соціального явища, результату діяль­ності людей, що створили за відносно короткий час особ­ливий тип взаємодій, зв'язків і відносин, а також як особли­вий сегмент соціальної реальності. Замість людини як осо­бистості в контексті цих методів об'єктом аналізу стають суб'єкти і об'єкти управління, функції, групи, організації, статуси і ролі, інформаційні канали і системні відносини.

Попри важливість вивчення системно-функціонально­го контексту політико-технологічного управління, пріо­ритетним є дослідження мотивації політичної дії, що зумо­влено специфікою цього виду політичного управління, яке реалізовується здебільшого не шляхом створення норма­тивних обмежень для об'єкта управління, а завдяки впли­ву на мотивацію людей, залучених в управлінський про­цес. Мотивацію не можна пояснити в рамках методологіч­них підходів, орієнтованих на конструювання соціальної реальності. Внутрішній світ, свідомість установки люди­ни, не можна описувати за допомогою тих понять і катего­рій, що й об'єктивний світ політичних відносин, інститу­тів, норм і організацій.

Створені в соціальних науках методи, зорієнтовані на пізнання мотивації соціальної дії, використовуються для пояснення різних типів поведінки. їх можна застосувати і для вивчення специфіки поведінки людей, залучених у по-літико-управлінський процес. Існують такі теорії вивчен­ня поведінки людей:

— теорії раціонального вибору і теорії обміну. Ця мето­дологічна концепція ґрунтується на тезі про існування універсального прагнення людини до отримання макси­мальної винагороди за мінімальну ціну («закон вигоди»). Засновник «теорії обміну» в соціології Джордж Хоманс (1910—1989) вважав, що індивід вступає у взаємодію, спо­діваючись отримати матеріальну винагороду, особисту без­пеку, любов, статус тощо. Наприклад, виборець, голосую­чи за кандидата, сподівається на розв'язання актуальних для нього проблем, діючи за принципом: «Що ти для мене зробив, щоб я за тебе голосував?». Тобто він може очікува­ти підвищення пенсій, зниження податкового тиску, вдос­коналення системи охорони здоров'я та ін. Кандидат, у свою чергу, прагнучи отримати якомога більше голосів, обіцяє розв'язання проблем, що хвилюють виборців. При цьому вважається, що і кандидат, і виборець діють ра­ціонально, адекватно оцінюють наслідки своїх дій, раціо­нально обирають способи досягнення цілей.

Г. Саймон сформулював принцип «обмеженої ра­ціональності», відповідно до якого людині властиво пере-

Політичний менеджмент 107

більшувати розумність своїх вчинків, а справжні мотива­ційні стимули мають складнішу природу;

— психодинамічні теорії особистості. Вони, як і теорії раціонального вибору, пояснюють поведінку людини вну­трішніми чинниками, описуючи джерело активності як складний, не завжди усвідомлюваний процес. Так, заснов­ник психоаналізу Зигмунд Фройд (1856—1939) наго­лошував на особливій ролі несвідомого, пояснюючи склад^-ність поведінки суперечностями між Я (несвідомим), Его (свідомістю) і Супер-Его (засвоєними індивідом моральни­ми нормами). Головною рушійною силою, що спонукає лю­дину до дій, прихильники цих теорій (А. Маслоу) вважають потреби. Загалом подібні теорії націлюють політичного технолога на пізнання складних внутрішніх процесів, які переживає людина, залучена до управлінської взаємодії;

— біхевіористські теорії. За твердженням їх представ­ників, поведінка є своєрідною реакцією людини на зовніш­ні стимули, керуючи якими, можна домогтися зміни пове­дінки. Оскільки політичний технолог має змогу створюва­ти зовнішні стимули, біхевіористські теорії широко застосовуються у політико-технологічному управлінні. Наприклад, знаючи, що люди загалом позитивно реагують на обіцянки розв'язувати важливі для них проблеми, полі­тичні технологи вкладають у вуста політиків різноманітні обіцянки, наповнюють ними тексти передвиборних про­грам. Однак для цього необхідно знати типову реакцію на певні стимули;

— когнітивні (пізнавальні) теорії. Послуговування ними орієнтує на пошук у ментальних процесах, за допо­могою яких людина пізнає і пояснює світ, оскільки її дії залежать від того, як вона сприймає, оцінює, інтерпретує ситуацію. Проникнення в таємниці складних когнітивних процесів відкриває перед політичними технологами вели­чезні можливості щодо впливу на людей.

2. Емпіричні методи зорієнтовані на отримання безпо­середнього знання про конкретний об'єкт, збір і обробку фактичного матеріалу. їх поділяють на методи, за до­помогою яких досліджують дії учасників політико-техно­логічного управлінського процесу, та кількісні (жорсткі) методи. До них зараховують:

а) метод спостереження. Він є систематизованим, цілес­прямованим сприйняттям явища або процесу. Наприклад, спостереження під час виборчої кампанії за діями супер­ників передбачає фіксування їх заяв, реклами, участь у пе­редвиборних заходах тощо. Цей метод має багато спільно-

108 Предмет і специфіка прикладної політології

го із повсякденністю політичних подій. Однак науково ор­ганізованому спостереженню притаманні широке поле спо­стереження, здатність виявляти різноманітну гаму вчинків дійових осіб на політичній арені, ступінь повторюваності тих чи інших подій, характер, послідовність взаємодій;

б) анкетні опитування. Завдяки їм за правильної нау­
кової методики можна дізнатися про процеси, що відбува­
ються в свідомості особи: про що вона мріє, яким лідерам і
політичним партіям надає перевагу. Ці процеси у свідомо­
сті можуть до певного часу ніяк не виявлятися в політич­
ній поведінці людей, але приховано готувати їх до певних
дій. У політико-технологічному управлінні опитування
дають змогу виявити установки, ціннісні орієнтації, без
знання яких неможливо розраховувати на успіх у дося­
гненні мети. Опитування допомагають також отримати ін­
формацію про вчинки, події, які опинилися з різних при­
чин за межами наукового спостереження;

в) контент-аналіз. Цей метод є систематичним число­
вим обробленням, оцінюванням та інтерпретацією форм і змі­
сту інформаційного джерела. Завдяки ньому з'ясовують, яка
інформація і в якому обсязі міститься у програмних заявах
кандидата, чи відображає він стан громадської думки, по­
треби й інтереси мас. Контент-аналіз особливо корисний за
неможливості здійснити анкетне опитування, коли вкрай
необхідна інформація про пріоритетні цілі політичної орга­
нізації, державної установи, політичного лідера;

г) case-study (вивчення випадку). Він передбачає відно­
сно тривале «занурення» дослідника в об'єкт, що вивча­
ється, всебічний розгляд «випадку» в єдності його взає­
мозв'язків і динаміці розвитку, вивчення групових норм і
цінностей, структури ролей, системи владних відносин.
Послуговування цим методом допомагає одержати всебіч­
ну інформацію про об'єкт. Використовуючи його у полі­
тичному менеджменті, вивчають політичні рухи, партії,
окремих осіб, які є об'єктами управлінської дії;

ґ) глибинне інтерв'ю. Це опитування, в якому дослід­ник безпосередньо розмовляє з респондентом, пропонує йому сформулювати відповіді на заздалегідь підготовлені запитання, спонукає до міркувань, оцінювання подій. Під час такої бесіди-інтерв'ю виявляють уявлення, емоційні переживання, побоювання, надії респондента. Політичні технологи вдаються до цього способу отримання інформа­ції при підготовці масштабного анкетного опитування або у зв'язку з неможливістю підготувати і якісно провести ан­кетне опитування;

Політичний менеджмент 109

д) метод фокус-групи (групової дискусії). Його викори­стовують з метою виявлення ставлення різних груп до по­дій, явищ. У такій регульованій дослідником дискусії бе­руть участь підібрані на основі науково обгрунтованої вибір­ки особи. Завдяки добре продуманій методиці організації групової дискусії вивчають реакцію населення на виступ політичного лідера, його передвиборну заяву, політичну рекламу тощо.

Сукупність методів, що застосовується в політично­му менеджменті (як і в політичній науці загалом), по­діляється на дві групи — кількісні та якісні. Кожна з них має свої характеристики, які можна прослідкувати з табл. 1.4.

Таблиця 1.4

Особливості кількісних і якісних методів,

що використовуються в політичному менеджменті

для отримання інформації про ситуацію

Основні	Кількісні методи	Якісні методи
характеристики	політичного	політичного
методів політичного	менеджменту	менеджменту
менеджменту
Теоретична модель	«Жорстка»	«Гнучка»
	теоретична модель,	теоретична модель,
	що перекладається	що змінюється з
	мовою операцій	отриманням нових
	з числовими даними	даних
Логіка аналізу	Переважно	Переважно
	дедуктивна	індуктивна
Емпіричні дані	Представлені у	Представлені у
	вигляді	вигляді висловів,
	статистичних	фрагментів
	розподільних	документів,
	показників, результатів вимірювання	спостережень
	взаємозв' язків
Процедури	Стандартизовані,	Процедури
	передбачається їх дублювання	дублюються рідко
Аналіз даних	Здійснюється	Здійснюється
	статистичними	шляхом
	методами	виокремлення, узагальнення ідей із зібраних свідчень; організація даних, спрямованих на отримання цілісної картини

НО Предмет і специфіка прикладної політології

Кожен метод має певні переваги і обмеження. Та жоден з них не дає універсальної можливості осягнути все різнома­ніття, всю складність управлінських процесів у політиці.

Етико-моральні аспекти політичного менеджменту

Професіоналізація політичного менеджменту суттєво актуалізувала етичні аспекти діяльності політичних мене­джерів, політичних консультантів і технологів, готових заради досягнення мети вдаватися до обману виборців, ма­ніпуляції громадською думкою, шантажування своїх кон­курентів. У політичному лексиконі побутує термін «брудні технології» — невідповідність методів, які використову­ють у політичній боротьбі, нормам моралі і права. У сус­пільстві склалася думка, що в кращому разі політичні тех­нологи балансують на межі етично допустимого, в гіршо­му — діють всупереч нормам моралі, слугуючи особистій вигоді або політичній кон'юнктурі.

Суттєвою етичною проблемою політичного менеджмен­ту є вибір засобів досягнення мети, співвідношення форм політичної боротьби з нормами суспільної моралі. У широ­кому контексті співвідношення політики і моралі є вічною темою. Йдеться про те, що в політиці моральнісні стандар­ти не для всіх мають однакове значення. Нерідко викори­стовують навіть аморальні засоби.

У теорії такий підхід обґрунтував італійський держав­ний діяч, філософ Нікколо Макіавеллі (1469—1527). На його переконання, політичні цілі досягаються політични­ми засобами. Політик, який керується тільки принципами абсолютного добра, не зможе бути успішним, оскільки живе серед людей, які орієнтуються на інші принципи. Тому потрібно, за його словами, обирати менше зло в си­туації конфлікту з моральними цінностями, адже викори­стання зла неминуче. Для досягнення політичної мети за­гальноприйнята мораль не може бути перешкодою, а засо­би повинні відповідати меті. Такий підхід ілюструють слова Рузвельта: «Мерзотник, але наш мерзотник».

Для припинення аморальних способів політичної бо­ротьби в суспільстві слід створити правовий механізм ре­гулювання конкуренції політичних акторів. Не менш ва­жливим є формування в масовій свідомості ціннісних орі­єнтацій, переконань.

За альтернативних виборів принципом стало твер­дження, що в боротьбі за голоси виборців всі засоби при­датні, якщо проголошувані кандидатом і його командою

Політичний менеджмент 111

цілі відповідають політичним ідеалам певних груп насе­лення. З метою пристосування до них політикам роблять маску-роль, що найточніше імітує найбільш визнану со­ціумом і схвалену більшістю модель поведінки. Імітація дає змогу політику формально ідентифікувати себе із домі­нуючими в соціумі цінностями і нормами поведінки, реаль­но будучи «вірним собі», сповідуючи протилежну систему ціннісних орієнтацій. За такої атмосфери вдаються до спо­творення дійсності, використовуючи маніпулювання ін­формацією та свідомістю; маскування обману під машка-рою доброти, турботи (лицемірство); віроломність, зухвалу брехню. Неправдивими можуть бути політичні програми і гасла, фінансові обіцянки, економічні цілі тощо.

Коли людина говорить неправду, її тіло починає давати зовсім протилежні сигнали, стверджують психологи. Од­нак вправні політичні діячі настільки вміло контролюють рухи свого тіла, що важко помітити, коли вони говорять неправду, тому їм довіряють.

Як стверджує австралійський соціальний психолог Алан Піз (нар. 1952), той, хто вдається до неправди, свої же­сти тренує: або практикою казати неправду тривалий час, або викоріненням у себе жестикуляції, щоб позбавитися не­гативних і позитивних жестів, коли він говорить неправду.

Суспільство не відкинуло аморальних способів полі­тичної боротьби не лише через неоднозначність норм цієї боротьби, а й через відсутність єдиних вимог до учасників політичного процесу, що було спричинено політичними пристрастями.

Не менш важлива проблема взаємодії політичних тех­нологів з політиками, яких вони консультують. Природ­ним прагненням будь-якого фахівця є отримання за свою працю високої винагороди. Сучасні політтехнологи пропо­нують клієнтам досить високі суми витрат на кампанію, в т. ч. і на оплату своїх послуг, хоч якість цих послуг може не відповідати їх ціні. Нерідко технологи свідомо пропону­ють замовникам «витратні» технології, наприклад прове­сти масштабну рекламну кампанію, що потребує значних фінансових ресурсів, кандидату, чиї шанси на перемогу в передвиборній боротьбі можуть бути реалізовані і без такої акції. Тому політичне консультування передбачає встано­влення між політиком і консультантом довірливих відно­син. Не можна займатися конструюванням іміджу політи­ка і просуванням цього іміджу, не знаючи подробиць їх біографії, особливостей психології, що породжує проблему відповідальності технологів за нерозголошування одержа­ної інформації. Ця проблема постає особливо гостро, ос-

112 Предмет і специфіка прикладної політології

кільки у виборчих технологіях поширеним прийомом є дискредитація політичного конкурента.

Відчутною є проблема конкуренції на ринку політич­них консалтингових послуг. Водночас кожна консалтинго­ва фірма прагне продемонструвати свій професіоналізм, високі етичні норми, нерідко використовуючи для доказу власної ваги «дуті» рейтинги тощо.

Конкуренція без правил на ринку консалтингових послуг підриває довіру до людей, що займаються цією справою, ста­влення до них як до маніпуляторів, «чорних парників», для яких не існують норми моралі й етичні принципи, актуалізує необхідність виробити цивілізовані правила поведінки.

Суттєвою проблемою є відповідність політичних, етич­них ідеалів політичного технолога вибору ним політичної сили, якій він збирається надавати послуги. Конкуренція на ринку консалтингових послуг може підштовхнути політич­ного технолога до роботи з політиками, чиї ідеологічні погля­ди і ціннісні орієнтації суперечать його власним. Так, в одній виборчій кампанії він може допомагати кільком кандидатам, що дає підстави стверджувати про його безпринципність.

Політичним технологам при формуванні іміджу полі­тика, електоральних переваг населення, вирішенні інших завдань доводиться вдаватися до прихованих психологіч­них дій, маніпуляцій (наприклад, передвиборний плакат, на якому кандидат зображений з дитиною на руках).

Деякі фахівці вважають, що серед безлічі способів впливу неетичним можна вважати лише засновані на об­мані або ті, що передбачають активну цензуру протилеж­них думок, коли людину позбавляють можливості озна­йомиться з іншою точкою зору, нейтралізують її здатність захищатися від впливу, не дають змоги сперечатися, обду­мувати рішення або віддалятися від суб'єкта впливу.

Отже, політичні менеджери у своїй діяльності повинні співвідносити свою управлінську діяльність з нормами мо­ралі, уявленнями про добро, зло, справедливість. У цій справі важко досягти однозначності, оскільки етичні принципи в політиці пов'язані з політичними й ідеологіч­ними пристрастями.

Політичний технологічний процес

як механізм суб'єкт-об'єктної взаємодії

Управління завжди є процесом, тобто певною послідов­ністю дій людей, залучених до розроблення, ухвалення і реалізації управлінського рішення. Політичний процес —

Політичний менеджмент 113

одна з центральних категорій політичної науки. Деякі уче­ні ототожнюють його з політикою загалом (Р. Доуз), інші бачать його специфіку в результатах функціонування по­літичної системи (Т. Парсонс), у динаміці боротьби і супер­ництва груп за статуси і ресурси влади (Р. Дарендорф), в поведінкових аспектах реалізації суб'єктами своїх інтере­сів і цілей (Ч. Мерріам).

У межах цих підходів політичний процес розкриває свої найважливіші джерела, стани, елементи. Загальновизна­ною є теза, що політичний процес відображає реальну взає­модію суб'єктів політики, сформовану не відповідно до на­мірів лідерів або програм партій, а внаслідок дії різноманіт­них зовнішніх і внутрішніх чинників. Він засвідчує те, як індивіди, групи, інститути влади зі всіма своїми стереотипа­ми, цілями, забобонами взаємодіють між собою і з держа­вою, реалізовуючи свої специфічні ролі і функції. Та оскіль­ки ситуації, стимули і мотиви людської поведінки постійно змінюються, політичний процес виключає певну заданість, зумовленість у розвитку подій і явищ, технологічність.

Політичний технологічний процес — послідовність взаємодій суб'єкта управління, який переслідує певну мету, з об'єктом, від дій якого залежить досягнення поставленої мети.

Суб'єкт управління ухвалює управлінські рішення, на­магається реалізувати їх на практиці, впливаючи на тих, від кого залежить досягнення поставленої ним мети. Він переслідує політичні цілі, пов'язані, як правило, зі зміною розстановки сил у політичному просторі.

Досягнення політичної мети завжди потребує колек­тивних зусиль. Тому суб'єктами політичного управління завжди є такі організовані групи:

1) групи управління, створені в рамках або на основі партійних і суспільно-політичних організацій. Партії ха­рактеризуються формалізованими ієрархічними відноси­нами, що перетворює їх на згуртовану, організовану, пра­цездатну соціально-політичну машину, спроможну за вмі­лого керівництва цілеспрямовано концентрувати зусилля на розв'язанні поставлених завдань;

2) служби, сформовані в структурі державних організа­цій, що займаються формуванням їх позитивного іміджу, а також іміджу керівників. Внутрішні відносини жорсткі­ше формалізовані, ніж у партійних і суспільно-політичних організаціях, оскільки виконання службових обов'язків контролюється за допомогою спеціальних механізмів;

3) неполітичні організації, групи інтересів, які вплива­ють на державних посадовців з метою отримання від них

114 Предмет і специфіка прикладної політології

певних пільг, привілеїв тощо для зміцнення своїх еконо­мічних, фінансових та інших позицій у суспільстві (лобіст­ська діяльність);

4) клієнтели, що передбачають об'єднання людей нав­коло лідера. У них відсутні формалізовані відносини, го­ловним об'єднувальним чинником є традиційна, ціннісна, емоційно-психологічна орієнтація на лідера. Клієнтели можуть ефективно працювати, зміцнювати авторитет сво­го лідера, лобіюючи інтереси групи, беручи участь в елек­торальному процесі. Неформалізованість відносин ком­пенсується особливими особистісними, партикулярними зв'язками, що впливають на мотивацію членів клієнтел;

5) професійні організації, які спеціалізуються на про­блемах політичного менеджменту. їм притаманні професі­оналізм, згуртованість, здатність якісно ставити і розв'язу­вати завдання політичного управління. Вони співпрацюють з партіями, рухами, державними органами, незалежними кандидатами.

Досягнення мети суб'єктом політико-технологічного управління завжди залежить від інших людей (виборців, парламентаріїв, політичних супротивників та ін.), тому на них доводиться здійснювати певні впливи, перетворюючи їх на об'єкти політико-технологічного правління. Це реаль­ні люди, що мають свої цінності, інтереси, переконання, займають різні позиції в соціальному і політичному просто­рі, є представниками різноманітних соціальних груп. Об'єкти політико-технологічного управління мають різні ступені підтримки суб'єкта управління. Серед них ви­окремлюють:

а) активних прибічників суб'єкта управління, які ре­ально допомагають йому в досягненні цілей (твердий елек-торат партії, що за будь-яких умов проголосує за її канди­датів; палкі прихильники політичного лідера, що підтри­мують усі його дії; законодавці, пов'язані особливими інтересами з лобістською групою);

6) пасивних прихильників (співчувають суб'єкту упра­
вління, але утримуються від активних самостійних дій
щодо його підтримки). На виборах вони з високою ймовір­
ністю проголосують за пропонованого суб'єктом кандида­
та, однак можуть піддаватися впливу будь-яких чинників
(зайнятість на роботі, сімейні обставини);

в) нейтральних, що не мають чіткої політичної позиції, симпатій до конкретних політичних лідерів або партій, не­достатньо інформовані про цілі суб'єктів політики, цілком занурені в особисті проблеми;

Політичний менеджмент 115

г) недовірливих, які або симпатизують іншим політич­ним партіям і політичним лідерам, або упереджено ста­вляться до всіх політиків, відчувають розчарування, не ві­рять у спроможність державних і політичних діячів кон­структивно розв'язувати проблеми країни, регіону;

ґ) вороже налаштованих, тобто осіб, які зробили свій політичний вибір, стали активними прихильниками ін­ших політичних лідерів і політичних партій. їх політич­ний вибір підштовхуватиме до дій, спрямованих на проти­стояння, протидію суб'єкту управління.

Визначення питомої ваги кожної категорії в потенцій­ному об'єкті політико-технологічного управління є важли­вою складовою аналітичного конструювання ситуації і здійснюється з використанням емпіричних методів.

Суб'єкту управління доводиться вступати у взаємодію з об'єктом, неоднорідним за політичними орієнтаціями, вподобаннями, ставленням до нього, готовністю реагувати на управлінські рішення. Тому він повинен намагатися утримати в полі свого впливу дві перші групи, залучити до управлінської взаємодії третю і, якщо це можливо, ней­тралізувати дії тих, хто входить до четвертої і п'ятої груп.

Будь-яка взаємодія передбачає активність обох її уча­сників. Вона може виявлятися в діях, розгортатися на рів­ні ментальних, розумових процесів, емоційних пережи­вань. Дії суб'єкта, що ініціює політико-технологічний процес, полягають у перетворенні потенційного об'єкта на реального учасника управлінського процесу. Для цього до­водиться долати його індиферентність (лат. indifferentis — бездіяльний, байдужий) до цілей суб'єкта управління, бо­ротися проти впливу на нього політичних супротивників.

Отже, кожна взаємодія по-своєму унікальна, вона не може цілком повторюватися в іншій ситуації та в інший час. Однак в основі її лежать певні загальні процеси, знан­ня яких може допомогти суб'єкту управління наблизитися до поставлених цілей. Тому важливо визначити основні чинники, що впливають на конфігурацію, розгортання і перебіг політико-технологічного процесу.

Політична культура

як чинник політичного менеджменту

Культура, в якій людина виросла, і політична культу­ра зокрема певною мірою спрямовують спосіб її мислення, сприйняття, оцінювання навколишнього світу, формують

116 Предмет і специфіка прикладної політології

ціннісні орієнтації, що зумовлюють ставлення людини до подій і її діяльність.

Якщо індивід помиляється або навмисно порушує вста­новлені культурою правила взаємодії, це провокує певну реакцію з боку інших учасників взаємодії, які своїми зау­важеннями або санкціями спонукають його до санкціоно­ваної культурою поведінки. Постійна регулятивна дія норм культури реалізується за допомогою внутрішнього (відчуття незручності, сорому, провини і докорів сумління через порушення норм спілкування) і зовнішнього (заува­ження, осуд вчинків іншими людьми, карання за них) ме­ханізмів.

Вплив культури полягає в необхідності учасників полі-тико-технологічного процесу орієнтуватися на ціннісні думки, які поділяє більшість, ідеали, уявлення про ва­жливе і значуще. Однак політичні цілі далеко не завжди узгоджуються із цінностями культури суспільства, уяв­леннями про добре, порядне, справедливе. Наприклад, зростання авторитету державного, політичного діяча, створення привабливого іміджу державної установи, полі­тичної партії, формування електоральних переваг насе­лення виражають намагання представників груп здобути вигідніші позиції в політичному просторі, знайти додатко­ві можливості для впливу на інших людей, мати доступ до більш значущих ресурсів. Не завжди такі цілі органічно вписуються в колективні уявлення про справедливість, рівність, демократію, а тому майже ніколи не оприлюдню­ються в такому сенсі. В кращому разі, може бути заявлено, що кандидат домагається підтримки населення, оскільки знає, як можна поліпшити ситуацію в країні, і працювати­ме заради інтересів своїх виборців.

Культура змушує ініціаторів політико-технологічного процесу або щиро вибудовувати свою політику відповідно до етичних, соціально-політичних цінностей суспільства, або камуфлювати свої цілі, створювати видимість відповід­ності своєї діяльності загальнолюдським цінностям.

Роль мотивації в досягненні цілей політичного менеджменту

Політичною дією є будь-який поведінковий акт, спря­мований на відтворення, розвиток і зміну політичної ре­альності. Політико-технологічні управлінські дії відтво­рюють особливий сегмент політичної реальності: відноси-

ПОЛІТИЧНИЙ менеджмент ]_]_7

ни політичного лідерства, вплив груп тиску на державні структури і державних посадовців, електоральні процеси, масові політичні акції, поширення політичних цінностей, політичних оцінок і думок. При цьому не важливо, чи лю­дина є свідомим, цілеспрямованим учасником цих акцій, чи її участь у політичній події відбулася під впливом ви­падкових чинників.

Політико-технологічний процес є сукупністю політич­них дій його учасників. При цьому суб'єктивна інтерпре­тація учасниками процесу своїх дій як неполітичних не має значення, бо об'єктивно ці дії сприяють відтворенню саме політичного типу управлінських відносин. У межах політико-технологічного управління дії індивідів поділя­ють на такі види:

1) дії, що відтворюють інституційні політичні відноси­ни, коли індивід орієнтується на статусно-рольові моделі політичної поведінки. Наприклад, кандидат і виборець ре­презентують дві моделі політичної поведінки, кожна з яких містить відповідні рольові вимоги. Кандидат повинен вести свою виборчу кампанію, здійснювати рекламні ак­ції, виступати перед населенням, а виборець має право проголосувати за будь-якого кандидата, нікому не віддати свій голос або взагалі проігнорувати вибори;

2) дії, за допомогою яких суб'єкт і об'єкт політико-техно­логічного процесу висловлюють, поширюють політичні цін­ності, оцінки, думки, уявлення, ідеали. Такими є виступи політичних лідерів, висловлювання звичайними учасника­ми політичних процесів своїх думок, оцінювання політич­них подій, формулювання уявлень про бажаний політичний і соціальний порядок. Завдяки цим діям відтворюється і роз­вивається унікальне поле політичної культури суспільства, передаються від покоління до покоління ментальні кон-структи, що впливають на політико-технологічні процеси в суспільстві;

3) дії, в яких відтворюються соціальні і політичні іден­тифікації, часто неусвідомлено виявляються прагнення людей орієнтуватися на певні політичні організації, гру­пи, політичних лідерів, підтримувати їх, сприяти зміцнен­ню їх позицій у політичному просторі. Відмінності щодо ідентифікації, вибору референтних груп зумовлює поділ учасників політичного життя на «своїх» і «чужих», що сприяє розвитку в суспільстві політичних конкурентних і конфліктних процесів.

Для розуміння причин політичних дій, чинників, що зумовлюють їх зміст і спрямованість, важливе значення

118 Предмет і специфіка прикладної політології

мають теорії мотивації: теорії потреб, диспозиційні теорії, теорії установок, ситуаційні теорії.

Теорії потреб. Прихильники їх головною причиною, що зумовлює вчинки людини, вважають її потреби, що зумовлюють особливий внутрішній стан організму. Серед них А. Маслоу виокремив фізіологічні потреби (їжа, вода, сон, повітря тощо); фізичні і психологічні потреби в безпе­ці, прихильності, любові, причетності до групи; потреби в самоактуалізації (пошана, схвалення, подяка, визнання); потреби в самореалізації. Деякі дослідники виокремлюють також потребу у впливі, владі.

Диспозиційні теорії. Представники цих теорій поясню­ють поведінку людини, спрямованість її вибору особистіс-ними якостями, що формують схильності (диспозиції) до певних видів соціальних і політичних дій. Тому владна, авторитарна натура більш схильна до активної політичної діяльності, ніж залежні, конформні особи; екстраверти швидше будуть ініціаторами створення нових організацій, ніж інтроверти, тощо.

Теорії установок. Політичні установки є стійкою ком­понентою структури особи, своєрідним внутрішнім меха­нізмом, що спрямовує і регулює політичну поведінку інди­віда. Реалізовуючи їх, індивід позбавляє себе сумнівів вибору в типовій ситуації, необхідності витрачати психіч­ну енергію на обґрунтування правильності своїх рішень. Політичні установки формуються у процесі політичної со­ціалізації, коли суспільство вводить у свідомість індивіда свої інституційні норми, культурні цінності, правила гру­пових відносин. Чим стабільніша політична система сус­пільства, тим вища вірогідність формування у населення однотипних установок.

Знання установок особи не є достатньою умовою для пояснення політичної поведінки, управління нею. Напри­клад, в одному випадку людина йде на політичний мі­тинг, в іншому — утримується, хоча проголошувані на них гасла близькі і зрозумілі їй. На вибір лінії поведінки значно впливає ситуація, в якій людина опинилася, вона є могутнім зовнішнім стимулом, що провокує індивіда до певних дій.

Ситуаційні теорії. За переконанням їх прихильників, стимулюючу дію має не стільки об'єктивна ситуація, як її суб'єктивне сприйняття. Суб'єктивна ситуація завжди відрізняється від реальної, тому що на її інтерпретації поз­начається емоційний стан людини, її досвід, ціннісні орі­єнтації тощо. Люди по-різному реагують на інформаційні

Політичний менеджмент 119

передачі, політичну пропаганду, заклики політичних ліде­рів. Одні ідуть на виборчі дільниці, але голосують за різ­них кандидатів, інші — ухиляються від голосування. Кожна людина моделює в своїй свідомості ситуацію на ос­нові власного досвіду, своїх ціннісних орієнтацій і пере­ваг, що виявляється в різних видах політичної поведінки. Суб'єктивно інтерпретована ситуація створює особливе ро­зуміння, відчуття моменту, коли в людини актуалізується здатність до дії, адекватного відчуття. Це спонукає її пере­глянути свої наміри і цілі, обмежує її вибір, потребує до­даткового самоконтролю, блокує небажані імпульси.

Отже, у суспільстві складаються передумови для того, щоб активність індивіда, спровокована його потребами, була спрямована в річище політичних взаємодій. Цими пе­редумовами є: політичні установки, сформовані внаслідок соціалізації; розуміння індивідом ситуації, за якої він від­чуває можливість або необхідність удатися до певних полі­тичних дій.

Соціальні структури (стійкі відносини) існують у фор­мі інститутів, організацій, груп, статусів. Людина, живу­чи в суспільстві, неминуче вступає у структуровані відно­сини, займає певні статусні позиції, перебирає певні со­ціальні ролі. Будучи змушена діяти в структурованому соціальному просторі, вона не може ігнорувати інститу­ційні та групові норми, які обмежують вибір нею способів досягнення мети. Так, статус політичного лідера зобов'я­зує виступати перед своїми послідовниками, робити певні заяви, закликати до дій тощо; керівника партії — відстою­вати її інтереси та ін.

Найзначущіші для суспільства інституційні відносини регулюються системою норм права і охороняються держа­вою. Порушення їх спричиняє застосування санкцій відпо­відними державними органами. Наприклад, вибори в най­вищі державні органи регулюються відповідними закона­ми, що обмежують дії і кандидатів, і виборців.

Управління процесами структуризації в політико-тех-нологічному процесі не здійснюється на основі вибудову­вання відносин між суб'єктом і об'єктом управління, як це притаманно будь-якому іншому управлінському процесу, де керовані повинні чітко усвідомлювати свою залежність від керівника та, зважаючи на застосування санкцій, ви­конувати відповідну статусу керованого роль. Не маючи змоги відкрито скористатися статусним ресурсом керівни­ка, суб'єкт політико-технологічного процесу використовує різні прийоми і способи для переструктурування політич-

120 Предмет і специфіка прикладної політології

ного простору на користь своїх інтересів, управління про­цесами структуризації. Ця діяльність передбачає розв'я­зання суб'єктом таких завдань:

а) зовнішня структуризація (необхідність урахування в
управлінській практиці соціальної неоднорідності об'єкта
управління, тобто сегментування політичного ринку);

б) внутрішня структуризація (дії суб'єкта політичного
технологічного процесу, що мають на меті спонукати всіх
потенційних учасників цього процесу вступити у взаємо­
пов'язані статусно-рольові відносини). Вибір цих відносин
зумовлений цілями суб'єкта управління. Маючи на меті
підвищення авторитету політичного діяча, найдоцільні­
шим буде сценарій, головними дійовими особами якого є
лідер і його послідовники.

У будь-якому суспільстві на основі попереднього со­ціального досвіду складаються певні уявлення про харак­тер взаємодії між лідером і його послідовниками. Як пра­вило, за лідером визнають право на висунення цілей, про­понування програми дій, мобілізацію мас для досягнення поставленої мети. Від нього чекають публічних заяв, ви­ступів, оцінок, закликів тощо. Послідовники повинні йти за лідером, підтримувати його, приймати його пропозиції, віддавати йому перевагу. Моделі поведінки лідера і послі­довників транслюються в суспільстві за допомогою кому­нікації і засвоюються населенням у процесі соціалізації, що робить досить високою ймовірність виникнення таких взаємодій. Потрібно вміло використати цю потенційну го­товність людей до її відтворення у своїх діях.

Для посилення процесів структуризації всередині полі-тико-технологічного процесу суб'єкт управління повинен використовувати механізми соціального контролю, внас­лідок чого невідповідність дій виконавця соціальної ролі очікуванням людей неминуче викликатим