Києво – Могилянська академія – перший в Україні центр професійної філософії

Ідеї цих трьох європейських суспільних течій — гуманізму, реформації та раннього просвітництва — у складному синтезі наявні в філософських системах професорів Києво-Могилянської академії. Цей синтез, своєрідність якого зумовлювалась впливом духовно живої на той час традиції вітчизняної культури, що ґрунтувалась на здобутках княжої доби, надає своєрідне стилістичне забарвлення культурі України, що дає змогу розглядати її як добу українського (козацького) бароко. Починаючи з 30-х років XVII ст. й аж до кінця XVIII ст. саме культура бароко визначає своєрідність духовного, в тому числі й філософського, життя українського народу цієї доби.
Будучи відображенням складних і неоднозначних процесів у тогочасному суспільному житті народу України, виявляючи спорідненість з особливостями української ментальності, культура ця є співзвучною з аналогічними процесами, що відбуваються в духовному житті тогочасної Європи.
У Західній Європі основні принципи світогляду, що утверджується в культурі бароко, закладають Б.Спіноза, Б.Паскаль, Б.Грасіан, Е.Тезауро та ін. В Україні — плеяда професорів Києво-Могилянської академій С. Яворський, Т. Проколович, Г. Кониський, М. Козачинський, С. Кулябка, С.Калиновський та ін.
Центральним об'єктом дослідження барокової філософії, естетики та мистецтва є досконала людина, або «героїчна особа», яка втілює в собі не лише уявний ідеал, а й реально досяжний у цьому, земному житті.
В основі такого підходу лежать докорінні зрушення, що відбувались у світогляді тогочасної людини під впливом видатних наукових відкриттів кінця XVI — XVII ст. Утвердження геліоцентричної системи М.Коперником, Г.Талілеєм, Дж.Бруно і І.Кеплером, висновок про множинність світів і безмежність Всесвіту, ідея мінливості світу, що стверджувалась працями Г.Галілея, Х.Гюйгенса і І.Ньютона викликали потрясіння у світовідчутті тогочасної людини. Руйнувалась усталена, гармонійна картина Всесвіту, центром якого вважалась Земля, а на Землі — людина як вінець і мета творчої природи. Людина трагічно відчула свою самотність і недосконалість у безмежному світі. Перед новою філософією постає нагальна потреба дати нове трактування місця людини у Всесвіті, з'ясувати її зв'язок з усією природою і віднайти те особливе, чим все ж таки відрізняється людина від усього, що оточує її в навколишньому, мінливому і нескінченному світі. У центр філософії доби бароко владно висувається проблема «Людина і Всесвіт».
Усвідомлення «невпорядкованості» світу та неоднозначної і суперечливої природи людини, зумовлений цим драматизм, ба навіть трагізм світосприйняття, де людина відчуває себе залежною від могутніх і непередбачуваних сил Всесвіту як динамічної нескінченності, погляд на світ як театр, де кожному відведено певну роль, метафоричність як домінантна особливість стилю мислення — ось риси, притаманні бароковому мисленню, що, за визначенням Є.Маланюка, стало «синонімом неспокою, пориву, потужності і ніби недокінченості, незавершеності, спроби поєднання протилежності, навіть — зударення».
Ці риси знаходять свій вияв у філософії професорів Києво-Могилянської академії.
Києво-Могилянська колегія, згодом Академія, була заснована 1632 р. завдяки об'єднанню шкіл Київського братства і гімназії, відкритої при Києво-Печерській Лаврі. Засновником Києво-Могилянської академії був митрополит Петро Могила (пам'ять про цього видатного діяча української культури, що походив з давнього роду молдавських господарів, зберігається у назві учбового закладу, започаткованого ним). З іменем Петра Могили пов'язано новий етап у розвитку полемічної літератури в Україні. Усвідомлюючи, що католицизм на Заході поставив собі на службу всі гуманітарні науки — мову, літературу, історію, філософію, Петро Могила прагне піднести роль української православної церкви на щабель, що дасть змогу вести на рівних діалог її зі своїм опонентом. Спираючись на твори західних і східних отців церкви, істориків, філософів і письменників, обґрунтовували право української церкви, яка має давню історію, на суверенне існування. Ця діяльність сприяла розвиткові національної самосвідомості українського народу, була стимулом поступу культури й освіти в Україні. З огляду на це створюється Києво-Могилянська академія. Як і західноєвропейські вищі учбові заклади, Академія мала чітку структуру поділу на окремі класи з певним обсягом предметів, що вивчались в них.
У перших чотирьох загальноосвітніх класах учні здобували гуманітарну підготовку. Насамперед тут вивчались латинська, грецька, старослов'янська, книжна українська, польська мови, а у XVIII ст. також німецька, французька та давньоєврейська. Крім мов, викладалась арифметика, геометрія і музика. Після загальноосвітніх, граматичних класів приступали до вивчення поетики — один рік, риторики — один рік, філософії — два роки і теології — чотири роки.