Поняття і принципи права землекористування

Розділ 6. ПРАВО ЗЕМЛЕКОРИСТУВАННЯ ТА ЙОГО ВИДИ

Здійснення земельної реформи, перехід до ринкових умов господарювання на землі, законодавче закріплення різноманіття форм власності на землю і розширення можливостей викорис­тання земельних ресурсів на підставі права власності значно звузили сферу застосування права землекористування. Проте воно не втратило свого значення як передбачений законом спосіб добування корисних властивостей землі. Право землекористу­вання в оновленому вигляді знайшло закріплення в чинному ЗК й успішно застосовується у сфері регулювання земельних відносин.

В юридичній літературі право землекористування розгляда­ється як правовий інститут, що охоплює сукупність однорідних земельно-правових норм, що закріплюють і регулюють підстави, умови та порядок надання, зміни і припинення засад викорис­тання земельних ресурсів. Таким чином, право землекористу­вання становить систему правових норм, закріплених j земель­ному законодавстві, що регулюють суспільні відносини, пов'язані з одержанням корисних властивостей земельних ресурсів.

Принцип похідності права землекористування від права влас­ності на землю полягає у тому, що саме виникнення цього права залежить від особи, яка володіє правом власності на зе­мельну ділянку. Якщо право користування власника землі є його правомочністю, на підставі якого він добуває корисні влас­тивості земельної ділянки, то землекористувачі здійснюють право користування нею в обсязі й у межах, визначених влас­ником. Таким чином, правомочність землекористувача на вико­ристання земельної ділянки спирається на право користування власника. При цьому власник може передавати землекористу­вачу своє право користування, як у повному, так і в обмеженому обсязі. Наприклад, держава як власник землі, що надає земель­ну ділянку в постійне користування через свої уповноважені органи, може передавати землекористувачу право користуван­ня в повному обсязі. Юридична або фізична особа - власник земельної ділянки, передаючи її у володіння і користування за договором оренди, може обмовити обсяг прав орендаря щодо користування, залишаючи окремі з них за собою.

Право на надання орендарем земельної ділянки в суборенду не змінює суті розглянутого принципу, тому що субарендний різновид землекористування також виникає на підставі згоди орендодавця, яким є власник земельної ділянки. Принцип похідності права землекористування від права власності виявля­ється й у тім, що власник земельної ділянки може вимагати припинення права землекористування на підставах і в порядку, передбаченому законом.

Принцип використання землі за основним цільовим призна­ченням є надзвичайно важливим для використання земельних ресурсів країни. Не зважаючи на його традиційне закріплення в нормах земельного права, у чинному ЗК цей принцип зазнав деяких змін. Так, відповідно до ч. 1 ст. 19 ЗК, землі України за основним цільовим призначенням поділяються на наступні кате­горії: землі сільськогосподарського призначення; землі житлової та громадської забудови; землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; землі оздоровчого призна­чення; землі рекреаційного призначення; землі історико-культурного призначення; землі лісогосподарського призначення; землі водного фонду; землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Відмінність наведеного категоріального розподілу земельних ресурсів від попереднього полягає не тільки в розширенні самих категорій земель на підставі відокремлення колишньої загальної категорії земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення в самостійні категорії, а й в їхньому розмежуванні за основним цільовим призначенням. Якщо раніше землі розподілялися на категорії за цільовим призначенням, що не враховувало інші цілі їхнього вико­ристання, то тепер вони поділяються за основним цільовим призначенням, яке припускає можливості їх використання й у супутніх цілях.

Законодавчий поділ земельних ресурсів за основним цільовим призначенням більш адекватно відображає здійснення права землекористування на них. Про це свідчать реальні обставини, коли, наприклад, землі сільськогосподарського призначення використовуються не тільки з метою виробництва сільсько­господарської продукції, а й для зведення внутрішньогоспо­дарських споруд та дорожнього будівництва, землі житлової та громадської забудови використовуються не тільки у будівельних цілях, а й для спорудження комунікацій, здійснення благо­устрою тощо.

Водночас реалізація розглянутого принципу здійснюється і на рівні визначення основного цільового призначення конкрет­ної земельної ділянки. Основне цільове призначення передба­чається в рішенні про надання земельної ділянки у постійне користування і відображається в державному акті, обумовлю­ється в договорі оренди земельної ділянки та фіксується у державному реєстрі. Відхилення землекористувача від основного цільового призначення є правопорушенням і може стати підста­вою для припинення права землекористування. Тому актуальною є проблема законодавчого розмежування ознак основного та супутнього цільового призначення відповідних категорій земель.

Принцип раціонального використання та ефективної охорони земель також є традиційним у земельному законодавстві. Проте правові вимоги щодо раціонального використання й ефективної охорони земельних ресурсів не містять законодавчих критеріїв щодо землекористування. Через це вони мають юридично невизначений характер, що ускладнює забезпечення раціональ­ного використання та ефективної охорони земель правовими засобами.

Гостра необхідність у раціоналізації землекористування в нашій країні виникла у зв'язку із розширенням екстенсивного використання земельних ресурсів. Проте раціональне землекорис­тування є ефективним засобом їх ефективної охорони. У зв'язку з цим звертає на себе увагу постанова Верховної Ради України "Про Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забез­печення екологічної безпеки", в якій раціональне природоко­ристування розглядається поряд з охороною довкілля. Більш того, основні пріоритети охорони навколишнього природного середовища визначені через раціональне використання природних ресурсів. До них, зокрема, віднесено формування збалансованої системи природокористування і адекватної структурної пере­будови виробничого потенціалу економіки та екологізація техно­логій у сільському господарстві, промисловості, енергетиці, будівництві та на транспорті. Реалізація цих пріоритетів передба­чається за допомогою охорони земельних ресурсів від забруд­нення та нераціонального використання, а також збереження та розширення територій з природним станом ландшафту.

Принцип раціонального використання та ефективної охорони земель при здійсненні землекористування реалізується в дво­єдиному нерозривному процесі. Він становить економічно необ­хідне й екологічно обґрунтоване використання земельних ресур­сів, при якому одночасно враховуються економічні й екологічні інтереси людини і суспільства¹. Тому правовими критеріями раціонального використання й ефективної охорони земельних багатств країни є додержання вимог щодо забезпечення їх родю­чості та екологічно обґрунтованого використання.

Законодавчі вимоги щодо раціонального використання земельних ресурсів досить різноманітні. До них, зокрема нале­жать вимоги щодо забезпечення максимального виходу про­дукції в результаті використання конкретної земельної ділянки, застосування передових, апробованих і науково обґрунтованих технологій під час освоєння земельних площ тощо. Так, раціо­нальним використанням земельної ділянки, наданої в користу­вання може вважатись одержання максимальної кількості продукції з кожної одиниці земельної площі, зосередження внутрішньогосподарських будівель та інших засобів виробничо-господарської діяльності на мінімальних земельних площах тощо. Особливо жорсткими є вимоги ЗК присвячені використан­ню техногенно забруднених земель. Так, згідно з ч. 1 ст. 170 ЗК техногенно забруднені землі сільськогосподарського призна­чення, на яких не забезпечується одержання продукції, що від­повідає вимогам (нормам, правилам, нормативам), підлягають вилученню із сільськогосподарського обігу та консервації.

Більш конкретними є вимоги щодо охорони земель. Так, згідно з ст. 164 ЗК до них віднесено: захист сільськогоспо­дарських угідь, лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб; захист земель від ерозії, селів, підтоплення, заболочування, вторинного засолення, переосушення, ущільнення, забруднення відходами виробництва, хімічними і радіоактивними речовинами та від інших несприят­ливих природних і техногенних процесів; попередження погір­шення естетичного стану та екологічної ролі антропогенних ландшафтів; консервація деградованих і малопродуктивних сільськогосподарських угідь та інші вимоги.

Особливі вимоги передбачені для охорони ґрунтового шару земельних ділянок. Відповідно до ч. З ст. 168 ЗК при здій­сненні діяльності, пов'язаної з порушенням поверхневого шару ґрунту, власники земельних ділянок та землекористувачі повинні здійснювати зняття, складування і зберігання поверхневого шару ґрунту та нанесення його на ділянку, з якої він був знятий (рекультивація), або на іншу земельну ділянку для підвищення її продуктивності та інших якостей. Додержання зазначених вимог в процесі землекористування забезпечує досягнення максимальних економічних результатів та ефективну охорону земель від негативного виробничо-господарського та іншого шкідливого впливу.