Склад та цільове призначення земель України

Стаття 18. Склад земель ЗКУ 1. До земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об'єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії. Вичерпний перелік категорій земель України визначає ст. 19 Кодексу. Згідно з цією статтею землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: землі сільськогосподарського призначення; землі житлової та громадської забудови; землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; землі оздоровчого призначення; землі рекреаційного призначення; землі історико-культурного призначення; землі лісового фонду; землі водного фонду; землі промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та іншого призначення. Кожна з категорій земель має узагальнене цільове призначення. Однак, земельні ділянки, віднесені до однієї категорії земель, також можуть використовуватися за різним цільовим призначенням. Так, наприклад, земельні ділянки сільськогосподарського призначення, придатні як для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, так і для задоволення особистих потреб громадян у сільськогосподарській продукції. В свою чергу, земельні ділянки, що надаються громадянам для задоволення особистих потреб у сільськогосподарській продукції, можуть використовуватися, наприклад, для садівництва, ведення особистого підсобного (особистого селянського) господарства, для городництва, сінокосіння й випасання худоби.

3. Методи земельного та аграрного права.

Метод правового регулювання у правовій доктрині прийнято визначати як правові засоби, прийоми, способи впливу на суспільні відносини ¹, поведінку їх учасників², їх певну сферу³, соціальне середовище. В юридичній літературі висловлюється думка про існування двох основних методів правового регулювання: імперативного (встановлює обов’язки суб’єктів правовідносин і використовується, як правило, у сфері управління використанням і охороною земель, а саме: при веденні державного земельного кадастру, моніторингу, здійсненні землеустрою та ін.) та диспозитивного (методу вибору певної моделі поведінки, який в земельному праві ґрунтується на визнанні того, що кожен власник мас право на свій розсуд розпоряджатися належною йому земельною ділянкою, причому учасники земельних відносин можуть у певних межах регулювати взаємини між собою самостійно). Диспозитивний метод правового регулювання у свою чергу поділяють на рекомендаційний, санкціонуючий і делегуючий. Рекомендаційний метод передбачає надання можливості альтернативної поведінки суб'єктам земельних правовідносин залежно від поставленої мети. Зокрема, у ст. 140 ЗК України серед підстав припинення права власності на земельну ділянку закріплено добровільну відмову від цього права власника ділянки, тобто власник має право вибору: використовувати земельну ділянку за призначенням або відмовитися від неї. Санкціонуючий метод полягає в тому, що учасник земельних відносин може самостійно приймати рішення щодо реалізації земельних повноважень, але це рішення набуває чинності лише після затвердження його компетентним органом. Наприклад, у ст. 100 ЗК України передбачено порядок встановлення земельних сервітутів і зазначено, що сервітут встановлюється за домовленістю між власниками сусідніх земельних ді-лянок на основі договору чи рішення суду, але право сервітуту виникає після його державної реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на земельну ділянку. Делегуючий метод полягає у наданні прав і свобод суб’єктам земельних відносин з того чи іншого кола правомочностей. Відповідно до ст. 90 ЗК України власники земельних ділянок мають право самостійно госпо-дарювати на землі, на власний розсуд використовувати її корисні влас-тивості.

Методи аграрного права: Особливості аграрного права, як приватно-публічної галузі права, спричинюють свій належний вплив і на формування відповідного конгломерату методів аграрно-правового регулювання у оптимальному поєднанні приватноправових і публічно-правових методів. Диспозитивний характер мають методи самостійних рішень, рекомендацій та локальної нормотворчості. Метод самостійних рішень дає змогу суб'єктам аграрного права вільно обирати власну лінію поведінки при здійсненні сільськогосподарської діяльності у межах, визначених аграрним законодавством. Метод рекомендацій дає право вибору чи відмови від розроблених державою пропозицій щодо врегулювання певних видів аграрних відносин. метод локальної нормотворчості покладається у основу розробки і прийняття внутрішніх локальних нормативно-правових актів сільськогосподарських підприємств. Метод локальної нормотворчості покладається у основу розробки і прийняття внутрішніх локальних нормативно-правових актів сільськогосподарських підприємств. Метод імперативної вказівки застосовується у процесах державного регулювання сільського господарства. Це жорсткий метод, який не дає змоги суб'єктам аграрних правовідносин вільно обирати модель поведінки, а змушує діяти в межах, визначених відповідними імперативними нормативними приписами.

4. Система земельного та аграрного права як галузей права. Система земельного права - це групи однорідних правових норм, що регулюють земельні відносини та за змістом об'єднуються у правові інститути. Земельне право як галузь, що має свою систему, складається із Загальної частини, яка містить правові норми і положення, що відносяться до всієї галузі в цілому, і Особливої частини, яка охоплює норми, що регулюють окремі види земельних правовідносин. Правові інститути, що входять до Загальної частини, називаються загальними, а в Особливу частину - особливими. До правових інститутів, що складають Загальну частину земельного права, відносяться: право власності на землю; право користування землею; право управління в галузі використання і охорони земель; обіг земельних ділянок; охорона земель; землеустрій; норми земельного кадастру, контролю за використанням земель; інститут юридичної відповідальності за порушення земельного законодавства тощо. Правовими інститутами Особливої частини є: групи правових норм, що установлюють наявність у державному земельному фонді окремих категорій земель та їх правовий режим, форми і види землекористування, права і обов'язки окремих власників землі і землекористувачів - сільськогосподарських підприємств, організацій, установ колективного, кооперативного, корпоративного та державного типу, а також різних категорій громадян. Система (або структура) аграрного права – це науково обґрунтоване, логічне, послідовне розміщення аграрно-правових інститутів, норми яких у комплексі закріплюють основні принципи, форми і порядок діяльності юридичних і фізичних осіб, регулюють відносини, що виникають між ними, між ними і державою в процесі виробництва, переробки та реалізації сільськогосподарської продукції.Система аграрного права як навчальної дисципліни передбачає послідовну наявність 3 складових, якими є: загальна частина; особлива частина; спеціальна частина. До загальної частини курсу належать такі вихідні загальнотеоретичні теми, як: предмет аграрного права, його принципи й система, джерела аграрного права, їх поняття та класифікація; аграрні правовідносини (поняття, види, особливості, класифікація); державне регулювання сільського господарства (зміст, форми, система державних органів тощо); правове становище різних аграрних суб'єктів (фермерських господарств, сільськогосподарських кооперативів, особистих селянських господарств); особливості реформування аграрних відносин тощо. Особлива частина навчального курсу розпочинається з розкриття особливостей правового режиму земель сільськогосподарського призначення, які є основним засобом виробництва, базою для виробничої сільськогосподарської діяльності всіх аграрних суб'єктів. На цій основі в особливій частині курсу послідовно розкриваються головні напрями діяльності аграрних суб'єктів, їх земельні, трудові, майнові, договірні, фінансові та інші відносини, а також відповідальність за порушення аграрного законодавства України. Спеціальна частина навчального курсу містить характеристику аграрного права зарубіжних країн і правове регулювання земельної та аграрної реформи в цих країнах.

5. Принципи земельного права. Принципами права прийнято вважати головні положення та основні ідеї, які характеризуються універсальністю, загальною значимістю, вищою імперативністю та відображають істотні положення права. До загальних принципів належать наступні: · Законність; · Рівність суб’єктів; · Відповідальність за вину; · Спеціального регулювання земельних правовідносин; · Поєднання імперативно та диспозитивного методів; · Багатоманітності форм власності на землю; · Поєднання прав та обов’язків власників на землю; · Гарантії та державний захист; Спеціальні принципи. Відомо, що земельне законодавство базується на принципах( ст.5 ЗКУ ): Спеціальними принципи земельного права - закріплені чинним земельним законодавством основні керівні засади, які виражають сутність норм земельного права та головні напрями в галузі правового регулювання суспільних відносин, пов'язаних з раціональним використанням та ефективною охороною земельних ресурсів. Принцип цільового і раціонального використання земель пронизує зміст усіх інститутів земельного права. Цільове призначення земель — це встановлені законодавством порядок, умови та межі експлуатації (використання) земель для конкретних цілей відповідно до категорій земель, які мають особливий правовий режим. Принцип встановлення особливого правового режиму земель відповідних категорій безпосередньо передбачений у ч. 2 ст. 18 ЗК України. Принцип пріоритету сільськогосподарського використання земель та їх охорони базується на пріоритетності розвитку правового регулювання земель сільськогосподарського призначення. Це означає, що землі, придатні для потреб сільського господарства, повинні надаватися насамперед для сільськогосподарського використання. Принцип здійснення контролю за використанням та охороною земель полягає в наявності спеціальних організаційно-правових засобів, за допомогою яких здійснюється контроль за використанням та охороною земельних ресурсів. Принцип платності використання земель був запроваджений Законом України “Про плату за землю” від 3 липня 1992 р., який діє у редакції від 19 вересня 1996 р.. Принцип забезпечення захисту прав юридичних осіб та громадян на землю закріплений у багатьох нормах земельного законодавства і передбачає такі спеціальні способи їх захисту: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню Дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною тощо.

6. Поняття та загальна характеристика земельної реформи в Україні. Земельна реформа – процес довгостроковий, пов’язаний із реформуванням та вдосконаленням насамперед земельного законодавства – правової реформи та державницьких засад, тобто обумовлений потребами докорінних земельних перетворень, продукуванням, появою різних за рівнем та спрямованістю нормативно-правових актів.
Проведення земельної реформи необхідно для подальшого успішного розвитку вітчизняної економіки й зміцнення процесів її зростання., підвищення ефективності господарювання. Згідно з класичними економічними теоріями держава – неефективний власник в умовах ринкової економіки. Саме приватизація дає можливість підвищити ефективність національної економіки На думку О. І. Заєць, мета земельної реформи полягає у відновленні ефективного використання земельних ресурсів. На її погляд, сучасна земельна реформа має такі завдання: запровадження різних форм власності і господарювання на землі та забезпечення їх рівноправного розвитку; відновлення та поліпшення природного стану земель всіх категорій; створення ефективного апарату державного управління в галузі раціонального використання та охорони земель; розробка та прийняття необхідної кількості нормативно-правових актів, які б "якісно" регулювали процес земельної реформи та післяреформаційні земельні відносини. Ці завдання відповідають чотирьом основним напрямам земельної реформи (реформування земельних правовідносин в загально-історичному аспекті може відбуватись шляхом будь-якої комбінації зазначених напрямів земельної реформи): 1) економічному - реформування відносин власності на землю, відносин землекористування; запровадження плати за землю, грошова оцінка земель, інвентаризація земель тощо; 2) екологічному - полягає в таких заходах: припинення використання земельних ділянок в разі порушення відповідних природоохоронних вимог; інтенсивні заходи держави по поліпшенню якісного та кількісного складу земель України; заходи по вдосконаленню системи охорони земель в Україні; 3) інституційно-функціональному - полягає у поліпшенні організації і розподілі, уточненні компетенції вищих, центральних і місцевих органів управління у галузі використання та охорони земельних ресурсів, органів місцевого самоврядування, яким надані сьогодні повноваження щодо управління земельним фондом; 4) правотворчому, який полягає в розробці та прийнятті нового законодавства в галузі земельної реформи.

7. Поняття права власності на землі в Україні. Поняття власності на землю слід розглядати в економіч­ному та юридичному аспектах. Земельна власність в еконо­мічному аспекті являє собою систему суспільних економіч­них відносин з приводу присвоєння землі, перетворення її на благо, що належить окремій особі. Як юридична категорія земельна власність являє собою ре­зультат закріплення правовими нормами економічних суспіль­них відносин щодо присвоєння землі, тобто відносин володін­ня, користування та розпорядження землею особами, які юри­дично визнані власниками відповідних земельних ділянок. Таке закріплення має вираження у праві власності на землю. Право власності на землю — інститут земельного права, норми якого регулюють суспільні відносини належності зем­лі визначеним законом видам суб'єктів цього права. Розрізняють право власності на землю в об'єктивному і суб'єктивному розуміннях. В об'єктивному розумінні право власності на землю являє собою сукупність правових норм, які регулюють відносини щодо володіння, користування та розпорядження землею. У суб'єктивному розумінні право власності на землю — це сукупність правомочностей власника з володіння, користу­вання та розпорядження землею.

8. Об’єкти права власності на землю. Об'єктом права власності є земельна ділянка.

Земельною ділянкою є частина земної поверхні з установ­леними межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Окрім цього право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться.

Також право власності на земельну ділянку розповсюджуєть­ся на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробни­чих та інших будівель і споруд. Об'єктом права державної власності на землю виступають усі землі України, за винятком земель, переданих у комунальну і приватну власність. Об'єктом права комунальної власності є усі землі в межах на­селених пунктів, крім земель приватної та державної власнос­ті, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності. До земель комунальної власності належать землі загального користування населених пунктів (май­дани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо); землі під залізницями, автомобільними дорогами, об'єк­тами повітряного і трубопровідного транспорту; земельні ділян­ки, які використовуються для забезпечення діяльності органів мі­сцевого самоврядування тощо. Об'єктом права приватної власності юридичних осіб (засно­ваних громадянами України або юридичними особами України) є земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльнос­ті, або які використовуються для житлової, промислової та гро­мадянської забудови. Наприклад, це земельні ділянки, надані для житлово-будівельних кооперативів, або сільськогосподарським підприємствам для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

9. Суб’єкти права власності на землю. Суб’єкти права власності на землю: а) громадяни та юридичні особи – на землі приватної власності; б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, – на землі комунальної власності; в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, на землі державної власності. Громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: — придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; — безоплатної передачі із земель державної та комунальної власності; — приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування тощо. Юридичні особи (засновані громадянами України або юридичними особами України) можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності у разі: а) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду; в) прийняття спадщини; г) виникнення інших підстав, передбачених законом. Територіальні громади набувають землю у комунальну власність у разі: а) передачі їм земель державної власності; б) примусового відчуження земельних ділянок у власників із мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; в) прийняття спадщини; г) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; ґ) виникнення інших підстав, передбачених законом. Держава набуває права власності на землю у разі: а) відчуження земельних ділянок у власників із мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; б) придбання за договорами купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; в) прийняття спадщини; г) передачі у власність державі земельних ділянок комунальної власності територіальними громадами; ґ) конфіскації земельної ділянки.

Статтею 14 Конституції України визначено, що право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою. Виходячи зі статей 142, 143 Конституції України суб’єктом права власності на землю виступають також територіальні громади. Громадяни та юридичні особи є суб’єктами права приватної власності. Питання, що стосуються права власності громадян та юридичних осіб розкриваються у ст.ст. 81, 82 ЗК України. При цьому, до категорії громадян слід відносити не лише власне громадян України, а також громадян іноземних держав та осіб без громадянства. Право комунальної власності на землю мають територіальні громади, які здійснюють своє право або безпосередньо (через референдум), або через органи місцевого самоврядування. Повноваження органів місцевого самоврядування та порядок прийняття рішень визначено Законом України «Про органи місцевого самоврядування в Україні». Питання, що стосуються комунальної власності на землю, закріплено в ст. 83 ЗК України. Питання державної власності на землю та коло суб’єктів, що діють від імені держави, окреслено в ст. 84 ЗК України.

10. Особливості змісту права власності на землю. Зміст права власності на землю полягає в тому, що власнику в повному обсязі належать усі три види правомочностей, тобто право володіти, користуватися і розпоряджатися. Окремі з цих правомочностей можуть належати і не власникам. Так, володіти земельною ділянкою на законних підставах можуть орендарі, землекористувачі, опікуни, підрядчики тощо. Таке володіння називається титульним. Право володіння власника відрізняється від права титульного володільця тим, що власник здійснює свою правомочність разом з іншими правомочностями — користуванням і розпорядженням. Щодо титульних володільців, то вони повинні узгоджувати свої дії з власником або здійснювати володіння на підставі договору (наприклад, договору оренди) чи адміністративного акта, за­кону (наприклад, надання земельної ділянки, що перебуває у державній власності, у постійне користування державному сільськогосподарському підприємству). У деяких випадках титульний володілець може мати не тільки право володіння, а й право користування, наприклад, при оренді землі. Право користування земельною ділянкою надає землевл аснику право вилучення корисних властивостей землі для задо­волення особистих потреб чи потреб інших осіб за волею власника. Наприклад, використання землі для будівництва за­воду, житлового будинку, гаража, на зайняття сільським господарством. Слід зауважити, що законним користувачем може бути не лише землевласник, а й інша особа, якій це пра­во надане договором, законом чи адміністративним актом. Право розпорядження землею — це найбільш визначальна правомочність власника. Воно належить лише власникові землі і реалізується шляхом особистого використання певним чином і для певних цілей, а також шляхом припинення або обмеження свого права. Як і перші дві правомочності, право розпорядження може передаватися за договором третій особі. Право власності охоплює одночасно усі три правомочності: володіння, користування і розпорядження земельною ділянкою.

11. Форми права власності на землю. Земельний кодекс України закріплює три форми власності на землю: приватну, комунальну і державну. Суб'єкти різних форм власності на землю є рівноправними. Громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі:
а) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни,іншими цивільно-правовими угодами;
б) безоплатної передачі із земель державної та комунальної власності;
в) приватизації земельних ділянок, які раніше були надані їм у користування;
г) прийняття спадщини;
г) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).
Особливістю права приватної власності на землю громадян України є те, що вони мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок у власність тільки для конкретних цілей і не більше визначених законом розмірів, зокрема:
а) для ведення фермерського господарства;
б) для ведення особистого селянського господарства – не більше 2-х гектарів;
в) для ведення садівництва - не більше 0,12 гектара;
г) для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах - не більше 0,25 гектара, в селищах - не більше 0,15 гектара, в містах - не більше 0,10 гектара;
г) для індивідуального дачного будівництва - не більше 0,10 гектара;
д) для будівництва індивідуальних гаражів - не більше 0,01- гектара. Для вказаних цілей і не більше зазначених розмірів земельні ділянки громадянам України передаються безоплатно. Право комунальної власності на землю як окрема форма власності Земельним кодексом України закріплена вперше. Її суб'єктами є територіальні громади сіл, селищ, міст (жителі відповідного населеного пункту). У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності. Земельний кодекс визначає перелік земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, зокрема, землі загального користування населених пунктів, землі під залізницями, автомобільними дорогами, під об'єктами природно-заповідного фонду та інші. Територіальні громади сіл, селищ, міст реалізують своє право власності на землі через відповідні органи місцевого самоврядування - сільські, селищні, міські ради. Вони набувають землю у комунальну власність у разі передачі їм земель державної власності; примусового відчужеїшя земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності; прийняття спадщини; придбання за цивільно-правовими угодами. Право державної власності на землі набувається і реалізується державою в особі органів державної виконавчої влади - Кабінету Міністрів України, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, районних державних адміністрацій. У державній власності перебувають усі землі України, крім земель приватної та комунальної власності. Держава набуває права власності на землю у разі:
а) відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;
б) придбання за цивільно-правовими угодами;
в) прийняття спадщини;
г) передачі у власність держави земельних ділянок комунальної власності територіальними громадами;
г) конфіскації земельної ділянки.

12. Особливості права спільної власності на землю. Положення про право спільної сумісної власності на земельну ділянку вміщені до ст.89 ЗКУ:

«Стаття 89. Спільна сумісна власність на земельну ділянку

1. Земельна ділянка може належати на праві спільної сумісної власності лише громадянам.

2. У спільній сумісній власності перебувають земельні ділянки:

а) подружжя;

б) членів фермерського господарства, якщо інше не передбачено угодою між ними;

в) співвласників жилого будинку.

3. Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою спільної сумісної власності здійснюються за договором або законом.

4. Співвласники земельної ділянки, що перебуває у спільній сумісній власності, мають право на її поділ або на виділення з неї окремої частки.

5. Поділ земельної ділянки, яка є у спільній сумісній власності, з виділенням частки співвласника, може бути здійснено за умови попереднього визначення розміру земельних часток, які є рівними, якщо інше не передбачено законом або не встановлено судом.»

13. Приватизація земельних ділянок. Приватизація – найпоширеніший спосіб набуття громадянами права власності на землю. Вона здійснюється шляхом передачі їм земельних ділянок із земель державної та комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації. Отже, повна процедура приватизації земельної ділянки передбачає: 1) подання громадянином України до сільської, селищної, міської Ради або до відповідних районних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій заяви про безоплатну передачу земельної ділянки в приватну власність за місцем розташування бажаної для отримання земельної ділянки. В заяві зазначається її площа й мета використання (цільове призначення). Звернення має бути відповідно оформлене, містити прізвище, ім`я та по батькові, домашню адресу й контактні телефони заявника. У разі недотримання цих вимог воно вважається анонімним і не підлягає розгляду; 2) розгляд заяви відповідним уповноваженим органом приватизації в місячний термін. У разі надання згоди на передачу заявнику земельної ділянки у власність, відповідний орган приватизації надає дозвіл на розробку проекту її відведення. Згода або відмова у наданні земельної ділянки заявникові оформлюється відповідним рішенням або розпорядженням; 3) прийняття рішення або розпорядження на користь заявника. Це є підставою для початку розробки документації проекту відведення земельної ділянки; 4) розробку проекту відведення земельної ділянки за рахунок зявника. Замовником проекту відведення виступає сам громадянин (Постанова КМУ від 26.05.2004 р. №677 «Про затвердження порядку розробки проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок»); 5) погодження проекту відведення земельної ділянки з органами:

* земельних ресурсів,

* природоохоронними,

* санітарно- епідеміологічними,

* архітектурними,

* з охорони культурної спадщини;

6) державну експертизу погодженого проекту відведення земельної ділянки, яку виконує орган земельних ресурсів відповідно до положень Закону України «Про державну експертизу землевпорядної документації»; 7) повернення до органу приватизації проекту відведення земельної ділянки, що пройшов експертизу в органах земельних ресурсів. Протягом місяця орган приватизації має прийняти по такому проекту відповідне рішення; 8) перенесення в натуру (на місцевість) розмірів земельної ділянки, передбачених проектом відведення, із встановленням землевпорядною організацією межових знаків. На цій стадії здійснюється кадастрова зйомка та розробляється кадастровий план, земельній ділянці присвоюється кадастровий номер. Відповідно до встановлених на місцевості меж за заявником закріплюється площа земельної ділянки, здійснюється її опис з описом меж ділянок суміжних землевласників; 9) підготовку державною або приватною землевпорядною організацією технічної документації для видачі Державного акта на право власності на землю. Розроблена технічна документація, за актом приймання-передавання, передається разом з маркованим цифровим носієм «реєстратору». На цій стадії землевпорядна організація заповнює бланк Державного акта;

10) перевірку «реєстратором» наданої технічної документації щодо дотримання в ній встановлених вимог. Після завершення перевірки «реєстратор» робить відповідну позначку на її титульному аркуші – «До прийняття». Після цього заповнюється реєстраційна картка земельної ділянки, яку передають разом з технічною документацією до територіального органу земельних ресурсів; 11) перевірку територіальним органом земельних ресурсів технічної документації (в 10-денний строк з дня її отримання) й оформленого землевпорядною організацією бланку Державного акта щодо відповідності даних. За відсутності розбіжностей достовірність даних Державного акта засвідчує керівник територіального органу земельних ресурсів і скріплює печаткою. Погоджений та завізований Державний акт на право власності на землю в двох примірниках, разом з двома примірниками реєстраційної картки, передається оператору; 12) здійснення оператором у присутності заявника необхідних записів про державну реєстрацію прав особи на землю до «Книги записів реєстрації Державних актів на право власності на землю, права постійного користування землею, договорів оренди землі». Після внесення записів один примірник Державного акта залишається в оператора для передачі до територіального органу земельних ресурсів, а другий примірник одразу підлягає врученню заявнику.

14. Набуття права власності на земельні ділянки за цивільно-правовими угодами. Право власності на земельні ділянки може бути набуте на підставі договорів купівлі-продажу, міни, ренти, дарування, довічного утримання, у відносинах іпотеки, спадкування. Немає перешкод і для відчуження земельних ділянок на підставі інших договорів (угод, правочинів), у т.ч. не передбачених законом.

Загальні вимоги до змісту угод. Ч.2 ст.132 ЗКУ визначено, що в угодах про відчуження земельних ділянок незалежно від їх виду має бути зазначено:

«а) назву сторін (прізвище, ім'я та по батькові громадянина, назва юридичної особи);

б) вид угоди;

в) предмет угоди (земельна ділянка з визначенням місця розташування, площі, цільового призначення, складу угідь, правового режиму тощо);

г) документ, що підтверджує право власності на земельну ділянку;

ґ) відомості про відсутність заборон на відчуження земельної ділянки;

д) відомості про відсутність або наявність обмежень щодо використання земельної ділянки за цільовим призначенням (застава, оренда, сервітути тощо);

е) договірну ціну;

є) права та обов'язки сторін;

ж) кадастровий номер земельної ділянки;

з) момент переходу права власності на земельну ділянку.»

15. Припинення права приватної власності на землі. Право приватної власності на землю може бути припинене з підстав, передбачених ст. 140 ЗК України. Такими підставами є: 1. добровільна відмова власника від права на земельну ділянку; 2. смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця; 3. відчуження земельної ділянки за рішенням власника; 4. звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора; 5. відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; 6. конфіскація за рішенням суду;7. невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом.

16. Підстави виникнення та припинення права землекористування. Підстави виникнення цього права обумовлені перш всього видом права землекористування, яке, як і всяке право користування природними ресурсами, може бути загальним і спеціальним. Право загального землекористування являє собою можливість для всіх громадян користуватися вільно та безоплатно земельними ділянками для проїзду, проходу, відпочинку та інших цілей і випливає безпосередньо із закону Право спеціального землекористування на відміну від загального виникає юридичних фактів, сукупність яких утворює досить складний порядок придбання земель. В даний час законом передбачено два основних способи придбання земельних ділянок - цивільно-правової та адміністративно-правовий. Цивільно-правовий спосіб означає виникнення земельних прав (права власності, оренди, застави та ін) в результаті укладання цивільно-правових угод і договорів - купівлі-продажу, міни, дарування, оренди, застави, успадкування за законом і заповітом і т. д. Адміністративно-правовий спосіб набуття земельних ділянок полягає в наданні їх громадянам і юридичним особам компетентними державними органами в порядку відведення земель. У загальному вигляді підстави припинення права користування земельною ділянкою передбачені ст. 141 ЗКУ: «Підставами припинення права користування земельною ділянкою є: а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; в) припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам

ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; д)систематична несплата земельного податку або орендної плати; е) набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці; є) використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини.»