Кодификация Юстиниана (роль, новели)

Юстиниан — восточно-римский император (527 — 565 гг.) — одно из средств сохранения рабовладельческого строя видел в совершенном законодательстве. Только сильное и жесткое законодательство способно держать в повиновении все чаще восстающих рабов, основательно расшатывающих устои рабовладельческой империи, полагал император. Кроме того, посредством кодификации Юстиниан мечтал воссоздать бывшую единую Римскую империю. Между тем законода­тельство находилось в хаотическом состоянии. Более чем за тысячелетнюю историю Рима накопилось такое множество законов различного ранга и содержания, эдиктов, консти­туций, других правовых до­кументов, что пользоваться ими было почти невозможно. Решено было подвергнуть кодификации все нако­пившееся право — цивильное, преторское, императорское, сочинения юристов и т.п.Кодификация Юстиниана по размаху неизмеримо пре­восходила все предыдущие. Ее отличали широкая творчес­кая основа, огромное количество источников, серьезность, последовательность их обработки.Для осуществления кодификационных работ Юстиниан 13 февраля 528 г. назначил комиссию в составе 10 человек. Комиссии было поруче­но в первую очередь систематизировать императорские кон­ституции. Три прежние кодификации императорских конституций значительно облегчили работу и уже через год публикуется собрание конституций под названием Кодекс Юстиниана. Решается также ряд спорных (около 50) вопро­сов путем принятия новых конституций.Кодификационные работы, требующие принятия новых решений в форме конституций, вызвали активную законо­дательную деятельность императора. В течение трех лет было принято около 300 конституций. Таким образом, получилось, что к концу работы кодификационной комиссии (533 г.) разработанный Кодекс фактически устарел и требовал пе­ресмотра. Комиссия вновь его пересмотрела, обновила, при­вела в соответствие с кодификацией. В новой редакции он был принят в 534 г. Таким образом. Кодекс Юстиниана представляет собой собрание законов (императорских конституций) в точном значении этого слова. Он состоит из 12 книг, каждая делит­ся на титулы с особым заглавием. Для кодификации юр. лит. в 530г. была создана специальная комисия из 17 чел. Эта комисия пересмотрела,выбрала наиболее ценное, привела в определенную систему. Такие замены, подмены и обновления позже получили название интерполяций. Через три года работа по кодификации сочинений клас­сиков была завершена и опубликована как Дигесты, или Пандекты, Юстиниана. Дигесты, или Пандекты, представляют;обой собрание отрывков из 2000 сочинений 39 наиболее выдающихся рим­ских юристов, в основном тех, которые имели право офи­циального толкования законов: 9200 отрывков — фрагмен­тов. Дигесты делятся на 50 книг, книги — на титулы. Основным содежанием Дигест являются фрагменты, относящиеся к частному пра­ву. Одновременно комиссия осуществила переработку Ин­ституций Гая, которые были опубликованы одновременно с Дигестами 30 декабря 533 г. под названием Институции Юстиниана. Они были подготовлены как учебное пособие для начинающих юристов. Императорская конституция, ут­вердившая Институции, прямо адресуется молодежи, «жаж­дущей (изучения) законов», и подчеркивает, что Институ­ции являются «первыми элементами всей юридической науки». Институции Юстиниана состояли из 4 книг, 98 ти­тулов; титулы соответственно — из фрагментов, а большие фрагменты — из параграфов.Императорские конституции, принятые после работы комиссии, вошли в четвертую часть кодификации Юстиниана и получили название Новелл. Известно, что было 168 новелл, но полностью они до нас не дошли.

Кодификация Юстиниана, состоящая из 4 указанных выше частей, в XII в. получила название Свода цивильного права.

Відмінність едиктів магістраів від едиктів імператора.

Всі римські магістрати наділялися правом видавати едикти для належного виконання своїх зобов´язань, тобто встановлювати загальні правила поведінки. Найважливіше право видавати едикти зосереджувалося в руках двох преторів – міського і претора перегринів. Такий едикт зберігав чинність протягом року на який ізбирався магістрат, мав силу як для всього населення, так і для магістрата.

Імператорські едикти – норми загальнообов´язкової дії, обов´язкові для всього населення. Були написані на білих дошках і виставлялися біля резиденції принцепса для загального ознайомлення. Едикти відрізнялися від преторських. Останні являли со­бою програму діяльності магістратів, тоді як імператор­ський едикт містив постанови обов'язкові для всього насе­лення Римської імперії.

Відмінність звичаю від звичаевочо права.

3вичай — це правило поведінки, що склалося внаслідок фактичного застосування протягом тривалого часу. Він був основною формою регулювання поведінки в додержавному суспільстві за умов родового ладу. Дотримання звичаїв за­безпечувалось засобами громадського впливу на порушни­ка. Звичай стає джерелом права за виникнення держави і і поділом суспільства на певні станиДЗакони XII таблиць. прийняті в 450 р. до н.е., — найперше писане право і пер­ший запис звичаїв (тогев таіогит — звичаї предків), що існували ще за царів. Історію їх створення нам передає Пом-поній вДигестах (Д.1.2.2—4). Аналіз тексту Законів XII таблиць підтверджує, що це санк­ціоновані Римською державою звичаї. В них зафіксовані пережитки первісного ладу, найпізніші традиції царських часів, а також результати боротьби плебеїв з патриціями Свою назву закони дістали внаслідок того, що були викар-бувані на дванадцяти мідних дошках. Закони XII таблиць мали величезний вплив на подальший розвиток римського суспільства і права. Давній, пов'язаний з родовим ладом звичай замінюється писаним правом, що закріплює приватну власність, рабо­власництво та нерівноправність. Закони зафіксували право­ву відмінність патриціїв і плебеїв, патронів і клієнтів, вільних і рабів, закріпили повноту батьківської влади, регулювання відносин між подружжям, порядок опіки і спадкування Важ­ливим завоюванням плебеїв були обмеження позичкового процента та деякі інші привілеї. Пізніше римські юристи високо оцінили звичаї як дже­рело права. Юліан писав, що колишній укорінений зви чай заслужено застосовується як закон, і це право нази­вається правом, що встановлено звичаями Самі закони зв'язують нас лише в силу того, що вони прийняті за рішен­ням народу. Однак і те. що народ схвалив, хоча й не записав, так само пов'язує всіх. Оскільки немає значення, чи проголосив на­род свою волю шляхом голосування, чи шляхом справ і діянь (Д. 1.3.32.1). Право звичаїв користувалось найбільшим авто­ритетом, чим більше доведеною була відсутність необхід­ності надати йому письмової форми (Д. 1.3.36). Водночас застосування звичаю було обмеженим: звичаю, що довго за­стосовувався, слід дотримуватися як права і закону в тих випадках, коли немає писаного (права) (Ульпіан — Д. 1.3.33). Звичаї довго зберігалися в Стародавньому Римі. Проте їх характер починає змінюватися. З'явилися судові звичаї, су­дова практика. Нові соціально-економічні відносини в пері­од імперії надали звичаям відповідних завдань. Вони стали засобом відміни застарілих норм цивільного і квіритського права, розчистивши місце для нових норм права. В цьому полягає прогресивне значення звичаїв. Норми права звичаїв позначали термінами: звичаєва практика (изив); звичаї, що склалися в практиці жерців (соттепіагіі ропіійсшп); звичаї, що склалися в практиці магістратів (соттепіагіі та-бівігаїїшт). В імператорський період з'явився термін со-пвиеїікіо (звичай). Проте, не зважаючи на зміну характеру звичаїв, юридичну силу вони набували лише за санкцією держави, таким чи­ном перетворившись в державну волю.