Заставне право

Одним із різновидів прав на чужі речі було заставне право, що виникло в ранній республіканський період.

Заставне право встановлювалося передачею боржником-заставодавцем заздалегідь обумовленої речі (предмета заста­ви) кредитору-заставодержцю. Зміст цього права мав такі правомочності.

1. У разі невиконання боржником в установлений догово­ром строк основного зобов'язання, забезпеченого заставою, кредитор одержував право звернути стягнення (продажу) на заздалегідь обумовлену річ або сукупність речей.

2. Право продажу застави в разі невиконання боржником зобов'язання зберігалося за кредитором і у випадку зміни власника предмета застави, незалежно від того, де і в кого знаходилася заставна річ. Право кредитора на заставну річ мало речовий характер. Він міг скористатися ним у будь-якому випадку. Тому якщо боржник, передбачаючи немож­ливість виконання зобов'язання, продавав заставлену річ, це не ускладнювало становища кредитора, оскільки він мав право звернути стягнення на цю річ незалежно від місця її знаходження.

3. Право застави сильніше від інших вимог, тобто вимога, забезпечена заставою, задовольнялась передусім і в повному обсязі, а з іншого майна, що залишилось, задовольнялися всі інші вимоги.

Отже, заставне право — це право кредитора в разі невико­нання боржником зобов 'язання звернути стягнення на раніше визначену річ, незалежно від того, у кого вона знаходиться. Воно переважає інші вимоги.

Римське заставне право пройшло довгий шлях свого роз­витку. Відомі три форми застави: фідуціарна угода, ручна застава та іпотека.

Фідуціарна угода — найбільш рання форма застави. Вона полягала в тому, що боржник переда­вав кредитору (заставодержцю) замість одержаних в позику грошей будь-яку річ (предмет застави) у власність.

Виник­ла нова форма, за якою застава передавалась заставодержцю (кредитору) не у власність, а лише у володіння — ручний заклад. Він швидко поширюється, замінюючи фіду-ціарну угоду. При ручному закладі власником застави ли­шався заставодавець (боржник), і якщо він виконував своє зобов'язання, то заставодержець (кредитор) юридичне був зобов'язаний повернути заставу її власникові, тобто борж­нику. Заставодержець для захисту своїх інтересів мав воло­дільницький інтердикт.

Виникла іпотека — одна з форм заставного права, яка була досконаліша, ніж попередні. Вона на багато віків пережила своїх творців.

Іпотека полягала в тому, що заставодавець взагалі не пе­редавав заставодержцю предмета застави (сторони при цьо­му зберігали свої старі назви). Боржник — заставодавець зберігав за собою можливість володіти, користуватися, ви­лучати з речі доходи й під час застави. Це давало йому змогу швидше погасити свої борги, тобто полегшувало його еко­номічне становище.

Опека и попечительство в ДР.

это правовой институт, служ. для восполнения отсутствующей или огранич дееспособности путем действий других лиц, назна-чаемых или выбираемых- опекунов или попечителей. Сейчас Опека над недеесп-особ, а попеч. над огран. дееспос. В Др. Риме опека над несов. детьми и женщи-нами, попечительство над юношами 17-25 годинов. Повинность патерфамилиас со временем опека как общественное дело. Опекун не имел право свободного пользования имуществом подопечного