Висновки

Зміст

1. Вступ

2. Російсько-турецька війна 1877 - 1878 рр.

3. Участь болгарського народу у війні

4. Утворення болгарської національної держави

5. Установчі збори. Тирновська конституція та діяльність князя Олександра

6. Висновки

7. Список використаних джерел та літератури

Вступ

70 – ті рр. 19 ст. ознаменувалися піднесенням національно визвольної боротьби південнослов’янських народів проти гніту Османської імперії. Російська громадськість чинила значний тиск на царський уряд, вимагаючи активного втручання в балканські справи. Проте, відчуваючи підтримку Англії, Порта не прийняла рекомендацій європейських послів, котрі наприкінці 1876 р. на Константинопольській конференції виступили за надання автономії Болгарії, Боснії та Герцеговині.

Відмова турецького уряду дала Росії зручний привід для розгортання воєнних дій. Австро-Угорщина підтримала наміри російського двору: дві країни уклали військову конвенцію, згідно з якою Австро-Угорщина мала окупувати Боснію та Герцеговину. Союзником Росії стала Румунія, яка прагнула покінчити з формальною васальною залежністю від Порти. Значну допомогу російськім військам надавав болгарський народ, який, будь – що, прагнув здобути для себе свободу. Поразка Османської імперії у війні створила передумови для утворення автономного Князівства Болгарія.

Російсько-турецька війна 1877 - 1878 рр.

Підйом національно визвольної боротьби південнослов’янських народів в середині 70 – х років 19 ст. - повстання 1875 р. в Боснії та Герцеговині, Квітневе повстання 1876 р. в Болгарії і війна Сербії і Чорногорії за незалежність у 1876 р. посилили кризу Османської імперії. Ці події і особливо жорстоке придушення виступів викликали міжнародний резонанс, чим встигли скористатися уряди великих держав, що і привело до нового загострення Східної кризи.

Ескалація напруженості відбулася в червні 1876 р. - тоді війну проти Туреччини розпочали Сербія і Чорногорія. У жовтні сербська армія була фактично розгромлена. Після цього в події втрутилася Росія. Вона пред'явила Туреччині ультиматум з вимогою негайно укласти перемир'я з Сербією на 4-6 тижнів. Загроза Росії вступити у війну проти Туреччини зупинила наступ османських військ. Однак Чорногорія і повстанці Боснії і Герцеговини продовжували свою боротьбу.[1]

У грудні 1876 р. з ініціативи Росії в Константинополі для вирішення балканських проблем була скликана конференція великих держав. Представники Росії, Великобританії, Австро-Угорщини, Франції та Німеччини висловилися за надання Боснії, Герцеговині і Болгарії статусу автономних провінцій, а також деякого розширення території Чорногорії. Велика Порта відкинула дані вимоги під приводом, що проголошена в Туреччині конституція передбачає надання окремим національним групам всіх необхідних прав. Єдиним реальним результатом конференції (грудень 1877 - січень 1878 р.) стало звернення турецького уряду до сербського та чорногорського урядів з пропозицією розпочати переговори про мир.

У лютому 1877 р. М. П. Ігнатьєву було доручено переконати європейські держави підписати протокол, який підтверджував би досягнуті в ході попередніх консультацій на Константинопольській конференції домовленості. Ігнатьєв успішно впорався з покладеним на нього завданням: у березні 1877 р. в Лондоні протокол був підписаний. Однак Висока Порта в квітні відхилила і його.

Весною 1877 р., коли дипломатичні зусилля завершилися невдачею, в Петербурзі прийняли рішення розпочати війно проти Османської імперії. Царський уряд не бажав втрачати свій вплив у Південно – Східній Європі та Близькому Сході. Так 12 квітня 1877 р. цар Олександр ІІІ підписав маніфест про оголошення війни проти Туреччини. Попередньо Росія заручилася нейтралітетом Австро – Угорщини і згодою Румунії на прохід російських військ через її територію. З урядом Румунії була укладена спеціальна домовленість, яка передбачала пряму участь румунських військ у війні. Таким чином, перед Румунією відкривалася перспектива ліквідації залишків васальної залежності. [2]

Російська Дунайська армія, яка зосередилася в Румунії, налічувала на початку війни 185 тис. чоловік, а турецька - 220 тис. Первісними планами російського командування передбачалося на Дунайському фронті дію двох армій. Одна мала форсувати Дунай, перейти Балканські гори (Стара-Планину) і захопити Адріанополь (Едірне), а потім і Константинополь. Інша - підтримувати дії Дунайської армії зі Сходу і Заходу.

Активні бойові дії почалися після того, як 15 червня 1877 р. російські війська генерала Драгомирова переправилися через Дунай і зайняли перше місто на території Болгарії - Свистов (Свіштов). Друга російська армія сковувала в боях турецькі війська в Закавказзі. Передовий загін Дунайської армії на чолі з генералом Гурко, вступив 25 червня в Тирново, а згодом оволодівши гірськими проходами через Балкани, розпочав звільнення Південної Болгарії. Однак успішний наступ передового загону було невдовзі зупинено корпусом Сулеймана-паші. Після битви у м. Стара-Загора загін Гурко, щоб не опинитися відрізаним від основних російських сил змушений був відступити і залишити зайняті в Південній Болгарії міста. Разом з російськими військами через Стара-Планину в Північну Болгарію рушило і місцеве населення.

В кінця липня 1877 р. обстановка на фронтах складалася не на користь російської армії. У серпні почалися бої за Шипкінський перевал. Його оборона була доручена загону чисельністю в 6 тис. чоловік на чолі з генералом Столєтовим, проти якого Сулейман-паша кинув 27-тисячну армію. Протягом чотирьох місяців загін Столєтова за підтримки болгарських добровольців відбивав атаки корпусу Сулеймана-паші і утримував Шипкінський перевал. Цим було забезпечено взяття в листопаді 1877 р. Плевена, звільнення всієї Північної Болгарії, а також перехід основних російських сил до Південної Болгарії. [3]

Взимку розгорнувся широкий наступ російських військ. Одна частина російської армії пішла на Софію, інша - на Шипку-Шейново. 23 грудня 1877 р. Софія була звільнена від турецьких військ. А в січні 1878 р. частини Осман-паші були розгромлені під Пловдивом. Турецькі війська були відрізані від Андріанополя, що знаходився на шляху до Константинополя, і витіснені в Родопські гори. Зважаючи на складну ситуацію, 19 січня 1878р. в Адріанополі було підписано перемир'я.

Участь болгарського народу у війні

З моменту вступу російської армії на територію Болгарії національно визвольний рух болгар швидко зростав. Після оголошення війни Болгарське центральне благодійне товариство опублікувало звернення до болгарського народу із закликом піднятися на боротьбу. Добровольці із усіх болгарських земель почали вступати у народне ополчення. Його формування розпочалося ще до початку війни (у лютому – березні 1877 р.) у Кишиневі. У травні делегація жителів Самари вручила ополченцям знамено, яке стало символом дружби двох народів.[4]

На перших порах ополчення складалося із шести батальйонів (7.5 тис. осіб), а до кінця війни нараховувало вже 12 батальйонів. Крім того, за підтримки, а іноді і ініціативи російських командирів з болгарських добровольців створювалися загони, які діяли під керівництвом російських офіцерів чи унтер – офіцерів, або ж болгарських воєвод. Діючи на флангах російських військових частин, а також у розвідці, загони болгарських волонтерів надавали значну допомогу російській армії, особливо в гірській місцевості.

У багатьох болгарських містах і селах стихійно створювалися загони народної міліції, які підтримували порядок, контролювали дороги між населеними пунктами, попереджали про появу підрозділів османської армії і захоплювали в полон турецьких солдатів, які відставали чи втікали в гори.

Народні чети, які виникали досить стихійно діяли також в глибокому тилу османської армії. На початку війни вони проводили операції головним чином на північних схилах Стара – Планіни, пізніше – південніше Балкан і Середньогір’я, а також в Родопах та інших районах. Чети вели партизанську війну, допомагали населенню захищатися від банд башибузуків, нападали на невеликі турецькі загони, на військові склади, руйнували телеграфний зв'язок.

Значну та різносторонню допомогу надавало російській армії мирне болгарське населення, яке не тільки відбудовувало зруйновані дороги, мости, постачало солдатам продовольство, фураж, допомагало в обслуговувані госпіталів, але й доставляло свідчення про дислокацію і перегрупування османських військ.

Утворення болгарської національної держави

3 березня 1878 р. у м. Сан-Стефано між представниками Російської та Османської імперії було підписано мирний договір. Відповідно до нього на території від Дунаю до Егейського моря і від Чорного моря до Охридського озера (загальною площею 160 тис. кв. км) передбачалося утворення автономного Князівства Болгарії "з християнським урядом і народною міліцією" (ст. 6). Турецькі війська з князівства виводилися, а російські залишалися на два роки. Згідно з угодою Князівство мало об'єднати у своїх кордонах Мізію, Південну Добруджу, більшу частину Македонії та Фракії. Румунія, Сербія і Чорногорія отримували повну незалежність, а їх території розширялися. Боснії і Герцеговині надавалася автономія. До Росії відходила частина Південної Бессарабії, а також територія Закавказзя. Туреччина зобов’язувалася розширити самоуправління в Епірі, Фессалії та Албанії та здійснити реформи в турецькій Вірменії.

Створення значного Болгарського князівства посилювало позиції Росії на Балканах. В зв’язку з цим Англія та Австро – Угорщина рішуче виступили проти Сан – Стефанського мирного договору. Полеміка розгорнулася навколо практичного застосування принципу обов'язковості для національної держави збігу етнічних і державних кордонів. Посилаючись на нього, Великобританія і Австро-Угорщина звинувачували Росію в прагненні в ім'я своїх власних інтересів створити фіктивну національну державу, що включає "сусідні народності", на небезпеку обмеження прав яких вони неодноразово вказували. Тому договір був оголошений прелімінарним і підлягав обговоренню на міжнародній конференції у тих його аспектах, які зачіпали загальноєвропейські інтереси.[5]

Так під тиском Великобританії і Австро-Угорщини умови Сан-Стефанського прелімінарного договору були переглянуті на конгресі великих держав, який проходив у Берліні з 13 червня по 13 липня 1878 р. Договором, підписаним 13 липня 1878 р. Австро-Угорщиною, Великобританією, Німеччиною, Італією, Росією і Туреччиною, передбачалося:

· Болгарія була розділена на три частини: васальне князівство від Дунаю до Балкан з центром в Софії; болгарські землі на південь від Балкан утворили автономну провінцію Турецької імперії - Східна Румелія з центром в Філіппополі; Македонія - землі до Адріатики й Егейського моря поверталися Туреччині без будь-яких змін у статусі.

· Болгарія з центром у Софії оголошувалася автономним князівством, виборний глава якого затверджувався султаном за згодою великих держав. Тимчасово управління Болгарією до введення в ній конституції зберігалося за російською комісаром, проте термін перебування російських військ в Болгарії був обмежений 9 місяцями. Турецькі війська не мали права перебувати в князівстві, але воно зобов'язане було платити Туреччині щорічну данину.

· Туреччина отримувала право охороняти кордони Східної Румелії силами тільки регулярних військ, розташованих в прикордонних гарнізонах.

· Фракія і Албанія залишалися за Туреччиною. У цих провінціях, а також на Криті і в турецькій Вірменії, Туреччина зобов'язувалася провести реформу місцевого самоврядування, зрівнявши в правах християн з мусульманами.

· Була визнана незалежність Чорногорії, Сербії і Румунії.

· Територіальні збільшення Чорногорії та Сербії, передбачені Сан-Стефанським договором, були урізані.

· Чорногорія, що отримала на Адріатичному морі порт Антібарі, позбавлялася права мати флот, а морський і санітарний контроль в цих водах передавався Австро-Угорщині.

· Територія Сербії збільшувалася, але не за рахунок Боснії, а за рахунок земель, на які претендувала Болгарія.

· Румунія отримувала Північну Добруджу і дельту Дунаю.

· Австро-Угорщина домоглася права на окупацію Боснії і Герцеговини та розміщення гарнізонів між Сербією і Чорногорією - у Новопазарському санджаку, який залишався за Туреччиною.

· Гарантувалася свобода судноплавства по Дунаю від Чорного моря до Залізних Воріт.

· Росія відмовлялася від Баязета і Алашкертської долини і придбала лише Ардаган, Карс і Батум, в якому зобов'язалася ввести режим порто-франко (порт вільної торгівлі). До Росії переходила Південна Бессарабія.[6]

Берлінський трактат зберігав силу до Балканських воєн 1912-1913 рр., але частина його постанов залишилася невиконаною або була пізніше змінена. Так, не були проведені в життя обіцяні Туреччиною реформи місцевого самоврядування в областях, населених християнами. Болгарія і Східна Румелія в 1885 р. злилися в єдине князівство. В 1886 р. Росія скасувала порто-франко в Батумі. В 1908 р. Болгарія оголосила себе незалежним від Туреччини царством, а Австро-Угорщина перетворила окупацію Боснії і Герцеговини в анексію.

За свідченням англійського історика А. Тейлора, берлінський трактат "був свого роду вододілом", якому передували 30 років воєн, а після нього встановилося мирний час на 34 роки. Однак за цією видимістю ховалася напружена дипломатична боротьба і загроза війни постійно висіла над Європою. [7]

Установчі збори. Тирновська конституція та діяльність князя Олександра

Формування болгарської національної держави пішло шляхом закріплення змін, які відбулися в результаті російсько-турецької війни 1877-1878 рр., а саме, зміни ролей в системі "панування-підпорядкування", забезпечивши болгарам-християнам по праву "корінній", державотворчій нації привілейоване становище. Небажання виявитися в "не своїй" державі, державі вчорашніх райя, і прийняти неминучу при цьому зміну ролей у системі "панування-підпорядкування", змушувало мусульман залишати Князівство.

При цьому для самих болгар-християн залишалося невирішеним питання, - у праві вони здійснювати національно-державне будівництво в межах, встановлених Берлінським договором. Він був винесений на Установчі збори, які були зобов'язані вирішити питання державного устрою Князівства і виробити Органічний статут.

Установчі збори розпочали свою роботу 23 лютого 1879 р. у м. Велико Тирново. В ньому взяло участь 229 депутатів "за посадою", а також обраних і призначених російським імператорським комісаром князем А. М. Дондукова-Корсаковим. З них 16 представляло національні меншини (турки, греки, євреї) і 203 - болгар-християн.

Тільки після місяця безплідних дискусій про неприйнятність для болгарського народу умов Берлінського договору депутати під тиском представників Росії перейшли до розгляду проекту Органічного статуту. Він був підготовлений комісією С. І. Лук'янова, який очолював відділ юстиції Ради при імператорському комісарові. Депутати внесли в запропонований ним проект істотні поправки. Було вирішено: іменувати основний закон Князівства Болгарія не Органічним статутом, а конституцією, опустити фразу щодо васальної залежності Князівства від Османської імперії, відмовитися від принципу призначення князем депутатів парламенту (Народних зборів), а також від державної ради як інституту виконавчої влади і т.д.

Прийнята 29 квітня 1879 Установчими зборами конституція затвердила в якості державної форми правління конституційну монархію. Однак при цьому вона не вирішила питання про єдину і неподільну верховну владу. З одного боку, монарх був наділений правом затвердження законів, розпуску Народних зборів, призначення нових парламентських виборів і т. д., але, з іншого, його повноваження обмежувалися парламентом. Народні збори відповідно до своїх функцій і повноважень поділялися на Звичайні та Великі.

Перші обиралися тільки чоловіками, один їх член представляв 10 000 жителів (не тільки виборців). Звичайні Народні збори виконували більшість рішень, пов'язаних з життям держави: вводили і скасовували податки, затверджували бюджет, відали питаннями війни і миру, кримінальним та цивільним правом, визначали адміністративно-територіальний поділ країни і т.д. Великі народні збори приймали рішення з особливо важливих питань: зміна Конституції, вибори регентів і нового князя за відсутності спадкоємця, зміна кордонів Болгарії. Вони обиралися громадянами обох статей, по 2 депутата від 10 000 чоловік. [8]

Конституцією гарантувалися рівність всіх громадян перед законом, недоторканість особистості, приватної власності і житла, свобода слова, друку, зборів і організацій, надання виборчого права всім чоловікам, які досягли 21 року, обов'язкова та безкоштовна початкова освіта і т. д. Разом з тим конституція встановлювала верховенство православної віри ("Пануюча в Болгарському Князівстві віра є Християнська Православна Східного Сповідання" - ст. 37). [9]

Конституція, що іменувалися згодом Тирновською, повною мірою стала вираженням уявлень політично мобілізованого населення Князівства про прогресивну і сучасну державу, до створення якої воно прагнуло.

30 квітня 1879 розпочали свою роботу перші Великі Народні збори, які обрали князя. Ним став Олександр Баттенберг (1857-1893), син Олександра Гессенського, племінник російської імператриці Марії Олександрівни, учасник російсько-турецької війни 1877-1878 рр. А вже 5 червня був сформований перший болгарський Кабінет міністрів на чолі з консерватором Тодором Бурмовим. Спочатку пропонувалося створити коаліційний уряд з лібералів і консерваторів, але ця спроба провалилася. Наступні два роки супроводжувалися політичною та економічною нестабільністю, безперервною боротьбою за владу між лібералами і консерваторами. 27 квітня 1881 вийшов маніфест князя Олександра, що вводив в країні надзвичайний «режим повноважень» строком на 7 років, фактично - монархічну диктатуру. Уряд Петко Каравелова було відправлено у відставку, російському генералу Казимиру Ернроту було доручено сформувати новий кабінет міністрів. Повноваження Народних зборів були обмежені лише затвердженням бюджету. Запроваджувалася цензура; свобода зборів і спілок була обмежена. Замість 21 округу (за законом 1880 р.) були створені 5 областей, на чолі яких стояли надзвичайні уповноважені. Судочинство було передано в руки військових судів. За політичні злочини карали спеціальні обласні суди, які підпорядковувалися безпосередньо надзвичайним уповноваженим. За особливим указом князя вони могли виносити тільки два вироку - тюремне ув'язнення терміном на один місяць і смертна кара в 24 години після затвердження судового рішення військовим прокурором.

Така політика князя Баттенберга визначалася як внутрішньодержавними, так і зовнішньополітичними причинами. По-перше, на Балканах йшла боротьба між Росією і європейськими державами, що побоювалися за долю болгарських консерваторів і тому незадоволеними надмірним демократизмом Тирновської конституції. Виняток склала Англія, яка воліла не сваритися з Росією і розраховувала на таємну дипломатію. По-друге, в самій Болгарії йшла поляризація капіталів, і середня буржуазія стала більше співчувати консерваторам, а не лібералам, що призводило до поступового ослаблення позицій «каравелістов». По-третє, зовсім незадовго до перевороту був убитий імператор Олександр II, і Петербургу було не до Болгарії. 1 липня 1881 Другі Великі Народні збори, скликані в придунайському місті Свіштове, затвердили «режим повноважень». Незабаром була утворена спеціальна комісія для розробки нової, консервативно-монархічної конституції.

Висновки

Отже, загострення Східної кризи, пов’язане із піднесенням національно – визвольних рухів південнослов’янських народів, їх жорстоким придушенням і не бажанням Османської імперії йти на певні поступки щодо цих народів привело до початку російсько – турецької війни. Саме ця війна відіграла вирішальну роль у долі Болгарії. Перемога Російської імперії у війні дала змогу болгарам створити свою власну державу.

Та на шляху до незалежності Болгарії було кілька перешкод. Сан – Стефанський мирний договір передбачав створення автономного Князівства Болгарії, проте створення значного Болгарського князівства посилювало позиції Росії на Балканах, а це викликало протидію зі сторони Англії та Австро – Угорщини. Тому договір був оголошений прелімінарним і підлягав обговоренню на міжнародній конференції, яка проходила у Берліні. Згідно з Берлінським трактатом Болгарія перетворювалася з найбільшої та найсильнішох держави Балканського півострова в невелику конституційну монархію на чолі з князем-християнином,яка не має права на самостійну зовнішню політику. Обрати князя повинні були народні представники, але з санкції великих держав. Від Болгарії відторгалися її південна частина (був винайдений географічний термін Східна Румелія) і Македонія.

На установчих зборах, які розпочали свою роботу у лютому 1879 р. була прийнята конституція Болгарії. Основоположний акт болгарськогї держави відповідав Берлінському договору. Країна проголошувалася частиною Османської імперії, самостійної у внутрішніх справах, але без права на зовнішню політику. Главою держави був князь, обов'язково православний. Монарх мав широкі повноваження: формував уряд і призначав його голови, міг розпускати парламент - Народні збори, володів правом вето на його рішення, проголошувався верховним головнокомандувачем збройними силами Болгарії (їх мати дозволялося) і очолював судову владу.