Франція повоєнної системі міжнародних відношенні.Алжирский криза й прихід до української влади генерала де Голля

Активна участьдеголлевского руху Опору побороти нацизму дозволило відновити міжнародного статусу Франції. Важливу роль цьому і позиція Радянського Союзу. У листопаді – грудні 1944 р. французька делегація на чолі з де Голлем відвідала Москву. За результатами переговорів було підписано «Договір союзі та поглибленням взаємної допомоги», що передбачав 5 відмови від сепаратних переговорів із Німеччиною й зобов'язання не у різноманітних союзах, спрямовані протидоговаривавшихся сторін.Франко-советский договір фактично навів Францію, у число союзників з антигітлерівської коаліції. Остаточно це питання вирішене на Ялтинської конференції. Франція одним з чотирьох, отримали декларація про створити зону окупації у Німеччині. За рішеннямПотсдамской конференції її представник було включено у складі Ради міністрів закордонних справ, яке вирішувало проблеми повоєнного врегулювання німецького питання.

Під час обговорення німецького питання наПотсдамской конференції й під час засіданьСМИД Франція посіла виключно жорстку позицію. Французька дипломатія домагалася максимального ослабленнясвоег про історичного противника, жорсткості міжнародного контролю за Німеччиною й навіть розчленовування країни. Представник Франції наклав вето влади на рішення Союзного контрольного ради з приводу створення «німецьких центральнихДепартаментов» – основиобщегерманского уряду. У листопаді 1945 р. США внесли вСКС пропозицію про створення центральних департаментів для.Трьох чи двох зон. Радянська сторона висловилася проти, почасти вважаючи це порушенням принципу чотиристороннього управління Німеччиною, почасти йдучи назустріч інтересам Франції. Але вже через рік ситуація докорінно змінилася. Відчуження у відносинах союзників перетворилася на майже відкриту конфронтацію. Освіта об'єднаної англо-американської окупаційної зони мало сепаратистський характер, і приєднання до неї французької зони остаточно оформило контури Західній Німеччини. Розкол німецького держави, перетворення ФРН на зону військово-політичного та скорочення економічної впливу західних держав цілком відповідали завданням французької дипломатії.

Перший крок у оформленні стратегічних союзницьких відносин Німеччині й США у 1946 р. під час підписання Вашингтонського угоди обох країн, яким надання Франції американських кредитів і списання колишніх боргів погоджувалося з лібералізацією двосторонніх економічних відносин, встановленням щільних міжурядових контактів, активізацією міждержавних культурних зв'язків. Ескалація німецького кризи у 1947–1948 рр. прискорила франко-американську зближення, а приєднання Франції в плану Маршалла остаточно призвело до торжества у французькій зовнішню політику принципу «атлантичної солідарності». Багато провідні політичні партії Франції розглядали його як зі своїх найважливіших програмних установок. Неминучим наслідком атлантичного курсу стало швидке погіршення радянсько-французьких відносин.

Франція прийняла активну участь у формуванні військово-політичного альянсу країн. Вона стала однією з організаторів Західного союзу, договору про якому було підписано у Брюсселі 17 березня 1948 р. Через рік, Франція приєдналася до договору від 4 квітня 1949 р. У стислі терміни Франція перетворилася на основний плацдарм військового присутності США у Європі. Для її території розгорнули більшість військової техніки та транспортної інфраструктури НАТО. У Фонтенбло розмістився генеральний штаб НАТО. Відповідно до договором від 27 січня 1950 р. Франція отримувала значну частину військової техніки та матеріальної допомоги, наданої США своїм європейським союзникам. Прискореними темпами розвивався й французький військово-промисловий комплекс.

З кінця 40-х рр. Франція брала участь у процесі інтеграції. Його стратегія активно обговорювалася на конгресі Європи, проведеномупанъевропейскими організаціями в 1948 р. На конгресі зіштовхнулися дві амбіційні концепції –федералистская іюнионистская. Обидві передбачали тісну інтеграцію кола країн Європи в усіх галузях, включаючи економічне, політичне, правове, гуманітарний співробітництво. Створення Ради Європи на 1949 р. стало найбільш кольоровим кроком цьому шляху. Але різниця в рівні, і спрямованості розвитку країн Європи було на заваді реалізації такого масштабних проектів.

Лідери французької повоєнної дипломатії Ж. Бідо, 1 Шуман, Р.Плевен, Ж.Монне розробили особливу концепцію європейського інтеграційного процесу, що припускала поетапне розвиток співробітництва у окремихСферах при гнучкому поєднанні наднаціонального і міждержавного принципів. 1950-го р. Франція виступило з відповідними ініціативами. 9 травнягобер Шуман оприлюднив проект створення інтеграційного об'єднання вугільної і сталеливарної промисловості західноєвропейських країн. Попри вузьку галузеву орієнтацію, «планЦумана» заклав базові принципи західноєвропейського інтеграційного процесу. «Об'єднану Європу, – відзначали його, – не можна створити ані за прийом, ні шляхом простого злиття; вона утворюватися шляхом конкретних досягнень, у яких передусім буде створено фактична солідарність». Для розвитку «плану Шумана» 1951-го. р. сталося складання першої організації із системи ЄвропейськихСообществ – ЄОВС. У 1950 р. РенеПлевен виступив із планом створення об'єднаних європейських Збройних Сил, які б стати ядром Європейського оборонного співтовариства (>ЕОС). Французькі політики розглядали такий крок як доповнення до формуванняЕУОС. Після тривалих переговорів, у травні 1952 р. країнами «шістки» підписаний договір проЕОС, що створення загальних Збройних Сил з наднаціональним управлінням і бюджетом. Але це договір не набрав чинності. Новий склад французького парламенту, зчинений після виборів 1951 р., відмовився ратифікувати договір. Дискусії проЕОС тривали до серпня 1954 р. наочно продемонстрували, що проблему інтеграції перетворюється на одне з найважливіших для внутрішньополітичному житті Франції. рама необхідність інтеграційних зв'язків сумніву не піддавалася, але Посилення наднаціональних європейських інститутів сприймалося багатьма політиками як загроза національному суверенітету. Показово, що вони через місяць після відмови ратифікувати договору проЕОС Франція приєдналася договору з приводу створенняЗападноевропейского союзу (ЗЄС), у якої зберігалася повна самостійність національних Збройних Сил. Попри наростаючий криза Четвертої республіки доконц е 50-х рр., конструктивне участь Франції у розвитку системи ЄвропейськихСообществ тривало. У 1957 р» французька дипломатія підтримала проект створення Європейського економічного спільноти і Європейського з атомної енергії. Найбільш болючої зовнішньополітичної проблемою дляПослевоенной Франції став колоніальний питання. ДезінтеграціяКолониального простору у роки війни придбала незворотного характеру. Визнаючи неможливість відновлення імперії, нова політичної еліти Франції спробувала запропонувати компромісний варіант як правової формули Французького Союзу але реалізувати її вдалося. Спрацювала і політична нестабільність режиму Четвертої республіки, і жорсткий опір місцевої адміністрації у колоніях, і стала вельми поширеноюколониалистских настроїв на масовій свідомості французького суспільства. Вже у травні 1945 р. колоніальні влади жорстоко придушили повстання на Алжирі. Півтора роки аналогічні події повторилися на Мадагаскарі, де число жертв серед корінного населення перевищила 80 тис. людина. Фатальне значення мало початок конфлікту в Індокитаї.

19 серпня 1945 р. керівником в'єтнамської повстанській армії Хо ШіМином було проголошено створення держави. Попри підписання французьким і в'єтнамським урядами договору визнання в'єтнамської республіки як незалежної держави, вхідного у Французький Союз, вже незабаром колоніальна адміністрація підтримала освіту маріонетковою «республікиКохинхини». З 21 листопада 1946 р. біля Індокитаю почалися воєнних дій. Вони розтягнулися сім років. Використовуючи методи партизанської війни10-тисячная в'єтнамська армія протистояла90-тисячному експедиційному корпусу, На початку 50-х рр. і натомість корейського конфлікту воєнні дії о Індокитаї придбали особливу запеклість. Використовуючи підтримку США, Франція довела чисельність свого контингенту до 180 тис. людина. Народна армія В'єтнаму налічувала вже з більш 100 тис. бійців.

Після короткочасних успіхів, досягнутих французької армією під керівництвом генерала деЛатрома де Тассіньї в 1950– 1951 рр., ініціатива перейшла до в'єтнамцям.Переломное значення мала багатомісячна облога французького укріпрайонуДьенбьен-фу. Ще її завершення на Берлінському нараді міністрів закордонних справ Франції, Великобританії, навіть СРСРянваре–феврале 1954 р. було досягнуто згоди скликати у квітні 1954 р. у Женеві спеціального наради в питанні про відновленні світу у Індокитаї. Після капітуляції гарнізонуДьенбьенфу 7 травня 1954 р. результат кампанії уряду й женевських переговорів було вирішено. Але тільки після приходу корумпованої влади урядуМенденс-Франса було поставлено останню крапку історія семирічної «ганебної війни», у якої Франція втратила вбитими, пораненими і полоненими більш 140 тис. людина, 21 липня 1954 р. уклали Женевський договір, що у Північному і Південному В'єтнамі утворювалися суверенні держав з кордоном по 17-ї паралелі. Франція зобов'язалася вивести Збройні сили із території Індокитаю, але зберегла право здійснювати контроль над збройних сил Південного В'єтнаму.

На початку 50-х рр. різко загострилися відносини між Францією іпротекторатами у Північній Африці – Тунісом і Марокко, які входили у Французький Союз в становищі «приєднантів держав». У 1951 р.тунисское уряд виступив із вимогою забезпечення повної суверенітету держави. Французька адміністрація відповіла хвилею репресій, спрямовані проти активістів націоналістичної партіїНео-ялур. Заарештований прем'єр-міністр місцевого уряду, убитий генеральний секретар профспілок ТунісуХашед. Тунісі почалася партизанська війна. Так само радикальний поворот придбали події у Марокко. У грудні 1952 р. тут було заборонена діяльність націоналістичної партіїИстйкляль Марокканській Комуністичної партії. Французьке уряд фактично підтримало скинення легітимного султана Мохаммеда бенЮсефа. У 1954 р. національно-визвольні змагання початок ширитися в Алжирі, де була освічений Фронт національного звільнення. У 1955 р. французький парламент для змушений вводити на Алжирі надзвичайний стан.

Прихід корумпованої влади уряду Гі Молле суттєво змінила ситуацію. У тому 1956 р. було укладено угоди про визнання незалежності Марокко й Туніса. Алжирська проблема була дбайливо складніше. У дивовижній країні мешкало більше однієї млневроалжирцев – особливої соціальної групи, яка склалася протягом попередніх десятиліть з урахуванням етнічного, культурного, лінгвістичного синтезу вихідцями з Німеччині й інших країн.Евроалжирци вважали себе справжніми господарями країни, а масовій свідомості французького суспільства Алжир взагалі асоціювався з колонією. Ще з кінця в XIX ст. він набув статусу частини національної терені Франції. Розгортання національно-визвольного руху мусульманського населення невдовзі набуло характеру громадянського конфлікту,перерастающего в великомасштабні воєнних дій. Навіть уряд Гі Молле, що прагне забезпечити правової характер процесу деколонізації, був змушений заявити необхідність зберегти військову присутність у Алжирі. Гі Молле бачив вихід із конфлікту шляхах здійснення виборчої реформи зуравниванием прав корінного та нації європейського населення. Але така проект не влаштовував обидві сторони конфлікту. Надання уряду Гі Молле надзвичайних повноважень сприяло лише ескалації кризи. У Алжир було додатково (>вправлено 100 тис. солдатів та резервістів. Через місяці, у липні 1956 р. хоча б кабінет активно підтримав дипломатичні демарші проти єгипетського уряду,национализировавшего Суецький канал. Жорсткийантиегипетский курс призвів до участі Франції в суецькому військовому конфлікті у жовтні 1956 р. Скандальний провал цій акції вона і розпочнеться новий виток загострення відносин із арабським світом сприяли ще більшого