XXII. Самітна людина

Увечері я відплив від берега, тихо й невпинно прямуючи в море під лагідним південно‑західним вітерцем; острів дедалі ставав менший і менший, а смужечка диму над ним усе тоншала й тоншала на тлі багряного заходу. Навколо зводився океан, ховаючи від очей низеньку темну цяточку землі. Денне світло, цей сонячний ореол, спливало з неба, і нарешті моїм очам відкрилася безмежна синя безодня, вдень схована під сяйвом сонця, з міріадами зірок на її поверхні.

Так я плавав три дні, заощаджуючи їжу та питво, міркуючи про все, що трапилося зі мною, і не дуже, вже прагнучи побачити людей знову. На мені залишилося тільки брудне лахміття, волосся на голові збилося в чорну •куделю. Як це не дивно, а мені не хотілося повертатися до людей,– я тільки радів, що назавжди покинув ті бридкі страховиська. Тож, звісно, рятівникам своїм я мусив би видатись за божевільного.

На третій день мене підібрав бриг, що йшов з Апії до Сан‑Франціско. Ні капітан, ні його помічник не йняли мені віри, коли я почав розповідати про свої пригоди – вони вважали, що з самітності та пережитих небезпек я втратив розум. Боячись, щоб така думка не склалася і в інших, я вирішив нічого більше не розповідати про те, що я зазнав відтоді, як загинуло судно «Леді Вейн»,– цебто протягом року.

Я мусив поводитися з великою обачністю, щоб розвіяти підозри в божевіллі. Згадки про Закон, про двох мертвих моряків, про засідки в темряві, про труп, знайдений у заростях тростини, не давали мені спокою. І хай це здасться протиприродним, але моє повернення до людей не принесло мені сподіваного почуття впевненості в собі та приязні до інших,– навпаки, в мені знову зросли страх і непевність, яких зазнавав я на острові. Ніхто не хотів мені вірити. А я ставився до людей з такою ж підозрою, як ставився раніше до тваринного люду. Може, я заразився дикістю свого попереднього товариства?..

Кажуть, що страх – це хвороба, та як би там не було, я можу це посвідчити, бо ось уже кілька років відчуваю такий страх, той постійний страх, що його, мабуть, відчуває напівприборкане левеня. Моя тривога тепер набувала химерних форм. Я не міг переконати себе, що чоловіки та жінки, яких я зустрічав, це не той самий тваринний люд. Мені здавалося, що вони такі ж тварини, що тільки зовні вони подібні до людей і що незабаром одна за одною почнуть у них оживати тваринячі ознаки. З оцими своїми думками я звірився одній надзвичайно здібній людині, фахівцеві з нервових хвороб, котрий свого часу знав Моро; він, здається, наполовину повірив у те, що я розповів, і дуже багато мені допоміг.

Я вже не сподіваюся, що ті жахи, пережиті на острові, коли‑небудь дадуть мені цілковитий спокій, але зараз

вони відійшли десь на дно моєї свідомості, вони – немов далекі, ледь видні хмарки; але часом ці хмарки споминів ростуть, аж доки не затьмарюють усього неба. Тоді я оглядаюся на людей, і мене бере страх. Одні обличчя здаються мені рішучими й ясними, інші – похмурими або небезпечними, ще інші – мінливими, нещирими. Але жодного обличчя не бачу я, щоб спокійне було і владне, як личить мудрій істоті. Мені здається, що за всім тим криється звір, що невдовзі настане таке саме виродження, яке я бачив на острові, але там воно набуло більших розмірів. Я знаю, що все це мої химери, що всі ці «уявні» чоловіки та жінки є й насправді чоловіки та жінки, що вони такими будуть усе життя, що вони цілком розумні, сповнені людських поривів і зворушливих турбот, звільнені від інстинктів і зовсім не раби фантастичного Закону, що вони істоти, зовсім не подібні до тваринного люду. І все‑таки я уникаю їх, їхніх цікавих поглядів, їхніх розпитів і допомоги, я прагну самітності.

Ось чому я живу біля широкої пагорбистої рівнини і можу сховатися там, коли ця тінь упаде мені на душу; і як любо на тій безлюдній рівнині під ясним небом! Коли я жив у Лондоні, жах мій був майже нестерпний. Я не міг ніде

сховатися від людей,– їхні голоси чулися крізь вікна, і замкнені двері не давали надійного захисту. Я тікав на вулиці, щоб побороти цю ману, і мені ввижалося, що жінки вийшли на полювання і нявчать позаду, ніби кішки; що хижі чоловіки заздро зиркають у мій бік; що виснажені робітники, які йдуть повз мене квапливою ходою, бурмочучи щось самі до себе,– згорблені, старі, знеможеш, брудні й обірвані,– подібні до пораненої, закривавленої тварини, а байдужа до всього цього обшарпана дітвора по‑мавпячому безугавно базікає. Коли я заглядав до церкви, то навіть і там – так розходилися мої нерви! – мені здавалося, що священик бурмоче «великі думки», як це колись робила мавпо‑людина; а коли в бібліотеці я бачив зосереджені над книгами людські обличчя, то мені ввижалося, що це хтось чигає на здобич. Найогид‑нішими були для мене бліді, позбавлені будь‑якого виразу обличчя людей у поїздах та омнібусах. Мені вони здавалися мертвими, і я не наважувався їхати куди‑небудь, аж доки не впевнювався в цілковитій самітності. А інколи я доходив аж до того, що я й сам не розумне створіння, а всього лише тварина, змучена своїм схибленим розумом, і саме тому я тиняюся, немов ота змучена вівця.

Та, дякувати богові, тепер таке трапляється вже рідко.. Я подався геть від людської суєти й людського натовпу, збуваю свої дні, обклавшись мудрими книгами, що, наче широкі вікна у наше життя, освітлюють його ясними душами людей, що писали ці книги. Я мало бачу чужих людей і живу дуже скромно. Дні мої минають за читанням книг і за дослідами з хімії, а коли ночі ясні, я ще вивчаю астрономію. Не знаю, чому це так, але в мерехтінні незчисленних небесних світил я знаходжу втіху безконечного миру й спокою. Я думаю, що саме там, у безмежних вічних законах матерії, а не в житейській суєті, гріхах і турботах, може знайти собі розраду і надію те, що є в нас вищого, ніж тваринне. А без надії я не зміг би жити. Отак в надії і в самотності кінчаю свою повість.

Едвард Прендік

НЕВИДИМЕЦЬ