II. Перші враження містера Тедді Генфрі

О четвертій годині, коли досить споночіло і місіс Гол уже наважилася піти до свого пожильця спитати, чи не хоче він чаю, до буфету ввійшов Тедді Генфрі, годинникар.

– Ну й погода, місіс Гол,– сказав він.– Якраз для поганих чобіт!

Сніг надворі сипав усе густіше.

Місіс Гол підтакнула, а тоді побачила, що при майстрові його валізка з інструментами.

– Коли ви вже тут, містере Тедді,– сказала вона,– то я хотіла б, щоб ви глянули на годинник у вітальні. Він іде й правильно вибиває години, тільки годинна стрілка завжди стоїть на шостій.

Місіс Гол провела майстра до вітальні, постукала в двері й увійшла.

Відчиняючи двері, вона побачила, що пожилець її сидить у кріслі перед каміном і немовби дрімає, схиливши набік перев’язану голову. Кімнату освітлювали тільки червоні жаринки в каміні. Місіс Гол усе видалося рудуватим, тьмяним і неясним, певно, тому, що вона якраз засвітила лампу в буфеті й очі її були ще засліплені тим світлом. На мить їй здалося, ніби в чоловіка, на якого вона дивилася, величезний, неймовірних розмірів рот на всю нижню частину обличчя. Це видиво – голова, вся в білому, потворні окуляри на очах і велетенська паща під ними – тривало один лише момент. Незнайомець кинувся, випростався в кріслі й підніс руку. Місіс Гол широко розчинила двері, в кімнаті посвітлішало, і тепер вона побачила ясніше, що лице його прикрите хусткою точнісінько так, як і раніше було прикрите серветкою. Місіс Гол вирішила, що то їй привиділося у сутінках.

– Чи дозволите, сер?.. Цей чоловік прийшов подивитись на годинник,– сказала вона, отямившись після хвилинного збентеження.

– Подивитись на годинник? – перепитав він напівсонним голосом, прикриваючи рот рукою.– Звичайно,– додав він, приходячи майже зовсім до пам’яті.

Місіс Гол вийшла по лампу, а Незнайомець устав і потягся. Принесено було світло, і містер Тедді Генфрі, увійшовши, спинився перед забинтованим Незнайомцем. Він був, як сам потім казав, «ошелешений».

– Добрий вечір,– привітався Незнайомець, дивлячись на нього «омарячими очима», як розповідав потім вражений цими темними окулярами містер Генфрі.

– Сподіваюсь, я не перешкоджаю вам,– зауважив містер Генфрі.

– О ні, анітрохи,– відповів Незнайомець.– Хоч я думаю,– він обернувся до місіс Гол,– що ця кімната цілковито в моєму розпорядженні.

– Я гадала, сер,– почала була місіс Гол,– що ви хотіли б, щоб годинник...

– Звичайно,– перебив її Незнайомець,– але загалом я хотів би, щоб мені дали спокій і не турбували.

Він повернувся спиною до каміна й заклав руки за спину.

– А коли годинник полагодять, я попросив би принести чаю,– додав він.– Тільки не раніше, як полагодять годинник.

Місіс Гол збиралась уже залишити кімнату, – цього разу і не намагаючись зав’язати розмову, бо їй не хотілося, щоб її образили в присутності містера Генфрі,– коли пожилець спитав її, чи вжила вона заходів щодо його багажу па станції. Місіс Гол відповіла, що говорила про це з поштарем і той обіцяв привезти багаж завтра вранці.

– А раніше – ви певні, що не можна? – спитав Незнайомець.

Місіс Гол була впевнена і з підкресленою холодністю ствердила це.

– Мушу попередити вас, що я – дослідник‑експери‑ментатор,– пояснив Незнайомець,– і не сказав про це досі тільки тому, що занадто змерз і був стомлений.

– Справді, сер? – вражено відповіла місіс Гол.

– І в моєму багажі – різні апарати та прилади.

– То все, безперечно, дуже корисні речі, сер,– докинула місіс Гол.

– І я, природно, бажаю вести далі мої досліди.

– Звичайно, сер.

– Приїхав я до Айпінга, – досить невимушено провадив він,– тому що... шукаю самотності. Я не хочу, щоб мені заважали працювати. А тут ще цей нещасний випадок...

«Я так і знала»,– подумала місіс Гол.

–...вимагає певної відлюдності. Очі в мене такі слабкі й так болять, що іноді мені годинами доводиться сидіти в темряві... і зачинятися. Подеколи. Не зараз, звісно.

І коли ось у такі хвилини мене турбують, наприклад, сторонні люди, які заходять до моєї кімнати,– це завдає мені болісних страждань. Я хочу, щоб ви добре усвідомили мої слова.

– Певна річ, сер,– відповіла місіс Гол.– І... дозвольте запитати...

– Це, здається, й усе,– перебив Незнайомець з спокійною рішучістю, яка клала край дальшим балачкам. Свої запитання й вияви прихильності місіс Гол мала залишити до слушнішої нагоди.

Коли місіс Гол вийшла, він (так казав пізніше містер Генфрі) став перед каміном і стежив, як лагодять годинник. Працюючи, містер Генфрі поставив лампу біля себе, і ясне світло надало на його руки та на сам годинник, в кімнаті ж було напівтемно. Коли він підводив голову, перед очима у нього плавали кольорові плями. Цікавий від природи, містер Генфрі розібрав (у чому не було жодної потреби) увесь механізм, щоб довше побути в кімнаті, а може, й розпочати розмову з Незнайомцем. Але Незнайомець був мовчазний і нерухомий. Такий нерухомий, що це аж нервувало Генфрі. Йому здавалося, ніби в кімнаті він сам. Коли він поглянув на Незнайомця, то побачив у зеленуватому плямистому тумані, що поплив перед очима, тільки забинтовану голову та величезні темні окуляри, які прикро дивилися на нього. Генфрі це здалося таким незвичайним, що добру хвилину він і собі не спускав з нього очей. Потім Генфрі відвів погляд. Дуже незручне становище! Треба б сказати що‑небудь. Може, зауважити, що для такої пори року погода стоїть занадто холодна?

– Погода...– почав був він.

– Чого ви не кінчаєте й не йдете? – озвалась закам’яніла постать, мабуть, ледь стримуючи гнів. – Вам треба було тільки закріпити на стрижні годинну стрілку. Ви просто байдики б’єте.

– Звичайно, сер... ще хвилинку. Я зараз...

І містер Генфрі, хутко закінчивши роботу, пішов.

Вийшов він, проте, надзвичайно сердитий.

– А, чорт! – бурмотів містер Генфрі, пробираючись містечком через замети. – Треба ж бо чоловікові іноді лагодити годинники... Подумаєш! – провадив він далі.– На тебе, значить, і дивитись не можна? – І знову: – Здається, що ні. Якби тебе шукала поліція, то й тоді ти не зміг би бути більш закутаний та забинтований.

На розі вулиці він побачив Гола, який нещодавно одружився з господинею заїзду, де зупинився Незнайомець, і вряди‑годи, коли випадала нагода, перевозив пасажирів з Айпінга до Сіддербріджа. Тепер він саме повертався додому. Судячи з того, як він поганяв коня, Гол, очевидно, вже хильнув трохи в Сіддербріджі.

– Як справи, Тедді? – гукнув він мимохідь.

– У вас там якийсь чудернацький постоялець,– Відповів Тедді.

Гол зупинився.

– Що таке? – спитав він.

– Та якийсь там чудернацький пожилець зупинився в Заїзді «Карета й коні»,– пояснив Тедді.– їй же бо!

І він жваво заходився описувати Голові химерного Незнайомця.

– Він так наче перевдягнений. Я, в усякому разі, неодмінно подивився б на його обличчя, якби він спинився в мене,– вів далі Генфрі.– Але жінки завжди такі довірливі, коли йдеться про когось чужого. Він оселився у вас, Голе, і не сказав навіть свого імені.

– Та невже? – спитав Гол, не дуже меткий на розум.

– Так, так,– наполягав Тедді.– І заплатив за тиждень. Отож раніше ви його не здихаєтесь. І купу різних речей, каже, має – завтра йому тільки привезуть. Лишається сподіватися, що це не будуть ящики з камінням, Голе.

І містер Генфрі розповів, як його тітку в Гастінгсі обдурив якийсь зайда із порожнім чемоданом. Уся ця розмова збудила у Гола якісь неясні підозри.

– Ну, поїхали, стара,– хльоснув він свою кобилу.– Треба навести лад.

А Тедді, розваживши душу, і собі почвалав далі.

Не довелось‑таки Голові «наводити лад», бо коли він повернувся додому, добре перепало йому від дружини за те, що загаявся в Сіддербріджі; тож на всі свої несміливі запитання він чув лише гострі й ухильні відповіді. Але насіння підозри, посіяне Тедді в його душі, зійшло.

– Ви, баби, па цьому не розумієтеся,– буркнув собі під ніс містер Гол, твердо вирішивши при першій же нагоді докладніше дізнатися про свого пожильця. І як тільки Незнайомець пішов спати,– а це було десь о пів на десяту,– містер Гол з дуже войовничим виглядом вступив у вітальню, суворо оглянув меблі, немов бажаючи показати, що він, а не цей Незнайомець тут господар,

і трохи зневажливо зиркнув на аркуш з якимись математичними обчисленнями, що його залишив Незнайомець.

Укладаючись на ніч, він порадив місіс Гол дуже пильно стежити за багажем Незнайомця, який привезуть завтра.

– Не стромляй носа до моїх справ, Голе,– відповіла місіс Гол.– Я й сама в них розберуся.

Їй тим більше хотілося присікатись до Гола, що Незнайомець таки й справді був незвичайний пожилець і дуже непокоїв її. Серед ночі вона прокинулась: їй приснилися потворні, білі, схожі на брукву, голови на довжелезних стеблах, з величезними чорними очима, що ганялись за нею. Але місіс Гол була жінкою розумною, тому вона здолала свої страхи, повернулася на другий бік і знову заснула.