Вигнання

ДЕНИС ФОМЕНКО

ВІЙНА СЕМИ КОРОЛІВСТВ

Розділ 1

Вигнання

Наближалася вечірня пора, Вінсент за звичкою йшов до лісу,

щоб зустрітися з своїм найкращим другом – вовком Отісом.

Хлопцеві було двадцять два роки і ось уже десять років пройшло з того часу, як він знайшов у лісі маленьке вовченя, яке так само як і він залишилося без матері. З самого дитинства Вінсент полюбляв усамітненість, його мати померла під час важких пологів і позбавлений материнської ласки хлопець ріс замкненим у собі та рідко забавлявся з однолітками. Інші діти також не надто шукали товариства Вінсента, тому що відчували його незвичайність та силу. З самого народження хлопець вирізнявся міцністю тіла та швидким розвитком. Вже у віці шістнадцяти років юнак не поступався силою жодному із сільських чоловіків. Риси обличчя у нього були приємні, але загострені, хижі. Пронизливий погляд темних очей нікому не вдавалося довго витримати. Більшість односельчан побоювалося Вінсента, незважаючи на те, що він ніколи не заподіював нікому ніякого лиха. Окрім своєї сили юнак вирізнявся надзвичайно гострим слухом, зором та нюхом.

Батько хлопця, Едгар, був працьовитим господарем, фермером, мисливцем. Він навчив сина багатьом корисним речам і виховав Вінсента справедливим та сміливим. Однак, після смерті жінки, смуток заполонив серце Едгара, він полюбив випивку та інколи дивився на свого сина з докором, хоча й ніколи не звинувачував його у смерті матері вголос. Вінсент, відчуваючи провину, йшов до лісу поблизу села та шукав серед природи материнське тепло, якого йому так не вистачало вдома. Роботи на фермі вистачало, але дужий юнак швидко виконував усі батьківські вказівки, а як тільки з’являвся вільний час, біг до лісу, де міг блукати до самої ночі.

Під час одної з таких прогулянок хлопець зустрів маленьке беззахисне вовченя, яке згодом стало йому справжнім братом. Таке ж самотнє, воно швидко всім серцем полюбило Вінсента. Юнак дав йому ім’я Отіс та підгодовував вовченя, поки воно не виросло. Згодом Отіс перетворився на великого сильного вовка і зміг сам піклуватись про себе та знаходити собі їжу, однак, їхня дружба нікуди не ділась, а навпаки, з кожним днем все міцнішала.

Після того, як Вінсент подружився з Отісом, його ще більше в селі почали побоюватись, жінки звинувачували хлопця в відьмацтві та підозрювали у зв’язку з темними силами. Домашні тварини, відчуваючи вовка, починали хвилюватися та здіймали галас. Привітно ставилися до юнака лише двоє молодих людей, брат із сестрою Нолан та Сільвана. Вони полюбляли гратися з маленьким Отісом і Вінсента сприймали не як незрозумілого дивака, а як цікавого приємного однолітка.

Шли роки, життя в Кайрінгтоні проходило неквапливо і майже без несподіванок. Та коли настала осінь, напередодні свята осіннього рівнодення, розпочалася наша історія.

Прийшовши до лісу, Вінсент майже відразу побачив Отіса, що повернувшись з полювання, відпочивав та чекав на свого друга. Хлопець погукав вовка та промовив:

- Ходімо, друже. Сьогодні свято, робота вже вся зроблена, Нолан та Сільвина чекають нас на краю села. Далеко заходити не будемо, бо ти знову перелякаєш усю худобу та доведеш до сказу усіх собак.

Отіс підвівся та підійшов до Вінсента. Хлопець погладив своєю сильною долонею вовка та пішов убік села. Аж раптом, посеред дороги, до гострого слуху юнака долинув жіночий крик. Сільвана! – одразу промайнуло в думках Вінсента і серце шалено застукало у грудях. Решту шляху хлопець та вовк пробігли швидко, немов вітер, та все ж цього виявилось недостатньо. Юнак зрозумів, що спізнився, коли побачив закривавлену дівчину, що з останніх сил трималася за своє горло та за життя. Піднявши голову, Вінсент зустрівся поглядом з холодними та жорстокими очами вампіра, що здіймався високо угору, змахуючи величезними кажанячими крилами. В руках у нього лежав непритомний Нолан, на блідому обличчі вампіра з’явилася тріумфальна посмішка, відкривши закривавлені гострі ікла. Отіс голосно гарчав та увесь напружився, готовий кинутись у бій, але вампір швидко зник у вечірніх сутінках.

Вінсент, не тямлячи себе, кинувся до Сільвани щоб якось допомогти бідолашній дівчині. Він взяв її на руки та спробував своєю сорочкою затиснути рану. Юнак шепотів їй заспокійливі слова, хоча надія згасала з кожною секундою. Невдовзі почулося важке дихання багатьох людей, що бігли на крик дівчини. В ту мить, коли старійшина Кайрінгтона Еван та ще десять найспритніших чоловіків вибігли на галявину, Сільвина померла. Отіс не любив скупчення незнайомих людей, тому швидко зник у лісі, а Вінсент залишився сидіти з тілом мертвої дівчини на руках, не в змозі збагнути щойно побаченого.

Звичайно, усі жителі Кайрінгтона знали, що далеко на заході знаходиться лабіринт печер Готмор, що у перекладі на загальну мову означає печери страху та відчаю, а довкола них лежить королівство вампірів та різної нечисті. Проте війни між королівствами залишилися далеко в історії, люди звикли жити мирно на своїй землі і лише неслухняних дітей лякали орками, драконами, русалками, вампірами. Хоча, як пригадалося Вінсенту, останнім часом почастішали випадки безслідного зникнення людей, особливо молодих чоловіків. У сусідніх селах і навіть одного разу у Кайрінгтоні траплялися такі випадки. Люди почали згадувати колишні війни з червоним та чорним королівствами і звинувачували їх. Однак, старійшини завжди відкидали ці чутки та переконували людей, що винні у зникненні підступні річки або небезпечні тварини.

Старійшина Еван вивів Вінсента з його важких дум, гнівно промовивши:

- Хлопче, я давно підозрював, що від тебе потрібно чекати якоїсь біди. Недаремно моя жінка говорить, що ти дружиш з темними силами. Зізнайся, це ти, разом із своїм вовком скоїли це жахливе вбивство!

Вражений юнак промовив:

- Пане старійшино, це справа рук справжнісінького вампіра, він не тільки вбив Сільвину, а ще й викрав Нолана. Я бачив це на власні очі і готовий заприсягтися чим завгодно у правдивості моїх слів.

Стурбоване перешіптування прокотилося натовпом, все нові й нові жителі села стягувалися на місце трагедії, але Еван наполягав на своєму і голосно вигукнув:

- Не знаю де дівся Нолан, можливо ти також якось причетний до його зникнення, тому що дружба з таким як ти ні до чого доброго не приведе, але я бачу, що горло дівчині перегризла якась хижа і жорстока істота, така як твій вовк. Тому не розповідай мені казок, а краще розказуй де твій сірий друг, йому необхідно якнайшвидше відрубати голову, а тіло спалити.

Вінсент палко заперечував причетність Отіса до вбивства, але старійшина ще більше лютував та наказав взяти хлопця під варту. У цей час декілька мисливців, оглянувши тіло Сільвани, занепокоєно перешіптувались та врешті один із них звернувся до старійшини:

- Пане Еван, вибачте, що втручаюсь, але ми з друзями помітили, що на шиї бідолашної дівчини рани лише від двох зубів. Ми вирішили, що це не міг бути вовк.

Ці слова вразили людей, старійшина почервонів від злості, але так швидко відступати не збирався і знову накинувся на Вінсента:

- Можливо це і не вовк, але все рівно я впевнений, що ти до цього причетний, закривавлене тіло Сільвани було на твоїх руках. Я не буду тебе страчувати, але до завтрашнього світанку ти повинен покинути Кайрінгтон та людське королівство. І не забудь забрати свою тварюку, інакше ми її швидко знайдемо та знімемо з неї шкіру. Таким як ви не місце на нашій землі!

Вінсент зрозумів, що сперечатися немає сенсу. Раптом хлопець відчув страшенну втому, йому захотілося якнайшвидше покинути це місце та нікого не бачити. Проходячи повз натовп, він відчув, як люди опускають голови та відводять погляд. Юнак не шукав підтримки, а відразу попрямував до рідної оселі.

На порозі його чекав сумний батько. Едгар обійняв сина та промовив:

- Я знаю, що сталося. Вибач, будь ласка, що можливо був з тобою не достатньо люблячим. Хочу щоб ти знав, я впевнений, що ти цього не робив, Отіс також розумна тварина і не здатен на таке. Слідом за Кетрін я змушений втратити і тебе, для кого мені тепер жити?

Вінсента розчулили батьківські слова і він сказав:

- Не втрачай надії, батьку. Я спробую знайти докази, які б переконали людей, що це був вампір. Справедливість переможе і ми ще обов’язково побачимось.

Після цього юнак зібрав усе найнеобхідніше для подорожі, зробив запас їжі на деякий час та вночі покинув свій дім. Відшукавши у лісі Отіса, він залишив Кайрінгтон, а згодом і людське королівство.