Формування української ідеї. М. Драгоманов

Романтична тенденція в українській філософії актуа-лізує проблеми “людина - нація”, “нація - світ”, запо-чатковує філософію національної ідеї, яка охоплює всі фор-ми рефлексії над ідеєю нації, сутністю і сенсом існування українського народу, усвідомлення ним своєї “самості”, на-лежності до кон кретної етнічної єдності.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. українська на-ціональна ідея, зародження якої сягає ще язичницьких часів, духовної культури Київської Русі, стає теоретично усвідомленою, буттєвою. Тому розвиток української фі-лософської думки цього часу відбувався в органічній єд-ності зі складним і суперечливим процесом пробудження національної самосвідомості, прагненням українського на-роду національно і політично самовизначитись. Об'єдна-на національною ідеєю, українська філософія є складним проблемним полем різних методологічних підходів, сві-тоглядних принципів, духовних цінностей, стратегічних і тактичних прийомів на шляху до реалізації національної мети: утворення і розбудови Української держави.

Серед такого складного світоглядно-політичного спле-тіння виокремлюються прибічники позитивістської орі-єнтації, що апелюють до врахування реальних обставин, фактів, а не чуттєвих побажань і устремлінь: Михайло Драгоманов (1841-1895), Іван Франко (1856-1916), Ми-хайло Грушевський (1866-1934). Михайло Драгоманов - складна й суперечлива постать в інтелектуальній історії українського народу. Для одних він - “ідеолог” вільної України, взірець досконалості, а для інших - ідеолог укра-їнського соціалізму, символ “духовної руїни”.

Світогляд його справді складний, не позбавлений ек-лектизму - суміші ліберально-демократичних, соціаліс-тичних й українських патріотичних елементів з позитивіст-ським філософським підґрунтям. Основою його теоретич-но-аналітичних пошуків є ідея безупинного людського поступу, мета якого - досягнення добровільної асоціації гармонійно розвинених осіб з обмеженням до мінімуму еле-ментів примусу, усуненням авторитарних рис у суспіль-ному житті. Драгоманов відстоював пріоритет громадянсь-ких прав і вільних політичних установ над соціально-кла-совими інтересами та універсальних людських цінностей - над винятково національними потребами.

Але це аж ніяк не означало нехтування національним. Драгоманов одним із перших тогочасних радикальних мислителів зрозумів роль і місце національного питання в реалізації принципів демократії та свободи. Він не лише став першою жертвою антиукраїнських репресивних за-ходів російського уряду (у 1875 р. був звільнений з Київ-ського університету), а й був автором першого модерного українського політичного журналу “Громада”. Він пер-шим намагався спростувати популярну на той час теорію про взаємовиключення космополітизму і націоналізму, ви-творивши імператив: “Космополітизм в ідеях та цілях, національність у ґрунті та формах”.

Драгоманов був переконаний, що національність є не-обхідним будівельним матеріалом усього людства. Звід-си його інтерес до долі України, яка, за його словами, до XVIII ст. творила частину європейського світу, а впродовж XVIII-XIX ст. крок за кроком відхилялась від свого пер-вісного шляху і все відчутніше відставала від Європи. При-чина цього - її фатальне прилучення до Росії. Якщо ще у XVIII ст. Україна була носієм культури в імперії, а її кращі сини, виховані в дусі європейської культури, були законодавцями реформації і європеїзації Росії, то в XIX ст. вона стала глухою провінцією, відгородженою від світу ро-сійським державним кордоном, немов непрохідною стіною, і вже свіжі європейські вітри долітали до неї не прямо, а крізь далеке і вузьке петербурзьке вікно. Такий стан Укра-їни Драгоманов назвав “пропащий час”.

Розуміючи ненормальність такого становища України, ти активно прагнув віднайти шлях його радикальної змі-ни. Як прибічник позитивізму він, відшукуючи реальну політичну силу, здатну успішно виконати це завдання, спи-рався не на бажання і почуття, а на конкретні факти, реа-лії дня, тверезе врахування ситуації, моральні та матеріальні інтереси. А реальність була, за висновками Драгоманова, несприятливою для національних змагань: відсутність необ-хідних суспільних умов через брак національної свідомості і політичних сил, здатних очолити національно-визвольний рух. Однак це не означає, що і в майбутньому таких сил не буде. Тому реальним політичним завданням він вважав використання руху російських демократів в інтересах укра-їнського визволення, усвідомлюючи при цьому, що такі партнери досить непевні.

Щоб уникнути несподіванок, Драгоманов вимагав пев-ної організаційної незалежності українських політичних структур. “Єдність неможлива ні для якого українського гуртка, ні з яким “русским” гуртком чи партією доти, до-ки російські гуртки не відмовляться від теорії єдності Росії і не визнають український народ за націю, цілком рів-ну з великоруською, польською і т.п. зі всіма практични-ми наслідками такого визнання, - писав він. -...Ми хоч і родилися від “подданных русского императора”, але не є “русскими”... Ми - українець і як такий, ми - член нації, яка не лише пригноблюється в “русской” державі, в Росії, й урядом, а почасти і суспільністю панівної націо-нальності”.

Другим реальним завданням, за Драгомановим, є під-несення (шляхом національної освіти і культури) націо-нальної самосвідомості “наших власних земляків” усіх рівнів - від селянина до представників верхніх прошар-ків суспільства, які працюють, за його словами, “для кого вгодно, тільки не для своєї України й її мужицт-ва”. Він закликав їх не бути байдужим до долі України, не полишати її, “оскільки кожний чоловік, вийшовши з України, кожна копійка, потрачена не на українську спра-ву, кожне слово, сказане не по-українському, єсть вида-ток з української мужицької скарбниці, видаток, кот-рий при теперішніх порядках не звернеться в неї нізвід-ки”. Звідси й можна збагнути сенс гасла Драгоманова, що “поганий той радикал на Україні, який не став свідо-мим українцем”.

Будучи далеким від усіляких патріотичних самообма-нів, відкритим для позитивних вартостей чужого, критич-ний рівно і до свого і чужого, Драгоманов при цьому твер-до знав і вірив, що український народ має природні дані для самостійного вільного існування, гідний чільного міс-ця у всепланетарному історичному процесі. Тому він ро-бив усе можливе, аби в Україну прийшла справжня осві-та - європейська освіченість та культура; докладав зу-силь, аби пробудити в народі “розуміння політичних і соціальних справ, політики дня”. Недаремно через кіль-ка років по смерті Драгоманова один з його послідовників Іван Франко скаже: “Він був для нас правдивим учите-лем і вповні безкорисно не жалував праці,... щоб наводи-ти нас, лінивих, малоосвічених, вирослих у рабських тради-ціях нашого галицького глухого кута, на кращі, ясніші шляхи європейської цивілізації. Можна сказати, він за вуха тяг нас на той шлях, і коли з генерації, що більш або менш стояла під його впливом, вийшла яка користь для загального і нашого народного діла, то се у найбільшій мірі заслуга покійного Драгоманова”.