Функції господарського договору

Роль господарських договорів найбільш повно розкривається через їх функції - основні напрями дії господарських договорів та/або ті економічні результати, досягнення яких забезпечується у разі застосуванням правової форми господарського договору.

Господарський договір виконує низку важливих функцій. Одні з них (функцій) притаманні будь-яким договорам (регулятивна, координаційна, контрольно-інформаційна, охорона), інші - переважно господарським договорам (планування, опосередкування відносин між суб'єктами господарювання, узгодження економічних інтересів сторін договірного зв'язку з урахуванням загальногосподарського інтересу).

Регулятивна функція проявляється в тому, що за допомогою господарського договору здійснюється регулювання відносини між сторонами. Хоча договір укладається на підставі закону, але разом з тим забезпечує врахування специфіки конкретного господарського зв'язку і, відповідно, містить положення, що конкретизують положення закону (щодо порядку та строків виконання договірних зобов'язань, кількісних та якісних характеристик предмета договору тощо) чи заповнюють його прогалини (наприклад, встановленням конкретного розміру санкцій за порушення умов договору, якщо такі санкції не передбачені законом). Регулятивна дія господарського договору обумовлена двома основними чинниками: а) господарський договір є індивідуальним правовим актом, що забезпечує юридичне оформлення складних і різноманітних господарських зв'язків; б) складність і різноманітність цих зв'язків з необхідністю вимагає належного пристосування загальних вказівок закону до змісту і середовища функціонування певного господарського зв'язку: характеру конкретної господарської операції, економічних інтересів і технічних можливостей сторін, їх фінансового становища, перспектив розвитку.

Координаційна функція проявляється в тому, що сторони господарського договору розробляють умови цього договору шляхом узгодження своїх позицій щодо змісту договору (з урахуванням приписів закону). Оскільки інтереси сторін господарського зв'язку, як правило, не збігаються, а задовольнити свої потреби кожна з них може лише співпрацюючи з контрагентом, сторони на стадії укладання договору змушені так скоординувати свої потреби і можливості, інтереси і передбачення, щоб шляхом компромісу виробити обопільно прийнятну правову модель відповідного господарського зв'язку; на стадії виконання договору сторони координують свою діяльність відповідно до його умов; у разі виникнення необхідності корегування певних умов договору сторони також мають співпрацювати, оскільки зміна умов договору відбувається, як правило, за їхньої обопільної згоди і лише за відсутності останньої сторона - ініціатор внесення змін до договору має звернутися до суду.

Контрольно-інформаційна функція проявляється в тому, що за допомогою господарського договору здійснюється контроль за ефективністю діяльності суб'єктів господарювання. Так, позитивні результати договірної кампанії (найчастіше проводиться напередодні наступного фінансово-господарського року і полягає в укладенні суб'єктом господарювання договорів на збут продукції, робіт, послуг) свідчать про суспільний попит на результати його діяльності. Якщо укладеними договорами покривається незначна частина виробничого потенціалу суб'єкта господарювання, то це свідчить, що результати йога діяльності не мають достатнього попиту, а сама його діяльність є неефективною і в перспективі може призвести до неплатоспроможності та банкрутства такого суб'єкта. Попередити настання подібних негативних наслідків можна шляхом вжиття активних заходів щодо вдосконалення діяльності (оновити асортимент, поліпшити якість, зменшити ціну продукції, робіт, послуг; у разі доцільності та можливості - змінити виробничий профіль), якщо суб'єкт господарювання має намір продовжити своє функціонування на ринку та забезпечити конкурентоспроможність своїх товарів.

Відповідно до ст. 67 ГК України за допомогою договору у сфері господарювання здійснюється опосередкування відносин між суб'єктами господарювання, а також цих суб'єктів з іншими організаціями та громадянами. Саме господарські договори є основною підставою виникнення зобов'язань між учасниками господарських відносин, що забезпечує можливість координації їх діяльності, узгодження інтересів, досягнення компромісу з метою отримання певних взаємовигідних для сторін господарських результатів.

Про наявність у господарського договору такої функції, як узгодження економічних інтересів сторін договірного зв'язку з загальногосподарськими інтересами, свідчать положення ч. 2 ст. 193 ГК України щодо обов'язку сторін договору вжити всіх заходів, необхідних для виконання договірних зобов'язань, з урахуванням інтересів іншої сторони та загальногосподарського інтересу.

35. Порядок укладення, зміни та розірвання господарських договорів.

Актами господарського законодавства України передбачено два порядки укладення господарського договору:

1) загальний, або його ще називають неконкурентний (традиційний);

2) спеціальний, або конкурентний.

Загальний порядок укладення господарського договору регламентується у ст. 181 Господарського кодексу України і здійснюється з урахуванням загальних правил про укладення цивільно-правових договорів, тобто, за допомогою двох стадій – оферти та акцепту. Проект договору може бути запропонований будь-якою з сторін. У разі якщо проект договору викладено як єдиний документ, він надається другій стороні у двох примірниках. Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовами оформляє договір відповідно до вимог ч.1 ст. 181 Господарського кодексу і повертає один примірник договору другій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму тощо у двадцятиденний строк після одержання договору. За наявності заперечень щодо окремих умов договору сторона, яка одержала проект договору, складає протокол розбіжностей, про що робиться застереження у договорі, та у двадцятиденний строк надсилає другій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним договором. Сторона, яка одержала протокол розбіжностей до договору, зобов'язана протягом двадцяти днів розглянути його, в цей же строк вжити заходів для врегулювання розбіжностей з другою стороною та включити до договору всі прийняті пропозиції, а ті розбіжності, що залишились неврегульованими, передати в цей же строк до суду, якщо на це є згода другої сторони. У разі досягнення сторонами згоди щодо всіх або окремих умов, зазначених у протоколі розбіжностей, така згода повинна бути підтверджена у письмовій формі (протоколом узгодження розбіжностей, листами, телеграмами, телетайпограмами тощо). Якщо сторона, яка одержала протокол розбіжностей щодо умов договору, заснованого на державному замовленні або такого, укладення якого є обов'язковим для сторін на підставі закону, або сторона – виконавець за договором, що в установленому порядку визнаний монополістом на певному ринку товарів (робіт, послуг), яка одержала протокол розбіжностей, не передасть у зазначений двадцятиденний строк до суду розбіжності, що залишилися неврегульованими, то пропозиції другої сторони вважаються прийнятими. У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Загальний порядок укладення господарського договору характеризується двома особливостями, порівняно з іншими цивільно-правовими договорами.

Перша особливість полягає у строках подання відповіді на пропозицію щодо укладення договору та врегулювання розбіжностей при його укладенні. На вчинення усіх дій, які мають юридичне значення в процесі укладення господарського договору, законом встановлено єдиний 20-денний строк. Іншими словами, обмін пропозиціями та відповідями на них у процесі укладення господарського договору завжди має відбуватися у двадцятиденний строк.

Друга особливість пов’язана із можливістю укладення господарського договору за рішенням суду з ініціативи хоча б однієї із сторін майбутнього договору. За загальним правилом, переддоговірний спір може бути переданий на розгляд суду за взаємною згодою майбутніх сторін договору. Однак, при укладенні господарського договору встановлено випадки, коли переддоговірний спір може бути переданий на розгляд суду з ініціативи однієї сторони. Таких випадків є три:

1) якщо договір заснований на державному замовленні;

2) виконавець за договором в установленому порядку визнаний таким, що займає монопольне становище на певному ринку товарів (робіт, послуг);

3) якщо можливість укладення договору за рішенням суду прямо передбачена законом.

Прикладами законодавчих випадків укладення господарського договору за рішенням суду з ініціативи однієї із сторін можуть бути положення Господарського кодексу України про публічний (ч. 6 ст. 179) та попередній договори (ч.3 ст. 182), положення ч.8 ст. 9 Закону України „Про оренду державного та комунального майна” від 10 квітня 1992 року тощо. У разі укладення господарського договору за рішенням суду він вважається укладеним у день набрання відповідним рішенням суду законної сили, якщо останнім не визначено інше (ч.2 ст. 187 ГК).

Спеціальний (конкурентний) порядок укладення господарського договору виділено окремо за двома критеріями.

По-перше, встановлення договірних відносин відбувається в умовах конкуренції, причому конкуренція може існувати як між тими суб’єктами, що пропонують до продажу який-небудь товар – ним може бути не лише річ (роботи, послуги), а й певні права (як-от предмет ф’ючерсних та опціонних контрактів), так і між суб’єктами, які бажають придбати цей товар (виконати роботи, надати послуги) на певних умовах.

По-друге, правова регламентація порядку укладення договорів здійснюється через спеціальні нормативні акти, які регулюють не окремі види господарсько-договірних зобов’язань, а організацію та проведення біржової торгівлі, аукціонів, конкурсів тощо.

Спеціальний (конкурентний) порядок укладення господарського договору представлений кількома конкурентними способами його укладення: біржові торги; аукціон; конкурс; тендер.

Біржові торги – це такий спосіб укладення господарського договору, за яким право власності на товар, допущений до обігу на біржі, передається членові біржі, з яким у ході торгів буде досягнута згода щодо укладення біржової угоди, що реєструється на біржі.

Аукціон – це такий спосіб укладення господарського договору, за яким право власності на товар передається покупцю, який у ході торгів запропонує найвищу ціну.

Конкурс – це такий спосіб укладення господарського договору, за яким право на придбання товару (виконання роботи, надання послуги) передається покупцю (замовникові), який у ході торгів запропонує найкращі умови подальшої експлуатації об’єкта (застосування виконаної роботи, наданої послуги), а за рівних умов – найвищу ціну.

Тендер – це такий спосіб укладення господарського договору, за яким право на поставку товару (виконання роботи, надання послуги) передається продавцю (виконавцю), який у ході торгів запропонує найнижчу ціну та інші кращі умови виконання договору.

Тендер, як один із конкурентних способів укладення господарського договору, у свою чергу, відбувається за допомогою процедур закупівлі, передбачених у ст. 13 Закону України „Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти” від 22 лютого 2000 року.

Закупівля може здійснюватися шляхом таких процедур: 1) відкритих торгів із зменшенням ціни; 2) торгів з обмеженою участю; 3) редукціону; 4) двоступеневих торгів; 5) запиту цінових пропозицій (котирувань). Під час проведення відкритих торгів із зменшенням ціни тендерні пропозиції мають право надавати всі заінтересовані учасники, інформацію про яких включено до каталогу, запрошені замовником шляхом публікації оголошення. Під час проведення торгів з обмеженою участю тендерні пропозиції мають право надавати лише ті учасники, інформацію про яких включено до каталогу, які запрошені замовником взяти участь у процедурі закупівлі. Редукціон здійснюється в порядку, передбаченому для процедури відкритих торгів із зменшенням ціни з урахуванням особливостей, встановлених законом. Процедура редукціону здійснюється у два етапи: - на першому етапі всім учасникам пропонується подавати попередні тендерні пропозиції, без зазначення ціни (тендерна документація при цьому повинна лише передбачати пропозиції щодо технічних, якісних та інших характеристик предмета закупівлі, умови поставки, кваліфікаційні вимоги); - на другому етапі замовник пропонує учасникам, попередні тендерні пропозиції яких не було відхилено на першому етапі, надати остаточні тендерні пропозиції із зазначенням ціни. Процедура двоступеневих торгів проводиться у тому ж порядку, що й процедура відкритих торгів із зменшенням ціни, за винятками, встановленими законом. Процедура двоступеневих торгів здійснюється у два етапи: - на першому етапі всім учасникам пропонується подавати попередні тендерні пропозиції, без зазначення ціни (тендерна документація при цьому повинна лише передбачати пропозиції щодо технічних, якісних та інших характеристик предмета закупівлі, умови поставки, підтвердження професійної та технічної компетентності учасників та їх відповідності кваліфікаційним вимогам;- на другому етапі замовник пропонує учасникам, попередні тендерні пропозиції яких не було відхилено на першому етапі, надати остаточні тендерні пропозиції із зазначенням ціни. Відмінність між редукціоном та процедурою двоступеневих торгів полягає у тих випадках, в яких вони можуть проводитися. Зокрема, процедура двоступеневих торгів застосовується у таких випадках: 1) замовник не може скласти конкретний перелік товарів (робіт) або визначити вид послуг, а також якщо для прийняття оптимального рішення про закупівлю необхідно провести попередні переговори з учасниками; 2) предметом закупівлі є здійснення наукових досліджень, експериментів або розроблень, надання консультаційних та інших спеціальних послуг.Під час проведення процедури запиту цінових пропозицій (котирувань) цінові пропозиції мають право надавати всі заінтересовані учасники, інформацію про яких включено до каталогу, запрошені замовником шляхом публікації оголошення щодо запиту цінових пропозицій (котирувань), та учасники, інформацію про яких включено до каталогу, запрошені замовником шляхом надсилання запиту щодо цінових пропозицій (котирувань).Відповідно до ч.1 ст. 181 Господарського кодексу України господарський договір укладається в письмовій формі. Письмова форма господарського договору може бути дотримана за допомогою кількох способів:1) шляхом викладення його у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками;2) шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо (наприклад, обміну повідомленнями за допомогою електронних засобів зв’язку із використанням аналога власноручного підпису);3) шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень (наприклад, видачі письмового документа, який би підтверджував прийняття товару, поставка якого не була передбачена попередніми домовленостями сторін).Законом можуть бути встановлені спеціальні вимоги до форми та порядку укладення господарського договору. Такі вимоги, зокрема, можуть стосуватися нотаріального посвідчення та державної реєстрації господарських договорів. Відповідно до ч.7 ст. 179 Господарського кодексу України господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом та іншими актами законодавства щодо окремих видів договорів. Таким чином, усі господарські договори у випадках, встановлених Цивільним кодексом України та іншими актами законодавства, підлягають нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.Господарським кодексом України не встановлено правового наслідку недотримання письмової форми господарського договору у виді його нікчемності. Це означає, що господарські договори можуть також укладатися усно. У таких випадках, сторони господарського договору, який не був укладений письмово, несуть ризик застосування до їх відносин правового наслідку, встановленого в абз.2 ч.1 ст. 218 Цивільного кодексу України. Відповідно до цього положення у разі виникнення спору щодо факту укладення такого договору рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків. Привертає до себе увагу законодавче формулювання „ рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків ”. Його слід розуміти так, що у разі недотримання письмової форми господарського договору в суді на підтвердження факту його укладення можуть використовуватися свідчення свідків, однак їх буде недостатньо для прийняття позитивного рішення. Окрім свідчень свідків, на підтвердження факту укладення господарського договору у суді повинні бути використані інші засоби доказування: письмові докази, засоби аудіо-, відеозапису тощо. Суд не має права відмовити у прийнятті свідчень свідків, якщо поряд із ними подаються інші засоби доказування.

Положення ч.8 ст. 181 Господарського кодексу України дають підстави вважати, що у сфері господарювання допускається укладення договорів за допомогою конклюдентних дій. Так, якщо одна із сторін здійснила фактичні дії щодо виконання господарського договору, правові наслідки таких дій визначаються нормами Цивільного кодексу України.

Відповідні правові наслідки визначені у ч.2 ст. 218 Цивільного кодексу України, згідно з якою, якщо одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним.

Зміст господарського договору визначається з урахуванням його правової природи, а саме: місця договору у структурі господарсько-договірного зобов’язання.

Якщо виходити із правової природи договору як юридичного факту (різновиду правочину), то його зміст повинні становити умови договору. Якщо ж підтримувати позицію про договір як зобов’язальне правовідношення, то його зміст становитимуть права та обов’язки сторін.

Разом з тим, у літературі з господарського права став усталеним погляд про те, що зміст договору становлять його умови.

Ця ж позиція відображена у ст. 180 Господарського кодексу України, відповідно до якої зміст господарського договору становлять умови, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов’язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов’язкові умови договору відповідно до законодавства.

З урахуванням цієї законодавчої норми усі умови господарського договору за їх значенням поділяються на:

1) істотні (без досягнення згоди щодо яких, господарський договір вважається неукладеним);

2) неістотні (недосягнення згоди щодо яких, не впливає на укладення господарського договору).

Істотними, в свою чергу, вважаються умови:

- щодо предмету;

- включені до тексту договору за вимогою хоча б однієї із сторін;

- в якості істотних передбачені у законі;

- не включені до договору, або не передбачені законом в якості істотних, однак є необхідними для договорів даного виду (умова щодо ціни; щодо строку у попередньому договорі тощо).

Відповідно до ч.3 ст. 180 Господарського кодексу України при укладенні господарського договору сторони зобов’язані у будь-якому випадку погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості. Ціна у господарському договорі визначається в порядку, встановленому цим Господарським кодексом, іншими законами, актами Кабінету Міністрів України. За згодою сторін у господарському договорі може бути передбачено доплати до встановленої ціни за продукцію (роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у скорочені строки порівняно з нормативними. Строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору. На зобов'язання, що виникли у сторін до укладення ними господарського договору, не поширюються умови укладеного договору, якщо договором не передбачено інше. Закінчення строку дії господарського договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що мало місце під час дії договору.

Умови господарського договору можуть бути предметом тлумачення у суді. Тлумачення умов господарського договору здійснюється відповідно до загальних правил тлумачення правочину.

Таке тлумаченя здійснюється з урахування кількох критеріїв:

1) буквальне значення слів і понять, які вживаються у договорі, а також загальноприйняте у цій сфері відносин значення термінів;

2) порівняння відповідної частини договору зі змістом інших його частин, усім змістом дговору, намірами сторін;

3) мета договору, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення.

Укладений господарський договір в подальшому може бути змінений або припинений. При зміні господарського договору зобов’язання сторін продовжують діяти у зміненому виді з моменту досягнення згоди між ними про зміну договору, якщо інше не передбачено угодою сторін, або не випливає з характеру зміни договору. При зміні господарського договору зобов’язання сторін не припиняється. Порядок зміни господарського договору визначений у ст. 188 Господарського кодексу України. Зміна господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором. Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити договір, повинна надіслати пропозицію про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду. Якщо судовим рішенням договір змінено він вважається зміненим з дня вступу в законну силу даного рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду. На відміну від зміни господарського договору, у разі його припинення, разом із договором припиняються і зобов’язання сторін за договором.

Підстави припинення господарського договору перелічені у ст. 202 Господарського кодексу України. До них, зокрема, належать:

1) належне виконання договору;

2) зарахування зустрічної однорідної вимоги або страхового зобов’язання;

3) поєднання управненої та зобов’язаної сторін в одній особі;

4) згода сторін;

5) неможливість виконання;

6) розірвання договору за рішенням суду;

7) інші випадки, передбачені законом.

До відносин щодо припинення господарського договору застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом (ч.3 ст. 202 ГК). Господарський договір, всі умови якого виконано належним чином, припиняється, якщо виконання прийнято управненою стороною. У разі якщо зобов'язана сторона належним чином виконала одне з двох або кількох зобов'язань, щодо яких вона мала право вибору (альтернативне зобов'язання), господарський договір припиняється виконанням. Господарський договір припиняється зарахуванням зустрічної однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не зазначений чи визначений моментом витребування. Для зарахування достатньо заяви однієї сторони. Господарський договір може бути припинено зарахуванням страхового зобов'язання, якщо інше не випливає з закону або змісту основного чи страхового зобов'язання. Не допускається зарахування вимог, щодо яких за заявою другої сторони належить застосувати позовну давність і вона спливла, а також в інших випадках, передбачених законом. Господарський договір може бути припинено за згодою сторін, зокрема угодою про заміну одного зобов'язання іншим між тими самими сторонами, якщо така заміна не суперечить обов'язковому акту, на підставі якого виникло попереднє зобов'язання. Припинення господарського договору за згодою сторін здійснюється в порядку, встановленому для зміни договору (ст. 188 ГК). Господарський договір припиняється у разі поєднання управненої та зобов'язаної сторін в одній особі. Зобов'язання виникає знову, якщо це поєднання припиняється. Господарський договір припиняється неможливістю виконання у разі виникнення обставин, за які жодна з його сторін не відповідає, якщо інше не передбачено законом. У разі неможливості виконання господарського договору повністю або частково зобов'язана сторона з метою запобігання невигідним для сторін майновим та іншим наслідкам повинна негайно повідомити про це управнену сторону, яка має вжити необхідних заходів щодо зменшення зазначених наслідків. Таке повідомлення не звільняє зобов'язану сторону від відповідальності за невиконання договору відповідно до вимог закону. Господарський договір припиняється неможливістю виконання у разі ліквідації суб'єкта господарювання, якщо не допускається правонаступництво за цим зобов'язанням. У ч.2 ст. 202 Господарського кодексу України однією із підстав припинення господарського договору названо визнання недійсним господарського зобов’язання за рішенням суду. Однак, з цієї підстави господарський договір не може бути припинений, оскільки внаслідок визнання його недійсним господарський договір вважається таким, що взагалі не був вчинений (не існував). Те ж явище, яке не виникало, не може бути припинено. Разом з тим, Господарським кодексом України встановлені особливості підстав та правових наслідків визнання недійсним господарського договору.

Особливості підстав визнання недійсним господарського договору. Господарський договір може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині з однієї із таких підстав: 1) не відповідає вимогам закону; 2) вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства; 3) укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності). Недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського договору, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами договору порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб. Нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, що: - виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов'язану сторону певних обов'язків; - допускають односторонню відмову від зобов'язання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов; - вимагають від одержувача товару (послуги) сплати непропорційно великого розміру санкцій у разі відмови його від договору і не встановлюють аналогічної санкції для виконавця.Виконання господарського договору, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як такий, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання припиняється на майбутнє. Особливості правових наслідків визнання недійсним господарського договору. Правові наслідки визнання недійсним господарського договору залежать від підстави визнання його недійсним і поділяються на два види:1) загальний правовий наслідок (який настає у більшості випадків визнання недійсним господарського договору – двостороння реституція);2) спеціальні правові наслідки (які настають у разі визнання недійсним господарського договору, який завідомо суперечить інтересам держави і суспільства – стягнення одержаного за договором в доход держави, одностороння реституція). Загальним правовим наслідком визнання недійсним господарського договору є двостороння реституція. У разі визнання недійсним господарського договору кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за договором, а за неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість грошима, якщо інші наслідки недійсності договору не передбачені законом. Якщо господарський договір визнано недійсним як такий, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання договору обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за договром, а у разі виконання договору однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного.

У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.

36. Свобода договору у підприємництві.

Для господарського договору, як різновиду цивільно-правових договорів, характерний принцип свободи договору.

Свобода господарського договору існує не лише на стадії укладення, але й виконання, зміни та припинення договору. Кожній із цих стадій властиві свої елементи свободи договору.

В залежності від стадії на якій проявляється свобода господарського договору її можна поділити на:

1) свободу укладення господарського договору;

2) свободу виконання господарського договору;

3) свободу зміни та припинення господарського договору.

Однак, встановлюючи в законі свободу договору, варто мати на увазі: не може бути абсолютної свободи – вона завжди нормована відповідними соціальними нормами і знаходить свій вираз в правах і обов’язках. Юридичною мірою свободи є права і обов’язки, встановлені в законі…Вільна діяльність – це не та, що поза правом, а та, котра відповідає вимогам правового нормування. Свобода господарського договору встановлюється з урахуванням вимог актів господарського законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Ці вимоги становлять межі свободи господарського договору.

37. Виконання господарських зобов`язань.

Виконання господарського договору – це здійснення його сторонами взаємообумовлених зустрічних дій або утримання від них, які проявляються у реалізації кредитором своїх прав і виконанні боржником покладених на нього обов’язків, зокрема щодо: передання майна, виконання робіт, надання послуг, сплати грошей тощо. Виконання господарського договору підпорядковується певним основним положенням, що закріплені в діючих актах господарського законодавства. Ці основні положення отримали назву „ принципи виконання господарського договору ”. Під принципами виконання господарського договору розуміються встановлені актами господарського законодавства основні положення (загальні умови), які визначають зміст та виражають суть господарського договору.

У ст. 193 Господарського кодексу України закріплено одразу кілька принципів виконання господарського договору:

1) принцип належного виконання;

2) принцип реального виконання;

3) принцип стабільного виконання;

4) принцип співробітництва сторін господарського договору;

5) принцип економічності.

Окрім того, згідно із абз.2 ч.1 ст. 193 Господарського кодексу України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України.

Принципналежного виконання господарського договору встановлений у ч.1 ст. 193 Господарського кодексу України. Суб’єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов’язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов’язання – відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Принцип належного виконання господарського договору, як правило, включає такі елементи:

- виконання належними сторонами;

- виконання щодо належного предмету;

- виконання у належні строки;

- виконання у належному місці;

- виконання належними способами.

За загальним правилом, належним виконання господарського договору є його виконання особисто сторонами. Разом з тим, із цього загального правила Господарським кодексом встановлено винятки. Так, відповідно до ч.1 ст. 194 Господарського кодексу виконання господарського зобов’язання може бути покладено в цілому або в частині на третю особу, що не є стороною в зобов’язанні. Управнена сторона зобов’язана прийняти виконання, запропоноване третьою особою – безпосереднім виконавцем, якщо із закону, господарського договору або характеру зобов’язання не випливає обов’язок сторони виконати зобов’язання особисто. Згідно із ч.1 ст. 195 Господарського кодексу управнений суб’єкт господарського зобов’язання, якщо інше не передбачено законом, може передати другій стороні, за її згодою, належні йому за договором права на одержання майна від третьої особи з метою вирішення питань щодо управління майном. Акт передачі прав ввжається чинним з дня одержання повідомлення про це зобов’язаною стороною. Належним виконанням щодо предмету господарського договору є виконання з дотриманням встановлених договором вимог з-приводу найменування (номенклатури, асортименту), кількості продукції (робіт, послуг), а також вимог до їх якості. Виконання у належні строки передбачає дотримання як загального строку дії господарського договору, так і окремих строків, встановлених для виконання певних частин зобов’язання.

Залежно від способу виконання господарського договору – одноразовою дією або частинами, строки виконання поділити на:

1) строки разового виконання;

2) строки тривалого виконання.

Строки тривалого виконання господарських обов’язків, у свою чергу, в залежності від періоду виконання того чи іншого обов’язку поділяються на загальні та окремі (проміжні). Загальний строк виконання господарського обов’язку співпадає із загальним строком дії договору. Якщо виконання обов’язку здійснюється не разово а частинами, періодичне вчинення дій, кожна з яких має самостійний характер, відбувається протягом окремих (проміжних) строків. Відповідно до ч.4 ст. 267 ГК України у разі якщо сторонами передбачено поставку товарів окремими партіями, строком (періодом) поставки продукції виробничо-технічного призначення є, як правило, квартал, а виробів народного споживання, як правило, - місяць. Максимальна деталізація строків виконання господарських договорів досягається при погодженні так званих календарних графіків, які вважаються невід’ємною частиною договору.

Згідно з ч. 4 ст. 267 ГК сторони можуть погодити в договорі також графік поставки (місяць, декада, доба тощо). На практиці обов’язковою частиною кредитних договорів є календарні графіки погашення заборгованості. Відповідно до ч.5 ст. 193 Господарського кодексу України зобов’язана сторона має право виконати зобов’язання достроково, якщо інше не передбачено законом, іншим нормативно-правовим актом або договором, або не випливає із змісту зобов’язання. Правила щодо належного місця виконання господарського договору закріплені у ст. 197 Господарського кодексу України. Господарське зобов'язання підлягає виконанню за місцем, визначеним законом, господарським договором, або місцем, яке визначено змістом зобов'язання.

У разі якщо місце виконання зобов'язання не визначено, зобов'язання повинно бути виконано:

- за зобов'язаннями, змістом яких є передача прав на будівлю або земельну ділянку, іншого нерухомого майна – за місцезнаходженням будівлі чи земельної ділянки, іншого нерухомого майна;

- за грошовими зобов'язаннями – за місцезнаходженням (місцем проживання) управненої сторони на момент виникнення зобов'язання, або за її новим місцезнаходженням (місцем проживання) за умови, що управнена сторона своєчасно повідомила про нього зобов'язану сторону;

- за іншими зобов'язаннями – за місцезнаходженням (місцем проживання) зобов'язаної сторони, якщо інше не передбачено законом.

У разі відсутності управненої сторони, ухилення її від прийняття виконання або іншого прострочення нею виконання зобов'язана сторона за грошовим зобов'язанням має право внести належні з неї гроші або передати за зобов'язанням цінні папери до депозиту нотаріальної контори, яка повідомляє про це управнену сторону. Внесення грошей (цінних паперів) до депозиту нотаріальної контори вважається виконанням зобов'язання.

Чинне законодавство України передбачає два загальних способи належного виконання господарського договору:

1) виконання одноразовою дією;

2) виконання частинами.

Кредитор має право не приймати від боржника виконання його обов'язку частинами, якщо інше не встановлено договором, актами господарського законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту (ч.4 ст. 193 ГК України, ст. 529 ЦК України).

Принцип реального виконання господарського договору полягає у виконанні сторонами своїх зобов’язань в натурі. Він встановлений у декількох статтях Господарського кодексу України: ч.3 ст. 193, ч.3 ст. 216, ч. 7 ст. 226, ст. 234.

Згідно із цим принципом застосування господарських санкцій до суб’єкта, який порушив зобов’язання, не звільняє цього суб’єкта від обов’язку виконати зобов’язання в натурі, крім випадків коли:

1) інше передбачено законом;

2) інше передбачено договором;

3) управнена сторона відмовилася від прийняття виконання зобов’язання.

Принцип стабільного виконання господарського договору полягає у недопустимості односторонньої відмови від виконання зобов’язання, крім випадків, передбачених законом, а також відмови від виконання або відстрочки виконання з мотиву, що зобов’язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином (ч. 7 ст. 193 ГК). Цей принцип має продовження також у ч.1 ст. 188 Господарського кодексу України відповідно до якої, зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або договором.

Принцип співробітництва сторін господарського договору отримав своє законодавче закріплення вперше у ч. 2 ст. 193 Господарського кодексу. Відповідно до принципу співробітництва сторони господарського договору повинні вжити всіх заходів для створення своїм контрагентам найбільш сприятливих умов і надавати допомогу у виконанні ними своїх обов’язків.

З урахуванням цього принципу виконання господарського договору сформульовані положення ч.ч.2 і 3 ст. 226 Господарського кодексу України. Сторона, яка порушила своє зобов'язання або напевно знає, що порушить його при настанні строку виконання, повинна невідкладно повідомити про це другу сторону. У протилежному випадку ця сторона позбавляється права посилатися на невжиття другою стороною заходів щодо запобігання збиткам та вимагати відповідного зменшення розміру збитків. Сторона господарського зобов'язання позбавляється права на відшкодування збитків у разі якщо вона була своєчасно попереджена другою стороною про можливе невиконання нею зобов'язання і могла запобігти виникненню збитків своїми діями, але не зробила цього, крім випадків, якщо законом або договором не передбачено інше.

Як і принцип співробітництва, принцип економічності при виконанні господарського договору, вперше був встановлений на законодавчому рівні у ч.2 ст. 193 Господарського кодексу України. За цим принципом сторони господарського договору повинні взаємно враховувати економічні інтереси своїх контрагентів, а також загальногосподарський інтерес, проявляти турботу про те, щоб виконання господарсько-договірного зобов’язання здійснювалося з найменшими затратами.

38. Способи забезпечення господарських зобов`язань.

З метою належного виконання господарського договору актами господарського законодавства України встановлені заходи майнового впливу на зобов’язаних сторін, які називаються забезпеченням виконання господарського договору. Забезпеченням виконання господарського договору є додатковий захід майнового впливу на боржника, що стимулює його до виконання свого зобов’язання і задовольняє інтереси кредитора у випадку невиконання або неналежного виконання боржником взятих на себе за договором зобов’язань. Відповідно до абз. 2 ч. 1 ст. 199 Господарського кодексу України до відносин щодо забезпечення виконання зобов’язань учасників господарських відносин застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України.

За характером дій кредитора у разі порушення основного зобов’язання види забезпечення виконання господарського договору поділяються на дві групи:

- зобов’язальні, в яких кредитор має право вимагати вчинення певних дій на його користь іншою особою (що надала забезпечення)

- речово-правові, в яких кредитор має самостійне право накласти стягнення на майно (речове право на чуже майно).

До зобов’язальних видів належать: неустойка, порука, гарантія та завдаток. Речово-правовими видами забезпечення вважаються: застава і притримання.

У сфері господарювання особливості забезпечення виконання договорів встановлені щодо неустойки та публічної застави.

Особливості щодо неустойки полягають в її формі, виді та розмірі. Згідно із ч.1 ст. 230 Господарського кодексу України неустойка проявляється лише в одній формі – грошовій. Штрафними санкціями у Господарському кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка). Відповідно до ч.1 ст. 232 Господарського кодексу України у сфері господарювання за загальним правилом встановлюється залікова неустойка. Якщо за невиконання або неналежне виконання зобов’язання встановлено штрафні санкції, то збитки відшкодовуються в частині, не покритій цими санкціями. У сфері господарювання діє обмеження щодо максимального розміру неустойки у виді пені. Відповідно до ст. 3 Закону України „Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань” від 22 листопада 1996 року розмір пені у грошових зобов’язаннях між суб’єктами господарювання обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Статтею 201 Господарського кодексу України передбачено запровадження нового виду забезпечення виконання договірних зобов’язань у сфері господарювання, який називається публічною заставою. З метою нейтралізації несприятливих наслідків від економічних злочинів законом може бути передбачено обов'язок комерційних банків, страховиків, акціонерних товариств та інших суб'єктів господарювання, які залучають кошти або цінні папери громадян і юридичних осіб, передавати частину своїх коштів для формування єдиного страхового фонду публічної застави.

У разі невиконання або неналежного виконання договору у сфері господарювання до його порушника може бути застосовано господарсько-договірну санкцію. Господарсько-договірна санкція – це негативний правовий наслідок, встановлений актом господарського законодавства, що застосовується до правопорушника у разі невиконання або неналежного виконання господарського договору.

За змістом та порядком застосування виділяється три види господарсько-договірних санкцій:

- примусове виконання добровільно невиконаного обов’язку;

- оперативно-господарські санкції;

- господарсько-договірна відповідальність.

У разі невиконання боржником свого обов’язку за господарським договором добровільно, він може бути примушений до його виконання в примусовому, тобто судовому порядку.

Відповідно до ч.5 ст. 226 Господарського кодексу України у разі невиконання зобов'язання про передачу їй індивідуально визначеної речі (речей, визначених родовими ознаками) управнена сторона має право вимагати відібрання цієї речі (речей) у зобов'язаної сторони або вимагати відшкодування останньою збитків. Якщо річ, визначену індивідуальними ознаками ще не передано, переважне право на її одержання має той з кредиторів, зобов’язання на користь якого виникло раніше, а коли це не можливо визначити, – кредитор який першим пред’явив позов (ст. 620 ЦК України). У разі невиконання зобов'язання виконати певну роботу (надати послугу) управнена сторона має право виконати цю роботу самостійно або доручити її виконання (надання послуги) третім особам, якщо інше не передбачено законом або зобов'язанням, та вимагати відшкодування збитків, завданих невиконанням зобов'язання.

Оперативно-господарські санкції – передбачені договором засоби оперативного впливу на боржника, спрямовані на попередження інших правопорушень або зменшення їх шкідливих наслідків.

Оперативно-господарські санкції характеризуються такими особливостями:

- вони не залежать від сили державного примусу;

- вони застосовуються управненою особою в односторонньому порядку;

- вони застосовуються у лише у випадках, передбачених господарським договором;

- вони застосовуються незалежно від вини суб’єкта, який порушив господарський договір;

- вони можуть застосовуватися одночасно із відшкодуванням збитків та стягненням штрафних санкцій.

Оперативно-господарські санкції поділяються на види за їх спрямованістю.

1. Оперативно–господарські санкції, спрямовані на одностороннє припинення господарського правовідношення:

1) одностороння відмова від виконання свого зобов’язання управленою стороною, із звільненням її від відповідальності за це – у разі порушення зобов’язання другою стороною;

2) відмова від оплати за зобов’язанням, яке виконано неналежним чином або достроково виконано боржником без згоди другої сторони;

3) припинення видачі банківських позичок;

4) відмова управленої сторони зобов’язання від прийняття подальшого виконання зобов’язання, порушеного другою стороною, або повернення в односторонньому порядку виконаного кредитором за зобов’язанням (списання з рахунку боржника в безакцептному порядку коштів, сплачених за неякісну продукцію тощо).

2. Оперативно–господасрькі санкції, спрямовані на односторонню зміну господарського правовідношення:

1) відстрочення відвантаження продукції чи виконання робіт внаслідок прострочення виставлення акредитива платником;

2) встановлення в односторонньому порядку на майбутнє додаткових гарантій належного виконання зобов’язань стороною, яка порушила зобов’язання: зміна порядку оплати продукції (робіт, послуг), переведення платника на попередню оплату продукції (робіт, послуг) або на оплату після перевірки їх якості тощо.

3. Оперативно-господарські санкції, спрямовані на недопущення у майбутньому виникнення господарського правовідношення:

1) відмова від встановлення на майбутнє господарських відносин із стороною, яка порушує зобов’язання.

Суть господарсько-договірної відповідальності полягає в реалізації відповідної санкції, її реальному застосуванні. Вона завжди лежить за межами головного правовідношення, є по відношенню до нього додатковим заходом.

Господарсько-договірна відповідальність – це застосування уповноваженим державою органом до порушника господарського договору передбачених договором або актом господарського законодавства додаткового негативного наслідку майнового або особистого характеру.

За сферою застосування господарсько-договірна відповідальність включає дві форми:

1) загальну, яка застосовується у всіх випадках порушення господарського договору, незалежно від того чи є застереження про це у договорі (відшкодування збитків);

2) спеціальні, які застосовуються у випадках, передбачених господарським договором (сплата неустойки, втрата завдатку, примусове розірвання договору та ін.).

Договірна відповідальність у сфері господарювання має цілий ряд особливостей. Особливість у підставах господарсько-договірної відповідальності. За загальним правилом відповідно до ч.2 ст. 218 Господарського кодексу України, сторона господарського договору несе відповідальність за його невиконання чи неналежне виконання якщо не доведе, що нею вжито усіх залежних від неї заходів для недопущення порушення договору. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб’єкт господарювання за порушення господарського зобов’язання несе господарсько-договірну відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов’язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов’язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов’язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів. Особливість полягає у встановленні додаткових вимог до порушника господарсько-договірного зобов’язання – він повинен вчинити активні дії, спрямовані на недопущення порушення договору, а також у можливості настання господарсько-договірної відповідальності без вини, тобто у всіх випадках, за винятком обставин непереборної сили.

Особливість у складі збитків. Склад збитків за порушення господарського договору визначається одразу у двох статтях Господарського кодексу України – ст.ст. 224 та 225. При чому, у їх змісті закладено, непомітні на перший погляд, відмінності.

Так, відповідно до ч.2 ст. 224 Господарського кодексу під збитками розуміються:

- витрати, зроблені управленою стороною;

- втрата або пошкодження її майна;

- не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов’язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

У ст. 225 Господарського кодексу міститься дещо інший підхід до складу збитків. До складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, зокрема, включаються:

- вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства;

- додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною;

- неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною;

- матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

Відмінність між цими статтями Господарського кодексу полягає не у більшій деталізації складу збитків, яка зроблена в ст. 225, а в різній характеристиці непрямих збитків. У ст. 224 непрямі збитки названі «не одержаними доходами», а в ст. 225 – «не одержаним прибутком». Із цих законодавчих положень слід зробити висновок, що це різні поняття. До не одержаних доходів, наприклад, треба віднести заборгованість по орендній платі за договором оренди, несплачені відсотки за кредитним договором тощо. Такі види заборгованості не охоплюються статтею 225 ГК. З одного боку вони не належать ні до вартості втраченого, пошкодженого або знищеного майна, ні до додаткових витрат понесених стороною господарського договору. А з іншого боку, така заборгованість не може також вважатися втраченою вигодою. Можна лише припустити, що законодавець у ч.2 ст. 224 Господарського кодексу України заборгованість за грошовим зобов’язанням відносить до не одержавних доходів.

Особливість у розмірі збитків. Відповідно до ч.5 ст. 225 Господарського кодексу України сторони господарського зобов'язання мають право за взаємною згодою заздалегідь визначити погоджений розмір збитків, що підлягають відшкодуванню, у твердій сумі або у вигляді відсоткових ставок залежно від обсягу невиконання зобов'язання чи строків порушення зобов'язання сторонами. Не допускається погодження між сторонами зобов'язання щодо обмеження їх відповідальності, якщо розмір відповідальності для певного виду зобов'язань визначений законом.

Особливість у розмірі штрафних санкцій. Згідно із ч.2 ст. 231 Господарського кодексу України у разі якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах: - за порушення умов зобов'язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг);

- за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.

39. Класифікація (система) договорів у підприємництві (загальна характеристика).

Будучи різновидом цивільно-правових договорів господарський договір поділяється за тими ж критеріями, що й інші цивільно-правові договори. Зокрема, за критерієм розподілу прав та обов’язків господарські договори можна поділити на односторонні (односторонньозобов’язуючі) та двосторонні (двосторонньозобов’язуючі). За моментом укладення вони поділяються на реальні та консенсуальні, тощо. Разом з тим, для класифікації господарських договорів можуть використовуватися і спеціальні критерії. Наприклад, за суб’єктним складом господарські договори поділяються на:

1) договори усіма сторонами яких є суб’єкти господарювання;

2) договори за участю негосподарюючих суб’єктів – юридичних осіб.

Господарські договори також поділяються на певні групи за метою укладення, тобто тим правовим результатом, на досягнення якого спрямовано договір. За цим критерієм прийнято виділяти такі групи господарських договорів:

- господарські договори, на підставі яких відбувається передання майна у власність, господарське відання, оперативне управління (договір поставки, договір контрактації сільськогосподарської продукції, договір постачання енергетичними та іншими ресурсами, договір бартеру тощо);

- господарські договори, на підставі яких відбувається передання майна у тимчасове користування (договір оренди, договір лізингу тощо);

- господарські договори, на підставі яких відбувається виконання робіт (договір підряду на капітальне будівництво, договір підряду на проектні та пошукові роботи тощо);

- господарські договори, на підставі яких відбувається надання послуг, які за видом послуги, у свою чергу, поділяються на три підгрупи:

1) господарські договори про надання фактичних послуг (договір перевезення вантажу, договір зберігання тощо);

2) господарські договори про надання юридичних послуг (договір комерційного посередництва тощо);

3) господарські договори про надання юридично-фактичних послуг (договір управління майном, договір транспортного експедирування тощо);

- господарські договори, на підставі яких відбувається створення та передання об’єктів права інтелектуальної власності (договір на створення і передання науково-технічної продукції, ліцензійний договір, договір комерційної концесії тощо);

- господарські договори, на підставі яких здійснюється спільна діяльність, які за правовим наслідком, у свою чергу, поділяються на дві підгрупи:

1) господарські договори про спільну діяльність без створення юридичної особи (договір простого товариства, генеральна угода про сумісну діяльність щодо виробництва кінцевої продукції ПФГ тощо);

2) господарські договори про спільну діяльність зі створенням юридичної особи (засновницький договір).

У сфері господарювання також використовуються специфічні договірні інститути, у межах яких можуть укладатися різні типи договорів. Мова йде про публічний договір, договір приєднання та попередній договір. Так, відповідно до ч.6 ст. 179 Господарського кодексу України суб’єкти господарювання, які забезпечують споживачів (суб’єктів господарювання або негосподарюючих суб’єктів – юридичних осіб) електроенергією зв’язком, послугами залізничного та інших видів транспорту, а у випадках, передбачених законом, також інші суб’єкти зобов’язані укладати договори з усіма споживачами їхньої продукції (послуг). Законодавством можуть бути передбачені обов’язкові умови таких договорів (публічні договори). Згідно із ч.4 ст. 179 Господарського кодексу України при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб’єктів, коли ці суб’єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту. За попереднім договором суб'єкт господарювання зобов'язується у певний строк, але не пізніше одного року з моменту укладення попереднього договору, укласти основний господарський договір на умовах, передбачених попереднім договором. Попередній договір повинен містити умови, що дозволяють визначити предмет, а також інші істотні умови основного договору. До укладення попередніх договорів не застосовується загальний порядок укладення господарських договорів. У разі якщо сторона, яка уклала попередній договір, одержавши проект договору від іншої сторони, ухиляється від укладення основного договору, друга сторона має право вимагати укладення такого договору в судовому порядку. Зобов'язання укласти основний договір, передбачене попереднім договором, припиняється, якщо до закінчення строку, в який сторони мають укласти основний договір, одна із сторін не надішле проект такого договору другій стороні. Угода сторін про наміри (протокол про наміри тощо) не визнається попереднім договором і не породжує юридичних наслідків.