2015-09-06
1985Історія української літератури XIX ст.
(1838 — 1918)
Творча діяльність Івана Нечуя-Левицького знаменувала розширення тематичних меж, проблематики та збагачення жанрів і образних засобів українського художнього слова. У своїх естетичних деклараціях письменник закликав літераторів до найширшого відтворення життя всіх верств українського суспільства.
Українська жизнь, — писав Нечуй-Левицький, — то непочатий рудник, що лежить десь під землею, хоч за його бралися і такі високі таланти, як Шевченко; то безконечний матеріал, що тільки жде робітників, цілих шкіл робітників на літературному полі" [1, 15]. Письменник звертав увагу на необхідність змалювати в усій повноті народне життя, показати характерні типи, побут, звичаї, взаємовідносини різних соціальних верств тогочасної України. Ставлячи такі завдання перед літераторами, він і сам прагнув виконати накреслену творчу програму. В його творах з'являються колоритні постаті селян часів кріпацтва й пореформеної епохи, образи найманих робітників перших капіталістичних промислів і фабрик, рельєфні типи поміщиків, посесорів, фабрикантів, великих і дрібних чиновників, міщан, купців та ціла галерея осіб із стану духівництва. Письменник вийшов далеко за межі тем, традиційних для тогочасної української літератури, створивши, зокрема, епічні полотна з життя української інтелігенції, артистичної богеми й нариси побуту людей міського "дна".
Своєю творчістю Нечуй-Левицький заперечував погляди не лише реакційного слов'янофільства, а й деяких українських критиків на те, що українська література мусить обмежуватися національною селянською темою і, як нібито "домашня", "місцева" галузь художнього слова, не сягати складних характерів, прагнень і думок міської інтелігенції. Він зробив значний внесок у процес прискореного розвитку української літератури.
О. І. Білецький вважав, що своїми грандіозними намірами Нечуй-Левицький наближався до Гоголя, який у "Мертвих душах" обіцяв "показати всю Русь зверху донизу", до задумів Бальзака — творця "Людської комедії" — і Золя в "Ругон-Маккарах" [2, 337]. Значною мірою письменник здійснив свої плани, створивши незабутні характери, насамперед з народного середовища, яскраві художні картини побуту й праці тогочасного суспільства, овіяні теплим почуттям пейзажі України.
Саме за широку обсервацію життя, за різноманітність і багатобарвність людських характерів, за повнокровні описи їхнього соціально-побутового й природного оточення І. Франко високо цінував Нечуя-Левицького, назвавши його "колосальним, всеобіймаючим оком України" [3, 374].
Заслугою Нечуя-Левицького є й розширення жанрових меж української літератури. Він виступає як новеліст, повістяр, драматург, автор художніх, історичних та етнографічних нарисів, літературно-критичних і мистецтвознавчих статей. У його творчості відбувалося становлення і розвиток різноманітних жанрів української літератури.
Новаторство Нечуя-Левицького полягало й у тому, що він, з одного боку, створив чудові зразки "оповідного" стилю, розширюючи й збагачуючи попередні форми, а з іншого — здійснив перехід (що вже мав початок, зокрема в творчості А. Свидницького) до форм об'єктивно-епічного повістування, відкривши значні можливості для детальних характеристик персонажів, яскравих реалістичних описів соціального побуту, інтер'єру й пейзажу, для авторських ліричних, публіцистичних і філософських відступів та коментарів. Немале значення для розвитку Нечуєм-Левицьким засобів зображення дійових осіб у типових обставинах, тісних взаємозв'язків із соціальним середовищем мав досвід світової реалістичної літератури (особливо у великих епічних формах). Реалістичні точність і до-кладність характеристик у творах письменника поєднуються з поетизацією народних героїв, використанням жанрових та образних засобів українського фольклору (пісні, прислів'я, казки, легенди, анекдоти).
Іван Семенович Левицький (літературні псевдоніми — І. Нечуй-Левицький, І. Нечуй та ін.) народився 13 (25) листопада 1838 року в м. Стеблеві Київської губернії (нині — Черкаська область, Корсунь-Шевченківський район). Змалку цікавився звичаями й побутом селян, осягав глибини українського фольклору, пізнавав велич поезії Шевченка, що згодом яскраво відбилося в його творчості.
Навчався Нечуй-Левицький у Богуславському училищі (1848— 1852), згодом у Київській семінарії (1853—1859) та Київській духовній академії (1861 — 1865). Перед ним відкривалася перспектива духовної кар'єри, але юний магістр богослов'я, всупереч сімейним традиціям, рішуче від неї відмовляється і обирає для себе професію педагога. Він викладає російську мову й літературу, історію, географію, логіку в полтавській семінарії (1865—1866), гімназіях Каліша, Седлеця (1866—1873), Кишинева (1873—1884). 1885 р. письменник вийшов у відставку, оселився в Києві й, ведучи досить замкнений спосіб життя, цілком віддався літературній праці.
Вступивши на літературну ниву в 60-х роках XIX ст., Нечуй-Левицький одразу привернув до себе увагу читачів і критики. Вже перші його твори — "Дві московки" (1868) і "Рибалка Панас Круть" (1868), повість "Причепа" (1869) — вирізнялися новизною характерів, яскравістю барв. Свіжими й оригінальними були образи двох жінок -"московок". Натури різного темпераменту, різного підходу до життя — тиха, замріяна Ганна й непокірна, палка Марина — нещасливі не так внаслідок особистих обставин життя, як через причини соціального характеру — миколаївську солдатчину, безземелля й злидні.
У повісті відображено й негативний бік багатолітнього перебування рекрутів-селян на чужині, в армії, де щоденна муштра, прояви деспотизму й знущань поєднуються з денаціоналізацією. Син Ганни одинак Іван за роки військової служби розбещується, забуває добрі звичаї селянської родини, втрачає повагу до матері, до праці. Він нехтує й рідним словом, пише листи додому каліченою російською мовою ("Здесь, в Туле, я познакомился з одною багатою и прекрасною баришньой. Хоча она з міщанського роду да єфто нічаво!"). Проблемі національної мови приділено значну увагу й у подальшій художній та публіцистичній творчості Нечуя-Левицького.
Пластично змальовано постать старого Крутя в оповіданні "Рибалка Панас Круть". Замолоду через панське свавілля та бідність він змушений міняти місця проживання, а на старість лишився одинаком -"невдахою". Лише в єднанні з природою Надросся, у спогадах про юнацькі роки та давню любов виявляються поетична душа рибалки та його природжений естетизм. Тогочасна критика відзначала майстерність змалювання постаті цього "народного ідеаліста", порівнювала її з деякими образами "Записок мисливця" І. Тургенєва (Сучок з оповідання "Льгов", можна було б додати й Калинича з твору "Хорь і Калинич"). Не лишився непоміченим і повний глибокого психологічного аналізу твір "Дві московки".
У ранніх творах Нечуя-Левицького поряд із тими засобами ха-рактеристики героїв, що беруть початок від народної пісні, казки та прози Квітки-Основ'яненка й Марка Вовчка, наявне прагнення письменника перейти до об'єктивно-описової, реалістично точної манери зображення. Ці дві лінії повсякчас переплітаються й у загальній структурі оповідань, і в художніх прийомах змалювання персонажів та обставин. Значно конкретніше й повніше, ніж його попередники, письменник відображає селянський побут, створює розгорнуті пейзажні малюнки (Богуслава, Росі в оповіданні "Рибалка Панас Круть").
Об'єктивно-епічна манера набуває дальшого розвитку й стає головною в творчості Нечуя-Левицького — повістяра й романіста. Повість "Причепа" — це родинна хроніка, в якій відбиваються складні суспільні відносини на Волині. Патріархальний побут, звичаї й моральні засади двох родин, як і їхній добробут, нищаться й занепадають під тиском польських магнатів і шляхти. Особливо згубні наслідки цього тиску на молоде покоління, представники якого приходять до цілковитої моральної деградації (Ясь Серединський, Яким Лемішковський) і трагічного кінця (Ганя). І хоч у творі подекуди впадає в око тенденційність письменника (різкий поділ постатей на позитивні й негативні, незвичайна для письменника загостреність їх протиставлення, ідеалізація старосвітського побуту українського заможного міщанства та протиставлення його як простішого й демократичнішого чванливості й "аристократичним" намірам польської шляхти тощо) і прояви схематичності, вони відступають перед авторським прагненням правдиво відтворити реальні картини життя. Вістря сатири Нечуя-Левицького спрямоване проти польських панів і ніколи не зачіпає польського народного середовища. Шляхтянці Зосі він протиставляє простих полячок, які, на його думку, "гарні люди, хазяйки". У гумористичному й сатиричному тоні змальовує письменник побут волинських попів, що надуживають горілкою й демонструють цілковиту байдужість до своєї "пастви", навіть до додержання канонічних форм релігійної обрядовості.
Автор зачіпає в "Причепі" й болісне питання національної освіти, зокрема показує згубний вплив офіційної політики "обрусіння", що настирливо провадилася в народних школах і духовних закладах України (сцени шкільного виховання Якима Лемішковського). На думку письменника, ця політика не лише гальмувала навчальний процес, а й породжувала в свідомості українських дітей відразу до школи, до науки та в кінцевому підсумку відбивала їх "од свого народу, од свого плем'я, од сім'ї, од батька й матері".
Проблему національної освіти письменник згодом порушував і в великих епічних творах ("Хмари", "Над Чорним морем", "Уривки з моїх мемуарів і згадок. В Богуславськім училищі" та ін.), і в статтях ("Російська народна школа на Україні", "Педагогічна проява в російській народній школі", "Школа повинна бути національна").
Оригінальною була праця І. Нечуя-Левицького "Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності" (1868) — своєрідний ескіз української міфології. Предметом аналізу стають тут народні вірування та звичаї, численні колядки, щедрівки, веснянки, прислів'я, апокрифічні та сатиричні твори. Автор прагне простежити сам процес творення народом поетичних образів Сонця, Зорі, Хмари, Вітру, Весни та ряду фантастичних істот (русалки, мавки, вовкулаки, полісуни), що фігурують в українському фольклорі. Праця виразно свідчить, що письменник уже на початку творчого шляху був добрим знавцем народної поетичної фантазії й тогочасних фольклористичних досліджень. Це давало йому змогу виробити власний погляд на фольклор як вираження народного світобачення й одне з найважливіших джерел літературної творчості.
Після перших кроків письменника, що свідчили про появу на терені української прози сильного, молодого таланту, виходять з друку його нові, розгорнені полотна. В 70-х роках митець пише класичні твори з народного життя: "Не можна бабі Парасці вдержатись на селі" (1874), "Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти" (1875), "Микола Джеря" (1878), "Кайдашева сім'я" (1879), "Бурлачка" (1880).
Справжньою перлиною української літератури стала повість "Микола Джеря". Вільно й невимушено розгортається життєва одіссея українського селянина. Втікши від кріпацького ярма в далекі степи Чорномор'я, Микола вступає в нові соціальні конфлікти — з визискувачами від капіталу, царським судом і поліцією, зрештою, з новим лихом пореформеного ладу.
За композицією "Микола Джеря" — це характерна для Нечуя-Левицького повість — хроніка, послідовний життєпис героя, побудований так, що перед читачем постає вся динаміка взаємин і психологічна еволюція головного персонажа. У цьому творі письменник найближче стоїть до шевченківських традицій і за добором матеріалу (увага до соціальних мотивів), і за манерою змалювання образів персонажів (внутрішня краса простих людей, їхній протест проти панської сваволі). Створення яскравої, реалістичної постаті селянина — протестанта стало вагомим внеском художника в українську й світову літературу.
В особі Миколи Джері І. Франко бачив "один із тих світлих, лицарських типів українських", "тих людей, котрим ціле життя воля пахне... тих здорових нагур, що скоріше вломляться, а зігнути не дадуться" [4, 64].
Неординарний характер Миколи постає в різноманітних життєвих зв'язках. У картинах селянського побуту й праці, в описах фабричних порядків, в епізодах перебування героя на риболовецьких промислах — справжня, жива, художньо вірогідна енциклопедія народного буття. Тяжка панщина з її "відробітками", "згінними днями", примусовою працею, безправ'ям та приниженням селянина розкривається вже з перших сторінок твору. Не краще трудовій людині й у місті. В робітничих казармах, куди потрапляє герой, його зустрічають барліг, чад від махорки, сморід гнилої соломи, нечистого одягу, кислого борщу, бурлацьких онуч. Бурлаки й бурлачки покотом сплять на підлозі. їхня їжа — це борщ із тарганами й каша з прілого пшона. Об'єктивний опис деталей подано ніби безсторонню, без авторських коментарів, але ця картина переростає в соціальне викриття. В українській прозі до Нечуя-Левицького не було й таких епізодів, як сцена першого приходу хліборобів — бурлаків до сахарні. Звиклі до праці на осяяних сонцем ланах, до степових просторів і чистого повітря, селяни серед заводської задухи й невгамовного гуркоту з острахом дивляться на величезні, незграбні колеса машин. За правдивістю й точністю промовистих деталей ці стислі, але виразні характеристики фабричної атмосфери близькі до глибокого аналізу умов народного побуту й праці, який бачимо в творах російської демократичної белетристики 60—70-х років (Ф. Решетникова, О. Левітова, М. Успенського).
Нечуй-Левицький відкриває в українській прозі нові явища пореформеної епохи: початки формування робітничого класу, зростання буржуазних відносин. Якщо згодом у творах російських письменників народницького напряму критика відзначала перевагу публіцистичного, суб'єктивного елементу над суто художнім, то в повістях Нечуя-Левицького на першому плані саме художньо-об'єктивне змалювання народних типів. В образах селян правдивість і точність зображення поєднуються з увагою до емоційно-поетичного світу особистості та мальовничого природного середовища, з яким герої тісно пов'язані. Стиль письменника позначений нахилом до живописної образності, до насичених, виразних народ-нопоетичних епітетів і порівнянь.
Нечуя-Левицького приваблює майстерність Рембрандта: контрасти світла й тіні, яскраві полиски на тьмяному тлі картин великого живописця; йому імпонує вміння художника підкреслити цими засобами психологічні риси людини, зробити картину особливо вразливою, вихопленою з життя. До такої рембрандтівської манери не раз звертається й сам Нечуй-Левицький (наприклад, Микола Джеря перед розлукою востаннє милується обличчям Нимидори, висвітленим вогнем із печі; кріпаки — втікачі темної ночі похмуро дивляться, як палають скирти панського хліба).
Поетичне бачення, живописність малюнка характерні й для численних пейзажів письменника. О. Білецький зазначав, що ці риси не заважали "топографічній точності" описів природи; митець не втрачав предметності в змалюванні природного тла, відтворював особливості рельєфу даної місцевості, називав різні породи дерев і види квітів, передавав колоритні локальні подробиці. Нечуй-Левицький умів показати природу крізь сприйняття її героєм, коли пейзаж ставав засобом емоційного змалювання психологічного стану людини, виявлення глибоких підсвідомих почувань, образом її душі.
Письменник набагато розширив можливості образного відображення людської психіки. Важливим елементом психологічної характеристики в його творах поряд із традиційними засобами (розповіді або діалоги персонажів) стає динамічний портрет героя, що фіксує в деталях духовну еволюцію людини під впливом життєвих подій і обставин. Микола — наймит у подертій одежині, з чорними, жилавими руками й суворим, палким поглядом уже мало схожий на тихого, замріяного Ми колу — парубка з його підсвідомим потягом до краси, мистецтва, з радощами першого кохання. Незмінними лишаються тільки жадоба до волі, прагнення справедливості. В цьому образі письменник відбив зростання самосвідомості, утвердження власної гідності людини з народних мас.
З тією ж метою письменник досить часто звертається до снів персонажів, які набувають здебільшого символічного або алегоричного характеру. Яскраві зорові образи сновидінь асоціативно пов'язані з потаємними несвідомими думками, почуваннями й бажаннями персонажів. Молодий Микола бачить уві сні казкову птицю, що співає дивну пісню й сипле вогненні іскри зі своїх золотих крил. У сонних мріях відбивається підсвідоме жадання любові (птиця у фольклорі часто символізує жінку), передчуття невідомих переживань. Прокинувшись, Микола бачить на березі Нимидору й здогадується, що цючудову пісню співала саме вона. Образ птиці, але вже інший, з'являється й у Нимидориному сні наяву, де з особливою силою звучить безмежна туга за чоловіком — утікачем, пристрасне бажання близькості: "Мамо, Микола у дворі. Ходімо у двір, він десь ховається, — каже вона, — я літала слідом за ним по степах зозулею, а як він сів спочивати, я стала криницею. Він напився води, він плакав за мною, і його сльози впали на моє лице...".
Складні переживання, сумні передчуття дістають опосередкований вияв у передсмертних снах молодиці. Микола ввижається їй за різних обставин (вона бачить його на тлі страшної грози, йде поруч із ним серед лаврських домовин, Микола з'являється біля пекла, де конає кривдник — пан Бжозовський), але завжди він постає в червоному, гаряче — кривавому світлі. В різноманітних елементах сновидіння виявляється то реальна "передгрозова" атмосфера (селяни напружено чекають "волі", скасування кріпацтва), то біблійні образи, то сум і туга за чоловіком та передчуття близької смерті. Сновидіння ніби відсувають завісу до прихованого глибокого духовного світу, до небуденного психічного життя героїв твору.
Повісті "Микола Джеря" притаманна стислість викладу. Дія сконцентрована навколо головної постаті — Миколи Джері, хоча він і оточений іншими, досить живими й майстерно окресленими, персонажами. Саме в характері цього героя автор утілює прагнення до волі й одвічні пошуки правди, дочасно приховані могутні сили знедоленого українського селянства.
І герой, і епоха в повісті історично конкретні, психологія Миколи тісно пов'язана з суспільним середовищем, зумовлена обставинами життя. Водночас яскравий образ героя є виявом українського національного характеру; письменник підкреслює багатство духовного світу, природжений естетизм, почуття власної гідності й самоповаги. Тому значення постаті Миколи не обмежується лише певним історичним часом, образ набуває широкого національного й загальнолюдського смислу. Не випадково І. Франко відносив повість І. Нечуя-Левицького до тих творів з народного побуту (Золя, Ауербаха, Марка Вовчка, Федьковича, Левітова, Решетникова та ін.), що дають змогу зрозуміти, "як багаті скарби внесло вже мужиче життя в літературу загальноєвропейську" [4, 63].
Нові для української прози малюнки фабричного побуту й праці, відтворені в повісті "Микола Джеря", виходять на перший план в іншому визначному творі письменника — повісті "Бурлачка", де розгортається трагедія селянської дівчини, згодом найманої робітниці, — Василини. В її долі відбито типові риси народного життя пореформеної епохи, процес пролетаризації селянської бідноти, її розгубленість і бідування на перших капіталістичних підприємствах. Учорашні селяни підпадають під владу великих і малих хижаків — визискувачів та цілої армії їхніх прислужників, наглядачів. Чимало підприємців, нестримно нагромаджуючи величезні багатства, не зупиняються ні перед чим в експлуатації робітничого люду, вони байдужі до злиднів, горя й сліз трудівників. Це, за іронічною характеристикою автора, "були міністри пшениці, жита, міністри гречки й проса і навіть міністри свинячого сала, олії й дьогтю, то були взагалі українські губернатори мужицького поту й сліз..."
Змальовуючи деморалізацію й зубожіння селян в умовах буржуазного міста, Нечуй-Левицький показує, що саме злидні, безземелля, виснажлива праця на панських ланах штовхають Василину та її подруг на далекі заробітки. Образ "бурлачки" позначено соціальною характерністю й психологічною глибиною. В її історії вирізняються два головні етапи: перший, коли вона, весела й безтурботна, пишається вродою й молодістю, й другий, коли Василина служить у панських покоях, стає жертвою панської примхи, зневаженою покриткою. В бур'янах над Россю народжує вона сина й сповнена сорому та відчаю нестямно кидає його в бистру воду. А потім — тяжкі муки розтоптаного материнства й пошуки шаленого забуття. Про те, що вона не одна така, свідчать дитячі кістки в гарячій купі попелу коло сахарні й журлива жіноча пісня "Ой, у нашому Стеблеві стала новина, Породила Биківночка малеє дитя...". Тяжкі умови фабричної праці й побуту довершують зло, сприяють деморалізації "бурлачки", загрожують їй утратою людської гідності.
Історія Василини має певний зв'язок із однією з традиційних тем української літератури ("Сердешна Оксана" Квітки-Основ'яненка, "Катерина" і "Наймичка" Шевченка), проте в повісті вже інший суспільний етап, інші громадські взаємини, інший соціальний тип, оригінальний реалістичний образ жінки — робітниці.
Кінцівка повісті може здатися ідилічною: з брудного міського бруку Василину, як знівечену й кинуту степову квітку, піднімає й відроджує до життя робітник Михальчевський (постать цікава, але надто ескізна). Іншими типовими долями робітників і робітниць, які не знаходять виходу з лабетів експлуатації й приниження, автор підкреслює винятковість щасливого випадку з Василиною. Однак навіть найсумніші картини творів "Микола Джеря" та "Бурлачка" осяяні вірою в світлі, здорові основи народної душі. Про це свідчать незламність, нескореність Миколи Джері, це підкреслено йздатністю до відродження морально знівеченої, зневаженої, але ще духовно живої Василини. Глибокий оптимізм письменника, теплота, якою овіяні образи народних героїв, залишають — незважаючи на всю трагічність подій — світлий слід у читацькому сприйнятті.
У творах письменника 70-х років сумні картини змінюються іншими, сповненими своєрідного, яскравого гумору. В одному з листів до Б. Грінченка Нечуй-Левицький писав: "В житті окрім суму та лиха, є багато ласкавого, веселого елементу, бо жизнь, як полотно, виткана на сумній основі веселим пітканням та веселими взірцями" [5, 290]. Природжений гумор він вважав тим невіддільним елементом національної психіки, що "затаївся в усіх звивах розуму і фантазії щирого українця" і є глибоко своєрідним, таким, що не має аналогії навіть у реготі й сміху античних фавнів і сатирів.
У художньо-етнографічному нарисі "Українські гумористи та штукарі" (1890—1891) Нечуй-Левицький дає психологічні характеристики носіїв народного комізму, відтворює їхню розмову, пересипану жартами й приказками. Самому письменникові притаманні м'який гумор, іронія, а часом і досить гостра сатира. Багатоманітне й різнобарвне життя стає джерелом гумору письменника, водночас і в загальному тоні, й у образних засобах його творів відчувається спадкоємність фольклорних і літературних (Гоголь, Котляревський) традицій.
У гумористичних оповіданнях про бабів Параску й Палажку, в повісті "Кайдашева сім'я" за певної моралістичної настанови Нечуй-Левицький виявляє увагу до соціальних явищ пореформеного села. Сміючись, він об'єктивно зображує такі сумні речі, як темрява й неуцтво, зростання індивідуалізму й навіть взаємна ворожнеча в селянській родині. Письменник висуває вимогу всебічного, правдивого аналізу народного життя. Він вважає, що зосередженість письменників лише на добрих, світлих сторонах народного побуту, зображення селянина, "яко невинного терпільника, мученика", можна пояснити часами кріпаччини, коли народ "терпів, як віл в ярмі". Тоді літератори "по дуже натуральній причині прихиляли до нього своє серце, жалували його і поминали недостачу й темні плями народної житті" [6, 218]. У пореформену епоху слід, на думку письменника, виявляти справжні взаємини на селі, відтворювати їх без будь-якої ідеалізації, уважно придивлятися до всіх, навіть найгемніших, рис селянського побуту й психіки.
Традиційна форма оповіді від першої особи, розвинена в оповіданнях про бабів Параску й Палажку, свідчить про тісний зв'язок автора з попередньою українською прозою. У цих стислих, коротких творах Нечуй-Левицький відтворює шпаркий, соковитий усний народний монолог з убивчими характеристиками ворога — сусідки й мимовільним самовикриттям оповідача, з влучними порівняннями, комічно-барвистими епітетами й афоризмами. У майстерно виписаних монологах персонажів постають рельєфні, зримі образи грубої, невгамовної Параски й лицемірної святенниці Палажки, відчуваються обмеженість їхнього кругозору, особливості психіки й світосприйняття. Не випадково письменник так багато уваги приділяв народній розмові й закликав письменників у статті "Сьогочасне літературне прямування" орієнтуватися на мову сільської баби, яка "так чесне язиком, як кресалом, що аж посиплються іскри поезії" [1, 26].
Типові соціальні процеси в тогочасному селі, розшарування селянства, розпад патріархальних норм родинного життя під тиском пореформених обставин особливо майстерно розкриті в повісті "Кайдашева сім'я". Письменник створює цілу галерею колоритних образів. Старий Кайдаш із його забобонами й схильністю до чарки, улеслива й чванлива Кайдашиха, неповороткий Карпо і жвавий Лаврін, "бриклива" Мотря й тиха Мелашка — персонажі типові й водночас індивідуальні, виразні характери.
Ворожнеча між членами однієї родини за клапоть поля, за садибу, за стару грушу на межі не виникає зненацька, а поступово розгоряється, тому що землі обмаль, а вона — єдиний засіб для прожиття. Письменник гумористично показує взаємні заздрощі, плітки та шалені вибухи злості серед Кайдашів. Проте гумор у повісті має співчутливий характер: автор бачить вплив на психологію трудівників їхнього тяжкого становища, бо після довговічної панщини вони потрапили в нові, незвичні пореформені обставини. Із серії комічних подій, зрештою, складається досить сумна картина буття сім'ї, де син виступає проти матері, й уся родина марно витрачає сили й здоров'я на безглузді суперечки та чвари. На думку Нечуя-Левицького, такий стан не відповідає справжній суті "народного духу".
Сміх Нечуя-Левицького має серйозну суспільну основу й поєднаний з неприхованим уболіванням за селянську долю. Письменник вірить у красу народної душі, в перемогу її здорового первня. Гумор письменника сягає корінням у народний грунт і міцну національну літературну традицію — від старовинних інтермедій і дяківських віршів до творів І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського та М. Гоголя. Письменник широко вводить діалоги — то ліричні, у фольклорному дусі (освідчення Лавріна й Мелашки), то гумористичні, в суворому стилі народного реалізму (діалог Карпа й Лавріна). У повісті є чудові пейзажі, сцени щирого кохання, контрасти створеного народом величного епосу й дріб'язкової хатньої війни, що набувають іронічного забарвлення у світлі народнопоетичної стилізації ("Не чорна хмара з-за синього моря виступала, то виступала Мотря з Карпом з-за своєї хати до тину").
За художньою силою й правдивістю змалювання українських національних характерів "Кайдашева сім'я" належить до найвидатніших творів з народного життя у вітчизняній і світовій літературі. Соковиті й барвисті описи побуту й праці селян у Левицького критики іноді порівнювали з відомими побутовими картинами Е. Золя. Проте особлива теплота, симпатія автора, якою овіяне життя селянина, вияв поезії народної душі в прозі українського письменника не мають відповідних паралелей у творах Золя про селянство, змальоване в темних, безпросвітних тонах ("Земля").
У наступних роках письменник створює ряд нових визначних творів. Спостерігаючи протягом десятиліть за народним життям, Нечуй-Левицький помічає в ньому багато змін. Його уваги не уникають соціальне розшарування села, темна влада забобонів, гультяйство, моральний розклад заможної верхівки ("Старі гультяї", 1897; "Чортяча спокуса", 1885; "Не той став", 1896; "Сільська старшина бенкетує", надруковано 1912 р.). Хто ж поведе за собою народ, де шукати ті духовні сили, які здатні сприяти його визволенню й відродженню на новій основі? У Нечуя-Левицького немає ілюзій щодо сільського духівництва, яке за умовами свого життя найближче стоїть до селянства. Змалку він бачив спосіб життя, звичаї й поведінку старосвітського попівства. Пройшовши курс навчання в духовних навчальних закладах, молодий різночинець досить критично ставиться до тих представників духівництва, які більше дбають про власні егоїстичні інтереси, ніж про духовність і моральність своєї пастви.
У повісті "Причепа" увагу цензури привернули епізоди безпробудного пияцтва духовних "вітців". У "Кайдашевій сім'ї" попи й монахи ошукують забобонних селян, а в повісті "Хмари" ряд виразних сцен свідчать про вади схоластичної системи духовної освіти. Особливо промовистим є, наприклад, епізод іспиту в Київській духовній академії (невіглас митрополит заявляє, що Гегель був "єретик" і "дурень" і за згоду з цією "тезою" виставляє відмінні оцінки студентам).
Знання побуту, моралі та звичаїв духівництва знайшли втілення в обсяговій повісті Нечуя-Левицького "Старосвітські батюшки та матушки" (1884 р. в російському перекладі надрукована в "Киевской старине", 1888 р. мовою оригіналу — в журналі "Зоря"). Автор називав цей твір "біографічною повістю", або "біографією двох родин". Тут письменник у властивій йому неквапливій манері, яка включає численні живі діалоги й комічні сцени — анекдоти в дусі старовинних інтермедій та малих жанрів усної народної творчості, розгортає паралельні історії двох попівських родин — Моссаківських і Балабух. Деталізовані побутові описи (попівський похорон, вибори "на парафію", старосвітські й "новомодні" весілля, розгульні Різдвяні й Великодні свята, щоденні господарські клопоти тощо) відтворюють атмосферу часу й прикмети тодішнього середовища. Рельєфно виписані, забарвлені гумором, а подекуди й досить гострою сатирою реалістичні типи "батюшок" (Харитон Моссаківський, Марко Балабуха, отець Мельхиседек) і "матушок" (Онися, Олеся, Марта). Повість може здатися дещо розтягненою, безподійною, але вона віддзеркалює саме таке, мляве й одноманітне, буття персонажів твору.
Ставлення письменника до патріархального попівства дещо нагадує ставлення Гоголя до старосвітських поміщиків. Нечуєві-Левицькому імпонують простота побуту й демократичність поведінки Харитона Моссаківського на відміну від нового типу попа — недоука-академіста Балабухи, брутального й пихатого кар'єриста, який прагне будь-що зайняти вигідну посаду благочинного. Але й життя старосвітського роду Моссаківських далеко не ідилічне, воно замкнене у вузьких побутових рамках, монотонне й консервативне. Добрий піп Харитон не може виломитися зі свого оточення, подібно до інших "батюшок" приймає введення додаткової праці на користь церкви та бере з селян підвищену платню за треби. А його дружина Онися з колишньої чорнобривої жартівниці-красуні обертається на суху, невгамовну й зажерливу попадю. Вона нещадно карає наймитів батогом, переслідує втікачку — робітницю, свариться з дочкою й зятем і повсякчас опиняється в смішному становищі.
Повісті "Старосвітські батюшки та матушки" притаманні об'єктивно-епічний тон, зовнішня безсторонність автора. Але в річищі розповіді, в образах і ситуаціях розкривається потайна, близька до гоголівської думка про змізерніння людської душі в умовах застійного існування, про згубність розладу з живими потребами народу, про явища морального занепаду серед духовного стану. "Батюшки" постають не в блискучих ризах, не під час урочистого служіння, а в повсякденному, домашньому житті. Це "перенесення в побут" виявляється промовистим. Якщо порівняти "Старосвітських батюшок та матушок" І. Нечуя-Левицького з повістю М. Лєскова "Соборяни" (1871), неважко помітити в творах спільні риси. Це — викриття консервативних звичаїв, осудження сваволі церковної верхівки, консисторських чиновників. Але якщо в центрі уваги Лєскова образи "диваків" і "праведників" (піп Савалій Туберозов, диякон Ахилла), духовні сили й людська цінність яких суперечать нормам і законам задушливого середовища, то в повісті українського письменника постає типова картина морального занепаду деяких представників попівського стану, замкненість на егоїстичних інтересах. Персонажі Нечуя-Левицького, по суті, відірвані від народу, байдужі до його прагнень і потреб.
Реалістична манера "Старосвітських батюшок та матушок" позначена авторською своєрідністю. Змальовуючи соціальні типи, письменник не забуває про складність, неоднозначність людських характерів. Комічний образ Марка Балабухи часом нагадує дяків — "пиворізів" або подібні постаті в Гоголя (дяк у "Сорочинському ярмарку") чи Котляревського (возний з "Наталки Полтавки"). Балабуха — грубий, часто карикатурний, але не такий уже примітивний, як може видатися на перший погляд. Постать похмурого, пихатого благочинного відтіняється його невдалим сімейним побутом. Балабуха по-своєму любить легковажну дружину, страждає від її поведінки. У хвилини розчарування й відчаю Олесі він жаліє її, прощає минулі зради, ладен забути всі образи. Це надає його характеру особливого, трагікомічного відтінку. А причини поведінки Олесі письменник схильний пояснити невдоволеністю уразливої, "артистичної" натури, сірістю й монотонністю життя. За цих умов людські поривання, природні потреби душі згасають, мізерніють, набувають характеру жалюгідних претензій і нікчемних примх. У стилі повісті поєднуються образні засоби, що йдуть від фольклорної основи, з прийомами, властивими письменникам гоголівської школи ("тваринна" або "звіряча" символіка, епічно-розгорнені порівняння комічного плану тощо).
Якщо в "Старосвітських батюшках..." гумор і сатиру поєднано з легким сумом, то в наступних повістях і оповіданнях — "Афонський пройдисвіт" (1890), "Поміж ворогами" (1893), "Київські прохачі" (1901 р., надрукована 1905 р.) — автор ніби освітлює темні келії й виводить на "всенародні очі" звироднілих попів, жорстоких сільських п'явок та позірних міських "старців". До яскравих критичних явищ української прози належить перший із названих творів. В основі його — анекдот або бувальщина, схожа на анекдот. Спритна афера пройди Копронидоса, що видурює гроші в монастирських "осетрів", дає можливість письменникові, подібно до Гоголя, змалювати появу "мертвих душ" серед ченців Києво-Печерської лаври. На перший план тут виступають авторський сарказм, гостра карикатура.
Таким чином, у творах Нечуя-Левицького викриваються саме ті представники духівництва, що не відповідають своєму призначенню й байдужі до відродження та освіти народу, до його звільнення від національного й соціального гніту. Письменник — гуманіст співчутливо ставиться до тяжкого становища сільського попівства, змушеного боротися з нестатками, відірваного від міських центрів культури й освіченого товариства. Твори на цю тему забарвлені в гумористичні тони й водночас містять у собі жаль за втраченими духовними силами. В інших творах домінує гостре сатиричне висміювання тих, хто відсторонюється від нагальних потреб народу, механічно й байдуже ставиться навіть до богослужіння, не маючи й гадки про місію духовного виховання та морального вдосконалення своєї пастви. В пошуках рушійної сили письменник неодноразово звертається до освічених кіл, до української інтелігенції. Різноманітні типи людей цієї суспільної групи, їхні ідейні прагнення, суперечки постають у повістях "Хмари" (1874) й "Над Чорним морем" (1890), а також у творах інших прозових жанрів ("Навіжена", "Неоднаковими стежками", "Гастролі", "На гастролях в Микитянах", "Дивовижний похорон").
Повісті "Хмари" й "Над Чорним морем" за широтою матеріалу, за переплетенням сюжетних ліній і різноманітністю характерів наближаються до відцентрового соціально-побутового роману-хроніки. Це стосується й великих художніх творів Нечуя-Левицького на історичну тему ("Князь Єремія Вишневецький", "Гетьман Іван Виговський").
Характерно, що перші українські розгорнуті повісті й романи на сучасну тему створюються в пореформену епоху, коли ускладнюються й стають розвиненішими суспільні відносини, а особистість дедалі більше набуває самоцінності, виокремлюючись з маси й виявляючи активну діяльність. Тоді виникає потреба у творі з розвиненою структурою, переплетенням сюжетних ліній, складною поетичною системою, здатною показати долю особистості в її різнобічних зв'язках із суспільством, виявити істотні зако-номірності нової дійсності. Саме роман відповідає цій потребі часу. Його поява зумовлена і внутрішнім розвитком реалізму. Виникнення й еволюція цих жанрів у тій чи тій національній літературі є свідченням її зрілості, наявності культурного ґрунту, який може породжувати й давати основу для подібних творів. Появу великих жанрів епічної прози в українській літературі підготовлено всім попереднім художнім розвитком. Велике значення має також багатий досвід світової, зокрема російської, літератури (творчість Гоголя, Тургенєва й почасти Гончарова), де були наявні класичні зразки романного жанру.
Використовуючи цей досвід, спираючись на національні традиції, Нечуй-Левицький відкривав нові сторінки української прози. Його новаторство в цій галузі безсумнівне ще й з огляду на те, що згадані повісті відтворювали життя тогочасної інтелігенції України. Критики з подивом поставилися до появи "Хмар". Авторові закидали, що він нібито передчасно відійшов від єдиної природної теми української літератури — зображення побуту села й історичної давнини. Сьогодні слід визнати історичною заслугою письменника те, що повістями "Хмари" й "Над Чорним морем" він сміливо підійшов до нової, оригінальної теми, розширюючи змістові й жанрові межі української прози.
У повісті "Хмари" історію двох поколінь інтелігенції змальовано на тлі характерних явищ кризи феодально-кріпосницьких відносин, початкового розвитку буржуазної доби, коли активно формуються нації, гостро постають питання національної культури. Сама назва символічна: це й гнобительська національна політика царизму, й деспотизм урядової реакції, й консерватизм у всіх сферах життя, зокрема реакційність у царині освіти, культури. Письменник не тільки сатирично викриває таку політику, а й намагається виявити демократичні інтелігентні сили, які своєю діяльністю здатні розвіяти "хмари".
Майстерність автора повісті — в умінні через детальні описи побуту й поведінки людей відтворити атмосферу доби, схарактеризувати уклад життя й психологію представників різних верств суспільства — від патріархального купця Сухобруса до міського буржуа Кованька, від професорів і студентів університету й духовної академії до світських міських кіл і провінційного поміщицтва (Радюки, Масюки, пані Висока).
За багатством і різноманітністю типів та мальовничих пейзажів Києва (картина прогулянки студентів на Володимирській гірці, чудова панорама міста, що відкривається перед очима тульських семінаристів, тощо) твір Нечуя-Левицького можна порівняти з творами М. Лєскова ("Печерські антики", "Дитячі роки. Із спогадів Меркула Праотцева" та ін.). Критика (ймовірно, автором рецензії в газеті "Киевский телеграф", 1875, № 30, 9(21) березня був М. Драгоманов) прихильно відзначала пейзажний живопис українського майстра слова, вказуючи, що в "Хмарах" "трапляються прекрасні місця, які дихають непідробним почуттям любові до Києва" й роблять твір "переважно київським".
Порівняно з попередніми творами в повісті більшою мірою виявляється прагнення письменника розглядати суспільні відносини та конфлікти в суто національному, а не соціальному аспекті. Загалом із образної системи твору постають правдиві картини дійсності, зв'язок характерів із суспільними обставинами. Антиподом освічених українців Дашкевича й Радюка в романі є не лише виходень із Тули, кар'єрист Воздвиженський, а й новий, "вітчизняний" ділок-буржуа, українець Кованько з його безпринципністю та жадобою збагачення. Так само Турман-де-Пурверсе — не тільки пихата салонна дама, а й виразниця шовіністичних уявлень столичних дворянсько-поміщицьких кіл.
У центрі уваги письменника — два покоління української міської інтелігенції. Перше — це професори університету Дашкевич і Воздвиженський. Якщо в особі Воздвиженського дослідники справедливо вбачали прямого попередника тих чорносотенних київських професорів, число яких особливо зросло на межі XIX—XX ст., то розумний і освічений Дашкевич щиро намагається передавати свої знання студентській молоді, прагне до розвитку національної освіти й культури. Однак і цей герой надто віддалений від народу й практично зовсім безпорадний. Поступово він перетворюється на кабінетного вченого й, заплутавшись в нетрях слов'янофільських теорій, доходить висновку, що збився на манівці та, мов у морі, "втопив усіх своїх дітей, відбив їх від народу".
Типом "нової людини" в повісті, згідно із задумом автора, стає представник наступного інтелігентського покоління — Павло Радюк. Нечуй-Левицький добре знав твори російської літератури про діяльність та ідеї "нових людей" ("Батьки й діти" Тургенєва, "Що робити?" Чернишевського та ін.). Ще зі студентських років його цікавив тургенєвський Базаров. Письменник порівнює, відшукує паралелі між цим героєм і своїми сучасниками — українськими просвітянами типу Радюка. Спільні риси він знаходить, зокрема, в тому, що "українофіли" були реалістами й лібералами, як і Базаров, "стояли за реальну просвіту, одкидали клерикалізм, пустосвятство й панство, як і всяка демократія" [1, 224].
Але він помічає в постаті тургенєвського героя й такі риси, що не відповідають його власній уяві про "нову людину": "... в нас, — пише він, — такий чоловік був би повинен і на Україні, і в Галичині встоювати не тільки за поступові принципи, але й за своє національне животіння, й національні, а не тільки соціальні права"[7, 212]. Не приймав він і нігілістичного ставлення Базарова до естетики, мистецтва, любові. Один із перших уривків повісті "Хмари" (надрукований 1873 р. в журналі "Правда") мав промовисту назву "Новий чоловік", мабуть, пов'язану з творами про "нових людей" російських повістярів і романістів.
Першоджерелом образу Радюка була українська дійсність початку 60-х років, коли пожвавилася культурна робота в Україні, видавалися твори Шевченка, Марка Вовчка, Котляревського, Квітки-Основ'яненка, збірки українських народних пісень, історичних дум і легенд, у великих містах виникали "Громади" — перші культурно-політичні об'єднання української ліберальної інтелігенції.
Один із "українофілів"- просвітян цього періоду й оживає в образі Павла Радюка. Створюючи образ "нової людини", Нечуй-Левицький підкреслює її демократичність, любов до національної культури. В протесті проти народного гноблення герой досить радикальний. "Нам не треба солдатчини! Нам не треба кадила й кропила! Ми й так темні й глухі, ми й так маємо більма на очах! Нащо нам топити віск перед образами?.. Нам не треба війни, а треба просвіти", — палко промовляє Радюк. Та в позитивній програмі дій виявляється й безпорадність героя. Він щиро вірить, що поширення знань і просвіти — це й є ті "золоті ключі", які можуть принести звільнення від національного й соціального гніту. Він читає й поширює заборонені твори Шевченка, переклади з Бюхнера, Ренана, Прудона, Фейєрбаха, але на цьому та на сприянні недільним школам і виданню книжок -"метеликів" його діяльність закінчується.
Врешті, повістяр і сам суперечливо ставиться до свого героя: він то захоплюється ним, то виявляє недостатність його програми. Мабуть, Нечуй-Левицький, що так добре знав народне життя, свідомо чи мимоволі відчував прірву між мріями Радюка й реальним станом селянства, про що свідчить один із його листів до видавця від 22 лютого 1905 р. Зокрема, письменник тут заперечував критикам, які називали Радюка й Комашка "моделями", тобто, за поясненням Нечуя-Левицького, "взірцями для наслідування". Не був задоволений постаттю "нової людини" в "Хмарах" і М. Драгоманов, який піддав різкій критиці поведінку героя повісті. Однак Радюк є досить повним портретом "українофіла" 60-х років, що зазначав і сам письменник, відтворивши характерні риси цього типу.
Новою версією образу просвітянина — діяча став Комашко з повісті "Над Чорним морем". Героя протиставлено тут не лише кар'єристові Фесенку, а й цілій групі "космополітів", або "драгоманівців" (під цією назвою виступають у повісті учасники народницького руху часів "ходіння в народ" і проповіді ідей утопічного соціалізму). Останні представлені досить різнорідними постатями — від афериста грека Целаброса, що лише маскується під людину передових поглядів, до справді переконаних молодих ентузіастів (Надія Мурашкова, Саня Навроцька). Проте й щирі представники народницької молоді виявляються розчарованими в своїй діяльності, їх чекає або трагічна загибель, або відмова від радикальних переконань заради поступової національно-культурницької справи, яка своєю чергою переслідується й гальмується в умовах тодішньої держави.
Є в повісті, однак, і певний поліфонізм. Виявляючи погляди персонажів різних груп у досить гострих полемічних сутичках, Нечуй-Левицький надає слово не лише Комашкові, а й його ідейним супротивникам; так побудовано діалог героя й Сані Навроцької. Комашко твердить, що треба взяти в свої руки народну просвіту, "вкравши" її у "тигрів" (тобто реакційних правлячих кіл), а Саня резонно відповідає: "Поки сонце зійде, роса очі виїсть". Тут її скептицизм щодо можливості широкої культуртрегерської праці в умовах царизму раціональніший, ніж палкі промови Комашка.
Повість "Над Чорним морем" порівняно з "Хмарами" більш схематична. Проте у зв'язку з образом Комашка в ній зображено певні цікаві тенденції: по-перше, вияви толерантності героя до інших народів і націй ("Для нього, як для демократа, були дорогі інтереси як свого народу, так і інших слов'янських і неслов'янських народів"), по-друге, Комашко, що завжди пропонував лише "працювати і ждати", відчувши на собі репресії й переслідування тогочасною державою, стає рішучішим: "в його душу, добру зроду, запала злість, ненависність до порядків". Важко сказати, куди б завели героя нові почуття, оскільки на цьому роман закінчується. У великих прозових творах Нечуй-Левицький намагається поставити в центр твору такого героя, котрий є не лише психологічною, а й виразно ок-ресленою ідейно-суспільною особистістю, показати його на широкому гро-мадському тлі, розповісти історію його роду.
На відміну від концентрованого тургенєвського роману твори Нечуя-Левицького мають скоріше "відкриту", або екстенсивну, форму ("Хмари" й "Над Чорним морем" — розгорнуті в часі й просторі хроніки). Некваплива розповідь не має напруження, гострої динаміки, підкоряється причиново-наслідковій логіці, створюючи ілюзію вільного плину самого життя. Нечуй-Левицький прагне до широкого побутописання, подекуди розтягнутого, до яскравих барв в описах і до використання натуралізованої народної лексики. Майже водночас із виходом у світ великої повісті про українську інтелігенцію ("Хмари") в українській прозі з'явилися твори інших письменників на цю тему, твори різного ідейного напряму й художньої цінності. Це передусім повість О. Кониського "Семен Жук і його родичі" (1875) з ідеалізацією діяльності українських "культуртрегерів" та видатний твір Панаса Мирного "Лихі люди"(1877), що знаменував появу нового образу демократичного діяча.
У таких творах Нечуя-Левицького про інтелігенцію, як оповідання "Гастролі" та повість "На гастролях в Микитянах", вже немає докладних характеристик ідейно-суспільних течій, але й тут змальовано оригінальні картини буття, нові характери (зокрема, образ талановитого оперного співака Флегонта Літошинського та його легковажної дружини Софії Леонівни).
Не лише сучасність, а й сторінки української історії відображено у творах Нечуя-Левицького, що належать до різних жанрів: казка "Запорожці" (1873), романи ("Князь Єремія Вишневецький", "Гетьман Іван Виговський") і науково-популярні нариси ("Перші київські князі", "Український гетьман Богдан Хмельницький і козаччина" та ін.).
Змальовуючи українські національні тини, письменник простежує й самий процес їх формування, починаючи з давнини. Він ніби перегортає сторінки історії й шукає відповіді на складні питання про витоки "народного духу", про співвідношення особистих і загальнонаціональних інтересів, про роль проводирів, значення злагоди чи антагонізму їхніх діянь у зв'язку з духовно-моральними, національними й соціальними прагненнями мас.
Особливу увагу І. Нечуя-Левицького привертають проблеми історичного вибору в "смутні часи" XVI—XVII ст., коли йшлося про найефективніші шляхи України до державності, про визначення надійних спільників на цих шляхах. Проблеми ці мали не лише історико-пізнавальний характер, а й зумовлені самою добою на межі XIX—XX ст., напруженим очікуванням суспільних зрушень і змін.
В історичних романах "Князь Єремія Вишневецький" (1897) і "Гетьман Іван Виговський" (1899) Нечуй-Левицький досить широко змальовує події народних повстань XVII ст., часів Хмельниччини й того періоду, що настав незабаром по смерті Богдана Хмельницького. У першому з названих творів на тлі бурхливого народного протесту проти польсько-шляхетського гніту, ненависної панщини та наступу на духовно-національні традиції українців автор розкриває образ "перевертня" Єремії Вишневецького. Князь із старовинного й славетного українського роду зраджує інтереси батьківщини, рідного народу заради особистої влади над людьми, магнатських привілеїв і багатства. Честолюбність Вишневенького не знає меж. "Мене ніхто не скине з місця, як козаки скидать своїх гетьманів, — проголошує він, — Україна з гетьманством, з козаками мені не припадає до вподоби... я сам візьму свою булаву і ні перед ким не покладу її. Моя гетьманська булава — то землі безмірні, безліч грошей, військо. Он де моя сила! А з цим я добуду й слави, а може й корони".
На початку твору письменник прагне показати еволюцію характеру Єремії, вплив домашнього виховання, перебування його в єзуїтській колегії, роль шляхетського оточення. Єремія зростає як мужній і сміливий полководець, та честолюбство й жадоба слави викривлюють його палку, нервову, навіть психопатичну натуру. Він виявляє нелюдську жорстокість до полонених козаків, до селян - "хлопів", не знає міри "ні в загарбанні грошей, ні в марнуванні їх заради пихи перед польськими магнатами".
Такою ж "кривою душею" Єремія виявляється й в особистому житті. Свою дружину Грізельду він поважає за аристократичну, гордовиту поведінку, бачить у ній спільника своїх домагань, але по суті лишається холодним до неї. Несподівано спалахує кохання Єремії до козачки — вдови Тодозі Світайлихи, в його жорстокому серці прокидаються незнані доти почуття — жага щастя й радощів любові. Та він лишається вірним собі, безрозсудливо й егоїстично вимагає негайної відповіді, загрожуючи коханій страшною карою в разі відмови: "Коли я тобі не уподобний, і ти не згодишся бути моєю, то я порубаю твоє пишне тіло, пошматую на дрібні часточки". Само-віддане почуття Тодозі зустрічає надалі лише пориви бурхливої, майже звірячої пристрасті Вишневецького, насамкінець — його холодне, байдуже ставлення. Цікаво, що в одному з листів І. Нечуй-Левицький порівнював палку, поривчасту іі недовгу любов Єремії з такими самими пристрасними й нестійкими почуттями Наполеона Бонапарта ("Зразець кохання Єремії, цього психопата, я взяв з Наполеона І, схожого на вдачу з безглуздим Єремією").
Єремія Вишневецький, орієнтуючись на шляхетську Польщу, очолює збройний похід проти козацько-селянського війська й зрештою мусить зазнати поразки. Спираючись на концепції тодішніх українських істориків, автор роману основну увагу звертає на процес покатоличення й полонізації частини українських освічених кіл та боротьбу селянства Правобережної України проти національно-релігійного гніту. Розкриває він і соціальні причини народних повстань проти польської шляхти. У творі є ряд картин, що дають уявлення про могутній народний опір поневолювачам. Письменник, проте, ніде не висловлює негативного ставлення до польського народу, він картає кривду з боку шляхти й підступну політику єзуїтів. Неоднозначним є образ героя другого роману Нечуя-Левицького "Гетьман Іван Виговський". У своїх роздумах Виговський опікується долею України, прагне її добробуту й освіченості, разом з Немиричем намагається укласти вигідну державну угоду. Проте у Виговського в політичній боротьбі за незалежність України гору беруть егоїстичні інтереси: він мріє передусім про особисту владу, про станові привілеї для себе й нової української шляхти. Саме з цією метою він запобігає ласки польського короля й ладен привести Україну в підданство шляхетській Польщі. Ця тенденція стикається з непереборним опором широких українських мас, які передбачають, що внаслідок такої політики в Україну повернуться польські магнати, привілеї дістане лише козацька старшина, а для "хлопів" знову буде панщина та примусове покатоличення. Сила народного протесту призводить Виговського до втрати гетьманської влади й загибелі.
У романі письменник показує поступову деградацію героя. На початку твору це гарний молодий сотник, щиро закоханий в Олесю, який виборює своє кохання в змаганнях з її аристократичним і пихатим родом. Проте згодом на перший план виходить прагнення героя до гетьманської булави, до нових привілеїв, до блискучого світського оточення, підступність, підлесливість до козацької старшини та польських урядовців. У фіналі роману Нечуй-Левицький пише: "Виговський заводив на Україні уклад старої Польщі або старої аристократичної Англії та феодальної Європи з привілейним панством. Його політика була регресивна, не національна, аристократична. Маси духом почули, чим тхне не поступовий старо-польський дух... І Виговський впав".
В основі історичних романів І. Нечуя-Левицького лежать праці М. Костомарова, В. Антоновича, О. Левицького та інших українських учених, а також літописи XVII—XVIII ст. Письменникові була близькою думка, висловлена тогочасними українськими істориками, про перемогу вузькокастових інтересів у свідомості козацької старшини й — як наслідок — втрату селянством і простим козацтвом довіри до своїх проводарів.
Історичну прозу Нечуя-Левицького позначено властивим йому реалізмом. Твори привертають увагу яскравими предметними описами побуту, звичаїв, одягу, точністю деталей у численних інтер'єрах і батальних сценах. Укарбовуються в пам'ять такі картини, як пейзаж козацького Чигирина, пишна процесія польської шляхти й козацтва на вулицях Варшави під час присягання на підданство польському королеві, битва запорожців з поляками на Тясьминському мості ("Гетьман Іван Виговський"), "поїзд" Єремії на зелених лубенських степах, блискучі, посиланні сіллю шляхи й висока гора в садибі Вишневецького, що мають улітку нагадувати панам про снігові замети ("Князь Єремія Вишневецький") тощо. Звертають на себе увагу предметні, часом гіперболізовані метафори й порівняння, загалом характерні для стилю І. Нечуя-Левицького. Притаманний йому і "вальтерскоттівський" підхід до давньої архітектури — ретельне змалювання старовинних замків, князівських і гетьманських світлиць, а поруч з ними старих козацьких осель та селянських хат.
У листі до І. Белея від 13(26) лютого 1902 р. Нечуй-Левицький писав і про безпосереднє джерело своїх описів стародавніх будов: "Палац Єремії в Лубнах я скопіював з стародавнього палацу XVIII віку Радзівілового в м. Білі Седлецької губ[ернії], бо я ще застав ту озію цілісіньку, навіть з виліпленим суфітом в здоровій залі, а колегію у Львові скопіював з колегії й монастиря в Дрегочині Гродненської] г[убернії|, де вони стояли цілісінькі" [5, 395].
Прагнення до точності й предметності описів притаманне реалістичній манері письменника. Проте має рацію Р. Міщук, коли, аналізуючи повість "Князь Єремія Вишневецький", відзначає в ній поряд з реалістичною прояви інших художніх тенденцій — "певну романтичну заданість і одномірність характеру центрального персонажа, натуралізм у зображенні епізодів катування" [8, 498].
На жаль, історичні романи І. Нечуя-Левицького свого часу не були надруковані в Східній Україні; "Гетьман Іван Виговський" вийшов друком у Галичині незабаром після його написання (1899), а роман "Князь Єремія Вишневецький" на батьківщині побачив світ 1932 р. Це позначилося на популярності творів і на загальному уявленні про обсяг і характер творчості письменника.
У спадщині Нечуя-Левицького є й казково-романтичні твори. Це — "фантазія" (за визначенням автора) "Бідний думкою багатіє" (1875) та казка "Скривджені й не скривджені" (1892). В обох творах письменник в умовній формі висловлює свої мрії про майбутнє. У казці — це алегорія народного повстання, що змітає деспотичний лад міфічного царя, у "фантазії" — утопічна мрія про щасливу будучину рідного народу й усього людства, про торжество світла, миру, добробуту, освіти й щастя. Наявність таких творів підкреслює глибоку демократично-просвітницьку сутність світосприйняття письменника. Нариси 1910-1914 років ("Апокаліпсична картина в Києві", "Призва запасних москалів", "Мар'яна Погребнячка й Бейліс" та ін.) засвідчують прогресивні настрої І. Нечуя-Левицького в цей складний історичний період. Заклик Нечуя-Левицького до універсалізму, якнайширшого охоплення дійсності, адресований українським письменникам, послідовно реалізувався в його власній творчості. В прозових творах він ішов неторованими стежками, опрацьовував нові для української літератури жанри, розвивав прийоми, засоби творення портрета, інтер'єру, пейзажу. Не обминув він і драматургії.
Письменник активно цікавився розвитком українського мистецтва: театру, музики, живопису ("З Кишинева", 1884; "В концерті", 1887; "Марія Заньковецька, українська артистка", 1893 та ін.). Вважаючи за найважливіші прикмети українського театру сценічну правдивість і тісний зв'язок з демократичними масами, він і сам поповнює репертуар реалістичними п'єсами.
Драматургію Нечуя-Левицького позначена жанровою різнома-нітністю, виразністю типів, прагненням сценічними засобами передати атмосферу епохи, показати сучасні й давні звичаї українців. Серед його творів, написаних для сцени, — оперета на історичну тему ("Маруся Богуславка", 1875), історична драма ("В диму та полум'ї", 1911), сучасні комедії з міського побуту ("На Кожум'яках", 1895, "Голодному й опеньки м'ясо", 1887), дитячі різдвяні сценки ("Попались", 1891).
"Маруся Богуславка" ("оперета на 4 дії", як подано автором у підзаголовку) відповідно до свого сценічного призначення наповнена народними піснями, яскравими масовими сценами (барвисте українське весілля, східні танки в палаці Юсуфа-паші, бій запорозьких козаків з яничарами). Як добрий знавець фольклору Левицький уводить найрізноманітніші пісні — весільні, ліричні, невільницькі, козацькі. Розробляючи легендарний сюжет, драматург накреслює сильні характери українських патріотів — суворого гетьмана Байди та його товаришів — козаків. Особливо виразний образ відважної Марусиної матері Насті, безмежно відданої батьківщині. На історико-легендарному тлі розкривається складна психологія головної героїні — Марусі Богуславки. Переконливо показано її душевне роздвоєння: з одного боку, вона в неволі відчуває нестерпну тугу за Україною, рідною матір'ю, ризикуючи життям визволяє козаків з турецького полону, а з іншого — не може покинути коханого чоловіка Юсуфа та своїх дітей. Коли вони гинуть під час битви запорожців з яничарами, Маруся накладає на себе руки. Трагічна доля Марусі, загибель її матері вносять сумний колорит, контрастуючи то з веселими святковими епізодами, то з пафосом перемоги запорожців. Це своєрідне поєднання суму й радості надає оригінальної тональності сценічній розробці традиційного сюжету.
Історична драма "В диму та в полум'ї" певною мірою кореспондує з романом "Гетьман Іван Виговський": на сцені та сама епоха, ті самі історичні особи: гетьман Виговський, "стара гетьманьша" Ганна Хмельницька, молода дружина Виговського Олеся, а також Юрій Хмельницький та деякі інші персонажі. Щоправда, в романі Виговський виступає дещо складнішою натурою, ніж у драмі. У ній підкреслено його жагу до слави, привілеїв та грошей, що їх він хоче дістати від Польщі в обмін за приведення України в підданство до польського короля. В суперечках "смутного часу", в розмовах із козацькою старшиною Виговський приховує свої справжні наміри, виявляє підлесливість і хитрість.
На відміну від роману в драмі на перший план виходить Остап Золотаренко, оборонець інтересів народу України, прибічник рівності прав усіх верств українського суспільства: селян, козаків, старшини, шляхти. Значний обсяг займає любовна інтрига — палке кохання Золотаренка до красуні Зінаїди. На заваді стає належність дівчини до шляхетського, князівського роду. Почуття перемагає й побоювання самої Зінаїди, що поривається між любов'ю до козацького полковника й острахом перед утратою звичних привілеїв та світського оточення, і погрозу її суворого батька, який тримає доньку під замком і силує до заміжжя з нелюбим князем Любецьким. Остап збирає козаків, з боєм визволяє кохану й знову кидається у вир війни за визволення України.
Комедії з міщанського побуту ("На Кожум'яках", "Голодному й опеньки м'ясо") містять цікаві характеристики т
