Розділ 3. Відносини Київської Русі з Західною Європою

Київська Русь виникла на перехресті цивілізацій між Заходом і Сходом, Візантією і скандинавською Північчю: в цьому своєрідність її історичного буття та її культури. Не можна применшувати роль і значення Сходу в житті Київської Русі, в тому числі й у розвитку давньоруської культури. Та цілком безперечним є те, що в XI-XII ст., після прийняття християнства, Русь остаточно визначилася як європейська країна з превалюючими європейськими орієнтаціями, зокрема політичними й культурними. Щоправда, вона перебувала в тісних зв'язках передусім з Візантією і південними слов'янами, але це теж була тогочасна Європа, зокрема в культурно-історичному відношенні. Більше того, Візантії належала тоді особлива роль у розвитку європейської цивілізації і культури.

Але повернімося до нашої безпосередньої теми, до відносин Київської Русі з Західною Європою та їх відтворення в західноєвропейських джерелах. Як відомо, Київська Русь належала, поряд з імперією Карла Великого, до найзначніших та історично найпродуктивніших державних утворень раннього європейського середньовіччя, була першорядним за значенням центром цивілізації в східній частині континенту. Визначившись у XI-XII ст. як європейська держава, вона розвивала різнобічні зв'язки не тільки з Візантією та південними слов'янами, а й з країнами Західної Європи. Як констатують дослідники, в тому числі й західні, Русь, розташована на найважливіших торговельних шляхах того часу, включала низку нових вузлових торговельно-економічних пунктів, які виникли після занепаду тих, що склалися в пізній античності (876, с. 129-130). Вузлові торговельно-економічні центри пізньої античності містилися на берегах Середземного моря, по ньому ж пролягали й головні торговельні артерії того часу. Після падіння Західної Римської імперії, впродовж другої половини І тисячоліття н. е. центри економічного й суспільно-політичного життя Європи зміщалися в глибину континенту, на північ і північний схід; відповідно виникають нові торговельні артерії, які набувають дедалі більшого значення. В цій новій системі торговельних шляхів важливе місце належало Балтійському й Чорному морям, а також шляхові «із варяг у греки», який їх пов'язував, шляху, що проходив по руських землях і замикав на сході всю систему європейських торговельних шляхів того часу. Із сухопутних торговельних шляхів один із найважливіших ішов тоді від Києва на захід, через Краків і Прагу в південну Німеччину, до міста Реґенсбурґа, важливого в ті часи торгового центру на Дунаї. Неабияке значення мала тоді й Волга, якою пролягав торговий шлях до Ірану й Середньої Азії. Словом, у IX-XI ст. Русь, перебуваючи на перехресті важливих торговельних шляхів, була пов'язана з «усіма сторонами світу», і все це відіграло неабияку роль у її тогочасному економічному й культурному піднесенні.

Безумовно, найбільше значення мали для Київської Русі її економічні й культурні зв'язки з Візантією, найрозвинутішою країною тогочасної Європи. Разом з тим Русь мала тоді економічні стосунки і зі своїм північним сусідом, Скандинавією, і з Західною Європою, особливо Німеччиною, а з XII ст — і з Італією. Торговельні зв'язки Русі з Німеччиною зафіксовані вже у джерелах X ст., в митних статутах деяких чеських та південнонімецьких міст для руських купців, які проїжджали через них зі своїми товарами, прямуючи на захід (751, с. 4). А в наступному XI ст. в уже згадуваному Регенсбурзі навіть виникає окрема корпорація купців, так званих русаріїв, котрі спеціалізувалися на торгівлі з Києвом та іншими містами Русі (там само, с. 4-5). Київ особливо вабив німецьких купців багатством товарів і місцевого, і візантійського та східного походження, — в X-XII ст. він був також важливим транзитним пунктом торгівлі. У XII ст. в Чорне море проникають італійські торгові республіки, Ґенуя й Венеція, засновують свої перші колонії на його північному березі і встановлюють досить широкі торговельні зв'язки з «Руською землею», зокрема з Києвом. Це, до речі, знайшло відгомін у «Слові о полку Ігоревім», де згадуються «венедиці», тобто венеціанські купці, в столиці Русі. Вони названі серед представників народів, що славлять у Києві перемогу князя Святослава над половцями в 1185 році: «Ту Немци и Венедици, ту Греци и Морава поют славу Святославлю...» (45, с. 202). Ця згадка про «венедиців» автора «Слова...» наводить на думку, що вони були в той час не такими вже Й рідкісними гостями в Києві.

В цілому ж названі торговельні зв'язки засвідчують, що до монголо-татарської навали в Європі існувала певна єдність господарського розвитку, яка охоплювала простір від Атлантики до Волги, і Русь входила до цієї системи.

У X-XII ст. Київська Русь відігравала визначну роль і в політичному житті Європи, з нею шукали зв'язків і порозуміння не тільки сусідні держави, а й віддалені, в тому числі Німеччина й Франція. Місце й роль Русі в тогочасній системі європейських держав, її участь у політичному житті континенту докладно висвітлені в численних дослідженнях, вітчизняних і зарубіжних (526; 661; 672; 754; 755; 821), і тут ми обмежимося тим, що вкажемо на деякі, найбільш промовисті моменти. Так, уже в X ст. походи київських князів на Візантію набули розголосу по Європі, сприяючи утвердженню військово-політичної репутації Київської держави. Слід вказати й на те, що у IX-XI ст. великі загони русичів служили у візантійському війську і брали участь у нескінченних війнах, які вела Візантія, зокрема в Італії, на Сицілії і в Північній Африці, де вони нерідко стикалися з воїнами різних країн Заходу. Зважаючи на військову силу Київської держави, Візантія прагнула підтримувати з нею мирні й дружні відносини, що було відомо в усій Європі й справляло на неї враження (594). Наполегливий інтерес виявляв до Русі папський Рим, намагаючись витіснити візантійський церковний вплив і втягнути її в свою орбіту. Про велику політичну роль Русі в тогочасній Європі красномовно свідчать розгалужені династичні зв'язки київських князів, особливо Ярослава Мудрого і Володимира Мономаха, з дворами європейських держав XI-XII ст.

В ті часи шлюби між особами правлячих династій служили виключно політичним цілям, і правителі європейських держав прагнули породичатися з могутніми київськими князями та заручитися їхньою підтримкою в дипломатичних та воєнних акціях. Так, уже 1014 року до Києва прибули чеські й угорські посли з проханням до князя Володимира видати дочок за їхніх королів; син київського князя

Святополк в цей же час одружився з польською княжною, а всі ці шлюби, зрештою, укладалися з метою створення коаліції чотирьох держав — Русі, Польщі, Чехії й Угорщини — проти Германської імперії (754, с. 88-89).

При дворі київських князів нерідко знаходили притулок і підтримку королі та принци скандинавських династій. Та найкрасномовніше про велику політичну вагу Київської Русі на континенті свідчать два факти. Наприкінці 40-х рр. XI ст. встановлюються династичні зв'язки Київської Русі з віддаленою Францією: король Генріх І з династії Капетинґів одружується з княжною Анною, дочкою Ярослава Мудрого. Як зазначав ще П.-Ш. Левек, французький історик другої половини XVII ст., «Русь тоді мала більше єдності, більше щастя, більше сили й обширу, ніж Франція», і за допомогою зазначеного шлюбу Генріх І сподівався підняти авторитет своєї династії як у самій Франції, так і на міжнародній арені (295, с. 71-72). Ще цікавіший факт одруження славетного германського імператора Генріха IV з Євпраксією, дочкою київського князя Всеволода, в 1089 р., невдовзі після смерті її першого чоловіка, маркграфа саксонського Генріха Штаде. Це сталося в той час, коли досягла граничної гостроти боротьба Генріха IV з папою Григорієм VII, котра, як відомо, належить до найважливіших і найдраматичніших подій раннього західноєвропейського середньовіччя, і слід думати, імператор Священої Римської імперії, вступаючи в цей шлюб, розраховував на допомогу й фінансову підтримку свого нового тестя, великого Київського князя. Зазнавши невдачі, Генріх IV зненавидів Євпраксію-Адельгейду, і через рік після одруження замкнув її в монастир у Вероні. Потім з цього цинічно скористалася папська партія для сенсаційного звинувачення імператора в аморальності, після чого нещасна жінка була всіма покинута, і їй не лишилося нічого, як, повернувшись до рідного Києва, піти знову в монастир, де вона за три роки й померла у 1109 р. (637; 686). Цей нещасливий шлюб, фатальний також для долі Генріха IV, зробив київську княжну популярною героїнею тогочасних німецьких та італійських хронік і поем.

Князівські шлюбні союзи XI-XII ст. — це разом з тим цікавий і важливий показник тодішньої політичної і — до певної міри — культурної орієнтації Київської Русі. За підрахунками Н. Баумґартена, із 36 відомостей про «міжнародні» шлюбні союзи київських Рюриковичів у XI ст. 8 припадає на Німеччину, 2 — на Францію, 5 — на скандинавські країни й Англію, тоді тісно з ними пов'язану, 7 — на Польщу, 6 — на Угорщину, 3 — на половецьких князівен, 1 шлюб було укладено з візантійською принцесою і 3 — з представниками візантійської аристократії (778). Як бачимо, дані досить таки промовисті: із загального числа 36 шлюбних союзів київських Рюриковичів тридцять припадає на держави Центральної й Західної Європи і лише декілька — на Візантійську імперію та половецькі ханства. За тими ж даними, у XII ст. «частка Візантії зростає до 7 випадків, але не за рахунок істотного зменшення шлюбних союзів великих київських князів з правлячими династіями центрально- і західноєвропейських держав» (там само, с. 69). І небезпідставно відомий югославський літературознавець В. Мошин зазначав з цього приводу: «Хоч би як применшували значення династичного фактора в питаннях культурної орієнтації середньовічних держав, наведені цифри переконливо свідчать про те, що в XI ст. Русь у своєму політичному житті була значно сильніше зв'язана з Західною Європою, аніж з Візантією й балканськими слов'янами» (629, с. 41). В усякому разі, ці династичні зв'язки, разом з участю Київської Русі в європейських дипломатичних комбінаціях, коаліціях і війнах, з повною очевидністю засвідчують, що в XI-XII ст. вона входила в європейську державно-політичну систему і усвідомлювала себе частиною цієї системи. Вона жила напруженим міжнародним життям, а її зовнішня політика XI-XII ст. — це передусім, як слушно зазначає М. А. Алпатов, «зустрічний рух великої європейської держави на Захід» (439, с. 56).

На ґрунті зазначених економічних і політичних зв'язків розвивалося міжнародне культурне спілкування Київської Русі, яке в XI-XII ст. набуло значного розмаху та інтенсивності. Безперечно, найважливішими й найпліднішими для культурного розвитку Русі були її зв'язки з Візантією, «вплив якої, — за словами Д. С. Лихачова, — піднімався до порівняно досконалих форм спілкування високорозвинених духовних культур» (601, с. 18). За вражаюче короткий час (щоправда, у великій мірі завдяки болгарському літературному посередництву) Русь засвоїла величезні літературні багатства Візантії, насамперед церковно-повчального змісту, а також історичні хроніки, перекладні повісті тощо. Як відомо, перекладні твори становлять більшу частину загального фонду літератури Київської Русі, великий вплив вони справляли й на розвиток літератури ориґінальної. В плані нашого дослідження важливо підкреслити, що це активне перекладання знаменувало залучення Русі до загальноєвропейських скарбів книжності й ширше — її включення в загальний процес європейського культурного й літературного розвитку.

Необхідно тут сказати, що в середньовічній Європі утворилися дві великі культурно-історичні спільності — «латинська» і «греко-слов'янська», в яких культурний і літературний розвиток відбувалися багато в чому різними шляхами і в різних формах. Утворення цих спільностей зумовлене, врешті-решт, специфічними особливостями суспільно-державного устрою в різних регіонах Європи, відмінностями в структурі феодального ладу. Важлива роль належала й віросповідальному фактору, розколу християнської церкви на католицьку й православну, який стався в XI ст. В умовах повної гегемонії церкви в духовному житті середньовіччя цей розкол мав далекосяжні наслідки. Внаслідок усього цього в східній частині Європи склалася література, істотно відмінна від літератури західноєвропейського реґіону, із специфічними особливостями свого функціонування і своєї жанрово-стильової системи. Нагадаю, що під літературою тут розуміємо не тільки красне письменство, — в той час література не мала більш-менш чіткого окреслення границь; власне, до неї належало все те з інших видів духовно-практичної діяльності людини, що закріплялося в слові й існувало у вигляді тексту.

Належність давньоруської літератури до греко-слов'янської культурної спільності, де вона разом із південнослов'янськими літературами створювала ніби окрему підсистему, накладала глибокий відбиток на весь комплекс її міжнаціональних взаємин. Насамперед це означає, що її взаємозв'язки і взаємодії відбувалися головним чином у межах названої спільності, її міжнаціональний контекст —переважно візантійський і південнослов'янський. Небезпідставно Д. С. Лихачов, наголошуючи на високому європеїзмі давньоруської літератури, її активні міжнаціональні взаємини обмежує греко-слов'янським світом (600).

Це, зрозуміла річ, не означає, ніби літературних спілкувань між Київською Руссю і Західною Європою не існувало, — йдеться про те, що цим спілкуванням бракувало такої ж повноти й інтенсивності, як контактам з Візантією та південними слов'янами, що вони більшою чи меншою мірою носили спорадичний характер.

Як відомо, давньоруські літописці й письменники, починаючи з Нестора, виявляли інтерес до європейських справ, у чому, як уже не раз зазначали дослідники, проявлялося усвідомлення ними належності Русі до європейської етнічно-культурної спільності, європеїзм давньоруської культури й літератури.

Наприклад, у Київському літописі (запис від 1189 р.) йдеться про хрестовий похід німецького імператора Фрідріха Барбаросси: «Цього саме року пішов цар німецький з усією своєю землею битися за гроб Господень, об'явив йому Господь через ангела, наказуючи йому йти. І як вони прийшли, то билися кріпко з богомерзкими тими агарянами...» (57, с. 349). Далі літописець переповідає типово середньовічну леґенду про те, що тіла тих, «хто пролив кров за Христа», через три дні після загибелі ангели забирають із труни на небо. Данило Паломник, докладно описуючи у своєму «Ходінні» Святу Землю, Палестину, її топографію (тут цікаво відмітити розгорнуте порівняння Іордана зі Сновом), розповідає також про зустрічі з хрестоносцями на цій землі, з королем Балдуїном, правителем створеного хрестоносцями Єрусалимського королівства.

Вкажемо й на прихід у давньоруську літературу окремих пам'яток західноєвропейського походження, таких як «Бесіди на Євангеліє» папи Григорія, апокрифічне «Никодимове Євангеліє», київські глаголичні уривки, низка житій тощо. Приходили вони на Русь головним чином через посередництво Чехії, яка довго не втрачала наслідків просвітницької діяльності Кирила й Методія в Моравській державі і в X-XI ст. певною мірою належала й до православно-слов'янської культурної спільності, користуючись, поряд із латинською, і старослов'янською мовою у своїй писемності (732, І). Деякі «латинські джерела», головним чином з освоєних на той час чеською літературною традицією, були використані в літописі Нестора — леґенда Христіана, паннонські житія тощо.

Найістотнішого розвитку набула в той час така форма зв'язків, як відтворення Київської Русі в західноєвропейських історико-літературних пам'ятках та епічній творчості. Причому маємо тут не тільки прямі відтворення, в яких літературно-художній елемент поєднується у різних співвідношеннях з позалітературним, а й відображення образно-узагальнені, в яких відбилися поширені на Заході уявлення про Київську Русь і русичів.

Контакти Київської Русі з країнами Західної Європи діставали своє відтворення в тогочасних західноєвропейських хроніках та космографіях. Щоправда, їхні відомості не відзначаються ні численністю, ні широтою й докладністю, що пояснюється насамперед як загальною нерозвиненістю й епізодичністю тогочасних міжнародних взаємин (а тим більше з такою віддаленою країною, як Русь), так і майже повною зосередженістю середньовічних хроністів на справах їхнього графства, герцогства чи абатства. Проте ці відомості мають істотне значення як свідчення інтересу Західної Європи до Русі та знайомства з нею.

Першою такою відомістю в науці вважається коротке повідомлення «Бертинських анналів» за 839 рік про прибуття до імператора франків Людовика Благочестивого, разом з візантійськими послами, послів «народу россів», котрі не могли виїхати на батьківщину прямим шляхом по Дніпру, оскільки цей шлях перетяли ворожі варварські племена, і змушені були добиратися обхідним шляхом через Західну Європу (докладніше див. 411, с. 60-63). Під 959 роком західні хроніки повідомляють про посольство княгині Ольги до майбутнього німецького імператора Оттона І з проханням прислати на Русь єпископа та священиків; Оттон І з радістю вхопився за цю можливість схилити Русь до «західного християнства» і послав до Києва єпископа Адальберта; проте місія останнього зазнала повної поразки.

Але найбільше «руських відгуків» у західних хроніках відноситься до часу розквіту Київської держави, до XI і першої половини XII ст. Не входячи в докладний розгляд цього питання, ґрунтовно висвітленого в науковій літературі, вкажемо на окремі, найяскравіші факти, в яких розкривається основний зміст і характер сприймання Русі авторами західних хронік. Вона їм уявлялася великою й могутньою державою на європейському сході, і вони незмінно називають її rerum, що означає велику державу з сильним правителем на чолі, а великий Київський князь у них іменується «Rex Ruthenorum» або навіть «potentissimus Ruthenorum Rex».

У такому плані, зокрема, характеризує Київську Русь Адам Бременський, видатний географ XI ст., у своїй «Gesta Hammaburgensis ecclesiae pontificum». Про місцезнаходження Русі тут говориться, що це «найдальша і найбільша країна слов'ян» (698, с. 274). Адам Бременський знав про природні багатства Русі, і він порівнює її зі «зрошеним садом, виповненим усілякими благами» (там само). Київ, столиця Русі, характеризується у Адама Бременського як «aemula sceptri Constantinopoli et classicus decus Graeciae», тобто як «суперник Константинополя і найкоштовніша окраса грецького світу». Хроніка Адама Бременського цікава й тим, що в ній висвітлюються різні аспекти тогочасних контактів Русі й Скандинавії. Йдеться в ній про шлях, що розпочинався в Данії, проходив по Балтійському морю і завершувався в Русі, чим засвідчується усталеність названих контактів. Повідомляє Адам Бременський і про династичні зв'язки Русі зі скандинавськими королівствами, що набрали постійного характеру. Ці ж династичні союзи, як уже мовилося вище, в часи Середньовіччя були, власне, формою політичних зв'язків.

Цікаві відомості про Русь кінця X — початку XI ст. містить «Хроніка» Тітмара Мерзебурзького, зокрема про походи польського короля Болеслава Хороброго на Київ у 1013-1018 рр. Розповідаючи про ці походи зі слів саксонців, посланих німецьким імператором Генріхом II на допомогу польському королю, Тітмар передає їхній подив розмірами й багатством столиці Русі: «У великому цьому місті, яке служить столицею держави, є понад чотириста церков і вісім торжищ, а народу незліченна сила» (цит. за: 92, с. 1-2). Звичайно, не обійшлося тут без перебільшень, — зокрема, фантастичним є число церков, назване Тітмаром, але цілком безперечний той факт, що за масштабами того часу Київ дійсно був великим містом, яке вражало іноземців.

Окреме місце в тогочасних пам'ятках посідає послання єпископа Бруно Кверфуртського до імператора Генріха П, в якому розповідається про перебування автора на Русі за часів князя Володимира. Єпископ Бруно був місіонером і займався наверненням язичників до християнства; до Києва 1007 року він, очевидно, прибув зі спеціальним завданням папської Курії. Єпископ був гостинно прийнятий у князівському дворі; при цьому, як пише Бруно, князь Володимир цілий місяць умовляв його відмовитися «йти до такого дикого народу (печенігів), запевняючи, що це означає вірну загибель. Пересвідчившись, що умовляння даремні, князь з усім військом два дні супроводжував мене до найвіддаленіших кордонів своєї держави, які з метою оборони від ворога на великому просторі зміцнені завалами» (82, с. 12). Для Бруно Русь — християнська країна, опора й спільник у його місіонерській діяльності, а князь Володимир —це «правитель русів, славний могутністю і багатством» ("magnus regno et civitiis rerum"). Цікаво зазначити, що образ Володимира, намальований Бруно в його посланні, в основних рисах нагадує той, що знаходимо в літописі Нестора і в билинах.

Варто тут згадати, що послання Бруно Кверфуртського до Генріха II зацікавило Івана Франка, який написав про нього наукову розвідку (735, с. 109-123), а також дав поетичну обробку епізоду перебування Бруно в Києві і його від'їзду до границі Русі зі степом у супроводі князя Володимира. Ось сцена прощання князя з місіонером у поетичному переказі Франка:

А як доїхали ми до границі, То зупинились перед брамою. Тоді з коня на землю князь ізсів, А я з товаришами наперед Пішов, і князь із воєводами Своїми йшов за нами аж до брами. Ми не спинялися у своїм ході, А як зійшли на горб за брамою, Побачили на протилежнім горбі Князя, що ще стояв, мов ждав на нас. Аж ось прийшов від нього воєвода І від князя переказав нам ось що: «Я допроводив вас аж до границі, Де вже кінчається моя земля, А починається ворожа. Богом Молю вас, аби ви не тратили Життя даремно на мою неславу.

Як підете, то — знаю це напевно —Що завтра перед третьою годиною Жде безпричинна вас гіркая смерть» (737, VI, с. 184-185).

У своєму поетичному переказі Франко послідовно йшов за текстом послання, ніде від нього не відступаючи і не вносячи в сюжет «поетичного домислу», лише вміло деталізуючи його у відповідності з духом і колоритом епохи. Власне, маємо своєрідну «поетичну реставрацію», котра ніби оживляє приглушений і тьмяний малюнок, робить його свіжим і візуально виразним. Особливо це стосується образу Володимира і самого Бруно, а також своєрідного колориту епохи, зокрема психологічного.

Значний «руський відгомін» знаходимо в західноєвропейській художній літературі XI-XII ст.: скандинавських сагах, німецькій епічній поезії, французьких chansons de geste і рицарському романі. Почнемо зі скандинавських саґ, зокрема «королівського циклу» ("Геймскрінґла"), і загалом історичних, які розповідають про реальних осіб, їхні діяння та подвиги, і за своїм змістом та характером перебувають на межі між історичною оповіддю і художньою творчістю. Скандинавська сага «виникла в суспільстві, в якому історична і художня розповіді ще не відділилися одна від одної як різні жанри. Сага — і те, й інше, тому вона і не історія, і не роман» (507, с. 15). Автори саґ ставили перед собою історіографічні завдання — дати правдиву картину життя минулих поколінь і славних героїв, але великою мірою здійснювали ці завдання художніми засобами, компонуючи дійсні факти за законами свого жанру, підпорядковуючи їх спільній художній структурі. А це, зрештою, призводило до художньої трансформації історичної правди, перетворювало історичну розповідь на своєрідний художній твір.

Втім «руський відгомін» звучить і в саґах іншого типу, неісторичних саґах, генетично споріднених з німецьким героїчним епосом і типологічно близьких до нього, як, зокрема, в сазі про Тідрека Бернського.

Щодо історичних саг, то вони відбивають реальні контакти Скандинавії і Русі, які у IX-XI ст. відзначалися неабиякою широтою й активністю. Ясна річ, ці саги, що створювалися в далекій Ісландії, яка до того ж була тісно пов'язана насамперед з Норвегією (тоді як Русь була пов'язана насамперед із Швецією), не могли дати більш-менш повного відображення тривалого й різнобічного процесу тогочасних скандинавсько-руських спілкувань, —вони «вихоплюють» окремі його епізоди, але, даючи цим епізодам висвітлення, що відзначається високим рівнем історичної достовірності, тим самим виразно передають характер і колорит усього названого процесу.

Історичні саґи ґрунтовно вивчалися з обох сторін, і східнослов'янськими, російськими й українськими, і західними, скандинавськими й німецькими дослідниками. Слід зазначити, що поглиблений інтерес до цих саг виявляли норманісти, шукаючи в них підтвердження своєї теорії норманського походження руської державності. Але ніяких підтверджень такого змісту вони в саґах не знаходили і не могли знайти. Навпаки, саґи містять значний історичний матеріал, який заперечує «норманську теорію», оскільки вони, як правило, малюють скандинавських конунґів і ватажків дружин як найманців на чужині, у руських князів, котрі тимчасово користувалися їхніми послугами. Цікаво, що саґи, які чітко повідомляють, наприклад, про скандинавське походження герцоґів Нормандії, не містять навіть натяку на щось подібне щодо Русі, і це «показує, що та частка скандинавського походження, котра, безсумнівно, була у т. зв. Рюриковичів, не була характерною в очах їхніх співвітчизників» (693, с. 67).

В основному саґи відтворюють порівняно невеликий період з історії Київської Русі, часи правління князів Володимира і Ярослава, і «все важливе й достовірне, що саги повідомляють про Русь, належить до недовгого відрізку часу, десь від 975 по 1050 рік», — пише німецький скандинавіст Ф. Браун (793, с. 171). Причому князь Володимир у них постає вже ніби в тумані, як величезна напівлеґендарна постать минулих часів, і лише Ярослав змальовується як сучасник, зі своєрідним реалізмом цих самобутніх літературних пам'яток.

Відомості про Русь, руські мотиви й алюзії містять чимало саґ, але вирізняються серед них у цьому відношенні три твори: «Сага про Олафа Трюґґвасона», «Сага про Еймунда» і «Сага про Гаральда Сіґурдарсона». З них перша і третя входять до «Геймскрінґли», автором якої вважається Сноррі Стурлусон, видатний ісландський письменник і політичний діяч першої половини XII ст., третя ж, теж історична, стоїть поза цим «королівським циклом» саґ, оскільки її герой не належав до норвезьких конунґів. Кожна з цих саґ включає значні за обсягом «руські епізоди», в яких з різною мірою достовірності відображено важливі події з історії Київської Русі й тогочасних скандинавсько-руських взаємин.

«Саґа про Олафа Трюґґвасона» посідає в «Геймскрінґлі» одне з почесних місць, оскільки її герой, конунґ Олаф Трюґґвасон (994-1000) був дуже шанований у середньовічній Норвегії та Ісландії як перший християнин на норвезькому троні й прямий попередник Олафа Святого. Сноррі змалював його ідеальним конунґом, у якому втілились усі кращі якості правителя. В цій славетній сазі є два «руські епізоди», різні за змістом і характером. Перший з них, як встановлено дослідниками (609; 658; 679; 793), має цілком історичний характер. Це розповідь про те, як у дитинстві Олаф потрапив до країни Ґардаріки, тобто до Русі, де його виховали конунґ Вальдемар (князь Володимир) і його дружина Аллогія (княгиня Ольга). Як бачимо, княгиню Ольгу, матір Володимира, Сноррі перетворив на його дружину, причому характерно, що в сазі вона виступає не під власним скандинавським ім'ям (Helga), а під ім'ям Аллогії (Allogia), яке є вивідним від слов'янізованого імені Ольга. Вирісши, Олаф повернувся на батьківщину, здійснив багато походів і подвигів, а потім мав видіння, в якому йому було велено вирушити до Греції, прийняти там християнську віру й поширювати її серед інших народів. На зворотному шляху з Константинополя герой саґи навідується до Києва, де переконує своїх колишніх виховників, Вальдемара й Аллогію, прийняти християнство.

Такий зміст другого «руського» епізоду саґи, який, на відміну від першого, не відтворює реальних історичних подій (див. 692). Це вигадка в дусі поширених умонастроїв епохи, коли християнство остаточно утвердилося й на скандинавській півночі, вигадка, пов'язана із загальним ідеалізуючим тлумаченням Олафа Трюґґвасона, з провідною тенденцією цього образу, про яку йшлося вище. Разом з тим, як вважають деякі дослідники, цей епізод спирається й на певні явища в системі візантійсько-русько-скандинавських відносин часів Олафа Трюґґвасона, коли норманни нерідко приймали «східне християнство» у Візантії, а візантійці не гребували й їхніми послугами з метою поширення християнської проповіді на Русі (680, с. 41-42). Однак у сазі можливі «прецеденти» переросли у фантастичну концепцію вирішальної ролі першого норвезького короля-християнина також у християнізації Русі, що передусім мало звеличувати останнього.

Цікава також «Саґа про Еймунда», дія якої повністю відбувається на Русі, її герой Еймунд був ватажком загону норвезьких найманців і брав безпосередню участь у бурхливих подіях політичної історії Русі на початку XI ст. Розпочинається саґа з розповіді про напружену ситуацію, яка склалася на Русі після смерті князя Володимира внаслідок незгоди між його синами Бурислейфом (Святополком), Ярислейфом (Ярославом) і Вартілафом (Бречиславом), що правив у Полоцьку (насправді він був онуком Володимира). Еймунд зі своїм загоном іде на службу до Ярослава і на його боці воює проти Святополка та його союзника й тестя — польського короля Болеслава Хороброго; до речі, в сазі ім'я останнього перейшло на Святополка (Бурислейф). Саґа не дає повного й послідовного викладу подій першого, особливо бурхливого періоду правління Ярослава, зокрема випали з неї такі важливі події, як поразка Ярослава на Бузі, захоплення Києва військом Болеслава, винищення цього війська киянами. Очевидно, пояснюється це тим, що Еймунд не був учасником усіх цих подій, а ісландські саги будувалися у формі життєпису головного героя. Не обійшлося і в цій сазі без домислів, особливо в заключних 8-11 розділах, де, зокрема, розповідається про невірогідне вбивство Бурислейфа (Святополка) Еймундом, вчинене в якомусь лісі за допомогою хитрощів.

Проте ці домисли — власне, неминучі в саґах, які складалися на основі пізніших переказів, — не міняють загального історичного характеру «Саґи про Еймунда». Як не раз уже констатували дослідники, в ній виведено історично достовірний образ Ярослава Мудрого, розумного і владного правителя, справжнього господаря у своїй державі, який не любив розкидатися грішми (в сазі не без роздратування закидається Ярославові скупість, відсутність «широти душі"). Разом з тим, чи не найвиразніше передає ця саґа характер тогочасних скандинавсько-руських взаємин і загалом специфічний колорит епохи, доповнюючи тим самим літописи та інші джерела (608; 693).

Серед саґ «Геймскрінґли» найбагатша «руськими епізодами» «Саґа про Гаральда Сіґурдарсона», герой якої, вояк-авантурник і скальд, пізніше король Норвегії (1046-1066), належить до найяскравіших і найколоритніших постатей скандинавського середньовіччя. Ще юнаком Гаральд, після поразки його брата конунґа Олафа, втік до двору Ярослава (1031 р.) і допомагав йому у війнах з печенігами, про що свідчать і руські літописи. В Києві він закохався в Єлизавету, дочку Ярослава Мудрого, і перш ніж просити її руки вирушив зі своїм загоном на пошуки слави й багатства, заручившись попередньою домовленістю з князем. Він служив у візантійського імператора, відзначився у війнах, що їх вела імперія в Італії, Африці та Малій Азії, побував як паломник у Єрусалимі і лише 1042 року повернувся до Києва й одружився з Єлизаветою. Невдовзі по тому він вирушив на батьківщину, відвоював королівський трон і впродовж двадцяти років правив Норвегією, відзначаючись твердістю і жорстокістю.

Як розповідає саґа, під час втечі з Візантії, де він внаслідок придворних інтриґ потрапив до в'язниці, Гаральд, пливучи Чорним морем до Русі, склав кілька пісень, звернених до Єлизавети, «дочки конунґа Ярослава», руки якої він домагався. Наведемо кілька строф із пісні Гаральда у підрядковому перекладі:

«Ми зітнулися з трандами так, що вони мали чисельну перевагу. Сталася, звичайно, запекла й жорстока битва, коли ми стялися одне з одним. Ще юнак, я навіки втратив свого повелителя, теж юнака, який поліг у битві. Але дівчина з золотим перснем, яка живе на Русі, мене не кохає.

Я знаюсь на восьми мистецтвах: вмію кувати вірші, можу мчати на швидкому коні, часто плаваю, вмію бігати на легких лижах, метати спис і гребти веслом. Але дівчина з золотим перснем, яка живе на Русі, мене не кохає.

Ніхто, ні жінка, ні юнак не стануть заперечувати, що саме ми на світанку в південному місті змахнули мечами, метнули списи; там є багато доказів наших подвигів. Але дівчина з золотим перснем, яка живе на Русі, мене не кохає» (цит. за: 607, с. 126).

З того часу, як у добу преромантизму в Європі пробудився інтерес до «північної поезії», пісні Гаральда були перекладені кількома європейськими мовами. Значної популярності набули вони також у російській преромантичній літературі. З французького перекладу Малле навів їх у прозовому перекладі М. М. Карамзін у своїй «Історії держави Російської» (552, II, прим. 41). З'явилися також віршовані переклади І. Ф. Богдановича і М. О. Львова, зроблені також не з оригіналу; перекладом Львова скористався К. М. Батюшков для своєї «Пісні про Гаральда Сміливого», яка являє собою вільне наслідування норвезького короля-скальда. Що ж до пізнішої «Пісні про Гаральда і Ярославну» О. К. Толстого, то це цілком самостійний твір, романтично-сентиментальна балада про вірного рицаря-коханця, в якій уже нічого не лишилося ні від історичного Гаральда, ні від його скальдичної поезії.

Українською мовою цю пісню переклав Іван Франко під назвою «Пісня про дівчину з руської країни». Вперше цей переклад був опублікований у «Літературно-науковому віснику» (1907, кн. 2, с. 315-317) з приміткою перекладача, стислою біографічною довідкою про автора пісні і передрукований у 50-томному зібранні творів Франка (737, XII). Переклад зроблений Франком не з ориґіналу, а з німецького перекладу Р. Абіхта, наведеного як ілюстрація у його розвідці «Південноруська «Пісня про Ігоря» і її зв'язок з північногерманською поезією» (769). До речі, в коментарі до перекладу Франка в академічному 50-томному зібранні його творів подається перший рядок названого німецького перекладу «Am weiten Sizilier flog vorbei der Kiel», наведений Франком, і кваліфікується... як «перший рядок ориґіналу» (737, XII, с. 719).

Переклад Франка, хоч і зроблений з перекладу-посередника, за змістом набагато ближчий до ориґіналу, ніж названі вище вільні переклади й переспіви; в цьому можна пересвідчитись, зіставивши його хоча б з наведеним вище підрядником кількох строф скальда Гаральда. Ближчий він до ориґіналу і в деяких компонентах віршової форми, зокрема в строфіці, у відносній простоті образності, загалом не властивої поезії скальдів. Відсутня у Франка й тенденція до романтизації Гаральда, яка так виразно проявляється у вільних перекладах і переспівах часів преромантизму й романтизму.

У з'язку з цим слід зазначити, що Снорі Стурлусон у своїй сазі розповідає про цього, за пізнішими уявленнями, «романтичного героя» з тверезою і діловитою реалістичністю, турбуючись передусім про достовірність розповіді. Він малює Гаральда як людину мужню, відчайдушно сміливу, але разом з тим хитру й жорстоку, особливо ж небайдужу до воєнної здобичі. До речі, навіть скальди, більш схильні відтіняти «романтичну сторону» історії Гаральда, відзначають його жадібність до трофеїв. Наприклад, Торарін Скеґґісон каже, що цей «зразковий витязь набрав повні руки розпеченого червоного вугілля (тобто золота. — Д. Н.) землі грецької» (607, с. 116-117). А саґа з суворою й прямодушною правдивістю розповідає, що Гаральд відправив у Київ, а звідти на батьківщину «величезні багатства, рівні яким ледве чи можна побачити, бо він пограбував ті краї землі, що славились золотом і дорогоцінними речами» (там само, с. 117). Так здобував Гаральд право на одруження з дочкою великого князя Ярослава. Втім ці його «подвиги» не виходили за рамки тогочасних морально-етичних норм панівного класу, вони аж ніяк не вважалися чимось ганебним або навіть компрометуючим у феодальному середовищі.

В цілому «руські епізоди» історичних саг засновані на реальних фактах скандинавсько-руських взаємин і з різною мірою достовірності відбивають реальні події тогочасної історії Русі. Зовсім іншого змісту «руський відгомін» знаходимо в сагах леґендарно-романтичних, які переповідають —і відповідно перетлумачують — сюжети героїчного епосу германських народів. Серед них особливо цікава для нас «Тідрек-саґа», котра являє собою пізню скандинавську обробку (належить вона до першої половини XIII ст.) германських героїчних сказань про Дітриха Бернського.

Не вдаючись у докладний аналіз цієї саґи (див. 478; 554; 938), вкажемо на найбільш цікаві й характерні прояви «руського відгомону» в ній. Так, якщо в циклі німецьких епічних поем про Дітриха Бернського дія локалізується в Італії, а її топографічними центрами виступають Берн (Верона) і Рабен (Равенна), то в скандинавській «Тідрек-сазі» вона переноситься в Східну Європу і її центрами стають Константинополь та Гольмґард, столиця Русі. Як відомо, Гольмґардом скандинави називали Новгород, але в «Тідрек-сазі» під цією назвою фігурує столиця Русі, тобтомається на увазі вже Київ (такий перехід назв та імен —явище досить часте в скандинавських саґах і взагалі в епічній творчості середньовіччя). Відповідно одним з центральних героїв твору стає князь Володимир, що його «Тідрек-саґа», це прозове зведення германських епічних сказань про Дітриха Бернського, включає у складну генеалогічну систему своїх епічних героїв. Та найцікавіше те, що образ князя Володимира в «Тідрек-сазі» — це запозичення з давньоруських билин, один з яскравих проявів тогочасного міжнародного обміну фольклорними образами і мотивами. Свідченням билинного походження образу князя Володимира в «Тідрек-сазі» є також те, що поряд з ним виступає «страшний у битвах Іліас» (Ілля Муромець), перетворений на молодшого брата князя. Князь Володимир з даної саги —це монументальний образ сильного володаря, а Русь характеризується в ній як найбільша держава європейського сходу, у васальній залежності від якої перебувають сусідні правителі, зокрема й скандинавські конунґи.

Зрозуміла річ, на відміну від саґ, про які йшлося вище, «Тідрек-саґа» не має конкретної історичної основи й не відтворює конкретних подій в історії Русі й скандинавсько-руських взаємин. Вона цікава для нас по-іншому, насамперед тим, що в ній відбилося узагальнене сприймання й тлумачення Київської Русі на скандинавській Півночі, її, так би мовити, довільний узагальнений образ, не позбавлений, звичайно, й певної історичної основи, певної суми реальних понять і уявлень, трансформованих за законами середньовічної епічної творчості.

Конунґ Вольдемар і його брат Іліас — не єдиний приклад обміну образами й сюжетними мотивами в давньоруській і скандинавській народній творчості й літературі. Внаслідок постійних жвавих контактів між Київською Руссю і Скандинавією X-XI ст. цей обмін був досить значним і розмаїтим. Уже в минулому столітті російськими й українськими дослідниками фіксувалася наявність в давньоруському літописанні оповідань, сюжети яких перегукуються зі скандинавськими саґами, і ставилося питання про руські запозичення із скандинавських джерел. Але при цьому, слід сказати, не ставилося закономірне питання про зворотний зв'язок, про скандинавські запозичення з давньоруського фольклору. Переконливим свідченням таких запозичень є, зокрема, шведська балада «Про викрадення Соломонової дружини», де розповідається про те, як за відсутності Соломона «новгородський конунґ» викрав його дружину, красуню Сольфаґер, опоївши її «забидущим напоєм»; повернувшись додому, Соломон вирушив на пошуки дружини й відібрав її силою у «новгородського конунґа». Як показав О. М. Веселовський, не тільки сюжет цієї балади, а й окремі деталі збігаються з давньоруським сказанням про Василя Окуневича, яке, очевидно, й послужило джерелом для пізнішої за часом шведської балади (479).

Багато суперечок викликала ісландська «Саґа про Ода Стрела», сюжет якої збігається з оповіданням про Олега Віщого в «Повісті временних літ». У названій сазі йдеться про те, як чаклунка напророчила Одові Стрелу, що він прийме смерть від свого коня, і той негайно вбив свого бойового товариша і закопав його в землю. Однак пророкування віщунки збулося: повернувшись через багато років додому, Од Стрел помер від укусу змії, яка виповзла з черепа його коня. Збіжність сюжетів тут цілком очевидна, і питання полягає в тому, який із цих творів, ісландська сага чи давньоруське літописне оповідання, є першоджерелом, а який наслідуванням. О. І. Лященко у спеціальній студії доводив скандинавське походження цього леґендарного сюжету і на доказ цього навіть пробував найменування Олег Віщий вивести з ісландської мови (610). Протилежний погляд висловив інший дослідник, К. Тіандер, висуваючи як арґумент більшу сюжетну завершеність і цілісність літописного оповідання про Олега Віщого (716, с. 235-245). Розвідку на цю тему написав також І. Франко, схиляючись у ній до версії, що першоджерелом сюжету є давньоруське літописне оповідання (738).

Цікавий відгомін Київської Русі знаходимо і в німецьких епічних поемах XII-XIV ст., і у французькому епосі та рицарському романі. Так, русичі (Riuzen) згадуються, поряд з греками й «дикими печенігами», серед воїнства Етцеля у славнозвісній «Пісні про Нібелунґів», перлині німецького героїчного епосу; згадується тут і «Київська земля» ("Lant zu Kiewen"). Згадки про Русь зустрічаються і в сюжетно близькій до «Пісні про Нібелунґів» поемі «Сад троянд"; зокрема, в деяких редакціях цієї поеми серед уславлених витязів, які прибули до Вормса на влаштований Крімгільдоюрицарський турнір, виступають «Гартніт і Ґартунґ із Русі». Та найзначніший відгомін Київської Русі маємо в німецьких епічних поемах «ломбардського циклу», що виникли на основі давньогерманських сказань про Дітриха Бернського. І що найважливіше зазначити, в цих поемах теж знаходимо відгомони руського героїчного епосу (див. 554; 794; 855).

Так, у поемі «Ортніт», складеній у південній Німеччині в першій половиш XIII ст., активну роль відіграє Ілля з Русі (Ilias von Riuzen), дядько і найближчий помічник головного героя, ім'ям якого названа поема. У більш ранньому нижньонімецькому варіанті, про який можна судити за «Тідрек-саґою», героя звали Гартнід із Гольмґарда (тобто Новгорода), і дія поеми частково відбувалася на Русі (545, І, с. 122). У південнонімецькому «Ортніті» головний герой —уже ланґобардський король, володар Північної Італії; туди ж і на Близький Схід змістилася дія поеми, але дядько героя зберіг ім'я Іллі Руського і свої основні сюжетні функції (він допомагає Ортніту здобути жінку-красуню, дочку східного царя-язичника Махороля). Під час східного походу він надає Ортніту неоціненну допомогу, до нього переходить вирішальна роль у війні з «поганами». Невідомий автор «малює його богатирем, сміливим, наполегливим, могутнім. Він несе перед військом чорний стяг, на якому зображений золотий лев. У битвах він нестримний, могутньою рукою побиває він ворогів. Несамовито помщається він поганам за загибель своєї дружини. Увірвавшись у поганський храм, він хапає ідолів і розбиває їх об стіни. Коли ж християнське воїнство здобуває перемогу, він разом з карликом Альберіхом хрестить поганську царівну» (там само, с. 122-123).

З «Ортнітом» певною мірою пов'язана поема «Вольфдітрих», хоч вона й не належить до «ломбардського циклу» німецьких епічних поем, сходячи до меровінґського циклу сказань. Її головний герой Вольфдітрих — син константинопольського короля, і її дія віднесена до Греції. Але в пізніх варіантах цієї поеми дія одного з центральних епізодів відбувається на Русі, а серед персонажів зустрічаємо «маркграфиню Галицьку», котра стає хресною матір'ю головного героя, коли йому вдруге довелося хреститися після врятування з вовчої ями. Ці списки «Вольфдітриха» відносяться до XIII-XIV ст., коли Галицько-Волинське князівство стало добре знаним у Європі, і цим, очевидно, пояснюється поява «маркграфині Галицької» серед персонажів даної поеми.

Слід також сказати, що згадки про Русь і русичів часом з'являються в поезіях німецьких міннезінґерів XII-XIV ст. — Вальтера фон дер Фоґельвайде, Гартмана фон Ауе, Ульріха фон Ліхтенштайна, Освальда фон Волькенштайна та інших (855).

Відгомін Київської Русі і русичів звучить також у французькому героїчному епосі та рицарському романі XI-XIV ст. Слід сказати, що твори обох цих жанрів наповнені згадками про чужі країни й народи — реально існуючі, історичні, а то й леґендарні, вигадані. Серед них знаходимо чимало згадок про слов'янські країни й народи — про полабських слов'ян, про Чехію, Польщу, Болгарію та інші. Але цікаво, що найбільше згадок маємо саме про найвіддаленішу від Франції слов'янську країну — про Київську Русь, і це є цінним свідченням її високого авторитету і важливої ролі в тогочасній Європі.

За підрахунками Е. Ланґлуа, Русь згадується у 28 французьких chansons de geste, всього близько 70 разів, у тому числі кілька разів у різних списках уславленої «Пісні про Роланда» (864, с. 576-577). Невідомі автори епічних поем і рицарських романів говорили про Русь: «Roussie la large», «Roussie la grante» ("Русь широка», «Русь велика"), славили її військову силу і «великі товари» — «руські плащі», «добрі кольчуги», «найкраще руське золото», хутра, коней і т. д. Так, про руське хутро і коней йдеться в поемі «Доон де Майанс», про руські обладунки, срібло й золото — в поемі «Рено де Монтобан». Та найцікавіший у цьому плані роман «Бев де Ґастон», герой якого провадить бесіду з купцями, які побували на Русі. Як слушно зазначив П. Мортьє, посиленню руських відгомонів у французькому героїчному епосі та рицарському романі особливо сприяв шлюб Генріха І з Анною Ярославною, котра прибула у Францію зі своїм руським оточенням і до кінця життя не забувала рідної мови й культури (898, с. 103-104). Династичні зв'язки приводили й до того, що французи відвідували Русь, як, приміром, Бенжамен де Тудель, який приїздив до Києва сватати дочку Ярослава за Генріха І. В найзагальнішій формі французький епос відбивав становище в СхіднійЄвропі, зокрема натиск печенігів, про яких не без побоювання згадується і в «Пісні про Роланда"; печеніги взагалі викликали значне занепокоєння в Європі, і, як доводять деякі дослідники, саме проти них спочатку готувався перший хрестовий похід (див. 527, с. 98).

Як відомо, в тогочасній Європі Київська Русь мала високу військову репутацію, і вона відбилася у французькому епосі в образі богатиря велетенського зросту заввишки чотирнадцять футів, з розкішною гривою русявого волосся і лицем у бойових карбах (527, с. 113-114; 879, с. 86-87). Зокрема, такий образ руського богатиря змальовано в поемі «Saisnes». А в поемі «Thebes» говориться, що руський князь (dus de Roussie) може змагатися з найпотужнішими володарями. Цікаво також відзначити, що в «Пісні про Роланда» тіла полеглих Роланда, Олів'є і Тюрпена за наказом Карла Великого покривають «галицьким плащем», тобто парадним корзном, яким, за свідченням літопису, укривали полеглих руських князів і богатирів.

Як відомо, західні епічні поеми і частина саґ XI-XIV ст. були пізніми літературними обробками народних епічних мотивів і сказань більш раннього часу, обробками, які стихійно вбирали зміст тієї історичної епохи, коли вони створювалися невідомими авторами, в тому числі й відомості, реальні й леґендарні, про Київську Русь, які ширилися по континенту. І важливо підкреслити, що в цілому Русь сприймалася західними ерудитами й поетами не як туманно-фантастичний край чудес на зразок «Індії» середньовічних романів, а на реалістичний кшталт, як добре знана географічна реальність, як сильна держава з безпосереднім впливом на політичне життя Європи. Правда, в «руських епізодах» тогочасних західних поем і романів є виразний фантастичний елемент, але це вже явище, зумовлене передусім художньою природою цих середньовічних жанрів, котрі в такому ж плані відтворювали й власну національну дійсність. Природно, що фантастичний елемент посилювався у змалюванні віддаленої країни, але принципово важливим є те, що це змалювання ґрунтувалося, зрештою, на певних географічних та історичних знаннях, на реальних контактах Київської Русі й Західної Європи.

Як зазначалося, Київська Русь і Західна Європа належали до різних культурно-історичних спільностей, у їхніх літературах склалися різні художні системи. Але водночас у глибинній основі літературного розвитку середньовічної Європи діяли й спільні чинники, котрі зближували ці спільності, ці системи. Такими чинниками були: фольклор новоєвропейських народів - слов'янських, германських і романських, якому притаманна типологічна близькість; християнство; антична культурна та літературна спадщина. Фольклорові належала велика роль не тільки в розвитку середньовічних літератур, а й у тогочасних літературних спілкуваннях. Сучасна наука вказує на близькість народної епічної творчості Русі та всього слов'янського світу до народної епічної творчості Західної Європи, на спорідненість цих народнопоетичних структур. Завдяки цьому мотиви й образи руського епосу приходили в Західну Європу, а епічна поезія Русі зазнавала впливу скандинавських саг, німецького героїчного епосу тощо. За слушним узагальненням австрійського вченого-славіста Й. Матля, у сфері епічної поезії Європа раннього середньовіччя «від Іспанії до Русі і від Скандинавії до Балкан не була розрізнена, а являла собою єдність» (889, с. 34-35).

Спільною закономірністю літературного розвитку європейського Середньовіччя було й те, що як на Заході, так і на Сході важливу роль у ньому відігравала антична спадщина. Тут різниця полягала в тому, що Русі, тісно пов'язаній з Візантією, близький був її «грецький варіант», а Західній Європі — «латинський». За словами того ж Матля, «культурна верхівка київського суспільства, очевидно, була набагато краще ознайомлена з класичною грецькою культурою, ніж цього хотілося б деяким історикам. Можна було б вказати на безпосередній вплив Гомера на давньоруську літературу, зокрема на «Слово о полку Ігоревім», а з другого боку — на безпосередні латинські джерела давньоруської літератури. Давня Київська Русь, безперечно, перебувала в потоці всеєвропейського культурного життя» (там само, с. 56).

Під «деякими істориками» австрійський славіст має на увазі західних учених, які виводять давню Русь за межі європейського культурно-історичного реґіону, оголошуючи, зокрема, її культуру специфічним «євразійським утворенням». Спростовуючи ці твердження, радянські дослідники наголошували, за терміном Д. С. Лихачова, на «європеїзмі» давньоруської культури й літератури, що був «дуже високий вже при самому її зародженні» (600, с. 9). Це питання має принципове значення ще й тому, що йдеться про вихідний пункт і початковий етап багатовікового культурного й літературного спілкування Західної Європи і східноєвропейського світу.

Наведені вище факти, за всієї їхньої неповноти й вибірковості, з усією очевидністю засвідчують, що в XI-XIII ст. визначився й досить інтенсивно йшов процес економічного, політичного та культурного спілкування Київської Русі й Західної Європи і ширше — процес формування спільної європейської культури, яка відштовхувалася від спільної античної, греко-римської основи. Як зазначалося, на зорі нової (післяантичної) європейської культури склалися два її потужні вогнища — греко-слов'янське на Сході й латино-германське на Заході, розвиток яких відбувався на основі спільних глибинних закономірностей, що аж ніяк не виключало істотних регіональних і національних відмінностей у кожному із них. Важливо при цьому підкреслити, що куль і урні зв'язки Київської Русі й Західної Європи були зв'язками, сказати б, рівноправних і рівносильних партнерів, без визначальної переваги одного над одним. Як наголошував акад. В. Ф. Шишмарьов у доповіді «О. М. Веселовський і слов'янознавство», підготовленій для III Міжнародного з'їзду славістів у Белграді (не відбувся 1939 року в зв'язку із початком другої світової війни), цей видатний російський вчений довів своїми численними працями, що Візантія була найважливішим світовим вузлом літературних шляхів Середньовіччя, які тягнулися від неї і до східних, і до західних європейських народів; звідси випливало, що «східноєвропейські культури — слов'янські й молдо-волоська — сестри західноєвропейських культур, а не дочки їх», причому «більша близькість до світового культурного центру і до спільного джерела культурних впливів (тобто до Візантії) народів Східної Європи, ніж західноєвропейських народів, була, очевидно, головною причиною того, що культура Київської Русі [...] стояла в деяких відношеннях вище від окремих культур тогочасної Західної Європи» (689, с. 203-204).

Але історія Європи і європейської культури склалася так, що в XIII-XV ст. її східне, греко-слов'янське вогнище зазнало жорстокого руйнування татаро-монгольськими й турецькими ордами. Остання і найпотужніша хвиля міграції кочових народів Азії затопила Східну й Південно-Східну Європу і надовго вибила греко-слов'янський світ з орбіти й ритму загального європейського розвитку. Першою жертвою спустошливої навали стала в середині XIII ст. Русь, яка, розкриваючи свої великі потенційні можливості, перетворювалася на центр цивілізації всього європейського Сходу. «Татаро-монгольська навала, — писав Д. С. Лихачов, — не «завершила собою природний процес поступового занепаду», навпаки, вона зовнішньою силою, штучно, катастрофічно загальмувала інтенсивний розвиток давньоруської культури. Саме тому татаро-монгольська навала була сприйнята на Русі як космічна катастрофа, як вторгнення потойбічних сил, як щось небачене й незрозуміле» (599, с. 66).

В такому ж плані татаро-монгольська навала була сприйнята і в Західній Європі. Вісті про страшний розгром Русі та інших країн Східної Європи й Передньої Азії чорною хвилею котилися по континенту, всюди викликаючи містичний жах: удар був настільки несподіваний і масштабний, що вся Європа прийняла татар за надлюдську силу, за здійснення апокаліптичних пророцтв, а розгром Русі, Угорщини, Польщі був розцінений як початок «Страшного суду». Цими настроями пройнята «Велика Англійська хроніка» Матвія Паризького, де багато уваги приділено татаро-монгольській навалі (відповідні фрагменти з неї див. 64, с. 107-171), а також багато інших західних пам'яток того часу. «Це нелюдське і люте плем'я, — писав Матвій Паризький, — що не знає законів, варварське й невтримне, котре називається татарами, піддаючи безумній навалі й жахливому спустошенню північні землі християн, ввергло весь християнський світ у непомірний страх і трепет» (там само, с. 114). Маестро Руджеро ді Пілья, який на власні очі побачив татарську навалу в Угорщині, порівнював її з «кінцем світу» (932, с. 43). Коли татари, розгромивши Польщу, вийшли весною 1241 року на Одер, один з німців-сучасників записав: «Настав кінець Німеччині» ("Fines Theutonias attigerint» — там само, с. 31). «Усьому християнському світові загрожує знищення», — заявляв германський імператор Фрідріх II у своєму зверненні до монархів ЗахідноїЄвропи, де він закликав їх об'єднатися й дати відсіч татарам. Говорить він у цьому зверненні про трагічну долю Русі та її столиці Києва: «Від раптової навали й під натиском цього варварського народу, який звалюється, ніби гнів Божий і блискавка, впало найбільше місто цього королівства Клева (Київ. — Д. Н.), і все це уславлене королівство після того, як жителі його були знищені, було вщент зруйноване» (64, с. 117). Очевидно, звідси йде в німецькій мові слово Tatarenbericht (жахлива вість, страхіття), яке нині вживається іронічно, а раніше мало серйозний зміст.

У кількох тогочасних західних хроніках і найповніше —у згадуваній хроніці Матвія Паризького була зафіксована розповідь про татар і розгром Русі «руського архієпископа» Петра, який виступив на Ліонському соборі 1245 року. (Особистість «архієпископа Петра» досить загадкова, про неї в науковій літературі висловлювалися різні думки. В сучасній науці найбільш вірогідною вважається думка С. Томашівського, за якою архієпископ Петро — це ігумен монастиря Спаса на Берестові в Києві Петро Акерович, про якого згадують давньоруські літописи (723, с. 281; див. також 64, с. 181-184). Під враженням жахливих звісток із Русі на Заході тоді говорили, що від видовища страхіть, які там розігралися, міг би заплакати антихрист.

Із західних історико-літературних пам'яток, у яких відбито трагедію Русі, слід відзначити «Історію монголів» Д. Плано Карпіні. її автор, італійський ченець-францісканець, у 1245 році проїздив через Південну Русь, прямуючи за дорученням Ліонського собору в степи Монголії, до ставки великого хана. В Києві Плано Карпіні побував через п'ять років після його розгрому ханом Батиєм, і ось що він розповідає як очевидець: «Перемігши країну турків, вони (монголи. — Д. Н.) пішли проти Русії і вчинили жахливі вбивства в землі Русії, зруйнували міста та фортеці і повбивали людей, обложили Київ, який був столицею Русії, і після довгої облоги взяли його і вбили жителів цього міста; тому, коли ми їхали через цю землю, ми бачили незліченні голови й кістки мертвих людей, що лежали в полі; це місто було великим і дуже багатолюдним, а тепер воно зведене майже нанівець і ледве чи є тепер там двісті будинків, а людей тих вони тримають в найтяжчому рабстві» (51, с. 25).

Крім цього опису сплюндрованого Києва в книзі Плано Карпіні є ще ряд цікавих відомостей про долю Русі одразу після татаро-монгольської навали. Посилаючись на розповіді «руських кліриків при дворі» (тобто при ставці хана. — Д. Н.), повідомляє він про звірства татарських баскаків на Русі і про варварські вбивства руських князів у Орді. Йдеться в книзі й про переговори, які він за дорученням папи Інокентія IV вів з галицько-волинськими князями Васильком і Данилом; папська курія прагнула, скориставшись із тяжкого становища Галицько-Волинського князівства, домогтися його навернення до католицької церкви (див. 509; 661). Значний інтерес становлять також свідчення Плано Карпіні про часті наскоки литовців на зруйновану татарами й знекровлену Русь: «Ми постійно їхали (до Києва. — Д. Н.) у смертельній небезпеці через литовців, які таємно й часто, наскільки можуть, роблять наскоки на землю Русію, і особливо в тих місцях, які ми повинні були проїздити; оскільки ж більша частина людей Русії була перебита татарами або відведена в полон, то вони не можуть дати їм (татарам. — Д. Н.) належної відсічі» (51, с. 45). Просте й переконливе пояснення причин порівняно легкого завоювання литовцями руських князівств!

Опис Плано Карпіні справив гнітюче враження на Західну Європу, все ще охоплену страхом перед загадковими й грізними татарськими ордами. Він швидко поширився по всьому Заходу, з нього, за свідченням автора, знімали копії ще до того, як він побував у руках папи Інокентія IX і дістав його схвалення; пізніше твір Плано Карпіні багато разів виходив латинською і живими європейськими мовами. Для сучасників вміщений в ньому опис розгрому й руйнування Русі, за висловом французького літературознавця А. Мансюї, «прозвучав на Заході, немов Dies irae на похоронах цілого народу» (886, с. 4-5).

Спустошена й поневолена татарами, а далі захоплена Литвою й Польщею, Русь у XIII-XIV ст. зникла з системи європейських держав і поступово для Заходу ніби розчинилась у величезній Татарії. Зрозуміло, що пригасла вона і як одне з найзначніших вогнищ постантичної європейської культури, і в ближчі століття не могла відігравати значної ролі в її поступі. «Саме в цей злощасний період, — небезпідставно писав Герцен, — що продовжувався близько двохстоліть, Росія і дозволила Європі перегнати себе» (28, VII, с. 159). Точніше тут було б говорити не тільки про Росію, а й про весь східнослов'янський світ. Ще раніше Гердер, наголошуючи на величезній ролі слов'ян на зорі нової європейської цивілізації, зазначав, що пізніше відставання розвитку їхньої культури зумовлене надто тяжким поворотом їхної історії: розселені на східних рубежах Європи, вони прийняли на себе останній і найпотужніший удар кочових орд Азії і зазнали тяжкого руйнування і тривалого поневолення (27).

Необхідно брати до уваги й те, що в XIV-XV ст. зазнали розгрому й поневолення турками інші країни греко-слов'янської культурної спільності. В XIV ст. були завойовані Сербія та Болгарія, а Візантія переживала затяжну агонію, яка завершилася 1453 р. падінням Константинополя, з яким нерозривно пов'язаний кінець Середньовіччя. Сталося так, що на сході Європи він збігся з розгромом та поневоленням країн греко-слов'янської культурної спільності й руйнуванням їхньої культури.

Монголо-татарська навала і наступне «татарське іго» завдали тяжкого удару по розвиткові культурних і літературних зв'язків Західної Європи зі східнослов'янським світом. Ізоляція цього світу в Європі поглиблювалася віросповідальним розколом, поділом християнської церкви на католицьку й православну, що стався в середині XI ст. й посилювався в наступні віки. Слід тут сказати й про позицію католицької церкви на чолі з папським Римом, які виводили «східних схизматиків» за межі європейсько-християнського світу й підтримували експансію в їхні межі, розглядаючи її як засіб подолання схизми.

Однак необхідно внести істотні корективи в уявлення про культурні зв'язки «латинської Європи» і східнослов'янського світу в XIV-XVст., які панували в російській науці попереднього століття й були успадковані радянською наукою, в тому числі й українською. За цими уявленнями, названі зв'язки були нібито повністю обірвані монголо-татарською навалою і почали відновлюватися лише під кінець XV ст. Але ж не можна і в даному аспекті розглядати тогочасний східнослов'янський світ ("Русь") як цілість або ж приймати Московську державу за його повноправного репрезентанта. Насправді східнослов'янського світу як цілості в післямонгольський період не існувало; його південно-західні й західні землі, Україна й Білорусь, перебували в іншому становищі, ніж землі північно-східні, де складалася Московська (Російська) держава, і їхній розвиток відбувався в іншому напрямі. Якщо останні були надовго підкорені татарами й зазнавали «татарського іга», з яким остаточно було покінчено лише в останній третині XV ст., то українські й білоруські землі в другій половині XIII — на початку XIV ст. були приєднані до Великого князівства Литовського і фактично не знали згаданого «іга». На західноукраїнських землях існувало незалежне Галицько-Волинське князівство, яке зникло тільки в середині XIV ст. й було розподілене між Польським королівством і Великим князівством Литовським. В аспекті нашої тематики важливо зазначити, що обидва ці державні утворення належали до системи європейських держав і підтримували з ними різнобічні зв'язки, що відкривало й певні можливості для становлення та розвитку культурних відносин українських і білоруських земель з «латинською Європою».

Не входячи в докладне висвітлення цих відносин, належним чином ще не вивчених, вкажемо на окремі характерні їхні сторони і прояви. Так, із середини XIV ст. в містах Галичини, а згодом і інших українських земель, вводиться магдебурзьке право, тобто починається засвоєння західноєвропейської правової культури. Цікаво зазначити, що місту Саноку це право було дароване ще галицькими князями 1339 року, тобто ще до захоплення Галичини Польським королівством (663, ПІ, ч. 2, с. 108-109). У 1356 році його домігся Львів, далі — Перемишль, Дрогобич, Теребовля, Холм та інші міста Галичини, в XV ст. воно починає поширюватись в містах Волині, Поділля й інших українських земель, що входили до Великого князівства Литовського.

Слід вказати й на те, що XIV і перша половина XV ст. —час майже неподільного панування на Чорному морі генуезців і венеціанців, які тоді відігравали величезну роль у торгівлі між Заходом та Сходом, і таким чином українські землі опиняються в зоні активної торговельної діяльності італійських міст-республік (932, с. 285-288). Зі своїх колоній на північних берегах Чорного й Азовського морів (Кафа, Тана та інші) італійські купці прокладають торговельнішляхи і до Москви, і до Києва, Вільна та Львова, де в XV ст. з'являються їхні факторії; все це створювало ґрунт і для розвитку італійсько-українських культурних зв'язків.

У цьому ряду чинників слід згадати й поширення на українських землях латинської мови, яка була мовою міжнаціонального спілкування в католицьких країнах середньовічної Європи. Цей процес бере початок ще в Галицько-Волинському князівстві, яке підтримувало активні політичні зносини з сусідніми й близькими «латинськими країнами» — з Польщею, Угорщиною, Чехією, Німеччиною, з Тевтонським орденом, — і це породжувало необхідність знання латини, яка в католицькій Європі була не тільки мовою церкви й культури, а й мовою дипломатії (див. 663, ПІ, ч. 2; 827). Ще більшого поширення латинська мова набула в Галичині після її приєднання до Польського королівства, де латина в XIV-XV ст. залишалася і мовою писемності, і мовою адміністрації. Щодо Великого князівства Литовського, то тут у цей період домінуючою залишалася православно-руська культура, й істотного проникнення латинської мови, західних культурних впливів, принаймні на українських і білоруських землях, ще не