Генуезька конференція

В економічному плані Генуезька конференція з 10 квітня по 19 травня 1922 р., не дала нічого через неучасть США, які не хотіли розмовляти з Росією через франко-англійські незгоди, радянські претензії та радянсько-німецьке зближення.

її метою було поновити міжнародну торгівлю, причому Каннська конференція вже визначила щодо цього певну кількість принципів, таких, зокрема,як 1)визнання державних боргів, 2)повернення чужоземцям конфіскованої власності, 3)відмова від будь-якої пропаганди проти наявного устрою та 4)зобов'язання не вдаватися до агресії проти інших держав.

Пуанкаре спробував був звести Генуезьку конференцію до простого обговорення російського питання та проблеми репарацій. У лютому в Парижі відбувалася нарада кредиторів Росії під головуванням колишнього посла Нуланса. Ця нарада поставила вимогу перед союзними урядами домогтися визнання Росією всіх боргів і умов, сформульованих у Канні. А саме союзники домагались виплати 18 млрд. золотом, к компенсацію, натомість СРСР виставив вимогу Європі у 30 млрд. золота. Радянська Росія погодилася взяти участь у Генуезькій конференції з чисто комерційних міркувань. Радянська делегація на чолі з Чичеріним прибула 29 березня в Ригу, де обговорювала економічні питання з латвійськими, польськими й естонськими представниками. 1 квітня радянська делегація зробила зупинку в Берліні й мала зустріч з канцлером Віртом і міністром закордонних справ Ратенау. Було вирішено, що обидві делегації підтриму­ватимуть тісні контакти в Генуї.

16 квітня на конференції, що вже у перші дні своєї праці зайшла у глухий кут→Ратенау і Чичерін підписали цього дня у Рапалло договір, згідно з яким обидві країни взаємно відмовлялися від воєнних боргів, і від репарацій за воєнні збитки, домовлялися про нормалізацію дипломатичних відносин та збільшення взаємної торгівлі. Ще раніше, 19 квітня 1920 р. Німеччина і Радянська Росія уклали угоду в справі репатріації військовополонених, а 6 травня 1921 р. підписали торговельний договір.

Союзні держави реагували на укладення німецько–радянського договору постановою про усунення Німеччини від участі в працях політичної комісії, яка на Генуезькій конференції займалася “російським питанням”.

На конференції так і не вдалося досягти цілей, які ставили її організатори, і вона закінчилася безрезультатно. Велика Британія лютий 1924 р визнала Рад Союз., 28 жовтня цього визнала Франція, 20 січня 1925 р. укладено японсько–радянську угоду.

Гаазька конференція: 15 червня – 20 липня 1922 р. – присутні 26 країн, без Німеччини. Комісія зібралася в Гаазі 15 червня 1922 року й засідала без участі радянської делегації до 26 червня 1922. Засідання були секретними. Протягом одинадцяти днів комісія займалася відновленням єдиного фронту щодо питання про приватну власність іноземців.

На відміну від Генуезької конференції, країни представляли не повноважні представники чи керівники урядів, а головним чином представники ділових кіл, промислові та банківські магнати, в минулому власники націоналізованих російських підприємств і банків. Були створені «неросійська» і «російська» комісії. В останній було створено три підкомісії: перша — приватної власності, на чолі з Ллойд-Грімом (Велика Британія), друга — боргів, на чолі з Альфаном (Франція) і третя — кредитна, на чолі з бароном Авеццано (Італія).Радянська делегація на чолі з М. М. Литвиновим брала участь у засіданнях усіх підкомісій у повному складі.Перше спільне засідання відбулося 27 червня 1922. Основну роль грала підкомісія приватної власності.Радянська делегація 7 липня передала конференції список підприємств із колишньої власності іноземців, які радянський уряд міг би здати в оренду або концесію. Вона прагнула отримати кредит від союзних держав, скасування воєнних боргів ціною відмови від відшкодування втрат часів воєнної інтервенції. Дискусія зі спірних питань не привела до угоди. Коли деякі делегації виявили зацікавленість у радянських пропозиціях, було вирішено припинити роботу конференції.

У той же час конференція свідчила про бажання ряду країн установити з Радянською Росією економічні відносини. Участь Радянської Росії в цій конференції означала фактичне визнання її з боку західних держав.

13. Репараційне питання у міжнародних відносинах міжвоєнного часу.

Після підписання Версальського миру 28 червня 1919 р., на ряді конференцій розглядались питання про виплату Нім. репарацій союзникам.

7-16 липня 1920 р. – конфа у Спа, на якій було вирішено виплатити 52 % суми відрепарацій Фр, 22 % - ВБ, 10 % - Бельгії.

На конференції у Лондоні 21 лютого – 14 березня 1921 р – визначена сума репарацій – 132 млрд. марок із щорічним внеском 3, 5 млрд. марок.

Уряд на чолі із Ратенау підтримував ідею повної виплати репарацій. Найперше союзники, а особливо Франція призначаючи таку суму репарацій хотіли не лише відшкодування воєнних збитків завданих війною, а і «моральних», бо дана сума в тричі перевищувала реальну. Таким ж чином виплата репарацій мала б допомогти Франції та ВБ погасити зовнішній борг перед США, який сумарно становив бл. 8 млрд. доларів. Також сплативши репарації Німеччина вже б не змогла повернутись до колишньої економічної могутності та складати конкуренцію Франці та ВБ.

Та вже в 1923 р. Німеччина була неспроможною виплачувати репарації через відсутність коштів у бюджеті. Внаслідок цього 11 січня 1923 р. франко-бельгійські війська окупували Рур з метою гарантій виплати репарацій.

Саме це призвело до втручання в конфлікт ВБ та США з метою недопущення нової війни та бажанням витіснити Францію від вирішення репараційного питання та послабити її авторитет на міжнародній арені + відродити економіку Нім.

30 жовтня 1923 р. – ств. Експертну комісію на чолі із Ч. Дауесом для визначення платоспроможності Німеччини.

Серпень 1924 р. – на Лондонській конфі представлено «План Дауеса», який мав набути чинності 30 серпня 1924 р. і діяти до 1929 р. План складався із 3 частин, що містили висновки експертів, обґрунтування виплати боргу, економічний стан Німеччини та додатки. План передбачав: 1) Скорочення суми виплат; 2) Обмеження застосування Францією санкцій проти Нім.; 3) Надання кредиту Нім. у 200 млн. баксів, навзамін над контролем США с/г країни; 4) Покриття боргу відбувалось за рахунок 6% від доходів залізниць та важкої індустрії та введення нових податків.

По суті ПД мав на меті відродження Нім. економіки з іншого ж це було невигідно ВБ та США товари яких домінували на світових ринках. Тому ПД передбачав збут Німецьких товарів найперше в СРСР із метою розвитку Нім. економіки без шкоди їм та з метою поставити СРСР у залежність від німецьких товарів не давши йому стати індустріальною державою. По суті ПД так і не зміг вирішити актуальних проблем Нім. економіки, а лиш висунув на 1 місце ВБ та США на світовій арені.

1929 р. – розробка нового плану виплат, який дістає назву «План Юнга» та затверджується на конференції в Гаазі 1929 – 30 рр. План передбачав: 1) Зменшення суми від 132 до 113, 9 млрд. марок із виплатою по 2 млрд. марок щорічно; 2) Остаточна виплата мала відбутись до 1988 р.; 3) Скасовувалась тягота оплати з промислових об’єктів – на себе це брав уряд і залізниці; 4) Ліквідовувались всі види контролю над с/г і фінансами. 5) Вовидились війська союзників із Рейнської демілітаризованої зони.

Також заохочувалось іноземне фінансування промисловості Нім., що впринципі дало б можливість закріпитись іноземному капіталу на її території та згодом поставити країну під свій контроль.

20 червня 1931 р. – оголошення мораторію на виплати репарацій на рік, за ініціативи през. США Гувера.

Червень – липень 1932 р. – конференція в Лозанні взагалі скасовує репарації, як такі, зобов’язуючи Німеччину виплатити протягом 15 років 3 млрд. марок через облігації та 1 млрд. натурою. Про те дефакто Німеччина перестала платити репарації ще із початку мораторію Гувера. В свою чергу ВБ і ФР перестали виплачувати борги США.

ПД та ПЮ вкотре засвідчив неефективності репараційної політики як такої та неспроможність Європи контролювати ситуацію на континенті, що лиш підтвердило домінантне становище США в світовій політиці.