Пимоненко Микола Корнилович» (1862-1912), український художник-живописець

«Він був істинним українцем.
Не забудеться краєм за правдиві й милі,
Як Україна, картини»
Ілля Рєпін

	Пимоненко Микола Корнилович (ліворуч — картина художника «Гопак»)

Творчість відомого українського художника Миколи Корниловича Пимоненка посідає одне з провідних місць у побутовому живописі України кінця XIX-початку XX сторіччя. Більшість картин він присвятив відображенню життя сучасного йому села, в яких правдиво й поетично показав побут і звичаї українського селянства, створив яскраві образи людей із народу. Звертався митець і до міської тематики.
Микола Корнилович (Корнелійович) Пимоненко народився 9 травня 1862 року на Пріорці (околиця Києва) у незаможній сім'ї іконописного майстра. Його мистецька доля була визначена вже з дитячих років. Він розтирав фарби, ґрунтував дошки і мандрував із батьком селами Київщини, допомагаючи виконувати замовлення для маленьких церківок. Згодом навчався в іконописній школі при Києво-Печерській Лаврі.
Засновник Київської малювальної школи Микола Мурашко звернув увагу на талановитого підлітка і пообіцяв, що зробить із нього «не богомаза, а справжнього художника». А коли дізнався, що у Пимоненка немає змоги платити за навчання, прийняв його безкоштовно. Саме в стінах малювальної школи (1879-1881) юнак познайомився з Іллею Рєпіним і навіть отримав від видатного майстра своєрідне благословення. А сталося це, коли Рєпін дописав образ Христа, над яким працював художник-початківець Пимоненко.
Микола Пимоненко був одним з найобдарованіших учнів Київської малювальної школи. Навчання у нього йшло настільки успішно, що вже з другого року він починає допомагати педагогам — веде рисунок у молодшій групі як репетитор. У 1881 році молодий художник за порадою М. Мурашка склав при Київському учбовому окрузі іспити на звання вчителя малювання в нижчих загальноосвітніх учбових закладах. Малюнки й креслення, які він виконав на цьому іспиті, були надіслані до Петербурзької академії мистецтв, де їх розглянули і визнали Пимоненка достатньо підготовленим для присвоєння йому вищезгаданого звання.
У 1882 році Пимоненко вступив до Петербурзької академії мистецтв як вільнослухач. З академічними завданнями він справлявся легко — за один рік пройшов клас гіпсів, гіпсових фігур і був переведений у січні 1883 року до наступного класу. Йому добре вдавалися малюнки, етюди з натури, ескізи композицій, про що свідчили високі оцінки та медалі (дві малі срібні і одна велика срібна).
У 1883 році М. Пимоненко одружився з Олександрою Орловською, дочкою його друга і наставника, художника В. Д. Орловського (1842-1914). Молоде подружжя розмістилося у невеликому флігелі поруч з двоповерховим будинком Орловського, який той побудував, одержавши ділянку землі на вулиці Гоголівській, 28. Тут народжувалися і підростали їхні діти — доньки Раїса та Ольга, син Микола. Тут у затишній майстерні народжувалися і знамениті картини митця.
Але у 1884 році через хворобу легенів, що розвинулася у художника внаслідок матеріальних нестатків і перевтоми, а також через погані кліматичні умови Петербурга, він змушений був залишити Академію і повернутися до Києва. Викладачі, зокрема, Ілля Рєпін і Володимир Орловський, високо оцінюючи творчий рівень Пимоненка, дозволили йому надсилати свої полотна на виставки до Академії як екзаменаційні роботи. Таким чином, за сім років Пимоненко став дипломованим живописцем.
Повернувшись до Києва, він працює старшим викладачем у Київській малювальній школі М. Мурашка (1884-1906). Згодом організовує перше державне Художнє училище, де учнями Пимоненка були Г. Дяченко, С. Костенко, Ф. Красицький, О. Мурашко та ін. Також М. Пимоненка запрошують викладати графіку до нововідкритого Київського політехнічного інституту, де він працював до кінця свого життя (1900-1912).
Особливе місце в житті і творчості М. Пимоненка посідає село Малютянка під Києвом. Тут ще в юнацькі роки він допомагав батькові оформляти місцеву церкву, сюди ж повернувся підлікуватися цілющим повітрям після холодного Петербурга. У селі він милувався мальовничою природою і багато працював упродовж 1888-1911 рр. (художник узяв в оренду хату і прибудував до неї велику світлу майстерню). Малютянка, де художник проводив із родиною все літо, стала для нього невичерпним джерелом натхнення. Сільське життя підказувало теми, а колоритні мешканці ставали прообразами багатьох полотен.
У новій майстерні, під скляним дахом одна за одною народжуються картини різноманітної тематики: побутово-обрядового характеру — «Святочне ворожіння» (1888), «Ворожіння» (1893), «Весілля в Київській губернії» (1891); етнографічно точне відтворення українських народних звичаїв спостерігаємо у полотнах «Свати» (1892), «Сватання»; втіленням влучного національного гумору стали картини «Не жартуй» (1895), «До дому» (1894), «Надзюзюкався».

«Свати», 1892 р.

«Жнива», 1896 p.

З глибокою повагою та щирою любов'ю до трударя оспівував Пимоненко життя селянина: «Збирання сіна на Україні» (1907), «Орач» (1907), «Жнива» (1896), «Сінокіс», «Дівчина з граблями».
Найбуденніші сцени під його пензлем набували то зворушливого ліричного звучання («Побачення», «Суперниці», «Суперники» (1906), «Ідилія» (1908), «Біля криниці», «Ревнощі»), то забарвлювалися теплим гумором («На ярмарку», «П'яний сват»).

і
«Суперниці», 1909 р.

«На річці», 1897 p.

На картинах «Біля річки», «На річці» (1908), «Праля» зображено саме малютянські краєвиди.
Розповідав художник і про життя селянських дітей. Саме їм присвячено полотна «Останній промінь сонця» (1900), «Перед грозою» (1906), «Пастушки».
Малютянський період був для Пимоненка часом напруженої роботи. Серед мальовничих пагорбів, полів, лісів, біля річки або ставка він знаходив пейзаж, необхідний для розкриття характеру героїв. А героями його картин були здебільшого селяни, серед них і малютянці. Так на картині «Брід» (1901) ми бачимо восьмирічну дівчину — Фетісову Олександру Олексіївну, «Гуси, додому!» (1911) — Сиротинську Уляну Самійлівну, «Гопак» (1909) — Петраша Федота.

«Жниця», 1889 p.	«Святочне ворожіння», 1893 p.	«Гуси, додому!», 1902 p.

Старожили села, дивлячись на твори Пимоненка, упізнають своїх предків. Художник малював їхні портрети в маленьких альбомах, з якими ніколи не розлучався. А знаходив своїх героїв у сусідніх хатах, на гамірливих базарах, звідки часто приводив додому «живу» натуру — чи теля, чи овечку. Наряджав у святкове вбрання молодь і спостерігав за її веселощами, танцями, жартами. Можливо, прекрасна кароока селянка із загадковою посмішкою Джоконди на картині «Жниця» (1889), яка постає перед нами як певний символ краси народу, щедрості української землі — теж мешканка Малютянки.
У 1997 році в селі відкрили «Музей М. Пимоненка в с. Малютянка» (філія Боярського краєзнавчого музею), побудованого силами мешканців села.
Попри дуже значне педагогічне навантаження художник плідно працює, створюючи чудові полотна з українського сільського, а також київського міського життя. За відносно коротке (50 років) хворобливе життя ця працьовита людина встигла зробити так багато (близько 700 творів).
Першим успіхом молодого художника стала картина «Гопак» (1909), на якій зображена весела, темпераментна українська дівчина, яка завзято танцює. Картина з успіхом експонувалась у паризькому салоні Товариства французьких художників і була придбана музеєм Лувра. Полотно «Вихід з церкви в страсний четвер», представлене на виставці у Мюнхені, придбав один з музеїв цього міста.
Феноменальній популярності робіт митця багато в чому сприяла діяльність у Товаристві пересувних художніх виставок, членом якого його обирають у 1893 році. Картини художника об'їздили всю Росію.
Академік, член художніх товариств Парижа, Мюнхена, Берліна, Микола Пимоненко здобув визнання далеко за межами України. Його твори з великим успіхом експонувалися в європейських країнах.

«Брід», 1901 р.

«Великодня утреня», 1904 p.

26 березня 1912 р. Микола Пимоненко пішов з життя у розквіті творчих сил. Його поховано на Лук'янівському кладовищі м. Києва.
У своїх роботах майстер передавав не тільки щиру любов до рідної землі та українського народу, а й глибинне розуміння прекрасної народної душі.
М. Пимоненко зробив значний внесок у створення національного реалістичного мистецтва живопису, його творчість відбилася на культурному житті нашого міста і сприяла перетворенню Києва на значний художній центр.
Основними роботами художника є: «Жниця» (1889), «Весілля у Київській губернії» (1891), «Свати» (1892), «Святочне ворожіння» (1893), «Проводи рекрутів» (1893), «Жнива» (1896), «На річці» (1897), «Ярмарок» (1898), «Самосуд», «Жертва фанатизму» (1899), «З лісу» (1900), «Орач», «Брід» (1901), «Ревнощі» (1901), «Продавщиця полотна» (1902), «Гуси, додому» (1902), «Великодня утреня» (1904), «Біля річки» (1905), «Перед грозою» (1906), «Зустріч із земляком» (1908), «Суперниці» (1909), «Київська квіткарка» (1909), «Гопак» (1909) та інші.