Гайдамаки

Літературний рід: ліро-епос.

Жанр: поема (революційно-романтична, історико-героїчна, соціаль­на; перший український історичний роман у віршах).

Тема: боротьба українського народу проти польсько-шляхетського па­нування в Україні, змалювання широкої картини народного повстання 1768 р. під назвою Коліївщина на чолі з Максимом Залізняком та Іваном Ґонтою.

Головні ідеї твору: необхідність перегорнути трагічну сторінку істо­рії, по-сучасному оцінити минуле; заклик до єднання слов’янських наро­дів; усвідомлення того, що здобуття незалежності — ідеал історичного розвитку нації; осмислення можливостей вирішення конфліктів між на-родами-сусідами, історичного примирення народів; складність історич­ної долі українського народу, невідворотність його боротьби за визво­лення; «крила» особи в злитості її боротьби з боротьбою свого народу.

Композиція і сюжет твору: 2 вступи, 10 розділів, епілог; відсутність розв’язки.

Лірично-філософський вступ: роздуми над плинністю часу, вічними змінами в природі і в людському суспільстві («Все йде, все минає»); звернення до гайдамаків.

«Інтродукція»: характеристика політичного стану в суспільстві, розкриття причин повстання — експозиція першої сюжетної лінії (СЛ).

«Галайда»: знайомство з наймитом Яремою, його коханою дівчи­ною Оксаною — експозиція другої СЛ.

«Конфедерати»: напад конфедератів на жида Лейбу, вимагання в нього грошей; Лейба вказує на титаря у Вільшаній, який зберігає цер­ковні гроші, та його дочку Оксану — зав’язка.

«Титар»: зустріч Яреми з Оксаною в гаю; конфедерати закатували титаря, Оксану забрали із собою — розвиток подій.

«Свято в Чигирині»: туга поета за гетьманським ладом в Україні; гайдамаки зібралися в Чигирині перед повстанням освятити ножі; еле­менти драматичного твору (полілоги старшин, запорожця, кобзаря, гай­дамаків) — розвиток подій.

«Треті півні»: початок загальнонародного повстання («Гомоніла Україна,//довго гомоніла»); Ярема приєднується до гайдамаків — розви­ток подій.

«Червоний бенкет»: розгортання повстання («Задзвонили в усі дзвони //По всій Україні; закричали гайдамаки: «Гине шляхта, гине!»); Ярема дізнається про смерть титаря й полон Оксани, записується в гайдамаки, тужить за коханою — розвиток подій.

«Гупалівщина»: загальнонародний характер повстання; Ярема з гайдамаками мандрує повстанською Україною; зустріч із підлітком з Керелівки — розвиток подій.

Бенкет у Лисянці: Ґонта й Залізняк на чолі повстання; жорстока помста гайдамаків («Кари ляхам, кари!»); бенкет серед трупів; зустріч із Лейбою, який показує, де Оксана; Ярема рятує Оксану — розвиток подій.

«Лебедин»: Оксана перебуває в Лебедині під наглядом черниці; вінчання Яреми й Оксани — кульмінація другої СЛ.

«Ґонта в Умані»: продовження повстання («минає літо, //А Украї­на, знай, горить»)’, страшні наслідки руйнування; трагедія Ґонти — убивство синів — кульмінація першої СЛ.

Епілог: наслідки повстання; основне джерело написання поеми — народні перекази; долі керівників повстання — за народною версією.

Про твір: головним героєм поеми є повсталий народ (про це свід­чить і назва твору), який конкретизується в індивідуальних образах-персонажах Яреми, Ґонти, Залізняка, Волоха, кобзаря, запорожця та ін. Шевченко розвіяв міф багатьох істориків про гайдамаків як розбійни­ків, лиходіїв, які в жадобі крові втратили людські якості.

Для змалювання образів Залізняка й Ґонти Т. Шевченко використо­вував фольклорні джерела, зокрема перекази, пісні. Величним й одно­часно простим постає Максим Залізняк у народній пісні «Гей, літа орел», названий «орлом сизим», «отаманом», а гайдамаки — «орлята», «хлоп’ята», «сини його, діти». Залізняк — хоробрий, стійкий воїн, не­щадний до ворогів, відданий народові.

За народними джерелами письменник подає і смерть ватажків: неві­домо, як і де загинув Ґонта; а Залізняк «Умер неборака. // Нудьга його задавила //На чужому полі, //В чужу землю положила». Болить душа поета, що «Нема Ґонти; нема йому //Хреста, ні могили»; що нащадки не ставлять собі запитань: «Де Ґонти могила? Мученика праведного //Де похоронили?//Де Залізняк, душа щира, //Де одпочиває?»

Такими ж привабливими рисами змальовано в поемі й Івана Ґонту. Найповніше його характер розкривається в розділі «Ґонта в Умані». Він — один із керівників повстання. Це трагедійний образ ідеального ге-роя-патріота, який заради вірності присязі, ідеям повстання жертвує найдорожчим в ім’я свободи батьківщини. У сцені дітовбивства Т. Шев­ченко відходить від історичної правди, проте тут вражає художня прав­да — довершені психологічні сцени страждань героя, який має вибира­ти між вірністю присязі та життям власних дітей.

Наймит-попихач Ярема, якому гайдамаки дали прізвище Галайда, ставши повстанцем, борцем за справедливість, відчув, що в боротьбі за волю в нього «виросли крила, // Що неба дістане, коли полетить»: на­родне повстання розігнуло пригноблену людину. Вражає чистота й глибина його любові до Оксани. Поет особливо ліризував ті місця, де показано стосунки закоханих, використовуючи весь арсенал народно­поетичних засобів образотворення: сцена зустрічі в гаю на тлі прекрас­ної української природи, багатої на звуки й барви; лірична пісня Яреми «У гаю, гаю», з якої читач бачить ніжну, поетичну душу юнака; внут­рішні монологи хлопця про свою сирітську долю, проте освітлену обра­зом коханої; пестлива, експресивна лексика в устах молодих. Удалим композиційним прийомом є те, що найліричніший розділ «Титар» по­дано в обрамленні жорстоких знущань шляхтичів над народом, кату­вань Оксаниного батька титаря. Ця антитеза підсилює експресивне змалювання подій.

Кавказ

Літературний рід: ліро-епос.

Жанр: сатирична поема з елементами лірики та героїки. Іван Франко так писав про поему: «…це огниста інвектива проти темного царства…»

Тема: зображення загарбницької політики російського самодер­жавства, реакційної ролі церкви й прогнилої дворянської моралі.

Головні ідеї твору: заклик до об’єднання зусиль народів для бороть­би проти спільного ворога — російського царату (співчуття поневоле­ним, схвалення патріотичної, мужньої боротьби горців, утвердження безсмертя народу).

Літературознавці про твір. У символічному образі Прометея Т. Шевченко показав незламність, титанізм народів, а в образі неситого орла — царат, який «карає… що день Божий добрі ребра й серце розби­ває». Та народ безсмертний, тому царат «не вип’є живущої крові», «не скує душі живої». Як гімн нездоланності народів звучать натхненні сло­ва: «Не вмирає душа наша, не вмирає воля». Звертаючись до всіх народів, уярмлених царатом, Т. Шевченко закликає «Борітеся — поборете!», бо «за вас правда». Так забриніли в поемі виразні революційні мотиви.

Головна частина поеми — це монолог російського колонізатора, звернений до горця. Колонізатор облудно запевняє, що хліб і хату ніхто в черкеса не відбере, а його самого «не поведе… в кайданах». Загарбник обмовився, що він хотів би кинути горцеві його ж хліб, «як тій собаці». Колонізатор мріє про час, коли підкорені будуть платити податок навіть за сонце. Підступні завойовники закликають горців до «дружби» й обі­цяють, що ті від них «багато б дечого навчились!». У пориві захоплення собою загарбник вихваляється своєю культурою, християнськими чес­нотами, а насправді демонструє власне варварство. Він з гордістю по­вторює: «Усе добро… у нас!» Що ж, пригляньмося, яке то добро в росій­ських можновладців. Багатозначна фраза «од глибокої тюрми та до ви­сокого престола — усі ми в золоті і голі» свідчить, що в Росії два антаго­ністичні класи: один — у золоті, а інший — голий, у злиднях.

Що ще є в царату? «Сибір неісходима!» Цей епітет ще глибше під­креслює бездонність цієї незамкнутої тюрми…

Закінчує поему Т. Шевченко інтимним зверненням до загиблого дру­га (якому й присвятив поему), «доброго», «незабутнього» Якова де Баль-мена, який загинув не за рідну Україну, а «випив з московської чаші мос­ковську отруту», отже, його вбивця — царат, а не горці.

Сон

Літературний рід: ліро-епос.

Жанр: сатирична поема (політична сатира).

Провідний мотив: зображення справжньої суті російського імпер­ського режиму.

Головні ідеї: засудження самодержавства й кріпосництва в Росій­ській імперії, вірнопідданства й аморальності земляків-перевертнів.

Сюжет твору: політ ліричного героя над Україною (жахливі кар­тини закріпаченої України на тлі розкішної природи) — над Сибіром (каторжні роботи засланих декабристів) — ліричний герой у Петер­бурзі (палац самодержця, сцена «генерального мордобитія» (І. Фран-ко), роздуми біля пам’ятника Петру І, білі птахи як символ загиблих козаків).

Про твір: авторський підзаголовок твору — комедія — указує не стільки на його жанр, стільки на спосіб відображення дійсності в ньому.

У поемі «Сон» Т. Шевченко вдається до форми сну. Саме такий композиційний прийом (подорож уві сні) дав можливість авторові у відносно невеликому творі зобразити широку панораму життя в того­часній Росії. В основі композиції поеми чотири частини: вступ і три час­тини — зображення України, Сибіру й Петербурга.

Перші два рядки вступу звучать іронічно: «У всякого своя доля, І свій шлях широкий», але те, що це іронія, стає зрозуміло читачеві з наступних рядків:

Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком —
За край світа зазирає…
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину.

А ось останній рядок вступу звучить уже з відкритою ненавистю — саркастично: «Кров, як воду, точить!…»

Саме маскування й форма сну розширили можливості зобразити широку панораму Російської імперії. Фантастичний політ оповідача за совою переносить читача з України до Сибіру, а звідти до Петербурга. Здавна в нашому народі сову сприймають як віщого птаха, який накли­кає смерть, цей образ ніби навіює тривогу. Справді, пролітаючи над Україною, ліричний герой милується теплим пейзажем, який викликає в читача радість і естетичне задоволення, але ненадовго, адже чарівна природа різко контрастує з картинами життя простих людей: «Он глянь, — у тім раї, що ти покидаєш, // Латану свитину з каліки зніма­ють, бо нічим обуть//Княжат недорослих…»

Далі спостерігаємо вже не літній, а зимовий пейзаж, який не кон­трастує з описом життя народу, а, навпаки, підсилює його, будучи спів­звучним: на тлі холодної пустелі чути дзвін кайданів. У цьому звуково­му образі втілено тисячі людей, засланих у Сибір на каторжні роботи. Хто такий «цар волі», про якого урочисто говорить оповідач? Дослід­ник творчості Шевченка Ю. Івакін зазначає, що в образ «царя волі» вкладено щось більше, аніж може вмістити образ дворянина із Сенат­ської площі, це образ величезної узагальнювальної сили: а й справді, ві­домо, що декабристів не таврували розпеченим залізом, а Шевченків «цар волі штемпом увінчаний». Цей образ ототожнений із Христом, ро­зіп’ятим між двома розбійниками, у нього від тернового вінця рани, які нагадують сліди від припікання металом.

У третій частині поеми ліричний герой переноситься до Петербур­га — міста, збудованого на кістках козаків. Душі померлих на будівниц­тві столиці символізують білі птахи (білий птах — символ Нового Запо­віту, уособлення Святого Духа), а одна з пташок символізує Павла По­луботка, якого дуже поважав Т. Шевченко.

Різкому висміюванню піддає автор поеми свого землячка, якого зуст­рів перед царським палацом, цей дрібний чиновник-хабарник відцурав­ся рідної мови, так і не навчившись літературної російської. Тут суржик виступає засобом характеристики героя, глузування з нього: «Так як же ти//Й говорить не вмиєш//По-здєшнєму?»…

Для викриття звироднілості й зажерливості панівної верхівки Т. Шевченко використовує різні сатиричні засоби, а найбільше — сар­казм: він наділяє панів емоційно-оцінними епітетами «пикаті», «пуза­ті», порівнянням «мов кабани годовані», називає їх «блюдолизами». їх­ню суть розкриває гротескна картина, яку І. Франко назвав «генераль­ним мордобитієм». По суті, у цьому епізоді узагальнено державно-бю­рократичну машину імперії, її політичний устрій, у якому вирішальни є кулак. Саркастичними коментарями ліричний герой наділяє царицю, називаючи її «цяцею», він розчарований, бо раніше повірив її «віршома­зам», описує її зовнішність, удаючись до карикатури — сатиричного за­собу: «Мов опеньок засушений, Тонка, довгонога». З осудом ставиться оповідач до Петра І й Катерини II, які зруйнували Запорозьку Січ і за­провадили кріпацтво: «Це той первий, що розпинав // Нашу Україну, // А вторая доконала //Вдову сиротину».

Гротесковим є й кінцевий епізод поеми, у якому від безглуздого крику царя провалюється під землю його челядь, без якої він стає жалюгідним, без­силим і смішним, саме в цей момент розкривається примарна сила царизму.

Іван Франко назвав поему «Сон» «сміливим маніфестом слова про­ти темного царства», «першим у Росії сміливим і прямим ударом на гниль і неправду кріпацтва».

І мертвим, і живим, і ненарожденним…

Літературний рід: ліро-епос.

Жанр: послання.

Вид лірики: патріотична (громадянська).

Провідні мотиви: критика української еліти, яка зневажає український народ, і заклик до соціального примирення заради відродження нації.

Про твір: до жанру послання Т. Шевченко звернувся, щоб через пе­ресторогу й прохання пробудити в українців почуття національної гіднос­ті й честі. Отже, твір був написаний із наміром змінити підневільне стано­вище України. Саме послання «І мертвим, і живим, і ненарожденним…» стало тим Шевченковим твором, який найбільше цитують, адже багато рядків з нього стали афоризмами: «В своїй хаті своя й правда,//і сила, і воля», «Нема на світі України,// Немає другого Дніпра», «Одцурається брат брата //і дитини мати», «Якби ви вчились так, як треба, //Той мудрість би була своя», «І чужому научайтесь, //Й свого не играйтесь»…

Лицемірство панівної верхівки Т. Шевченко викриває із самого по­чатку твору — з епіграфа: «Коли хто говорить: люблю Бога, а брата сво­го ненавидить, — лжа оце». Ліричний герой послання тяжко переживає трагічну ситуацію покріпаченої України, свої емоції він не приховує: «Тілько я, мов окаянний, //1 день і ніч плачу».

Цікавим є образ автора в поемі-посланні, процитуємо з цього при­воду дослідника творчості Т. Шевченка В. Смілянську: «Цей образ не­однозначний: «автор» обертається до читача обличчям то юродивого — печальника за людей («Тілько я, мов окаянний,//1 день і ніч плачу //На розпуттях велелюдних»), то пророка («Схаменіться! Будьте люди, // Бо лихо вам буде»), то апостола-проповїдника («І чужому научайтесь»), загалом — поета-громадянина, патріота, чиє серце розтяла розколина, яка зруйнувала націю. Кожна з іпостасей автора творить емоційний оре­ол скорботи, прокляття, апокаліптичної погрози, іронії та сарказму, лю­бові й надії».

Композиційно поема поділяється на п’ять частин: епіграф; вступ, у якому ліричний герой закликає тогочасну інтелігенцію полюбити свій народ, не бути байдужою до долі України; у наступній частині ліричний герой критикує тогочасну українську еліту; далі йде узагальнення й проповідницький монолог автора; у кінці лунає заклик до інтелігенції повести народ праведним шляхом.

У згаданих вище афоризмах сконденсовано головні проблеми того­часної дійсності.

В своїй хаті й своя правда, і сила, і воля. Цими рядками автор кон­статує: український народ має всі підстави для формування незалеж­ної держави, адже він має свою мову, культуру, велику історію. Саме тому у творі засуджуються ті дворяни, які шукають передової культу­ри в чужих краях.

Нема на світі України, немає другого Дніпра. Свій рідний край треба любити всім серцем і помислами, адже батьківщина одна, як і Дніпро. Ці рядки й кілька наступних є інвективою — прийомом, що полягає в гостросатиричному викритті певних осіб чи соціальних явищ: «А ви претеся на чужину //Шукати доброго добра».

Одцурається брат брата //І дитини мати. У цьому афоризмі зву­чить страшне передбачення майбутніх діянь провідної верстви: «гірше ляха» розіпнуть Україну «свої діти». Свій полемічний запал ліричний герой спрямовує передусім на українську інтелігенцію, бо саме в її ру­ках майбутня доля України.

Якби ви вчились так, як треба,//То ймудрість би була своя. Це сло­ва з третьої частини поеми-послання, у якій автор звертається до укра­їнських інтелігентів-раціоналістів. У ній привертає увагу вислів «німець узловатий». Що означає характеристика «узловатий»? З цього приводу цікавими є спостереження В. Пахаренка: «Річ у тім, що раціоналізм — типова риса саме німецького національного характеру. Зрештою, відо­мий життєвий поштовх до створення цього символу: на початку 1840-х років молоді друзі Шевченка — київські студенти — захоплено читали німецьких філософів-атеїстів Фейєрбаха й Штрауса. Отже, — це без­душний холодний розум. «Куций», бо з відсіченою душею, короткий, обрубаний. «Узловатий» — такий, що заплутує вузлами, суть думки якого важко зрозуміти».

/ чужому научайтесь, й свого не цурайтесь. Цей крилатий вислів на­лаштовує передусім цінувати й знати своє, у той же час брати все найкра­ще від інших народів, але лише те, що не заперечує національних пріорите­тів. Отже, треба вчитися так, щоб «розкрились високі могили //Перед ваши­ми очима».

У кінці поеми-послання поет благає: «Обніміте ж, брати мої,// Найменшого брата», бо в основі української душі є любов до людини, заповідана Ісусом.


Понравилась статья? Добавь ее в закладку (CTRL+D) и не забудь поделиться с друзьями:  



double arrow
Сейчас читают про: