Батьківщина

- Народився я в селищі Узин на Київщині. Мій батько все своє життя пропрацював кочегаром на заводі, мати виховувала дітей. У родині, крім мене, було ще троє братів і дві сестри. Як усі тодішні діти, пас гусей, корів, коней, ходив на заробітки. Особливо доводилося багато працювати після війни.

Під Узином є великий аеродром, а тому ще змалку я мріяв стати льотчиком і обов'язково — винищувачем. До війни закінчив чотири класи школи — вчився завжди на «відмінно». Кожний похвальний лист ставав для мене святом, тому що мати мені купувала тоді банку згущеного молока — я те молоко намагався довго-довго смоктати через соломинку, розтягуючи задоволення.

Мені минало 11 років, коли наше селище захопили німці. Я тоді подумав, що моя мрія стати льотчиком не здійсниться. Але після визволення від німецьких загарбників я потоваришував із кількома льотчиками з летовища. Тоді я працював водовозом на пекарні, що забезпечувала хлібом військовий гарнізон. Не можу не згадати одного знайомого — Семеновича, так його називали. Саме він мені, малому, розповідав про літаки й небо.

Оскільки були складні часи, замість того, щоб вчитися, довелося йти працювати на цукровий завод у нічну зміну. Після півночі до восьмої години ранку працював, а о дев'ятій біг до школи. У такому ритмі я «протягнув» лише кілька місяців. Далі було Білоцерківське ремісниче училище за спеціальністю столяр-червонодеревник і паралельно - вечірня школа. Після закінчення училища нас, трьох хлопців, за розподілом із самої Москви направили аж у Магнітогорськ - учитися в технікумі трудових резервів. Спершу було дуже важко, адже вдома все вчили українською мовою.

Небо

- Уже тоді я багато займався спортом, з шести видів мав розряди. 1950 року потрапив у Магнітогорський аероклуб. Після закінчення військового училища мене направили служити до Карелії. Тоді ми з дружиною Мариною (відомою льотчицею-випробувачем) переїхали під Москву, бо їй треба було постійно літати. І ось раптом 1959 року мене викликали в дивізію, де змусили підписати папірець про те, що я нікому нічого не розповім, а потім запропонували пройти медкомісію - щоб потрапити до загону космонавтів. Це було для мене страшенною несподіванкою. Мені давали добу, аби подумати, але я сказав одразу: погоджуюся!

- Павле Романовичу, напевне, відбір «у космонавти» був вельми прискіпливим?

- Так, дуже високі вимоги ставилися до здоров'я кандидата. У мене з цим, хвалити Бога, було все гаразд. Тоді було відібрано дві з половиною тисячі льотчиків-винущувачів, а загалом перевіряли близько десяти тисяч осіб. Із них вибрали лише двадцять чоловік, яких і забрали до Москви…
Мене готували до першого польоту на рівні з Юрою Гагаріним. Правда, ми з Ніколаєвим знали, що ані я, ані він першими не полетимо. Піонером у космосі за тодішньою політикою мусив бути росіянин. Сергій Павлович Корольов сказав: «Першими полетять Гагарін і Титов, а ви, хлопці, уособлюватимете дружбу народів — українець і чуваш».

За три роки нас підготували до польоту фізично та теоретично, адже необхідно було навчити людину поводитися так, аби вона в космосі не була мавпою, а могла орієнтуватися в тих важких умовах. Доводилося багато справді вчитися, бо корабель є набором різноманітних складних систем.

— Напевно, в цей час вас надійно ізолювали від суспільства?

— Ні, лише до польоту Гагаріна ми були на казарменному становищі. Пізніше нам дозволяли відпочивати, гуляти, але обов'язково в супроводі лікарів.

Мені набагато складніше давалася підготовка не до першого, а до другого польоту. Це було 1974 року, з часу першого польоту минуло майже дванадцять років. Я ж було сказав, що поки всі хлопці з першого загону не злітають, у космос вдруге не полечу.

— Йдучи на борт космічного корабля, ви, напевно, мали природне почуття страху?

— Відповім так: якщо хтось колись скаже, що стрибати з парашутом, літати на літаку можна не боячись, — це буде брехнею. Людині притаманне почуття страху. Лише той, хто не сповна розуму, нічого не боїться. Нормальна людина обов'язково повинна остерігатися за своє життя. Інша справа, що ми кажемо: «боягуз» тільки про того, хто підкорився почуттю страху. Безстрашна людина — та, яка змогла свій переляк заховати далеко в п'яти, перемогти його. Швидше за все, космонавти належать саме до цієї категорії.

Уявіть: космічна ракета з установкою має п'ятдесят метрів, під людиною знаходиться двадцять мільйонів кінських сил, а ти сидиш на самісінькій верхівці всього цього! І все воно будь-якої миті може гепнути так, що навіть мокрого місця від тебе не залишиться. А в космосі навіть невеличкий метеорит призведе до катастрофи. Тут достатньо, щоб він важив бодай один грам. Нас рятує за таких умов лише закон збереження енергії. Хоча оскільки всі космонавти набиралися з лав льотчиків-винищувачів, ми звикли ходити по лезу, балансувати між життям і смертю, щохвилини ризикувати. Та Боже, навіть коли стрибаєш з парашутом, мусиш усвідомлювати, що своє життя доручаєш шматку ганчірки: розкриється чи ні?

— Ви віруюча людина?

— Так, я й охрещений. Перебування в космосі тільки збільшило мою віру в Бога. Там була така річ: ми мали змогу власними очима подивитися макрокосмос. Коли звідти дивишся на Землю, то вона видається маленькою цяточкою. Дивишся й усвідомлюєш - як далеко ти відірвався. Ось тут Місяць, планети, все обертається. Обертаєшся і ти. Зі мною зрозуміло — мене запустив сюди людський розум. А хто ж тоді створив і змусив обертатися всю цю систему? Хтось же це не лише зробив, але й керує ним! Спробуйте у великому місті на перехресті прибрати світлофор — миттю станеться катастрофа. Саме відчуття твоєї мізерності, дрібності й оточуючої величі дає настійливе переконання: щось є! Що це? Я не знаю. Одні називають його Богом, інші — центром світосотворіння, треті - небесним розумом. Головне, що існує вища за нас сила, незбагненно величніша.

— Як ви ставитесь до думки, що десь іще існує життя?

— Я цього не відкидаю. Нещодавно вчені з Нижнього Новгорода вже теоретично довели, що рівно під дев'яносто градусів від нашої Сонячної системи існує подібна система. Її назвали «СС-90». Вони також довели, чому ні ми їх не чуємо та не бачимо, ні вони нас. Хоча практично перевірити це ми не можемо. Сучасна наука навіть на Місяці та Венері передбачає можливість існування мікроорганізмів.

— Нині блукає багато версій стосовно загадкової смерті Юрія Гагаріна. Ви ж знали його безпосередньо. Щоб ви могли сказати про це?

— Існує трохи цинічний вислів: передчасна смерть — завжди випадковість. Стосовно того, що Гагарін розбився, то це справді факт. Нині багато пліток навколо цього назбиралося, мовляв, він був п'яний або ще щось — все це дурниці. Як на мене, щось трапилося з технікою, це призвело до тимчасової втрати свідомості обома льотчиками, Гагаріним і Серьогіним. Вони навіть не робили спроби катапультуватися, хоча знаходилися на висоті 4200 метрів... А ось спроба вивести літак до потрібного рівня була. Їм не вистачило всього 250 метрів. Ми, одинадцять чоловік, які були тоді на аеродромі, живі свідки цієї трагедії, бачили її на власні очі…»
Газета „Україна молода”, від 12 квітня 1997 р., № 68.»

2. ПЕРШИЙ КОСМІЧНИЙ УКРАЇНЕЦЬ (http://sd.net.ua/2009/10/09/pershijj_kosmchnijj_ukranec.html)
Автор - Юрій ДОРОШЕНКО.
Газета „Столиця”, 2001 р., № 17.

«Павла Поповича — першого українця, який побував у космосі, в Україні добре знають і шанують. Не одне покоління українських хлопчаків виросло на його прикладі. Слава нашого героя колись у сотні разів перевищувала популярність теперішніх кінозірок. Розгорнімо справжній і чи не єдиний україномовний бестселер, написаний за останнє півстоліття, книгу Всеволода Нестайка «Тореадори з Васюківки». Лише один, але показовий штрих із вуст героя художнього твору Павлуші Завгороднього: «Одвіз я кошики, збираюся назад їхати. І тут бачу — Книшиха. Торгує у ряду, де продають насіння, сушені трави та різні «спеції». На дашку рундука, за яким вона стоїть, пришпилено портрет космонавта Поповича... «Можна в чай! Можна в горілку! Можна сушить! Можна варить! Можна для дальньої дороги! Їда космонавтів!» — тицьнула відстовбурченим великим пальцем угору, на портрет Поповича».

Сьогодні ми можемо сказати, що у ті шістдесяті-сімдесяті роки спритна баба Книшиха вдало впроваджувала на своєму базарі принципи сучасного маркетингу, використовуючи образ народного улюбленця. Тоді українські діти лягали і вставали з «Тореадорами з Васюківки» під портретами Павла Поповича, попри те, що влада підтримувала та культивувала образ канонізованого першопрохідця Юрія Гагаріна. Навіть у цій нерівній конкуренції за симпатії земляків (виняток із правила, коли нема пророка у своїй вітчизні) Павло Романович перемагав. Справді, що ще може надихати юних романтиків, як не доля простого хлопця, який здійснив стрибок з маленького містечка Узина, що під Києвом, аж до космічних зірок? А для дорослих тут діяв ще й національний чинник: «Наш, українець, свого не цурається, часто приїжджає та й рідної мови в радянській столиці не забув».

***
Із записів у бортовому журналі, який вів під час польоту П.Р.Попович: «...33-й виток. Земля цікавиться здоров'ям і настроєм. Дорогі друзі! Спасибі за увагу. Почуваюся чудово. Коли приземлюся, розповім багато цікавого. Ваш «Беркут».
34-й виток. Відв'язався зовсім. Увійти у прив'язні ремені легше, аніж вийти.
35-й виток. Вночі при корабельному світлі нічого не видно ні на землі, ні в космосі. Навіть зорі зникають. А ось удень вони гаснуть. Парадокс? Нічого не вдієш — космос.
Пообідав. Апетит чудовий. Узяв навіть ДП. Роздратував Андріяна Ніколаєва воблою. Виявляється, у нього нема. Бідолаха аж стогне, так просить.
36-й виток. Контроль самопочуття. Пульс — 56. Випив води. Подібна до нашої, дніпровської.
Давав звірку часу.
Чогось почав чхати. Сам до себе сміюся: от чхнув би Тарас Бульба, то, мабуть, і корабель з орбіти зійшов би».

Павло Романович залишався українцем і в космосі. І вода в спеціальних балонах нагадувала дніпровську, і Тараса Бульбу згадував... Але Попович не був би самим собою, якби не продемонстрував на повні груди безкінечному космічному просторові своє національне «я». Зауважимо, що це відбувалося на космічному кораблі Радянського Союзу, а в цій країні тоді вже давно проголосили про формування єдиного радянського народу.

Він усе життя був і залишається невгамовним романтиком. Навіть у суто стандартних ситуаціях завжди вчиняв нестандартно, знаходячи можливість для вияву людських почуттів. Відома історія, коли відбулася в космосі зустріч між кораблем «Восток-3», пілотованим Андріяном Ніколаєвим, і «Восток-4» — Павлом Поповичем. Павло Романович почув у мікрофонах голос Ніколаєва: «Беркут», я — «Сокіл»... У відповідь, замість офіційного звертання Попович сказав просто: «Андрюшо, я чую тебе! Добре чую...» Ніколаєв, який славився винятковою дисциплінованістю аж розгубився: «Який я Андрюша? Я — «Сокіл»... На це українець Попович відрубав: «Та кинь ти, Андрюхо! Переможців не судять. Дивись, яка краса!»

***
Попович і українство

Павло Романович, живучи у білокам'яній, з Україною зв'язків не полишає. Він завжди почесний гість усіх конгресів і форумів українців. Сьогодні пригадує, як двадцять чотири роки тому був депутатом Верховної Ради України від Сквири, що на Київщині. Йому пропонували бути депутатом Верховної Ради СРСР від України (мовляв, менше клопоту, не так часто треба навідуватися в Київ), — не погодився. Нині пишається, що всі депутатські накази виконав. Навіть залізниця в Сквирі збудована саме за його сприяння.

Зараз Павло Попович очолює українську громаду Москви — він президент товариства «Славутич». Саме завдяки його особистим зв'язкам і стараннями українці отримали приміщення під свою організацію. Пан Павло не переоцінює той факт, що в Москві живе понад мільйон українців, на справи української громади він дивиться тверезо: «Я, приміром, виступав за відкриття в Москві українського театру. Але головна проблема в самих московських українцях. Наприклад, «Славутич» проводить якийсь захід, але попри його рекламування на нього приходять одиниці. Тут не можна порівнювати українців із західної діаспори з їхніми східними земляками — інше середовище».

Виявляється, справа навіть не в умовах, які створила чи ні Російська Федерація для національного розвитку українців, а в їхній пасивності й інертності. «Ось приїхав українець працювати у Московський Великий театр, співає та й співає собі і його життя земляків не обходить», — каже Павло Попович. Більшість українців навіть не хочуть признаватися, якого вони роду. Все це, як би хто що не казав, через продовження культивування в Росії імперських настроїв, особливо у ставленні до незалежної України…»

3. КАК МЫ НЕ СЛЕТАЛИ НА ЛУНУ. Автор С.Лесков. – М.: Панорама, 1991, с.9-10:

«… лишь в 1964 году впервые была официально поставлена задача высадки на Луну

... В ноябре 1966 года …комиссия под председательством М.В.Келдыша дала положительное заключение на эскизный проект по лунной экспедиции с использованием ракеты-носителя мощностью 95 тонн, что позволяло высадить на Луну одного космонавта, оставив второго … на окололунной орбите…

… в ЦПК была сформирована специальная группа, которая занималась по программе «Луна».

… состав групп, которые готовились по нереализованной программе «Луна» и по широкоизвестной программе «Союз», был примерно одинаков. В состав лунной группы входили уже имевшие опыт полётов А.Леонов, В.Быковский, П.Попович, а также известные в то время лишь специалистам О.Макаров, Н.Рукавишников, В.Севастьянов, П.Климук и так и не дождавшиеся свого звёздного часа военные лётчики А.Куклин и В.Волошин».