Етика вченого

Термін «етика» походить від давньогрецького, що дослівно озна­чає звичай, характер, образ думок та отримав визнання у працях Аристотеля. Латинським аналогом цього терміну є звичай, характер, поведінка.

Предметом етики є мораль та наука про неї, що змінювалася впродовж століть. Протягом античності етика залишалася вчен­ням про доброчинність, про такі якості людини, що виражають міру його влади над самим собою та вміння спілкуватися із іншими.

Етика розумілася і як вимогливість до себе. Так, римський
поет Фланк Квінт Горацій вважав, що перш ніж почати писати,
треба навчитися добре мислити. У Середньовіччі основний напрям етики змістився із суб’єктив­них проявів моральності на вивчення її об’єктивованих форм. Вона обґрунтовує критерії добра й зла, описує моральні закони, сис­тематизує їх у норми. Внутрішній світ людини розглядався в ос­новному під кутом зору дотримання моральних норм.

Етика нового часу визнає самоцінність особистості, що по­єднується із визнанням незалежності індивіда. Англійський астро­ном, механік, фізик та математик Ісаак Ньютон указував, що геній – це думка зосереджена у вірному напрямку. Пошуки Ново­го часу завершуються чітким виокремленням у межах філософсь­кого знання етики як науки, теорії моралі. Для визначення кола теоретичних та практичних проблем, що пов’язані із мораллю тої чи іншої професії, застосовується термін «професійна ети­ка». Етика не дає готових «рецептів» або «канонів поведінки» вченого, а ставить його перед вибором. Роль етики як науки по­лягає у тому, щоби навчити знанню професійної етики, розкри­ти моральні й ціннісні критерії наукової діяльності. Французь­кий письменник Анатоль Франс указував, що істинний вчений не може не бути скромним, оскільки чим більше він зробив, тим ясніше для себе бачить, як багато ще залишилося зробити.

Етика науки вивчає принципи, якими керується вчений у своїй пізнавальній діяльності, а також поведінці в науковому колек­тиві, його стосунках із суспільством в цілому. Щодо специфіки дисципліни, то етика наукового пізнання може представлятися для конкретних наук як метанаукова дисципліна. Як зазначав В.І.Вернадський, зріст наукового знання у XX ст. призвів до знищення меж між різними науками, тому вчені більше зосереджу­ють свою увагу на проблематиці, ніж на конкретній галузі знань. З’явилася велика кількість дисциплін інтегрального характеру, що поєднали у собі різні науки, підходи, методики тощо. У зв’язку із цим виникли проблеми соціально-етичні, морально-гуманістичні, роздуми над якими стали загальними в духовному розвитку люд­ства, гуманістичної культури загалом.

Особливий зміст гуманістичної проблематики полягає у її діа­логічності, що передбачає активність духовної діяльності людини, її відповідальність за винаходи, об’єктивна оцінка цих явищ. Наука сьогодні – це діяльність не лише окремих дослідників, але й цілих колективів, науково-дослідних лабораторій, інститутів, що вико­ристовують значні матеріальні та інтелектуальні ресурси, най­складнішу техніку, експериментальну базу. У будь-якій сфері знан­ня перед вченими постають складні завдання. Вирішуючи цілий спектр наукових проблем вони обирають найбільш перспектив­ний напрям у дослідженні. Саме у таких ситуаціях виникає мо­ральний аспект вибору, що, до деякої міри, контролює розвиток і самої науки. Учений постає перед дилемою, якому з наукових напрямів слід віддати перевагу, думку якого вченого узяти за провідну, із чим погодитися, а з чим посперечатися, які з наукових напрямів є перспективними, а які хибними. Це проблема мораль­ного вибору молодого вченого, без якої не існує етики науки.

Молодий вчений повинен усвідомлювати не лише власну зацікавленість в обраному напрямі свого дослідження, а й ефектив­ності вирішення обраної проблеми для науки. Це є закономірним, оскільки суспільство у визначальних сферах виробництва фінан­сує великі проекти і, врешті решт, робить свій остаточний вибір серед найбільш перспективних проектів. Тож проблема етики на­уки не є абстрактною, а глибоко закорінена у гуманістичну куль­туру суспільства, має певну динаміку, тенденції розвитку.

Сучасна наука є важливою сферою не лише матеріального, а, насамперед, духовного розвитку суспільства, культурно – творчого фактора виховання особистості. Наука XXI ст. усе більше уваги приділяє суб’єкту своєї діяльності –людині, співвідноситься із якостями та погребами самої людини, яка у єдності її соціальних та біологічних якостей стає об’єктом сфери пізнання. У зв’язку із цим виникає тенденція соціально-етичного урегулювання результатів на­уки на рівні самосвідомості вченого, його моральної відповідаль­ності. Ця тенденція пов’язана із внутрішніми змінами самої науки розумінням її ролі у системі гуманістичної культури суспільства.

Складний характер соціальних зв’язків та відносин сьогодення як ніколи накладає свій відбиток на проблеми, якими займається на­ука, визначає їх масштабність, адекватність процесам, що відбува­ються у суспільстві, вплив на природу та людину, їх взаємодію, спів­віднесеність із практичною діяльністю людства тощо. Це стосується усіх сфер наукової діяльності людини, і зокрема, сфери гуманітар­ної, де сенс існування людства визначається її ставленням до минуло­го – спадщини, у якій коріняться паростки майбутнього. Отже, для науки – як форми розвитку культури – характерним є не лише її зов­нішня обумовленість, а й внутрішня значимість, завдяки чому вона стає полем реалізації прагнень людини, її здібностей та устремлінь.

Великі вчені минулого прагнули від науки відповіді на питання про сенс життя, його місця у всесвіті тощо. Світоглядна функція сучасної науки визначається специфікою часу, його потребами, впливом на­уки на людину й суспільство, у якому актуалізуються ці питання.

Наукове знання – це завжди новий крок у непізнане. Наукова діяльність – це завжди діяльність цілеспрямована, усвідомлена, що набуває морально-етичного, ціннісного змісту. Тож наука виступає як пізнання людиною і самої людини, у чому сфокусовано усі тен­денції сучасної науки. Розглядаючи той чи інший феномен культури минулого, дослідник ставить перед собою завдання не лише з’ясува­ти той чи інший контекст проблематики, не лише дати характерис­тику тому чи іншому явищу, а й з’ясувати середовище, у якому цей процес відбувався, і саму особистість, яка творила це середовище Наука – це не лише сума знань, але й творчість. Відповідно до цього наука пов’язана із основними етичними категоріями, зокрема істина та гармонія. Наука хоча сама по собі не створює етичні цінності, але розкриваючи об’єктивну істину дає прин­ципи, які слугують людині для певних цілей.

Соціальна відповідальність вченого. Велика кількість учених вказує на соціальну відповідальність та етико-гуманістичну позицію науковця. Зв’язок між науковим знанням та етикою не лежить на поверхні, а носить більш глибо­кий характер. Вчений не знімає з себе відповідальності за те, яким чином функціонують у суспільстві ті чи інші знання.

Діяльність вченого не обмежується лише дослідженнями, а включає в себе і викладання, інформаційну роботу як пошук інформації, що необхідна для постановки дослідницького зав­дання, і редагування, і рецензування й інші види наукової діяль­ності. Вчений нерідко виступає у ролі консультанта або екс­перта при вирішенні тих чи інших проблем. Такий діапазон діяльності вченого є закономірний процес. Наука як діяльність направлена на пошук істини.

У зв’язку із цим постає питання, чи існують етичні стандарти, якими би міг користуватися вчений. Так, наприклад, етична спря­мованість науки повинна засуджувати поведінку вченого, якщо вона в угоду корисним цілям та інтересам й порушує «норми» дослід­ження.

Об’єктом відповідальності стають не лише результати науки на практиці, але й самі процеси дослідження, внутрішній світ науки, зокрема, тематика наукових досліджень, процес дослідження та його результати, характер висунутих проблем та проведених експериментів З іншого боку, це вже не просто наука, що розглядається у цілому, а окремі наукові дисципліни, проблемні області у науці, дослідницькі групи та окремі індивідуальності – вчені.

Етика науки не спроможна сама по собі дати вченим своєрід­ний компас, що дозволяв би дотримуватися лише вірних правил в океані невідомого. Тож етика науки не може виконувати ролі етич­ного кодексу у широкому розумінні, тому що сама залежить від багатьох чинників: моральних, конкретно-історичних, ціннісних тощо. Етика пізнання не може бути самодостатньою і тим більше вищої цінністю, мірою та гарантом тому, що сама об’єктивна істина, що досягається у ході наукового пізнання, має відносний і. водночас, конкретний характер. Наші уявлення про гуманне, добре чи зле мають завжди конкретно-історичний, змінний характер. Аристотель був правий, коли вважав сумління початком мудрості.

Наукова діяльність має великий вплив на мораль та етику в цілому, підкоряючись усебічному розвиткові людини. Резуль­татом наукової діяльності є нове, ще не відоме, унікальне. Як вид інтелектуальної діяльності, у якій превалює творче нача­ло, наукова діяльність майже не піддається характеристиці з точки зору матеріальних затрат. Часові межі наукової праці також майже не підлягають вимірюванню. Думка завжди працює над вирішенням тої чи іншої проблеми, навіть, коли вчений не знаходиться у кабінеті чи лабораторії, що вказує на творчий характер наукової діяльності.