Мовна норма. Види норм української літературної мови. Нормативність як основа професійної мовної культури

Літературна мова – це мова нормована, тобто така, яка має загальнообов”язкові, єдині норми (правила) у вимові, правописі, слововживанні, граматиці. Літературна мова – це унормована й опрацьована форма загальнонародної укр мови. Розрізняють норми лексичні (слововживання, закономірності лексичної сполучуваності), орфографічні (написання), орфоепічні (вимова), граматичні (вибір правильного закінчення, синтаксичної форми), стилістичні (доцільність використання мовновиражальних засобів у конкретному лексичному оточенні, відповідній ситуації спілкування). Літературні норми фіксуються в граматиках, словниках, довідниках.

Особливості усної форми української літературної мови

За сьогоднішньої економічної реорганізації всього суспільного життя виникає потреба перегляду усного ділового мовлення. Тут важливо звернути увагу не лише на лексичний вибір слів, їх компонування, а й наголос, інтонацію. Можна виділити кілька типів усного мовлення за сферами його застосування; спілкування на підприємстві, ділова розмова, засідання, публічний виступ (лекція, промова, бесіда).

Усне мовлення відрізняється від писемного такими чинниками:

— усному мовленню властива спонтанність;

— під час усного мовлення мало уваги приділяється формі вислову, особливо з орфоепії;

— для усного мовлення характерна поширена інформативність, насиченість різноплановнми фактами;

— важливим елементом усної мови є інтонація, від якої залежить зміст вислову. Саме ця ознака є однією з найсуттєвіших рис порівняно з писемною мовою, бо запитання, логічний наголос зосереджує більше інформації, ніж усе висловлене попередньо в писемній формі (доповіді, повідомлення тощо).

Усне мовлення допускає повтори, які використовуються з тією чи іншою метою.

На особливу увагу заслуговує особисте ділове усне мовлення в процесі виконання службових обов'язків, прийому відвідувачів, спілкування зі своїми колегами та колегами інших підприємств.

Усне мовлення кожної людини свідчить про рівень її освіченості, культури взагалі. Не випадково відомий ук­раїнський педагог В. Сухомлинський писав, що «мовна культура — це живодайний корінь культури розумової, високої, справжньої інтелектуальності. Щоб правильно розмовляти й писати, треба прагнути до удосконалення своїх знань, набутих раніше, треба любити українську мову й свою справу».