ІІ. Імперія має бути знищена

Українцям за багатотисячолітню історію своєї нації доволі часто доводилося протистояти численним ворогам і вести одночасно боротьбу на декілька фронтів. Не є винятком і сьогодення.

Другий антиукраїнській фронт – це Московська імперія, вона ж „Росія”, вона ж „РФ”.

Московія не може повноцінно існувати без того, щоб не мати в своєму імперському силовому полі України та українців. Для неї життєво важливо зробити так, щоб наша земля і люди надалі були під їх повним контролем, бо інакше Кремль ніколи не зможе відродити свою „велич” та стати конкурентом США і Китаю.

Будь-яка імперія, що не проводить експансіоністської політики, не розширює свою територію та духовний простір, припиняє розвиток, деградує, зменшується, втрачає сили, занепадає і розвалюється на національні держави або міні-імперії, які теж, у свою чергу, за деякий час зникають.

Така ж доля чекає й імперію Московську. За останні 350 років вона переживала різні етапи свого розвитку. Але завжди імперія була імперією тільки тоді, коли в її складі перебувала Україна. Відрив Росії від Києва – це обрив життєдайних комунікацій, які завжди забезпечували Москву історичними державотворчими міфами (точніше, брутальною псевдоісторичною брехнею); людським ресурсом, здатним вирішувати духовні (церковні), інтелектуальні, політичні, військові, культурні, економічні завдання для імперії; матеріальними благами, створеними на нашій землі. Ліквідація таких зв’язків з Україною завжди мала наслідком втрату панівного становища Росії в тих регіонах, де вона до того почувала себе абсолютно вільно.

Усвідомлюючи це, сучасні кремлівські царики, Путін і Мєдвєдєв, йдуть стопами своїх попередників: Пєтра І, Єкатєріни ІІ, Лєніна і Сталіна – вони насамперед намагаються вирішити українське питання як найважливіше. І для цього використовують будь-які методи і засоби, адже чудово знають, що на війні не існує жодних обмежень.

Головними напрямами ударів імперських сил проти України є духовний, культурний, економічний, інформаційний, військовий тощо.

У духовній площині найрезультативнішою зброєю масового ураження є „Русская православная церковь” – РПЦ. Століттями вона йшла в авангарді імперських полків на завоювання українських земель. З того часу, як Константинополь за тридцять юдиних срібняків продав Київську митрополію Москві, ерпецешні попи тільки те й роблять, що переконують нас, українців, у неіснуванні українського народу, у тому, що московський цар (або генсек, або президент) є „Богом посланий нам керівник” і таке інше.

Ми пам’ятаємо з історії, скільки зла принесли кремлівські прислужники у рясах, переконуючи Богдана Хмельницького підписати заздалегідь програшний Переяславський військово-політичний договір з „єдиновірним православним царем”; як вони ж намовляли козацьку старшину виступити проти національно-визвольного повстання гетьмана Івана Мазепи; як холуї-„чорноризці” „братали” „лицарів святої помсти” (В.Іванишин) гайдамаків з російськими офіцерами, які по-зрадницьки схопили і стратили провідників Коліївщини; врешті, як, виконуючи волю своїх господарів, московський поп на славетній Запорізькій Січі єлейно закликав не чинити опору „російським єдиновірним воїнам” і здав без бою цей орденський оплот волі козацького народу.

Та й пізніше, в добу УНР і ЗУНР, під час Другої світової війни і після неї Московська церква в Україні відігравала роль духовного сатрапа, який мав упокорити вільнолюбний християнський дух українців.

Навіть науковий атеїст Сталін зрозумів користь, що йшла від Московського патріархату для справи утвердження „пролетарської революції” в світі. Саме з його наказу витягнули з-під поли нового московського патріарха Алєксія І та запустили механізм „відродження русского імперського християнства”. При тому спробували і Українську Греко-Католицьку Церкву знищити. Але сил проти Божої інституції не стало – безсилий диявол проти Бога.

Ось і зараз чекістські вилупки, що з кремлівських стін хижим оком зиркають на українські гори і доли, максимально активізували РПЦ та її передовий загін, так звану УПЦ МП, для духовно-імперського впливу на „канонічну територію Малої Русі”. Останній приїзд новопризначеного Путіним патріарха Кіріла тому підтвердження.

Стиль поведінки, слова, інтонації та наголоси, до речі дуже схожі з путінськими, жести – все мало показати „хохлам нерозумним” їх місце в історичному процесі. Звісно ж, у складі „єдіного і нєдєлімого” московського православного простору. При цьому розрахунок у цій політико-релігійній акції робився не тільки і не стільки на мирян, а саме на певні самостійницькі групи у середовищі кліру „української православної церкви московського патріархату”. Візит не залишив жодних сумнівів у тому, що шлях УПЦ МП до автокефалії Москвою на деякий час перекрито. А отже, ті єпископи та священики, що стояли на автономних позиціях, мають вибирати – пожертвувати московською „канонічністю”, відкинути імперський і, підтримавши національно-державницький шлях українського народу, наблизитись до Бога, чи далі плазувати перед закордонними ґаздами, обслуговуючи інтереси московської кгбешної влади тут в Україні.

Натомість, про їхній вибір сьогодні неважко здогадатися: доки в державі Україна панує режим внутрішньої окупації, доти не буде створено потужного силового поля, здатного притягувати до себе український православний люд та творити єдину Христову Церкву. Москва знає про це і тому буде максимально і надалі використовувати відцентрові тенденції в українському християнстві. Чи надовго їм це вдасться? – залежить не від них, а від нас.

Не можна не звернути увагу і на певну тактичну модернізацію РПЦ. Будучи вмілим бізнесменом, мільярдер Кіріл розуміє, що впоратися з відповідальними завданнями, які на нього поклав Путін, можна лише у тому випадку, коли розрухати закостенілу московську церкву, яка, за визначенням геніального Тараса Шевченко, „смердить поганським капищем”.

Московська церква почала використовувати різні нові підходи до формування свого впливу на свідомість і підсвідомість людей. РПЦ почала брати під патронат різні неформальні рухи. Найкумедніший приклад подібної діяльності – це їх „місіонерство” в середовищі „байкерів”.

Останнє збіговисько імперських „байкерів” у липні 2009 року під Севастополем проходив під опікою та гаслами „русской православной церкві”. Не все пройшло вдало, бо дехто з російських „байкерів” зіпсував телевізійну картинку: перебуваючи у православному екстазі, возив голих дівок на мотоциклах. А загалом успіх був: понапивавшись доброї української горілки, російські „байкери” під імперськими триколорами та православними коругвами, у паузах між матюччям, славили Путіна, Мєдвєдєва, патріарха Кіріла і якусь „мать” – пропагандивного ефекту було досягнуто.

Не виключено, що доволі скоро для модернізації своєї церкви патріарх Кіріл звернеться за підтримкою до ліги сексуальних меншин. Поживемо – побачимо…

Культура.

На протиповітряних видах озброєння в українських збройних силах до сьогоднішнього дня не перекодовані системи розпізнавання „Свій-Чужий” – існують ще старі, радянські взірці. Так само виглядають справи і в не менш важливій сфері – культурній. Русифікація українського культурного простору – невід’ємна частина імперського панування Росії над душами українців.

Тут Кремль просто робить дива. Він використовує будь-які можливості для закидання у наші українські культурні тили свого численного десанту.

Література в Росії служить своєрідним підвидом „бактеріологічної” зброї. У нас вона активно розповсюджується у вигляді різних книжок. Наприклад, сучасне примітивне чтиво в основному двох напрямків. Перший – „бойовики”, що возвеличують російську зброю і бойовий дух імперії та творять образи ворогів з грузинів, чеченців, „ліц кавказької національності”, прибалтів, європейців, американців і, звичайно ж, українців. Причому за останні роки увага їх військових „письменників” саме до України та українців збільшується ледь не в геометричній прогресії. Росія готує своїх підданих до того, що скоро російські танки приїдуть „захищати права російськомовних співвітчизників від бандерівського гніту” та „примушувати Україну до миру”. Дещо їм у цій площині вдається – особливо це видно в Криму.

Другий – сопливі повісті та романи, де розповідається про всілякі російські любовні історії. Після їх прочитання складається враження, що в них автори намагаються викликати співпереживання українських жінок з російськими, і таким чином звести зруйновані „ненависними націоналістами” мости „дружби” між народами.

Також не можна не звернути увагу на зростаючий потік в Україну книжкової імперської класики. Чужокультурна класика є корисною лише тоді, коли вступає в критичний діалог із сформованою на національній традиції класикою вітчизняною. А що в нас із цим? Твори Пушкіна, Толстого, Чехова та інших безальтернативно обтяжують полиці книжкових магазинів по всій Україні, а особливо у тих регіонах, де московська „п’ята колона” є більш потужною. Літературна класика будує основи людського світосприйняття, і, на гадку Москви, українці мають сприймати світ саме з точки зору імперії, а не своєї незалежної держави.

Маса псевдоісторичних російських книжок дивляться з книжкових полиць своїми історико-героїчними обкладинками і промовляють: „вчіть, брати-малороси, нашу спільну історію. А то якщо не ми, то й не будете знати, що вас не існує…”. І багато хто вчить це „вчення” і розносить далі, заражаючи інших небезпечним імперським вірусом.

Російських книг в Україні з кожним роком стає все більше. Російська література служить російській імперії – це закономірно. А владний режим України, зі зрозумілих причин, не протиставляється літературній експансії – йому не до того: хто ж красти буде? Але кожна дія, врешті-решт, викликає протидію. Так буде і у нас…

Міжнародний терорист В.Лєнін ставив кіно на перше місце у пропаганді своїх комуно-сатанинських ідей. Вірні кремлівські нащадки „вождя світового пролетаріату” продовжують його справу – максимально використовують художнє і документальне кіно для імперської експансії та розширення свого „культурного” простору. Звичайно ж, не минула „чаша сія” і Україну. Наша держава стала певним полігоном для випробування кіно-зброї відвічного ворога. Кожного дня в кінотеатрах демонструються фільми про героїчних русскіх солдат, які проливають кров, захищаючи „хороших людей” у різних точках світу, в тому числі й в Україні. Кожну годину по різних каналах телебачення крутять серіали про „мєнтів”, фсбешників, грушників та інших „борців з тероризмом”. Українки тепер плачуть не над важкою долею мексиканських чи бразильських жінок, а над нестерпними душевними муками своїх колишніх співвітчизниць по Радянському Союзу.

Російські кров і соплі з екранів телевізорів заливають українські оселі. Росія панує в кінопросторі України і нав’язує українцям свій псевдокультурний кінопродукт. Української ж культурної кіно-альтернативи не існує і у найближчий час існувати не буде – доти, доки у нас панує режим внутрішньої окупації (яскравий приклад – „Тарас Бульба” в московській інтерпретації, влучно перейменований дотепним українським глядачем на „Тарас Картошка”).

„Нам пєсня строіть і жить памагаєт” – ці слова відомої брехливої радянської пісні сьогодні Росія може перефразувати: російська пісня допомагає Кремлю збивати докупи колишні свої колонії. Використовуючи проти співочої української нації свої дешеві „попсові” та „шансонові” скигління, пропагуючи содомітську „культуру” Моісеєвих, Пенкіних та їм подібних, Росія тим самим викликає у старшого покоління ностальгію за втраченою молодістю, а у молодого вбиває інстинкт національного самозбереження, нейтралізує той, згаданий вже код „Свій-Чужий”, примітивізує та люмпенізує українську молодь. До того ж, завдяки масовому напливу російської музики в Україну, все важче пробитися через непрохідні псевдокультурні імперські хащі якісному і справді висококультурному українському музичному продукту.

Масована атака російської „попси” боляче ранить і українські популярні співи, перетворює їх на малоцінні римовані набори слів під непрофесійний музичний супровід. А додайте сюди всі ці неукраїнські „Фабрики зірок”, антинаціональні псевдофестивалі, „пошук пісенних талантів” для російського агітпропу… Битву у цій сфері поки що виграє Імперія: недарма ж переможеці та найпопулярніші артисти Росії – вихідці з України, які працюють на розвиток імперії.

Агов! Українські музиканти, композитори, поети, продюсери! Не набридло відсиджуватись у тилу? Чи не пора дати москалям, і не лише, вирішальний пісенний бій?!

Економіка України у свій час була інтегрована в економіку Радянського Союзу. Процес розриву цих зв’язків, в певному сенсі, став катастрофічним для держави Україна. Але набагато більшої шкоди нашій економіці завдали нувориші, які штучно доводили переважну більшість українських підприємств до банкрутства, а потім „прихватизовували” їх за безцінь. І при цьому проливали ріки крові – згадаймо буремні дев’яності. Так і з’явилися у нас „українські” олігархи.

Не могли оминути своєю увагою український економічний потенціал і наші північні сусіди. Як тільки вони за допомогою мільярдних закордонних пожертв (американських та європейських) стабілізували ситуацію у себе, відразу ж розпочали планомірний наступ з метою взяти під контроль всі стратегічно-важливі підприємства та цілі галузі українського народного господарства. Найбільших успіхів їм вдалось досягнути в енергетичній сфері (більшість нафтопереробних заводів належить Москві), також все більше ворог опановує мобільний зв'язок та інформаційні ресурси України, важливою для себе він вважає й важку промисловість (чого вартує тільки Миколаївський суднобудівний завод!), хижим оком Москва поглядає й на газотранспортну систему, роблячи все для того, щоб довести до банкрутства НАК „Нафтогаз” і примусити українців передати під контроль Кремля цей стратегічний транзитний ресурс.

Кожного дня, кожної години Україна здає супротивнику свої економічні форпости. І все це відбувається за мовчазної згоди режиму внутрішньої окупації, під „соусом” необхідності закордонних інвестицій та „збільшення робочих місць” для українців.

Проросійська ж частина влади в Україні ще й створює умови максимального сприяння цьому процесу в обмін на певні привілеї для себе у торгово-економічних стосунках метрополії та колишньої колонії.

Необхідно врахувати, що ті державницькі сили, які також представлені у режимі внутрішньої окупації і зорієнтовані на Захід, протидіють економічній експансії Росії на українському просторі, але при цьому сприяють економічній інтервенції в Україну інших держав. Та що ближче до виборів 2010 року, то менше гарантій того, що після них не відбудеться повної окупації економіки України.

Зазначимо, що, як показала історія, ефективного керування економікою московськими управляючими не може бути в принципі, а тому, з одного боку – це удар по існуючій незалежності, з іншого – ослаблення важелів економічного і, як наслідок, інформаційного впливу місцевого „олігархату”, а, отже – один зі шляхів революціонізації українського народу. І найголовніше: як воно буде – обирати нам, українцям. І нікому іншому!

Використовуючи всі згадані „цивілізовані” важелі впливу на Україну, Москва ніколи не відмовлялася і добровільно не відмовиться від військової сили. Чотирнадцятирічна війна на Північному Кавказі, російсько-грузинський конфлікт, постійні провокації окупаційного Чорноморського флоту на Кримському півострові нашої держави є незаперечним підтвердженням цього.

Реформа збройних сил „російської федерації”, що проводиться Кремлем з великим поспіхом, перетворює залишки радянської військової системи на більш мобільну та ефективну, наступальну армію і флот. Цей процес об’єктивно пригальмувала світова фінансово-економічна криза та радикальне падіння цін на енергоносії, але, незважаючи на це, зі скрипом-рипом, Росія суне вперед. Не враховувати цього і сподіватися на те, що „ми їх шапками закидаємо”, не можна. Недооцінка сили ймовірного супротивника – це злочин і зрада, що призводить до поразки!

Різні військові експерти, порівнюючи існуючі потенціали збройних сил Росії та України та їх розвиток, прогнозують можливий військовий конфлікт між нами за два-три роки.

При розгляді можливого широкомасштабного або локального збройного російсько-українського конфлікту необхідно врахувати декілька важливих чинників:

• Москва основні свої боєздатні військові сили тримає на стратегічних напрямах „Україна” та „Кавказ”, які при необхідності може бути швидко зосереджено на нашому напрямку.

• Ми маємо в тилу імперський Чорноморський флот, сил якого достатньо для нейтралізації військово-морського флоту України та інших частин нашої армії, що перебувають у Криму. До речі, з 1-го вересня 2009 року указом президента Мєдвєдєва ЧФ підпорядковано командувачу Північно-Кавказьким військовим округом імперських збройних сил, а це значно посилює координацію бойових дій та дозволяє, у випадку необхідності, підтримати антиукраїнські виступи флоту силами найбоєздатнішої 58-ої російської армії.

• Придністровський анклав, кинутий режимом внутрішньої окупації України напризволяще і „підібраний” Росією. Там перебувають залишки 14-ої радянської армії – так звані російські „миротворчі сили”, а також у минулому році розгорнута база російських спецслужб, основними завданнями особового складу якої є збір розвідувальної інформації та у час „Ч” нанесення диверсійно-терористичних ударів по ключових об’єктах західних і центральних областей України, проведення там же саботажних акцій.

• Активна діяльність російських спецслужб на території всієї держави, підготовка ними у місцях компактного проживання російської меншини масових заворушень на підтримку московського агресора.

• Достатньо ефективні імперські сили спеціального призначення, що мають великий бойовий досвід та можливість постійно його удосконалювати на реальному театрі військових дій і „працювати” по всій Україні.

• Активна підготовка Москвою правової бази для початку загарбницьких війн: введення Кремлем у свою військову доктрину пункту про можливість нанесення превентивного ядерного удару у випадку загрози їх імперським інтересам та прийняття закону про можливість використання збройних сил за межами Росії;

• Відсутність будь-якої військової підтримки з боку США, НАТО, Євросоюзу. Ці „союзники” готові здати Україну, як неодноразово вже її здавали раніше.

Звичайно, що при наявності національної української держави, ці загрозливі чинники були б нейтралізовані та зведені нанівець. Але в умовах, коли антинаціональний режим внутрішньої окупації поступово ліквідовує на рівні регулярних збройних сил можливість національного спротиву зовнішній агресії, вони стають абсолютно реальними.

Війна з Росією може початися у будь-який момент! Готуймося до цього…

Якось колишній міністр оборони Росії генерал Грачов зазначив, що першу російсько-чеченську війну у Кремля з одним ноутбуком виграв Мовладі Удугов – міністр інформації Чеченської республіки Ічкерія. І справді, пан Мовладі зміг наприкінці двадцятого століття показати приклад всьому світу, як, використовуючи ефективно інформаційні ресурси, можна допомагати воїнам, що проливають кров на полі бою, і навіть вигравати війни.

Вже у другій кампанії на Північному Кавказі росіяни сповна користувалися досвідом визначного чеченського пропагандиста Удугова. Цей же, тільки удосконалений досвід, вони перенесли і на інший театр інформаційної війни – український.

По-перше, з приходом Путіна до влади за декілька років були рішуче ліквідовані непідконтрольні Кремлю засоби масової інформації: телеканали, радіостанції, газети, журнали. Розпочата системна кампанія проти антиімперських або антивладних інтернет-ресурсів.

Україна, в ефір якої транслюється більшість російських каналів та яка перебуває під впливом RU-мережі, так само потрапила під інформаційний пресинг Москви. До того ж Росія повністю або частково, відкрито або завуальовано володіє багатьма провідними телеканалами, радіостанціями, друкованими виданнями на території нашої держави. Їхнє головне завдання – нав’язувати українському споживачу ті ідеологеми, ті формули, що дозволяють путінському режиму нищити природні захисні бар’єри між українським народом та російською імперією.

Найкращим прикладом такої підривної діяльності є телеканали „1+1”, „Україна”, „Інтер” та сайт „Подробності”, які, використовуючи талановитих, але запроданських українських журналістів, безцеремонно вдень і вночі ведуть антиукраїнську та антидержавну пропаганду.

Звичайно ж, українці не є такими довірливими, щоб сприймати інформаційні фальшивки „за чисту монету”, але послаблювати відпорність народу усіляким „Інтерам” та їм подібним „незалежним від честі та совісті” ЗМІ все ж таки деколи вдається. І це треба враховувати…

Окрім цих зовнішніх факторів у боротьбі з українською самостійністю Росія робить одну з найголовніших ставок на свою „п’яту колону”. Як вже згадувалося, основними гравцями в антиукраїнському таборі є ті партійно-політичні сили московської орієнтації, які перебувають у Верховній раді України.

Також московські імперіалісти тримають на короткій фінансовій прив’язі своїх вірних псів із „соціалістичної партії України” О.Мороза, „союзу лівих сил” В.Волги, „прогресивної соціалістичної партії” Н.Вітренко та іншої політико-холуйської шантрапи типу Каурова, Маркова, „казацкіх” геть спитих організацій Криму і Донбасу. До них же додаються „загони спец. призначення” православних бабусь „В’язані берети” і заробітчанський „клір” з Московського патріархату. У сумі виходить декілька десятків тисяч екзальтованих прихильників „слов’янської єдності” на всю Україну, на які Росія щороку витрачає десятки (а під кожні вибори – сотні) мільйонів доларів, при тому не отримуючи взамін очікуваних результатів.

Хоча, заради об’єктивності, необхідно зазначити, що завдячуючи цим зусиллям та абсолютній бездіяльності владних органів України, електоральна підтримка цих московських сателітів в сумі сягає 20-25 відсотків виборців – так званий „териконовий електорат”, який не дає їм можливості перемогти, але й при тому всьому завжди знаходить варіанти, щоб накапостити державі Україна.

Зважаючи на це, можна зрозуміти, чому московські спецслужби намагаються розширити антиукраїнський фронт за рахунок неформальних проросійський молодіжних „лівих” рухів типу „Прориву” чи „Антіфа”, які, практично, вже є їх структурними підрозділами.

А також останнім часом не гребують попрацювати і на „правому фланзі” молодіжних структур України: мавпуючи німецьких нацистів, намагаються за рахунок інтернаціонального за своєю суттю „скінхедського” руху створити певні націонал-соціалістичні центри дестабілізації в Україні; за старими схемами використовують відомого „націоналіста-анархіста” і за сумісництвом агента російських спецслужб Д.Корчинського з його так званим „Братством”; тепер іще максимально зближають з московською імперською ідеєю та націонал-соціалізмом (чи його підвидом – так званим соціал-націоналізмом) організацію „Патріот України” з центром у Харкові та нещодавно створену Соціал-національну асамблею, нав’язуючи цим часто справді патріотичним молодим хлопцям співпрацю з російськими „козацькими” організаціями або прив’язуючи їх до того ж вже згадуваного Корчинського, виводячи їх на всілякі марші, які при відсутності зрозумілих цілей мають підтвердити намальований імперською пропагандою образ „низькочолих плебеїв з садистичними нахилами” та „бандер-різунів”. Шкода, що багато хто із них потрапляє до чекістських „лабет” і замість боротьби за державність української нації витрачає свою енергію на боротьбу за підставні чужинські „доктрини”: „білу расу”, „імперію”, „віру пращурів”, „надлюдину”, „космічні бомбардувальники” тощо. А кров же наша – українська…

До цих же варіантів імперські спеціальні служби додають фактор сепаратизму. Найактивніше він розкручується, звичайно ж, у Криму. Треба віддати належне працівникам СБ України, які в міру своїх скромних порівняно з російськими „колегами” можливостей максимально нейтралізують такі дії на півострові.

В Донецькій та Луганській областях, не зважаючи на рішення судів та дії СБУ щодо нейтралізації деструктивної проросійської діяльності, ніяк не заспокояться виродки з маргінальної організації „Донєцкая рєспубліка”. Вони і надалі, хоч і напівлегально, але намагаються проводити свої збіговиська. Загалом у цій антиукраїнській структурі задіяно всього декілька десятків індивідуумів із браком повносправності і надміром манії величі.

Останнім часом про „новоросійський сепаратизм” загавкав і одіозний одеський бандит, відомий українофоб невідомої національності Марков. Та його скавуління не робить погоди в українському місті Одеса.

Також росіяни намагались до України підійти з самого тилу – вони взяли у розробку декілька неадекватних мешканців закарпатської області на чолі з московським попом, вирішивши створити так званий „русинський рух”. Навіть більше – до цієї операції їм вдалося долучити колишнього голову адміністрації Президента України, створити екзильний „уряд” та „парламент”, але далеко цей проект не пішов – закарпатці розумні люди, вони знають, де правда, а де брехня.

Тому можна зробити висновок, що Федеральна служба безпеки Росії та інші їхні спецслужби „недопрацьовують” у розробці планів з використання своєї „п’ятої колони” в Україні, їх схеми руйнуються одна за одною. І це приклад того, що нація має в собі сили давати відсіч зовнішньому ворогу, незважаючи на те, що перебуває під окупацією внутрішньою.

Українська нація відторгає чужорідні елементи, прокладаючи шлях для справжнього, українського, націоналістичного. Гряде доба Націоналізму!