2015-09-06
416
Після того як І. Виговський підписав Гадяцький договір, Польща відновила воєнні дії проти Росії за територію України. Затяжна виснажлива війна ослабила обидві сторони. І Росія, і Польща змушені були шукати миру. У результаті тривалих переговорів 30 січня 1667 р. в Андрусові (поблизу Смоленська) було укладено перемир'я на тринадцять з половиною років. Росія закріпила за собою Лівобережну Україну (в українській історіографії цей регіон часто називається Гетьманщиною ), землі запорожців і Слобідську Україну, або Слобожанщину (Слобожанщина - територія на сході України). Правобережна Україна залишились у складі Польщі.
У 1686 р. Росія і Польща підписали договір, відомий під назвою "Трактат про вічний мир", який закріпив Андрусівське перемир'я. Таким чином, український народ залишився роздробленим і був позбавлений можливості створити власну державність. Мети, до якої прагнув український народ у визвольній війні 1648-1654 pp., так і не було досягнуто.
Тим часом над українським народом нависла загроза поневолення султанською Туреччиною і її васалом Кримським ханством. У боротьбі проти турецьких і татарських загарбників велику роль відігравали запорізькі козаки, які здійснювали сухопутні та морські походи на Крим і турецькі фортеці у Приазов'ї. У 60-70-х роках XVII ст. такі походи не раз очолював кошовий отаман І. Сірко.
Влітку 1672 р. турецькі й татарські війська вторгайся на Правобережну Україну, яка була під владою Польщі. Захопивши Поділля і частину Волині, вони вирушили у Східну Галичину. У 1672 р. у Бучачі був укладений мирний договір між Польщею і Туреччиною. Частина Правобережної України відійшла до Туреччини. Брацлавщина і Південна Київщина передавалися гетьманові Правобережної України П. Дорошенку, який ще в 1669 р. перейшов під заступництво Туреччини. Цей надзвичайно непопулярний у народі союз викликав обурення як серед простого козацтва й селян, так і серед козацької старшини. Почалася масова міграція населення, селяни і козаки залишали рідні місця і тікали на лівий берег Дніпра. П. Дорошенко став об'єктом ненависті українців. Трагедія цієї людини полягала в тому, що він любив Україну, прагнув її об'єднання, але діяв непослідовно і, головне, методами, які багато в чому не відповідали інтересам народу.
У 1677 р. турецькі війська знову вторгайся в Україну. Протягом 1677-1678 pp. численна турецька армія і кримські татари двічі нападали на Чигирин - місто у Правобережній Україні. Чигирин захищали українські козаки і частини російської армії. У 1678 р. поблизу Бужина відбулася семиденна битва об'єднаних українських сил і турецької армії. Турки, втративши половину своїх сил, відступили. Перемога під Бужином стала переломною: у 1681 р. у Бахчисараї (Крим) було укладено перемир'я.
Проте Туреччина не відмовилася від своїх планів, залишаючись небезпечним суперником Росії. Тримаючи у своїх руках Північне Причорномор'я і Приазов'я, Туреччина і Кримське ханство закривали Росії вихід до Чорного й Азовського морів.
У 1687 і 1689 р. відбулися походи російсько-українських військ на Крим. Та через брак води і продовольства розгромити військо кримського хана не вдалося. Під час наступної воєнної кампанії 1695-1696 pp. російські війська та українські козаки на чолі з Петром І зуміли заволодіти турецькою фортецею Азов. Та Чорне море, як і раніше, залишалося неприступним для російського флоту.
На початку XVIII ст. створилася сприятлива міжнародна обстановка для боротьби Російської держави за вихід до Балтійського моря. Ще в 1699 р. зусиллями російської дипломатії було створено Північний союз - антишведську коаліцію у складі Росії, Польщі, Саксонії і Данії.
Північна війна зі Швецією розпочалася в 1700 р.
Північна війна, яка тривала двадцять один рік, відбувалася на території України. У 1702 р. шведські війська вторгайся на територію Польщі, до складу якої входила Правобережна Україна. У 1704 р. шведська армія захопила Львів. Шведський король Карл XII рвався до Москви. Спочатку він хотів підійти до Москви через Смоленськ, але згодом змінив плани і повернув на Лівобережну Україну. Його рішення пояснювалося нестачею продовольства у шведській армії, а також тим, що у боротьбі з Росією він розраховував на допомогу українського гетьмана І. Мазепи.
Період життя і діяльності І. Мазепи - один з найважливіших в тогочасній історії України. Протягом понад двадцяти років ця людина
обіймала найвищий пост у козацькій державі. І. Мазепа - складна, неоднозначна і суперечлива постать. З одного боку, він ревно захищав інтереси козацької старшини, був вірним прислужником Петра І. З іншого боку, це була високоосвічена й інтелігентна людина, меценат, який сприяв розвитку науки й мистецтва в Україні. Частину власних коштів він віддавав православній церкві й монастирям, будував школи і друкарні.
Північна війна лягла непосильним тягарем на плечі українського народу. Запровадження нових податків, відправлення козацьких полків на північ для участі у воєнних діях викликали невдоволення не лише селян і простих козаків, а й козацької старшини. Такі настрої, поразка російських військ на початку війни, а також успіхи шведів зміцнили рішення І. Мазепи перейти на бік Швеції у боротьбі проти Росії. Бажаючи добитися самостійності України, І. Мазепа звернувся до Карла XII і польського короля С. Лещинського з пропозицією об'єднатися проти Росії. Угода І. Мазепи з Лещинським передбачала свободу України "від усякої чужої влади".
Проте небагато козаків підтримали І. Мазепу. Замість обіцяних 50 тис. воїнів І. Мазепа привів до Карла XII близько 4 тис, та невдовзі частина з них залишила шведський табір.
У 1709 р. Карл XII вирішив захопити Полтаву - важливий стратегічний пункт на шляху до Москви, Польщі, Туреччини й Кримського ханства. Спроба шведських військ штурмом заволодіти містом завершилася невдачею. Тоді Карл XII наказав обложити Полтаву, але шведам так і не вдалося взяти місто. До кінця червня 1709 р. до Полтави підійшли головні сили російських військ. Полтавська битва почалася на світанку 27 червня 1709 р. Об 11 годині ранку битва завершилася цілковитою перемогою армії Петра І. Карл XII та І. Мазепа втекли до Молдавії, яка була тоді під владою Туреччини.
Петро І жорстоко помстився І. Мазепі. Через кілька днів після переходу І. Мазепи на бік шведів командувач російських військ в Україні Меншиков за наказом Петра І зруйнував центр гетьманської влади в Україні - Батурин і вирізав усіх його жителів - 6 тис. Так завершилася остання спроба відірвати Україну від Росії. У подальшому процес інкорпорації українських державних органів у структурі Російської імперії помітно прискорився. І важливу роль у цьому відіграв Петро І.Спочатку царський уряд усі справи, пов'язані з Україною, вирішував через Малоросійський наказ (Малоросія - назва України в офіційних актах царської Росії).
У 1722 р. було створено Малоросійську колегію на чолі з С. Вельяміновим, яка стала основним органом управління Україною. У 1727 р. складне міжнародне становище Росії (різке загострення відносин з Туреччиною), а також внутрішні проблеми (боротьба придворних угруповань за владу) змусили царський уряд піти на поступки і знову погодитись на відновлення посади гетьмана України. Гетьманом став 73-річний Данило Апостол. Після його смерті (1734) влада на Лівобережній Україні перейшла до рук спеціально створеної колегії "Правління гетьманського уряду", головну роль у якій відіграв царський намісник в Україні князь О. Шаховський.
Великі зміни стались і на Запоріжжі. У 1709 р. уряд Петра І у зв'язку з антиросійською політикою гетьмана І. Мазепи наказав зруйнувати січові укріплення. Перед загрозою репресій частина козаків змушена була перейти на територію Кримського ханства і в 1711 р. вони заснували тут Олешківську Січ (нині - територія Херсонської області). У 1734 р. царський уряд дозволив їм повернутися на батьківщину і заснувати Нову Січ. Проте це була лише тимчасова поступка царського уряду вимогам козацької старшини. Політика російського уряду була спрямована на остаточну ліквідацію всіх органів і установ українського державництва, які існували за часів Б. Хмельницького.
Друге питання.
Окремі спроби змінити становище завершилися невдачею. Після втечі гетьмана І. Мазепи і його смерті в Молдавії частина козаків обрали гетьманом Пилипа Орлика. Він створив проект гетьманського правління - Конституцію. У цьому документі помітні основи парламентаризму. П.Орлик зазначав, що гетьмани почали присвоювати собі самодержавну владу, тому Конституція передбачала такий порядок: тричі на рік під час великих православних свят - Різдва, Великодня, Покрови - у гетьманській резиденції мала збиратися рада. Гетьман не мав права на таємні переговори, одноосібно розпоряджатися фінансами й цінностями. Він зобов'язаний був контролювати відносини між козацькою старшиною і звичайними козаками, щоб не було "надмірного тягаря" для пересічних людей. Основним положенням Конституції були тези про незалежність України на обох берегах Дніпра від усілякого іноземного панування. Усі посади мали бути виборними, православна релігія – пануючою. Планувалося чітко розмежувати державний скарб, яким бі керував генеральний підскарбій, і особисті фінанси гетьмана. Передбачалася перевірка державних земель, що перебували у користуванні старшини, встановлення контролю за повинностями підданих, скасування деяких податків. Конституція Орлика була пройнята широким демократизмом, стала важливим досягненням правничої думки того часу.
Проте Конституція не стала реальністю. Згодом наказний гетьман Павло Полуботок (1722-1724 pp.), котрий управляв Україною за часів дії Малоросійської колегії, здійснив судову реформу, перетворивши генеральний суд на колегіальний. Він також розробив і подав до Петербурга Петру І петицію про повернення Україні колишніх прав. Діяльність П.Полуботка викликала в царя гнів; його запросили до Петербурга, де заарештували. Помер П. Полуботок у в'язниці в 1724 р.
У 1713 р. Петро І видав указ про перейменування Московії на Росію, а в 1721 р., після перемоги у Північній війні, - на Російську імперію. Лівобережну Україну (Гетьманщину) офіційно почали називати Малоросією.
Третє питання.
Однак якщо говорити про зруйнування української державності, було б мало визнати лише "безхарактерність і безвольність" українських гетьманів і "підступність" російських царів. Причини зруйнування української державності невіддільні від об'єктивних реалій XVII-XVIII ст. Логіка історичного процесу полягала в тому, що у складі абсолютистської Росії Україна з її республіканською, демократичною формою правління була позбавлена перспектив. Українські державні інститути рано чи пізно мали бути поглинуті загальноімперськими органами управління.
По-іншому складався політичний устрій на українських землях, які опинилися під владою Польщі. Згідно з Андрусівським договором 1667 р. Правобережжя (без Києва) поверталося під владу Польщі. Проте спочатку Польща не контролювала всю територію Правобережної України, оскільки частина Правобережжя перебувала в руках протурецької групи на чолі з гетьманом П. Дорошенком. Тільки наприкінці XVII ст. Польща утвердилася на території Галичини і Правобережжя. Тут було відновлено польські органи влади.
Прагнучи децентралізувати українське населення, польський уряд не хотів миритися з існуванням козацьких полків. Наприкінці 70-х років XVII ст. козацтво на Правобережжі було фактично ліквідоване, але, як виявилося, ненадовго. У зв'язку з постійними турецько-татарськими нападами польська адміністрація змушена була узаконити існування козацтва. У 1684 р. польський король видав універсал (закон) про відновлення козацьких полків, а в 1685 р. універсал був затверджений сеймом. Універсал узаконив існування козацьких полків, були підтверджені права і вольності козаків. Козакам дозволено було займати землі навколо Корсуня, Черкас, Чигирина, Умані та деяких інших міст. Найвидатнішими організаторами і керівниками козацтва були С. Гурко (Палій), 3. Іскра, А. Абазин, С. Самусь.
Північна Буковина у другій половині XVII ст. входила до складу Молдавії, яка, у свою чергу, була васалом турецького султана. Селянам і городянам Буковини доводилося платити данину турецькому султанові поряд з іншими податками. Складною була й релігійна обстановка: християни-українці переслідувалися мусульманським духівництвом.
Більша частина Закарпатської України у другій половині XVII ст. входила до складу Трансільванського князівства, що перебувало у васальній залежності від Туреччини. Закарпатські українці зазнавали дуже сильного національно-релігійного гноблення.
Українське суспільство в зазначений період не було єдиним і стабільним. Існували великі внутрішні суперечності між українською верхівкою і рештою населення. Українці частково ополячились на Правобережжі й обрусіли на Лівобережжі. Трагічні наслідки для суспільства мала втрата національної еліти. Перед українцями постійно стояла дилема: або вірність своєму народові, або асиміляція і входження у правлячі польські чи російські кола.
У другій половині XVII ст. українське суспільство виявилося поділеним на кілька релігійних конфесій: православ'я, католицтво, уніатство. На Правобережжі панували католицизм і уніатська церква. На території Лівобережної України діяла Православна Церква, яка підпорядковувалася Вселенському Константинопольському патріарху. Проте в 1686 p., відчуваючи потужний тиск Москви, глава Української Церкви митрополит Святополк-Четвертинський погодився підпорядкувати церкву московському патріарху. Поділ українського суспільства на різні релігійні конфесії, перехід Української Православної Церкви в підпорядкування московській патріархії посилили конфронтацію в суспільстві, що призводило до його нестабільності.
Еволюція соціальних відносин і розвиток народного господарства в Україні у другій половині XVII - першій половині XVIII ст. відбувались у складних, неоднозначних суспільно-політичних умовах. З одного боку, входження до складу Росії сприяло прискоренню розвитку сільського господарства, ремесла, промислів, розширенню мережі мануфактур, зростанню міст. З іншого боку, слід наголосити й на негативній ролі царату в історичній долі українців. Самодержавство всебічно активізувало національно-колоніальну політику. Після 1654 р. відбувається підпорядкування української економіки і гетьманської влади царському уряду, яке завершилося згодом цілковитою ліквідацією самобутнього суспільно-політичного ладу, монополізацією окремих галузей виробництва. Тисячі українців, особливо за часів правління Петра І (1682-1725 pp.), загинули через нестерпні умови праці на будівництві каналів, фортець, міст. Проте й у цих умовах відбувався об'єктивний процес становлення української нації, зміцнювалась її економічна єдність.
У цей період у надрах пануючого натурального господарства поступово з'являються ознаки буржуазного суспільства. Успіхи у промисловому розвитку і підвищення продуктивності сільського господарства сприяли розширенню торгівлі. Збільшувалася кількість ярмарків. Одним з найбільших ярмарків був Контрактовий у Києві.
Виробнича спеціалізація окремих районів привела до пожвавлення торгівлі в масштабах усієї України. Поступово створюється єдиний торговий ланцюг, що з'єднав Лівобережжя, Слобожанщину, Правобережну, Західну Україну. Поступово різні райони України входили до системи всеросійського ринку.
По-іншому розвивалося господарство у Правобережній Україні. Панування польських феодалів надовго затримало тут формування національного господарства. Польські магнати і шляхта стали повновладними господарями Правобережжя. Уже до середини XVIII ст. панщина досягла крайньої межі. Справжнім злом для кріпосних селян було право оренди, що передбачало передання власності того чи іншого села іншій особі за певну суму грошей. Прагнучи одержати якнайбільші прибутки, орендарі доводили селян до цілковитого розорення. Ще гіршим було становище корінного населення західноукраїнських земель. Більшість тамтешніх міст була у приватній власності магнатів. Тільки Львів і Кам'янець-Подільський мали право на самоврядування.
Та польській владі не вдалося розірвати зв'язків Правобережжя з Лівобережною Україною. Охоплюючи різні сфери життя, ці економічні й культурні зв'язки стали важливою передумовою для майбутнього їх об'єднання.
Тогочасна антифеодальна боротьба народу України була зумовлена поступовим відновленням феодального поневолення, послабленого війною 1648-1654 pp. Складна політична обстановка, боротьба різних угруповань за гетьманську владу, протидія частини козацької старшини рішенням Переяславської ради, наступ царського уряду на автономні права України, політична відокремленість українських земель надавали антифеодальним виступам специфічних рис. Спрямований проти феодальної системи, рух водночас мав і значні визвольні тенденції.
У 1657 р. на чолі з гетьманом Виговським спалахнуло повстання проти козацької старшини, яка розширювала свої земельні угіддя, обмежувала права рядових козаків і хотіла повернути землі Лівобережжя під владу Польщі. У 1666 і 1672 р. великі повстання відбулися на Переяславщині.
У XVIII ст. на Правобережній Україні виникла нова форма антифеодальної і національно-визвольної боротьби, відома в історії під назвою гайдамацького руху (слово "гайдамака" походить від турецького "гайда"- "гнати", "переслідувати"). Перше велике гайдамацьке повстання спалахнуло в 1734 р. Повстанці заволоділи Вінницею та деякими іншими містами. Тільки з допомогою введених на Правобережжя царських військ польські феодали придушили повстання. Нове гайдамацьке повстання почалося в 1750 p., але й цього разу панівні класи Польщі та царської Росії потопили його у крові.
На західноукраїнських землях відбувався рух опришків (опришки- учасники народно-визвольної боротьби в Галичині, Буковині, Закарпатті). Найвищого розмаху він досяг у 40-х роках XVIII ст. під керівництвом О. Довбуша.
У другій половині XVII, і особливо у XVIII ст., в Україні спостерігалися два протилежні, але взаємопов'язані явища. Деформувався феодалізм і зароджувався капіталістичний уклад. Тим часом феодалізм аж ніяк не вичерпав своїх потенційних можливостей: неухильно розширювалось феодальне землеволодіння, збільшувалися феодальні повинності, упроваджувалася панщина. У цей період в Україні сталися помітні зміни в сільському господарстві й аграрних відносинах, у промисловому виробництві й торгівлі. Відбувається процес формування економічної спільності українців, якому не могли перешкодити кордони.
Четверте питання.
Друга половина XVII - перша половина XVIII ст. в Україні позначені політичною нестабільністю, постійним втручанням іноземних держав у її внутрішні справи, жорстокою міжусобною боротьбою, поділом основних українських земель між Росією і Польщею. Центром політичного, економічного і культурного життя впродовж майже ста років була Гетьманщина Лівобережжя.
Політичний устрій українських земель у складі Російської імперії протягом першого десятиріччя другої половини XVIII ст. характеризується залишками української державності, що існувала ще з часів Б.Хмельницького. У 1750 р. відбулися вибори гетьмана Кирила Розумовського, останнього з гетьманів України. Проте ці вибори знову були тільки тимчасовою поступкою царського уряду вимогам козацької старшини. Водночас царський уряд обмежив владу гетьмана у вирішенні судово-адміністративних і фінансових справ. У 1764 р. гетьманське управління було остаточно скасовано. Замість нього почала діяти II Малоросійська колегія на чолі з графом П. Румянцевим. До складу колегії входило 8 осіб - четверо російських чиновників, а решта - представники української правлячої верхівки. Граф П. Румянцев виявився талановитим виконавцем волі Катерини II. За роки його правління як Президента Малоросійської колегії наступ царату на залишки автономії України ввійшов у завершальну фазу. П. Румянцев вживав рішучих заходів щодо припинення селянських переходів, дедалі частіше застосовував норми російського законодавства в судовій практиці України. Виконаний під його керівництвом Генеральний опис Лівобережної України (1765-1769 pp.) відкривав шлях до остаточного руйнування української державності.
Докорінно змінився адміністративний поділ. Замість полків на Лівобережній і Слобідській Україні створювалися намісництва, а пізніше - губернії. Козацьке військо перетворювалося на регулярні кавалерійські полки царської армії. Старшинська верхівка зрівнювалася у правах з російським дворянством. Даровану дворянству грамоту Катерини II із захопленням сприйняла більшість української знаті, оскільки ця грамота закріплювала і розширювала її права. Саме тому правляча верхівка колишньої Гетьманщини погодилася з ліквідацією автономії.
У 1775 р. Катерина II віддала наказ знищити Запорозьку Січ. Влітку 1775 р. царські війська зруйнували січові укріплення і роззброїли гарнізон Запоріжжя. Царський маніфест оголосив про ліквідацію запорозького козацтва. За пропозицією Г. Потьомкіна царський уряд репресував верхівку Запорозької Січі. Вісімдесятирічний кошовий отаман П.Калнишевський був заарештований і засланий на північ Росії - у Соловецький монастир на Білому морі, де провів 27 років у келії, звідки його не виводили роками. У 1801 р. за указом царя Олександра І П.Калнишевського звільнили. Він помер у 1803 р. на Соловках.
На Запоріжжі впроваджувалися такі самі феодальні порядки, що й в усій Україні. Частину рядових козаків було оголошено військовими поселенцями. Більшість колишніх запорозьких старшин дістали звання офіцерів російської армії. Майже 5 тис. запорожців залишили терени колишньої Запорозької Січі й перебралися до Туреччини, де заснували Задунайську Січ (1775-1828 pp.).
З 1788 р. царський уряд, відчуваючи потребу у військовій силі у зв'язку з підготовкою війни проти Туреччини, із запорожців, що залишилися, починає організовувати Чорноморське козацьке військо на землях між річками Буг і Дністер. У 1792 р. козаків-чорноморців було переселено на Кубань (сучасний Краснодарський край у складі Російської Федерації). Після російсько-турецької війни 1828-1829 pp. на узбережжі Азовського моря формується Азовське козацьке військо.
Правобережна Україна майже до кінця XVIII ст. залишалась у складі Польщі. У цей період основними землевласниками були польські пани. Маєтки окремих магнатів не поступалися королівським.
Протягом 70-90-х років XVIII ст. на Правобережжі сталися помітні зрушення, пов'язані з виникненням мануфактур.
Друга половина XVIII ст. позначена на Правобережжі небувалим розмахом антифеодальних виступів. Зростанню антифеодального визвольного руху сприяло посилення феодального гноблення, збільшення панщини. Посилилося й національно-релігійне гноблення. У 1768 р. польський сейм ухвалив постанову про формальне зрівнювання у правах католиків, православних і протестантів. Це викликало протест реакційних кіл польських феодалів. Під гаслом захисту католицизму в місті Барі частина польських панів скликала конфедерацію. Дії загонів конфедератів на Поділлі й Волині супроводжувалися грабуванням населення, вигнанням православних священиків, руйнуванням церков. Усе це призвело до загострення соціальної та національно-політичної ситуації.
Гайдамацький рух, що розпочався в першій половині XVIII ст., переріс у величезне народно-визвольне повстання, відоме в історії під назвою "Коліївщина" (від слів "кол", "колоти").
Повстання почалося восени 1768 р. Очолив його Максим Залізняк. Повстанці звільнили від поляків десятки сіл і міст Київщини. Незабаром вони підійшли до Умані - добре укріпленої фортеці. Козаки, які мали захищати Умань, на чолі з Іваном Гонтою перейшли на бік повстанців. Це зміцнило загони повстанців, і в червні 1768 р. вони захопили Умань. Визволення Умані мало велике значення - форпост уніатства і католицизму був ліквідований. Повстання перекинулося на інші райони Правобережжя. Тут було знищено польські органи влади і встановлено українське народне самоврядування. Поміщицьку землю передавали в руки тим, хто її обробляв, скасовувалися тяжкі повинності.
Стурбовані посиленням антифеодальної боротьби, уряди царської Росії і королівської Польщі об'єднали свої сили і розгромили повстанців. Було страчено І. Ґонту і його найближчих соратників. М. Залізняка царський уряд заслав на каторгу до Сибіру Коліївщина відіграла значну роль в історичній долі українського народу. Повстання розхитало польський режим на Правобережній Україні.
У другій половині XVIII ст. Польща переживала період занепаду. Феодально-кріпосницький лад, феодальні чвари, міжусобиці гальмували розвиток господарства країни. Ослабленням Польщі скористалися сусідні Пруссія та Австрія. Вони виношували плани роздробити Польщу, прагнули розширити свої володіння за рахунок її території. До Пруссії та Австрії приєдналася Росія.
Внаслідок першого поділу Польщі (1772 р.) майже всю Східну Галичину захопила Австрійська імперія. Невдовзі був узаконений перехід до неї також Північної Буковини. Таким чином, західноукраїнські землі опинилися під владою австрійських та угорських поміщиків.
Другий (1793 р.) і третій (1795 р.) поділи Польщі призвели до значних змін політичного устрою українських земель. До Росії відійшла Правобережна Україна (Київщина, Брацлавщина, Волинь). Звичайно поділи Польщі були реакційним явищем. За те, що польський народ на багато десятиліть втратив державну незалежність, відповідальність несуть Росія, Пруссія і Австрія. Однак возз'єднання Правобережжя з Росією було явищем прогресивним. Воно означало відновлення історичної справедливості. Протягом 90-х років XVIII ст. на територію Правобережжя було поширено загальноросійські адміністративні органи та установи. У краї почали діяти намісництво, а згодом губернські управління, царські судові органи.
У другій половині XVIII ст. у результаті тривалих і виснажливих російсько-турецьких воєн Російська держава дістала вихід до Чорного моря. Північне Причорномор'я і Крим у 1783 р. увійшли до складу Росії. Було покладено край спустошливим турецьким і татарським набігам на українські землі. Завоювання південних степів, Північного Причорномор'я і Криму мало велике значення для політичного і господарського розвитку Російської імперії.
Зазначимо, що інтереси російської експансіоністської держави і українського суспільства збігалися: у просуванні на південь, до Чорного моря були зацікавлені обидві сторони. Проте зміцнення Росії на берегах Чорного моря прискорило водночас процес ліквідації залишків української державності. І оскільки допомога українців у війнах з Туреччиною і Кримським ханством більше не потрібна була, то й непотрібною стала організована військова сила України - Запорозька Січ.
З кінця XVIII ст. степи Північного Причорномор'я почали швидко заселятися. На нові землі прибували селяни з Лівобережної і Правобережної України. Царський уряд роздавав великі ділянки землі поміщикам, чиновникам та офіцерам, які поселяли у своїх володіннях кріпосних. Сюди прибували також колоністи-іноземці - серби, болгари, молдавани, німці. Закладаються нові міста, зокрема Олександрівськ (сучасне Запоріжжя, 1770 p.), Катеринослав (нині Дніпропетровськ, 1776 p.), Херсон (1778 p.), Маріуполь (1779 p.), Миколаїв (1789 p.), Одеса (1794 p.). У Криму в 1783 р. засновано Севастополь. У 1784 р. починає будуватися Сімферополь.
Завдяки використанню покладів корисних копалин у краї розвивається промисловість. Великим районом видобутку вугілля поступово стає Донбас. Виникають суконні мануфактури в Катеринославі і Новомосковську, ливарні - у Херсоні та Луганську. На верф'ях Миколаєва і Херсона будуються військові й торгові кораблі. Одеса, Бердянськ, Маріуполь та інші торгові міста стають морськими воротами Російської держави, через них відбувається торгівля з Південною і Західною Європою, східними країнами
Перше питання. Українські землі у складі Російської імперії.
Наприкінці XVIII ст. більшість українських земель опинилася під владою Росії. Окрім Гетьманщини та Запоріжжя Російська імперія по черзі приєднала до себе такі частини України:
1772 р. - згідно з Петербурзькою конвенцією між Росією, Австрією та Пруссією (за першим поділом Польщі) - територію між Дніпром та Сожем;
1774 р. - згідно з миром у Кучук-Кайнарджі, що поклав край війні (1765-1774 pp.) між Росією та Туреччиною, - територію між Дніпром та Бугом і узбережжя Азовського моря від Берди до Міуса;
1783 р. - Таврію, Крим і Кубань;
1793 р. - згідно з Петербурзькою конвенцією між Росією та Прус-сією (за другим поділом Польщі) - Правобережжя від Дніпра до Пінська і Кам'янця;
1795 р. - згідно з Петербурзькою конвенцією між Росією, Австрією та Пруссією (за третім поділом Польщі) - західну Волинь до річки Буг;
1812 р. - згідно з миром у Бухаресті, що поклав край війні (1806 1812 pp.) між Росією і Туреччиною, - Бессарабію з фортецями Хотином, Бендерами, Аккерманом, Кілією та Ізмаїлом.
Поза російським кордоном залишилися тільки західні землі - Галичина, Буковина і Закарпаття, що належали до володінь Габсбургів. Протягом майже 150 років - від кінця XVIII до початку XX ст. - українці перебували під владою двох імперій: 80 % їх були підданими Романових, а решта-Габсбургів.
Україна знову потрапила в пастку бездержавності й змушена була пристосовуватися до життєвих форм, які диктували їй чужі імперії.
В Україні царизм здійснював колоніальну політику, намагаючись передусім знищити сліди давньої автономії.
Територія України, яка входила до складу Росії, була зрештою поділена на три генерал-губернаторства і дев'ять губерній. Кожна губернія складалася з повітів, а ті, у свою чергу, із міст і сіл.
У 1796 р. змінився адміністративний устрій України. Лівобережжя було перетворено на Малоросійську губернію, а Слобожанщину - на Слобідсько-Українську губернію, згодом (1835 р.) перейменовану на Харківську. На початку XX ст. Малоросійська губернія була перетворена на Малоросійське генерал-губернаторство з Чернігівською і Полтавською губерніями.
Правобережжя було розбито на три губернії: Київську, Волинську і Подільську.
Південна Україна разом із Кримом утворили Новоросійську губернію, яку в 1802 р. було поділено на три губернії: Катеринославську, Херсонську і Таврійську. Після приєднання Бесарабії (1812 р.) було створено Новоросійсько-Бессарабське генерал-губернаторство, що охопило Катеринославську, Херсонську, Таврійську губернії та Бессарабську область. У лютому 1832 р. після придушення польського повстання (1830-1831 pp.) царський уряд створив Київське генерал-губернаторство, до складу якого ввійшли Київська, Подільська і Волинська губернії.
Генерал-губернатори в межах підпорядкованих їм територій мали майже необмежену владу і здійснювали гнобительську політику царизму. Важким тягарем на плечі населення України лягло утримання 50-тисячної російської армії.
· Соціально-економічне та політичне становище українських земель у другій половині XVIII-ХІХ ст..
Царизм усіляко зміцнював в Україні самодержавний кріпосницький лад і, спираючись на російських поміщиків, які отримали в Україні великі землі, охороняв станові привілеї українських і польських поміщиків. Царський уряд ще наприкінці XVIII ст. поширив кріпосні порядки і на Південну Україну. Так, починаючи з 1796 р. селяни Південної України, Криму і окремих інших районів були позбавлені права переходу, що, по суті, означало закріпачення.
Імператор Микола І (1825-1855 pp.) утворив окремий комітет, що мав завдання знищити на українських землях, особливо на Правобережжі, залишки місцевої культури і якомога швидше зрусифікувати населення.
У 1835 р. було скасовано самоврядування Києва на основі Магдебурзького права, а в 1840 р. у судах втратив чинність Литовський статут; замість нього було запроваджено російські закони. Незабаром (1843 р.) обов'язковими стали паспорти.
Щоб придушити будь-які спроби невдоволення, царизм почав закладати в Україні військові поселення, де солдати, відбуваючи військову службу, мали водночас працювати в сільському господарстві. У Південній Україні в такий спосіб доволі швидко (1816-1821 pp.) осілим стало майже 300 тис. населення.
Кінець XVIII - перша половина XIX ст. історії України ознаменувалися посиленням кризи феодально-кріпосницької системи і подальшим розвитком у її надрах капіталізму.
У той час селяни України поділялися на групи, які різнилися ступенем особистої залежності, характером повинностей, розміром наділу тощо. Основними групами в дореформений період були поміщицькі та державні селяни. Чималий прошарок становили козаки і селяни, перетворені на військових поселенців. На кінець 50-х років XVIII ст. поміщики мали у володінні 5,4 млн селян-кріпаків, що становило майже 40 % населення частини України, яка входила до складу Російської імперії. Панщина, що охоплювала в Україні до 99 % загальної кількості поміщицьких селян, становила три дні на тиждень. Проте уряд поміщиків не контролював.
Шукаючи порятунку від злиднів і голодної смерті, селяни йшли на Південь, де бракувало робочих рук. У 40-х роках з Полтавської і Харківської губерній туди щороку вирушали на заробітки десятки тисяч селян.
Система ведення сільського господарства загалом була відсталою, екстенсивною, хоча поміщицькі господарства збільшували обсяги продажу та виробництва хліба, особливо пшениці.
Поряд із товарним виробництвом поміщики розвивали торговельне тваринництво. Однією з найважливіших ознак розкладу феодально-кріпосницької системи і формування капіталістичних відносин наприкінці XVIII - у першій половині XIX ст. був стрімкий розвиток промисловості. Уже наприкінці XVIII ст. збільшилась кількість великих мануфактур. Як зазначалось, у 1764 р. у Києві запрацював державний збройовий завод "Арсенал", у 1774 р. на Слобожанщині - великий шовковий завод. Почався перший етап промислового перевороту. Засновувалися машинобудівні заводи, що постачали промисловість і сільське господарство машинами, робочими механізмами, удосконаленими знаряддями, а також паровими двигунами. Промисловість спочатку зосереджувалася в руках поміщиків, згодом туди почали проникати капіталістичні купці. Здебільшого це були росіяни, але з'являлися й українські капіталісти.
Розвиток хліборобства і промисловості оживив торгівлю України. Ознаками цього був розвиток українських ярмарків - у Києві, Бердичеві, Ромнах, Ніжині, Кролевці, Харкові, Сумах та інших населених пунктах.
У процесі розкладу феодально-кріпосницької системи, зміцнення капіталістичного устрою загострювалися соціальні суперечності,
посилювалася антикріпосницька боротьба. Селянський протест набирав різних форм (відмова платити оброк, відбувати панщину, непоко-ра поміщикам і царським властям, підпали поміщицьких маєтків, розправи над поміщиками, управляючими та прикажчиками, втечі на Дон, у Таврію).
Поширювалися відкриті масові виступи проти гнобителів. За неповними даними, протягом 1797-1825 pp. в Україні відбулося 103 заворушення кріпаків. Наймасовішими в першій половині XIX ст. були виступи селян на Правобережній Україні.
Особливо загострився селянський антипоміщицький рух у першій чверті XIX ст. на Поділлі, захопивши окремі повіти Волині та Київщини. Очолив рух Устим Кармелюк (1787-1835), в якому широкі селянські маси вбачали свого захисника. Його ім'я ще за життя стало легендарним. Воно жахало панів і давало надію кріпакам. З одно-думцями-селянами, до яких приєднувалися солдати-втікачі, Кармелюк нападав на поміщицькі маєтки, захоплював майно, худобу і роздавав їх біднякам. Кілька разів Кармелюка заарештовували, били канчуками і засилали до Сибіру, але він тікав звідти і, повернувшись на батьківщину, знову ставав на шлях боротьби з гнобителями. Антикріпосницький рух селян під проводом Кармелюка тривав майже чверть століття. Мужній народний месник загинув у ніч з 9 на 10 жовтня 1835 р. Його підло вбив із засідки шляхтич. До 1840 р. судові інстанції ухвалювали кармелюківцям суворі вироки.
Селянські рухи не стихали й пізніше. Протягом 1840-1851 pp. було зареєстровано понад 100 виступів у різних окраїнних повітах.
Ще гіршим було становище робітників, кількість яких з розвитком промисловості безупинно збільшувалась. Праця на фабриках не була врегульована законами: робочий день тривав 12-17 годин, до роботи залучалися також діти віком 8-9 років. Звичайною формою протесту були втечі з фабрики. Тим часом починалися вже й страйки.
Друга половина XIX ст. в історії Російської імперії позначена різноманітними подіями. Наприкінці 50-х років XIX ст. внаслідок кризи феодально-кріпосницької системи господарювання, поразки Росії у Кримській війні (1853-1856 pp.) царський уряд, щоб уникнути революції, почав здійснювати соціально-економічні та політичні реформи. Тут належність Україні певних територій встановлювалася першим у Росії переписом населення (1897 р.) у дев'яти українських губерніях. У другій половині XIX ст. чисельність населення збільшилась з 13,4 до 23,4 млн. Зокрема українців налічувалося 17 млн.
На початку 60-х років царський уряд здійснив "визволення селян" згори: 19 лютого 1861 р. цар Олександр II підписав маніфест про реформу. Водночас з маніфестом були затверджені окремі положення і додаткові правила. Законодавчі акти 19 лютого 1861 р. проголошували скасування кріпосного права, надаючи селянам і дворовим людям права "вільних сільських обивателів як особисті, так і майнові". Селяни-кріпаки перестали бути власністю поміщиків. Вони могли вільно торгувати, відкривати промислові та ремісничі підприємства, торговельні заклади, записуватися в цехи, купувати і збувати рухоме й нерухоме майно, без дозволу поміщиків одружуватися, віддавати дітей до навчальних закладів. Поміщики за встановлені повинності - роботою або грішми - змушені були надати селянам у постійне користування "садибну осілість" і повний наділ польової землі та інших угідь. Селяни залишалися тимчасово (на невизначений час) зобов'язаними. Тільки з 1 січня 1883 р. селяни в обов'язковому порядку мали викуповувати польові наділи.До того ж поміщики залишали собі найкращі землі, а селянам віддавали найгірші, позбавляли селян випасів, водопоїв, луків, лісів та інших угідь.
Хоча реформу 1861 р. було здійснено в інтересах поміщиків, вона сприяла розвитку капіталізму в Україні. Селянська реформа була першою серед низки інших реформ.
У 1862 р. було здійснено реформу фінансового господарства держави й управління фінансами зосереджено в руках міністра фінансів.
Того ж року розпочато військову реформу: переозброєно армію, вдосконалено постачання, управління. Військову реформу було завершено в 1874 р. запровадженням загальної військової повинності для чоловіків віком 21 рік. Реченець військової служби зменшено з 25 до 6 років.
У 1864 р. здійснено судову реформу. Було встановлено триступеневий суд: мирові, суди, що їх обирало населення, та державні (окружний суд і судова палата). Державний суд поділявся на цивільний і кримінальний. Судові засідання були відкриті, і в них брали участь сторони, прокурор та захисники.
У 1864 р. було впроваджено земське самоуправління, що охоплювало все економічне та культурне життя губерній. У ньому брало участь населення, що мало земельну власність: дворянство, духовенство, міщанство та селяни.
Останньою реформою була міська (1870 p.). У містах встановлювалися міські ради - "думи", членів яких обирало населення, котре платило податки. Виконавчим органом була управа, очолювана міським головою.
Усі зазначені реформи впроваджувались і в Україні, однак земства в 1864 р. були засновані тільки на Лівобережній та Південній Україні. Незважаючи на серйозні недоліки, реформи 60-70-х років XIX ст. у царській Росії в цілому сприяли розвиткові капіталізму в імперії. У певний спосіб на розвиток промисловості в Україні впливав іноземний капітал, приплив якого помітно посилився з 80-х років XIX ст. Особливо великий потік бельгійських, французьких, англійських і американських капіталів ринув в гірничу промисловість.
У пореформений період швидко збільшувалося індустріальне населення, створювалися нові промислові центри. На 1897 р. міське населення України становило близько 13 % загальної чисельності населення.
Землеробство України дедалі більшою мірою втягувалося в товарний оборот, поступово перетворюючись на капіталістичне. Південь України став основним районом виробництва товарного зерна; правобережні губернії спеціалізувалися на виробництві пшениці й цукру, лівобережні - на виробництві зерна, тютюну і частково цукру. Капіталізм поступово втягував у свою сферу тваринництво та інші галузі сільського господарства України.
Незважаючи на колоніальну політику царизму щодо економічного розвитку в Російській імперії, Україна посідала в ній одне з перших місць. Вона випередила інші райони за видобутком вугілля, виплавлянням чавуну, обсягами виробництва цукру.
Україна належала до окраїн царської Росії, які у промисловому розумінні мало чим відрізнялися від центру імперії, хоч її економіка мала досить однобокий характер.
· Суспільно-політичні рухи в Україні в першій половині ХІХ ст..
На початку XIX ст. Російська імперія зміцніла і стала сильною структурою. Та в 1812 р. на Росію напала 640-тисячна армія Наполеона. Росія змогла, щоправда ціною величезних зусиль і втрат, не лише відбити загарбників, а й відкинути їх аж до Парижа. В Україні наслідки навали були порівняно невеликими. Частини наполеонівських сил вдерлися на Волинь і завдали там значних збитків. У переважній більшості українці охоче відгукнулися на заклик царя піднятися на війну. На Лівобережжі швидко зібрали кілька полків добровольців, організованих на зразок козацьких. Широка підтримка цих формувань свідчила не лише про готовність українців захищати імперію, а й про популярність козацьких традицій. Ополченські козацькі полки брали участь у визвольному поході російської армії країнами Європи, а також в остаточному розгромі військ Наполеона у так званій битві народів під Лейпцигом (жовтень 1813 р.) та у боях за взяття Парижа.
Багато царських офіцерів-дворян, які брали участь у наполеонівських війнах у Європі, зазнали впливу політичних інститутів і цінностей Заходу й стали їхніми прихильниками. Невеликі групи самовідданих армійських офіцерів утворили таємні товариства з метою повалити самодержавство і встановити конституційне правління.
Перше таке товариство - "Союз порятунку" - було засновано в 1816 р. у Петербурзі. Через п'ять років воно розкололося на дві окремі групи: Північне та Південне. Перше перебувало в Петербурзі. Воно намагалося розвивати республіканські ідеї, але, не маючи сильного проводу, зробило небагато. Зате Південне товариство з осередком у Тульчині на Вінниччині, де служив його керівник Павло Пестель (1793-1826) - учасник Вітчизняної війни 1812 р. та походів під час наполеонівських воєн, лишило по собі великий слід в історії. П. Пестель переконав приєднатися до його організації іншу таємну групу - "Товариство об'єднаних слов'ян", яка виникла в 1823 р. у Новограді-Волинському. Активними членами її були двоє українців - брати Борисови з Полтави.
Сформульована в документі під назвою "Руська правда" програма П.Пестеля була радикальнішою за програму північних конституціоналістів. Вона передбачала скасування будь-якої соціальної та політичної нерівності, модернізацію господарства країни, провід революційної верхівки, сувору централізацію управління. Проте ця програма не відбивала інтересів неросійських народів. Так, щодо українців дворянин П. Пестель відверто заявляв: "Малоросія ніколи не була і бути не може самостійною".
Проте є свідчення про діяльність водночас іншого, не пов'язаного з П.Пестелем таємного товариства, яке складалося з українських дворян. Очолював його В. Лукашевич, прихильник української автономії.
Раптова смерть царя Олександра І у грудні 1825 р. прискорила виступ учасників Північного товариства. Його керівники зібрали під своїм командуванням у Петербурзі кількатисячне військо і вдалися до спроби скинути нового царя Миколу І. Відоме повстання декабристів, що відбулося 14 грудня 1825 р. у Петербурзі, завершилося невдачею. Дізнавшись про це, керівники Васильківської управи підняли на повстання Чернігівський полк, розташований під Києвом. П. Пестеля 13 грудня за доносом провокатора було заарештовано.
Повстанцям не вдалося здійснити свій план. їх не підтримали ні інші полки, ні Тульчинська та Кам'янська управи Південного товариства. Повстання було придушене, а над його учасниками царський уряд вчинив жорстоку розправу. П. Пестеля разом з чотирма іншими декабристами 13(25) липня 1826 р. повісили.
Минуло кілька років, і Україна стала ареною нового повстання. У листопаді 1830 р. таємне Товариство молодих польських офіцерів, яких надихнули революційні події, що розгорталися у Франції та
Бельгії, підняло у Варшаві повстання проти росіян. Але після перших успіхів енергія поляків ослабла через внутрішні конфлікти. На початку 1831 p., сподіваючись поширити свої дії на Правобережну Україну, де глибоко вкорінилася польська шляхта, повстанці рушили на Волинь. І хоча відсутність підтримки й наступ росіян змусили їх відступити у Східну Галичину, близько 5 тис. шляхтичів Правобережжя намагалися й далі чинити опір. Сподіваючись заручитися підтримкою настроєних проти царизму росіян і українців, поляки проголосили гасло: "За нашу і вашу свободу!" Однак селяни Правобережжя трималися нейтральної позиції. Вони вважали повстання справою поміщиків і не співчували повстанцям. До середини 1831 р. повстання було придушене.
· Початки українського національного відродження. Кирило-Мефодіївське товариство.
Проте гніт абсолютизму і нестерпне соціальне становище селянської маси створювали атмосферу, сприятливу для революційних рухів. У 40-х роках XIX ст. до боротьби з існуючим ладом втягувалися нові сили як дворянської, так і різночинної інтелігенції. Виникали таємні політичні організації, члени яких прагнули не лише звільнення селян від кріпацтва, а й національної свободи України. Першою такою організацією було Кирило-Мефодіївське товариство, засноване в січні 1846 р. у Києві. Тут зосередився цвіт української думки, і це мало величезний вплив на розвиток українського відродження. Членами товариства були історик М. Костомаров, тоді професор Київського університету, талановитий письменник і громадський діяч П. Куліш, професор математики М. Гулак, відомий фольклорист О.Маркович, видатний етнограф В. Білозерський і багато інших. Загальна кількість кирило-мефодіївців досягла майже сотні. Окрасою товариства був геніальний поет Т. Шевченко (1814-1861).
Члени Кирило-Мефодіївського товариства виробили програмні документи: "Статут і правила товариства", а також установчу "Записку", написані В. Білозерським з урахуванням думок інших братчиків, "Книгу буття українського народу", основним автором якої був М. Костомаров. Члени товариства вважали за необхідне ліквідувати в Росії кріпосне право, виступали за національне визволення України, за дружні відносини між народами, насамперед слов'янськими. Проте в них не було єдиного погляду на шляхи досягнення цих вимог. Ліберали проголошували мирний шлях. Т.Шевченко та його однодумці були за соціальну революцію. Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало недовго. У березні 1847 р. студент Київськогоуніверситету О. Петров доніс царським властям про таємне товариство. Члени товариства були заарештовані, вивезені до Петербурга і там суворо покарані. Тільки через 10 років після смерті царя Миколи І, який особисто затвердив судові вироки, члени братства змогли повернутися до літературної і господарської діяльності.
· Громадівський рух на Наддніпрянщині: етапи розвитку та наслідки.
Робітничий і селянський рух в Україні в пореформений період розвивався, збагачувався досвідом, набирав дедалі організованішого та цілеспрямованішого характеру. Спрямований проти соціального гноблення трудового народу, цей рух, однак, не приділяв належної уваги вирішенню національного питання.
Царизм у найгрубіших формах здійснював політику національно-колоніального гноблення України, не визнавав існування українського народу, придушував його культуру. Так, у липні 1863 р. міністр внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєв видав таємний циркуляр про заборону українських національних, релігійних і особливо педагогічних публікацій. Друкувати "малороссийским наречием" дозволялося лише художні твори. П. Валуєв заявив, що української мови "ніколи не було, нема і бути не може". Тим же роком датується розпорядження царя, яке категорично забороняло видавати українською мовою книги "учбові і взагалі призначені для початкового читання народу". Дозволялося друкувати, та й то після суворої цензури, лише окремі твори так званого красного письменства.
Ще реакційнішим і ганебнішим був Емський указ царя Олександра II. Таку назву указ дістав у зв'язку з німецьким містечком Емс, де відпочивав цар під час підписання цього указу - 18 травня 1876 р. Емський указ був спрямований проти української мови як найважливішого фактора розвитку української культури. Цим указом суворо заборонялося ввозити в межі імперії, без спеціального на те дозволу головного управління у справах друку, книги та брошури, видані за кордоном українською мовою. Заборонялися також театральні вистави українською мовою та друкування текстів до музичних творів. Щоправда, театральні вистави українською мовою були дозволені в 1881 p., але при цьому висловлювалося стільки застережень і обмежень, що від дозволу по суті нічого не залишалося.
Тяжке економічне становище, політичне безправ'я, національне гноблення викликали посилення національно-визвольного руху в різних регіонах імперії, зокрема в Україні.
Тут виникли дві течії - ліберальна і революційно-демократична.
Ідеологами ліберальної течії в національному русі в Україні були представники української інтелігенції, які перебували в опозиції до царизму і сприяли розвиткові української мови, школи, театру та інших сфер культури. Піонери українського руху - звільнені із заслання М. Костомаров, В.Білозерський, згодом Т. Шевченко, а ще трохи пізніше П. Куліш - згуртували навколо себе понад десяток молодих українців, утворивши в Петербурзі спілку "Громада". У роботі київської організації активну участь брав відомий публіцист, історик, фольклорист М. Драгоманов (1841-1895). Він, основоположник політичної науки в Україні, став "батьком" українського соціалістичного руху. У 1878 р. у Женеві М. Драгоманов організував видання журналу під назвою "Громада", де друкувалися матеріали про гнобительську суть царизму, тяжке становище селянства, селянські та робітничі виступи, народницький рух. Багато уваги приділялося культурно-освітній діяльності та національному рухові в Україні.
Аналогічні спілки української інтелігенції, створені згодом у багатьох містах України - Києві, Полтаві, Чернігові, Харкові, Одесі та ін., - відіграли позитивну роль в українському національно-визвольному русі. Ідеї громадівців відбивались на сторінках громадсько-політичного щомісячника "Основа", що видавався у Петербурзі протягом 1861-1862 pp. Першочерговою турботою громадівців було поліпшення долі українців, і особливо селянства. Усі, за винятком Т. Шевченка, погодились, що у своїй діяльності "Громада" має бути аполітичною і зосереджуватися на просвітництві мас. М. Костомаров і П. Куліш настійливо обстоювали обмеження діяльності лише цариною культури, уникаючи радикалізму, що викликав би гнів властей.
Друге питання. Українські землі у складі Австрійської імперії.
· Національний рух в західноукраїнських землях.
Наприкінці XVIII ст. західноукраїнські землі опинилися під владою Австрійської монархії. До складу Австрійської монархії у XVI-XVIII ст. входили Чехія, Сілезія, Угорщина, частина польських, західноукраїнських та інших земель. На початку XIX ст., у 1804 p., Австрійська монархія перетворилась на імперію. Після війни, яка закінчилася на користь Пруссії (1866 p.), остання стала головною силою серед німецьких держав. Австрія визнала права Угорщини на самоврядування. Закарпатська Україна опинилася під владою Угорщини. Внаслідок угоди 1867 p., укладеної між правлячими класами Австрії та Угорщини, Австрійська імперія перетворилась на двоєдину монархію - Австро- Угорщину на чолі з австрійським імператором, який водночас був угорським королем.
Окрім Закарпаття Австрійська монархія в той час почергово здобула окремі західноукраїнські землі: у 1772 р. після першого поділу Польщі - Галичину; у 1774 р. до Галичини приєднано Буковину, що її відібрала Австрія в Оттоманської імперії, яка занепадала; у 1795 р. після третього поділу Польщі - землі між річками Піліцою, Віслою і Бугом, до складу яких входили воєводства Краківське, Сандомирське, Люблінське і частина Мазовецького, Підляшського, Холмського і Брест-Литовського воєводств.
Перша половина XIX ст. стала для Західної України останнім етапом розкладу панщинно-кріпосницької системи господарства. Галичина, Буковина, Закарпаття були найвідсталішими австрійськими провінціями. Промисловість їх залишалася на мануфактурній стадії. Кріпосництво заважало розвитку промисловості, а також сільського господарства - провідної галузі в економіці Західної України. Велике феодальне землеволодіння було панівним у Закарпатті та Галичині, тоді як на Буковині за відсутності панщинної системи переважали селяни-власники (до 30 %).
Посилюється селянська боротьба у формах скарг, втеч, підпалів, розправ, відмов сплачувати податки, виконувати розпорядження адміністрації маєтків.
Своєрідною формою антифеодальної боротьби був рух опришків. Десятки й сотні селян Прикарпаття озброювалися і втікали в малодоступні райони Карпат, стаючи на шлях збройної боротьби.
Славною сторінкою в історії українського народу стало повстання в Північній Буковині в 1847-1848 pp. під керівництвом Лук'яна Кобилиці (1812-1851), який був обраний селянами Буковини до австрійського парламенту. Він на чолі селянських мас боровся за підтримку революції в Угорщині, за послаблення гноблення українського селянства в Північній Буковині. Антикріпосницький рух тривав півтора року. Схоплений у полон Кобилиця був страчений. Як і Кармелюк, він став героєм багатьох народних пісень та легенд.
Складні соціальні, економічні, національні умови розвитку західноукраїнських земель знову поставили на карту існування українського народу як такого. Визначну роль у духовному відродженні українського народу відіграв гурток "Руська трійця". Я. Головацький, М. Шашкевич, І.Вагилевич започаткували розвиток нової літератури, культури, пробуджували національну свідомість українців Галичини. Вони видали збірник "Русалка Дністрова" (1837)- першу книжку, написану українською мовою. В умовах політичного безправ'я та переслідування прогресивної думки цей літературний гурток проіснував недовго (1833-1837 pp.). Розбуджена, хоч і з труднощами, національна свідомість набирала сили, особливо під час революції 1848 р. Спалахнувши у лютому 1848 р. у Франції, полум'я революції перекинулося в Італію, Німеччину, а згодом і в багатонаціональну Австрійську імперію. Тут було проголошено буржуазно-демократичні свободи, скликано перший парламент. Революційні події у Східній Галичині, на Буковині та в Закарпатті стали складовою Австрійської буржуазно-демократичної революції.
Протягом 1848-1849 pp. селянська боротьба все ще мала стихійний характер, але поступово аграрний рух набрав політичного змісту. Селянство висунуло своїх депутатів до парламенту. Австрійський уряд змушений був здійснити аграрну реформу на Західній Україні раніше, ніж в інших провінціях. Селяни дістали особисту свободу, але втратили право користуватись лісами, пасовиськами та іншими вкрай необхідними для ведення господарства угіддями. Мало того, магнати з допомогою австрійської бюрократії добилися багатомільйонного викупу, який змушені були заплатити селяни колишнім поміщикам за "даровану" волю.
Капіталізм, що розвивався на західноукраїнських землях, ліквідував цехи в містах, старосвітські господарства в селах, але не сприяв ні виникненню фабричної промисловості, ні створенню високопродуктивної економіки в землеробстві. Капіталізм розорив дрібних виробників, різко збільшив кількість безробітних замість того, щоб створити осередки виробництва, які поглинали б робочу силу пролетаризованих верств.
Зростали бідність і злидні, колишні виробники ставали пауперами (від лат. pauper - бідний). Особливо швидко пауперизувалося село. Безземельні селяни перетворювалися на "халупників", які мали власну хату з городами, і "комірників", які не мали ні хати, ні землі.
Наростання селянського руху, незадоволення австрійської буржуазії, національне пробудження поневолених народів і погіршення міжнародного становища Австрії змусили уряд наприкінці 50-х років розпочати розробку нової конституції. У 1851 р. імператор Франц Йосиф скасував так і не прийняту конституцію 1849 р. і встановив по суті абсолютистський режим, запровадив цензуру, заборонив громадські організації. На основі нової конституції 1861 р. були створені Галицький і Буковинський крайові сейми, які мали опікуватися суто місцевими справами й представляти Галичину і Буковину в Державній раді Австрійської імперії.
· Суспільно-політичні рухи: москвофіли та народовці.
На початку 60-х років XIX ст. у середовищі студентів, що походили з польської та спольщеної шляхти Правобережжя, виник рух так званих хлопоманів, котрі страждали від докорів сумління через те, що їхній клас століттями гнобив селян, і вирішили зблизитися з народом. Провідником цього руху був В. Антонович, який говорив українською мовою, носив українське вбрання і дотримувався українських звичаїв.
Народовство виникло наприкінці 1861 - на початку 1862 р. і мало багато спільного з українофільством на основних українських землях. Народовці мали значну підтримку з боку національно-визвольного руху Наддніпрянської України. Центральним представницьким органом народовців було обрано в 1855 р. Народну раду, головними завданнями якої стали розвиток народності, прогрес, лібералізм, демократія, федералізм. Народна рада вважала себе спадкоємницею Головної руської ради, яка була заснована у Львові в 1848 р. і проголосила єдність усього українського народу. Українські посли в австрійському парламенті висунули вимогу відокремити українські землі, що перебували в межах австрійської держави, утворивши коронний край під управлінням намісника, а також приєднати до Галичини Буковину й Закарпаття.
Народовці пропагували твори класиків нової української літератури, національні ідеї, створюючи різні товариства, установи, гуртки, культурно-освітні заклади. У Львові 8 грудня 1868 р. зусиллями народовців було засновано українське громадське товариство "Просвіта", що мало на меті поширення освіти та пробудження національної свідомості. Першим головою "Просвіти" був А. Вахнянин. Товариство видавало твори українських письменників, створило пресовий орган народовців "Діло".
З ініціативи народовців у 1864 р. було засновано перший професійний театр у Львові.
Непересічне значення для української мови й літератури мало створення в 1873 р. у Львові з ініціативи О. Кониського і М. Драгоманова Товариства ім. Т. Шевченка, яке в 1892 р. було перетворене на Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ). Це була перша і єдина за період 1892-1918 pp. новітня Академія українського народу. З товариством співпрацювали М. Грушевський (голова з 1897 р. до 1913 p.), І. Франко, В.Гнатюк, Ф. Вовк, І. Горбачевський.
У другій половині 60-х років XIX ст. у соціально-політичному житті західноукраїнських земель сформувався інший напрямок - москвофільство. Основною передумовою появи москвофільства була зневіра частини населення західноукраїнських земель у можливість вирішити місцеві проблеми власними силами. Москвофіли не визнавали існування українського народу і його мови, пропагували ідею єдиної, неподільної російської народності від Карпат до Камчатки. Москвофіли мали підтримку, у тому числі матеріальну, правлячих кіл Росії. Москвофіли створили потужну видавничу базу; за перші роки було видано понад 80 книжок. Вони мали також власні установи, товариства й науково-літературні збірники, через які пропагували свої ідеї.
Згодом у народовському русі відбулося розмежування. Одна його частина стала на угодовські позиції, інша - на радикальні. У 1890 р. кілька лідерів галицьких народовців (О. Барвінський, А. Вахнянин та ін.) уклали з намісником у Галичині угоду, згідно з якою за надання їм кількох депутатських місць у парламенті, відкриття трьох українських гімназій, збільшення кількості українських кафедр у Львівському університеті, зокрема відкриття кафедри української історії, а також за деякі інші поступки вони зобов'язалися підтримувати політику австрійського уряду. Після цього було проголошено "нову еру" у відносинах народовців з урядом і польською шляхтою. Кафедру української історії очолив у 1894 р. учень проф. В. Антоновича Михайло Грушевський (1866-1934), який справді започаткував "нову еру". М. Грушевський - український мислитель і політичний діяч, творець новітньої схеми політичної історії України, кількох конституційних проектів, автор майже 1800 публікацій.
Інша частина народовців у 1899 р. об'єдналася з частиною радикалів в Українську національно-демократичну партію, на чолі її став Ю. Романчук, а пізніше - К. Левицький. У своїй програмі партія поставила за мету, щоб "цілий український народ з'єднався в одноцільний національний організм". Великий революціонер-демократ І. Франко, який очолював ліве крило суспільно-політичного руху, гостро критикував як "народовців", так і "москвофілів". За його словами, основа обох цих партій однакова, а різниця між ними суто формальна: одна бере гору чи друга - народові від того жодної користі
Перше питання.
У Росії на початку 1917 р. дедалі сильніше розгорталася боротьба з прогнилим самодержавним ладом. Соціальна напруженість у суспільстві, стомленому від нескінченної війни, наростала дуже швидко.
Революція почалася в Петербурзі з масових мітингів і зборів робітників 8 березня (23 лютого) 1917 р. на честь Міжнародного жіночого дня. Потім до робітників приєдналися десятки тисяч солдатів петроградсь
