Міська система допомоги

Органами міського самоврядування були міські думи. Вони вибирались раз на чотири роки.

У відповідності з “Міським положенням” 1870 р. в компетенцію міських дум входили продовольче забезпечення громадян, розвиток системи народної освіти і культурних закладів, турбота про охорону здоров’я. На міські думи був покладений обов’язок налагоджування місцевої промисловості, торгівлі, організація кредитно-банківської справи, біржових закладів, створення страхових товариств. Вони повинні були займатися міським господарством, в тому числі освітленням, водозабезпеченням, транспортом, дорожнім будівництвом, благодійницькими та лікувальними закладами тощо.

Міські фінанси, як головне джерело фінансування програм суспільної опіки, мали міцнішу основу, ніж земські, але й вони не були достатніми. Оподаткування нерухомості (головне джерело міського бюджету) велося далеко не у повній мірі, оцінка нерухомого майна знижувалася. Але навіть і за таких умов міські установи суспільної опіки являли собою досить розгалужену мережу суспільної опіки та підтримки.

Єдиної схеми соціальної допомоги в містах не існувало, проте можна виділити загальні риси опіки городян: роздавання грошової допомоги, оплата лікування, діяльність щодо локалізації проблем соціальної патології, опікування дітьми.

Для подолання соціальних проблем створювались будинки працелюбності (ініціатива їх створення належала отцеві Іоанну Кронштадтському). Сфери діяльності: від надання допомоги нужденним до створення навколо такого закладу мережі різних інститутів опіки (сирітських будинків, їдалень, притулків, дешевих квартир).

Тогочасна Україна була переважно селянською, тому в справі суспільної опіки суттєву роль відігравали сільська та волосна опіка.