Із моїх давніх дослідницьких протоколів (1995 р.)

Інсайт

Є такий темпоральний парадокс: чим старшим ти стаєш, тим ближче до тебе події, що відбулися задовго до твого народження. Ви, юначе (красуню), цього не відчували? Тоді у Вас все попереду. Пригадайте цю розмову через років 20-30.

А що сьогодні? А сьогодні я несподівано для себе подивився на трагедію, яку пережив український люд у 33-му, новими, чи, правильніше, своїми власними очима. Ніби полуда спала. Штампи і кліше, усталені фрази, історичні спекуляції, юридична казуїстика і пошуки винних раптом ніби якимось вітром звіяло. Залишалася суть, такою, як їй і належить бути – гола суть. Не надто приємна, але зрозуміла, а це – головне.

Мільйони людей померли в страшних муках. Їх жалко і не повернути. Вони в Кращих Світах. Тисячі злочинців, які заподіяли це лихо, де вони? Мертві. Що треба, щоб не повторилося таке в майбутньому? Хтозна… Це ж правда, що історія вчить нас насамперед тому, що вона нікого, ніколи й нічому не навчила.

А що з живими? Який слід залишив у нас 33-тій?

Не всі інсайти приємні, бувають і страшні. Раптом я усвідомив, що серед архетипів, які визначають нашу соціальну поведінку, один деформований. Він не схожий на інших статечних, поважних, безпристрасних, тих, що поза добром і злом. Він метушливий і апатичний. Він надувається до неймовірних розмірів, а потім миттєво стає дрібним і мізерним. Він без причин дратується. У нього поганий сон. Словом, він якийсь невротичний оцей архетип (А33 – так я його назвав). Але основна його властивість в тому, що його багато. Він скрізь. Він у нас.

Трагедія 33-го року не в Землі разом з мертвими, вона «тут і тепер» з живими.

Кажуть, що раніше люди мовчали про голодомор, бо боялися. А «травити» анекдоти, за які без черги видавали безкоштовний квиток до Магадана, виходить, не боялися?.. Та ні ж бо…

⃰⃰⃰⃰⃰⃰ ⃰⃰⃰ ⃰⃰⃰

Уявіть себе на місці жінки, якій вдалося приховати якісь лушпайки, і вона потай, крадькома щоб, не дай Бог, ніхто не побачив, їсть їх сама і годує ними своїх дітей. А діти сусідки, найближчої подруги й родички, пухнуть і помирають: одне, друге, третє…, а за тим і вона сама …

Хто може їй дорікнути? Тільки не я, бо маю хорошу уяву.

А її совість? Пече. Болить. Розказати кому, може б полегшало? Це ж перевірений рецепт. А кому? Всі ж такі. Не те, що чути, думати про це бояться. Провина роз’їдає душу. Забути – ось чого найбільше хочеться. А рятівне (насправді псевдорятівне) витіснення тут як тут. Спершу жінка намагається логічно пояснити й виправдати те, що сталося і їй навіть здається, що це вдалося (раціоналізація). Збігає ще якийсь час, і вона воліє забути й справді «забуває» про ці страшні події. Це – витіснення. Людина зусиллями волі так стискає свою совість, що просто вичавлює з неї спогад, що її мучить. Це вдень, коли самоконтроль несе свою одвічну варту. А вночі, прориваючи тенета підсвідомості, муки сумління нагадують про себе то зойком страшних сновидінь, то здриганням, а то й карають психосоматичною болячкою свого тюремника за ненавмисно скоєне.

А згодом, коли щось нагадує про те, що трапилося, їй починає здаватися, що все це було ніби й не з нею, що з нею взагалі такого не могло бути, що й не було його зовсім (відчуження).

Мільйони людей пройшли через це.

⃰⃰⃰⃰⃰⃰ ⃰⃰⃰ ⃰⃰⃰

А уявіть собі чоловіка, який вижив, але втратив родину, дітей. Нормальний чоловік мав би їх захистити. А тут – не зміг. Не повстав, не взявся за зброю, не вберіг. І не лише родину, а й себе, свою чоловічу гідність. Як жити з цією ганьбою? А так, як всі. Мовчки. Як про таке говорити? З ким? А механізми психологічного захисту роблять свою справу: раціоналізація – витіснення – відчуження. І невротичні розлади, як помста скривдженої совісті.

⃰⃰⃰⃰⃰⃰ ⃰⃰⃰ ⃰⃰⃰

І ще трохи напружимо уяву. Кому вдалося вижити? Що, тільки тим, хто гарно загравав з тією злочинною владою чи вправно грався з нею в хованки? Не тільки. Були й такі (і знову не візьмусь засуджувати й дорікати), котрі від голоду переступали всі межі, навіть ті, які прокладено на генетичному рівні. Канібалізм? Іншомовне слово, як правило, вживають не для того, щоб щось пояснити, а навпаки, щоб щось важливе приховати. Людожерство! А потім самоїдство. Не думаю, щоб таких випадків, коли на харчі пускали собі подібних, було аж надто багато. Але не доводиться сумніватися і в тому, що в результаті голодомору серед нас значно збільшився відсоток людей, здатних переступити всі межі. Це генетично прямі нащадки тих, хто вижив у такий страшний спосіб. Непросто уявити муки совісті, які спіткали їх батьків. Але формула залишається незмінною: раціоналізація – витіснення – відчуження.

Ну, гаразд, скажете Ви, а яке відношення має те, що переживали наші прадіди до нас? Їх вже нема. Але ж А33 є, він живий і він невротично активний. Не треба думати, що архетип, це щось таке незбагненне. Так, він нематеріальний. Так, його не можна виміряти приладами. Але він пронизує взаємини людей на всіх рівнях: від родини і до держави. І його видно по мотивуванню вчинків, по тому, які перспективи люди для себе будують, по тому, які життєві стратегії обирають, по тому, як нам дивуються, співчувають чи навіть остерігаються нас іноземці, не заражені А33.

Серед людей, які пережили голодомор, немає таких, для кого він пройшов безслідно. Немає таких і серед їх нащадків. А33 продовжує невротизувати суспільство, викривляючи наше світосприймання й деформуючи світорозуміння.

У нас ще не перевелися і, мабуть, не скоро переведуться люди, які роблять запаси продуктів. Підсміюємося з них (частіше по-доброму), навіть не думаючи про те, що це дія А33.

Одна із функцій суспільства – відтворення людей з певною системою цінностей. А чи могло бути достатньо внутрішньої віри в моральні ідеали у людей, що пережили голодомор, для того, щоб передати їх своїм дітям? Ні, ні, знання про цінності, то безумовно, то поза сумнівом. А самі цінності, як моральний імператив, хіба зможуть твердо й переконливо передаватися людьми, які, хоча й не зі своєї волі, але їх зрадили?..

А деякі з наших підприємців й бізнесменів? Вкрасти зараз і побільше, а після нас – хоч потоп. Це все на наших очах і це теж А33.

А наші «державні мужі», які, не маючи за собою монолітної нації (знову А33), а спираючись на частину «населення», де треба й не треба з особливою насолодою співвідносять себе з середньовічним словом «влада» замість належного, сучасно-цивілізаційного – «служіння». І при цьому так завзято намагаються знайти для себе суверена з-поміж сильних світу цього, що ті аж дивуються і відчувають неловкість.

Суспільство невротизоване А33. Це – діагноз.

Психологічна допомога у випадку неврозу проста за суттю, але складна на практиці. Маємо: 1) усвідомити причину; 2) пережити її у суспільній свідомості, бо без того неможливий наступний крок; 3) зрозуміти (в деталях і дрібницях); 4) пробачити всім і собі; і лише після цього – 5) з о чищеною совістю йти вперед.

На цьому можна було б закінчити, але ми звикли шукати аналоги. Можемо подивитися на німців, як вони нелегко, але послідовно переборюють суспільний невроз, пов'язаний з фашизмом. Ми на їх місці, мабуть, з позиції сили вимагали б компенсації за зруйновані міста чи за злочини, скоєні окремими солдатами-переможцями, а вони з доброї волі виплатили компенсацію остарбайтерам. Інша справа скільки, чи всім, чи в повній мірі? Я не про це. Основне в тому, що вони намагаються очистити совість і перемогти невроз. Отак би й нам…

Частина ІІ.

Із моїх давніх дослідницьких протоколів (1995 р.)

Вивчаючи проблему розвитку творчо обдарованої особистості, я проводив цикл біографічних бесід. Серед моїх «піддослідних» вдумливістю, рівнем рефлексії вирізнявся Я.А. – заслужений раціоналізатор СРСР, чоловік поважного віку, який за своє життя, не маючи базової, та що там базової, навіть просто вищої освіти, збудував близько 20 літальних апаратів, кожен з яких – ноу хау. Серед його спогадів були й такі.

У 1933 році від голоду помер батько. Мати поїхала з села до сестри на південь, де було трохи легше з продуктами, а старші брати також роз’їхалися по країні, рятуючись від голоду. Після поневірянь по дитячих будинках, розподільниках, десятирічний Я.А. разом зі старшим на два роки братом дісталися до матері. Але там вже також був голод. Я.А.: «Важко було... А ми з братом пішли в школу і кажемо: «Може вам треба модель двигуна внутрішнього згоряння? Ми можемо зробити, бо бачили вже таку модель...». Директор каже: «Ну, робіть». Мабуть думав, ну що там вони можуть?..

Ми місяць потратили на ту модель – гарна вийшла. Директор був дуже здивований, почав розпитувати, як ми її робили, з чого. Мабуть думав, що вкрали… А коли зрозумів, що ні, то попросив нас почекати, а сам кудись пішов. Довгенько його не було, а тоді з’явився. Приніс нам плату: пуд муки і трохи соняшникового насіння... Це був перший хліб, зароблений технічним вмінням. Мати плакала, коли ми принесли свій зарібок. «Це ваш перший зароблений хліб», – то були її слова. Ми – раді старатися – виготовили модель сонячної системи. Хорошу модель. А директор сказав, що непотрібна вона йому, бо платити нічим. Та й ті харчі, як я тепер думаю, мабуть від своїх дітей відірвав. Хіба до моделей тоді було... Голод же був. Просто чоловік хотів дітям помогти, виявив милосердя...»

«Коли голод охопив вже й південні краї, – продовжує розповідь Я.А., – ми з братом вирішили повернутися на Житомирщину. Важко було добиратися, бо до голоду додався ще й холод, бо осінь. Сніжок вже пролітав. Сльота. У Козятині нас стягли з даху вагона і ми «доходили» на узбіччі. Сил вже не було. Але тут, ніби крізь сон, доноситься жіночий голос: «Хлопчики, ходімо до мене, я нагодувати – не нагодую, але хоч зігрію». І ми пішли за нею, хоч і ноги вже не слухалися. Прийшли. Вона нас підсадила на піч. Розморило. Лежимо, боїмося заснути. Брат менший, той заснув, хоч як я його не торсав і як не щіпав. А тут і я почав засинати. І ще думка така: чим так мучитися, хоч висплюся в теплі».

Тут я перебиваю його недолугим питанням: «А чого ви так стривожилися? Боялися щось проспати?» Сердитий погляд кудись вбік, і тихо, приглушено, ніби через силу: «Своїх дітей їли, а це чужі… Ніхто не спитає, ніхто не узнає… Але я настільки виснажився, що був на все готовий. Заснув. Скільки спав – не знаю, але проснувся від дитячого крику чи плачу. На печі темно. Я відразу в один бік, в інший… Намацав брата. Живий. Зразу думка: наша черга ще не прийшла. Це хтось інший з таких, як ми.

З острахом виглядаю із запічка і бачу, що плаче якийсь малий хлопчик. Він перемальовує картину «Ворошилов на коні». Кінь йому не подобається. Не виходить, от і реве. А я тоді вже добре малював. Злажу з печі і за мить малюнок – один до одного. А хлопчик гукає, вже й не пригадую, маму чи бабу. Віку й обличчя тієї жінки не залишилося в пам’яті. Так от, гукає: «Диви, як ці хлопці, що ти на залізниці знайшла, малюють!» І розмахує плакатом. Жінка підійшла, спочатку просто глянула. А потім уважно, із зацікавленням. А тоді вже якось просто й тихо промовила: «Господи! Які діти на дорозі валяються»...

Чимось нас там погодувала. А на ранок посадила на поїзд, і на дорогу дала окраєць хліба… У ті часи – окраєць хліба!!! Це ж зараз як що? Ну, може, кіло золота! Та ні, ні з чим не порівняєш. Ні з чим!»

Пізніше, щоб не вмерти голодною смертю, він зважився підробити талони на отримання сніданків у заводській їдальні. З моральних міркувань, оскільки «страх був убитий голодом», Я.А. виготовив найдешевші талони (на сніданок за 15, а не на обід за 50 копійок) і чесно в усьому зізнався, коли підробка була виявлена через кращу якість печатки на фальшивих талонах. Коли я все ж подивувався такій принциповості, Я.А., дивлячись повз мене, з притиском відповів: «Я ж не для того, щоб вкрасти це зробив, а для того, щоб не здохнути! Ми з братиком харчувалися пайкою нашого старшого брата, який працював на тому заводі. Харчів на трьох було замало, бо хлопчики, коли ростуть, то їдять більше за дорослих дядьків. Ми вже всі троє підпухати почали». Не зважаючи на серйозність злочину як на ті часи, керівництво заводу не лише його не покарало, а й, оцінивши майстерність, допомогло влаштуватися в дитячий будинок.

Помовчали. Аж ось Я.А. піднімає голову й урочистим голосом промовляє: «Різне в житті бувало. І заздрили мені, і наговорювали на мене, і лаяли. Але в тяжкі моменти я казав собі: «Не для них працюю, не за гроші, не для відомості чи слави. Я працюю для того директора школи з Херсонщини, для директора заводу, який ризикував власною кар’єрою, але врятував, побачивши в мені малому талант. А в найтяжчі моменти життя я згадую ту жінку з Козятина, і думаю, а як зробила б на моєму місці вона? І тоді розумію, що живу і для неї…»

⃰⃰⃰⃰⃰⃰ ⃰⃰⃰ ⃰⃰⃰

Цей потік свідомості розпочався в мене, коли в ході розмови про голодомор, один із моїх колег, викладач, несподівано сказав: «А ви знаєте, я з тих, хто несе в собі гріх людожерства. Бабця перед смертю призналася, що мою маму врятувала завдяки тому… Ні, не можу цього продовжувати. Але істина – завжди конкретна. А часом – страшна.

27 листопада 2010 р.