Економічні заходи окупантів

Ідеї економічного пограбування територій, які пе­ред­бачалось завоювати, викладені в плані “Оль­ден­бург” та деталізовані в “Зеленій течці Герінга” — “Директивах з керівництва економікою в окупованих східних областях”. Основним завданням усіх господарських заходів вважалося постачання для продуктів харчування і промислової сировини Вер­мах­ту і Райху, а також підготовка умов для наступної колонізації України. Для їхньої реалізації створювався Головний економічний штаб на чолі з М. Томасом, що складався з керівної групи; групи “La” (продовольче постачання й сільське господарство; групи “В” (промисловість, сировина для підприємств, фінанси й банківська справа, торгівля, авто­транспорт); групи М (потреби військових частин, воєнна економіка, транспорт). На місцях шта­бу підпорядковувалось 5 господарських інспекцій (у кожній армійській групі при командувачі тилу); 23 господарських команди в районі дислокації кожної охоронної дивізії; 15 філіалів у найважливіших пунктах госпкоманд. У “військовій зоні” діяла господарська інспекція “Дон—Донець” (Юзівка), до складу якої входило 10 команд (Wikdo) у Харкові, Сумах, Чернігові, Луганську, Юзівці (2), Криму, Курську, Ростові, Воронежі.

Через евакуаційно-ліквідаційні заходи радянських властей окупантам не вдалося налагодити функціонування важкої індустрії. Відновили роботу 250 під­приємств та цехів (85 — металооборонних), що ледве сягало 2,3 % великих довоєнних об’єктів. Якщо заходи у видобувних галузях давали відчутний результат (всього видобуто 380 тис. т залізної руди і 1782 тис. т марганцевої), то налагодити роботу металургійних гігантів не вдалося: у При­дніп­ров’ї й Донбасі під час окупації виплавлено 1005 тис. т сталі й чавуну. На Прикарпатті викачано з надр понад 600 тис. т нафти.

Великий німецький капітал передбачав здійснити солідні інвестиції в місцеву промисловість лише після остаточної перемоги на Східному фронті.

Набагато ефективніше німецькі й румунські економічні структури діяли в аграрній сфері. Основним інструментом цієї хижацької політики стало Центральне торгівельне товариство “Ост”, головна контора якого — “Україна” — перебувала в Ровно. До початку 1943 р. по лінії ЦТТ “Ост” з України вивезено понад 2,8 млн. т продовольства, а до 1 квітня 1944 р. його кількість сягнула 94,5% всього, що отримав Райх зі “східних територій”. 99,5% вивезеного до 31 липня 1943 р. в Ні­меч­чи­ну зерна 8292,6 тис. т одержано з України. Тут заготовлено 587,8 тис. т олійних культур, 35,3 тис. т цукру 1 млн. 199,5 тис. голів великої рогатої худоби 228,3 тис. свиней, 10,9 тис. т телят, 158 тис. овець, 9376 т домашньої птиці, 331 млн. шт. яєць. За рахунок українського сільського господарства Вермахт і Німеччина на 80% за­безпечили свої потреби в хлібі, на 83% — у м’ясі, 74% — у жирах. Тільки від серпня 1941 р. до лютого 1942 р. в Румунію відправлено 75 тис. голів великої рогатої худоби, 12 тис. коней, 100 тис. овець, 30 тис. свиней, 300 тис. голів домашньої птиці, а також майно 19 МТС і 30 майстерень з ремонту техніки.

Для максимального викачування врожаю в Україну з Райху завезли 1000 сіялок, 1 млн. серпів, а також 100 тис. плугів та культиваторів. Берлін пішов навіть на те, щоб звільнити частину військовополонених для виконання сільськогосподарських робіт.

Задля повного контролю над виробничим процесом і потоком продукції нацисти зберегли колгоспно-радгоспну систему, перейменувавши колишні колективні господарства на “громадські” й “державні”.

Обіцянки наділити селян землею так і залишилися невиконаними. Натомість в руслі колоніальної політики стимулювалися хутірські господарства “фольксдойче”: 2215 таких маєтків на українських теренах одержали 6,3 млн. га землі.

5 серпня 1941 р. А. Розенберг видав розпорядження про обов’язкову трудову повинність селян у віці від 15 до 60 років, кожен з яких мав відпрацювати 22 дні в якості “трудового мінімуму”. Компенсація трудових затрат була неадекватною: так, на Полтавщині за один “трудодень” видавалося 460 г зернових і 54 коп.

За здану сільгосппродукцію селянам нараховувалися т.зв. “пункти” — умовні одиниці, за які вони могли придбати інші товари. За 1 ц зерна можна було отримати 10 “пунктів”, свиню вагою 110 кг — 400 “пунк­тів”, 1 л молока — 1 “пункт” у той час, як 1 коробка сірників коштувала 100 “пунктів”, 1 кг цукру — 100, 1 кг солі — 30, 1 м простої тканини — 320, брюки — 560, шкарпетки — 120, костюм з грубого сукна — 1600 “пунктів”.

Та якщо селяни ще могли якось звести кінці з кінцями за рахунок натурального господарювання, то мешканці міст були поставлені не межу виживання. Сотні тисяч громадян за безцінь продавали або обмінювали меблі, одяг, родинні реліквії, коштовності на харчові продукти, долаючи значні відстані на “мінку” в селах. Незрідка поліція й гітлерівці реквізували придбані запаси й прирікали людей на голод. Ще однією можливістю купити їжу були базари, хоча ціни на них перевищували будь-яку уяву: у квітні 1942 р. на київських ринках стакан пшона коштував 18 руб., стакан гороху — 13 руб., десять картоплин — 30 руб., 1 кг хліба — 75 руб. Пайкова норма хліба дорівнювала 700 г на тиждень, а працюючі отримували 2 кг на місяць.

Відсутність продуктів харчування й системи охорони здоров’я викликали епідемії тифу, дизентерії, туберкульозу, масову смерт­ність на­селення. Тіль­ки в Хар­кові від голоду й пов’язаних з ними хвороб загинуло близько 100 тис. його мешканців.

Важливим аспектом економічної політики стало ви­ко­ристання трудових ресурсів України. Спе­ціаль­­ни­ми розпорядженнями ниж­ня вікова межа для по­тен­ційних працівників знижувались до 13, а потім і 11 років. У “Транс­ніст­рії” обов’язкова трудова по­винність охоплювала віковий контингент від 16 до 60 років, хоча управляючий Одеського району санкціонував використання на сільськогосподарських роботах 7—12-річних дітей.

Для реєстрації й наступного розподілу робочої сили створювалися біржі праці. За ухиляння від роботи передбачались різноманітні покарання: від штрафів та арештів до смертної кари. Так, 8 липня 1943 р. миколаївський генерал-комісар повідомив про страту десяти 17-річних робітників, які втекли з важливого виробничого об’єкта.

До початку 1943 р. на промислових підприємствах “східних областей” було зайнято 589 369 осіб. Близько 500 тис. осіб працювали у продовольчому секторі під контролем ЦТТ “Ост”. Суму неотриманої ними зарплати Надзвичайна державна комісія СРСР з розслідування злочинів та збитків, заподіяних окупантами, оцінила в 2 млрд. 188 млн. руб.

Ще однією драматичною сторінкою окупації стало вивезення громадян республіки на роботи до Райху. Від 2,2 до 2,4 млн. українських “остарбайтерів” пра­цювали в роки війни на чужині, багато з них не дочекалися повернення на батьківщину. Для ба­га­тьох наших співвітчизників словосполучення “ні­мець­ка каторга” стало не просто історичним поняттям, а частиною їхньої пам’яті.