Лексичні (словотвірні) засоби стилістики

Питання 1: Предмет стилістики, її методи та джерела

Стилістика вивчає мовні засоби не лише емоційно-експресивного, а й інтелектуальногота художньо-естетичногозмісту. Стилістика (і лінгвостилістика) – це розділ мовознавства, що вивчає:

закономірності існування і структурну організацію функціональних стилів;

мовні одиниці з погляду додаткового експресивно-стилістичного забарвлення;

цілеспрямований вибір мовних засобів, який відповідає стильовим і стилістичним нормам.

Предметомстилістики національної мови є й її стилістична система і наука про неї. Ширше предмет лінгвостилістики охоплює:

засвоєння теоретичних засад курсу, основних понять і категорій;

вивчення стилістичних ознак ресурсів мови;

використання стилістичних засобів для експресивного вираження змісту мовлення;

розкриття закономірностей функціонування української мови в різних сферах суспільного життя;

характеристика стилів української літературної мови, визначення їх системності;

формування мовного чуття та естетичного смаку мовців;

піднесення рівня культури мовного спілкування.

Стилістична система української літературної мови склада­лася впродовж віків з тих елементів усіх мовних рівнів, які на­бували стилістичної маркованості на різних етапах розвитку мови. Вона поповнювалася мовними одиницями з соціальних і територіальних діалектів, запозиченнями з мов — носіїв інших культур. Тому можна сказати, що стилістична природа нашої мови багатоджерельна. До головних джерел стилістики україн­ської літературної мови належать жива народна мова, усна народна творчість, діалекти, класична і сучасна українська літе­ратура, зокрема мовотворчість визначних діячів української культури, мовлення засобів масової інформації. Проте корін­ням українська стилістика сягає давньої слов'янської міфології; античних давньогрецьких і давньоримських джерел — міфо­логії, риторики, культури; біблійних джерел; ранньоукраїн- ських писемних пам'яток; першоджерел української християн­ської культури, священних писань, проповідництва і казань; традицій давньої книжної української літературної мови; ри­торичної спадщини вищих шкіл і культурно-видавничих цен­трів України; української барокової культури.

У лінгвостилістичних дослідженнях останніх років переважає науковий інтерес до функціональної стилістики, зокрема до мовленнєвої системності функціонального стилю.

Питання 2: Проблематика стилістики української мови.

Свідченням того, що стилістика сформувалась в окрему мовознавчу дисципліну, є наявність у неї свого предмета дослідження у спільному для всіх мовознавчих дисциплін об’єкті — мові. Крім того, стилістика має свою проблематику, систему понять і категорій та методологію і методику наукового пошуку. До головних проблем лінгвостилістики можна віднести:
• визначення мовного стилю як основного поняття лінгвостилістики;
• закономірності функціонування мови у різних сферах її суспільного життя та ситуаціях мовного спілкування;
• принципи і критерії класифікації та жанрової диференціації стилів;
• описові стилі мови;
• експресивні стилі мовлення;
• функціональні стилі та підстилі;
• співвідношення функціональних стилів і усної та писемної форм мови;
• мовленнєва системність як формуюча ознака функціонального стилю;
• мовні засоби вираження у функціональному стилі почуттєвих, вольових та інтелектуальних сфер особистості;
• проблема об’єктивного і суб’єктивного (індивідуального) в стилі;
• взаємодія стилів, підстилів і їх цілісність;
• співвідношення стилю (стилів) художньої літератури з іншими функціональними стилями;
• поняття стилістичних значень і конотацій та стилістичні норми;
• історичний характер стилістичних норм;
• стильова і стилістична інтерпретація текстів;
• стильове текстотворення;
• співвідношення інтралінгвістичного й екстралінгвістичного у стилістиці;
• співвідношення національного та інтернаціонального у стилістиці національної мови;
• стилістика як репрезентація сучасного етапу історії української літературної мови.
Стилістика сучасної української мови крім проблем, властивих кожній національній мові, має суто свої, соціолінгвістичні, спричинені суцільними заборонами, обмеженнями й утисками української мови в епоху тоталітарних режимів. Унаслідок такої несправедливої політики офіційно-діловий і науковий стилі української мови не досягли такого високого розвитку, як художній стиль. У багатьох сферах наукової, суспільно-політичної, державно-управлінської, професійно-виробничої діяльності не розроблено або мало розроблено і не задіяно терміносистеми і підсистеми української мови. Усно-розмовний стиль (як і інші стилі) сучасної української мови засмічений невиправданими кальками, суржиком, просторіччям. Лінгвістичний геній українського народу і його протиукраїнських предків витворив мову дивовижної краси і сили. Виняткова евфонія, чітка морфеміка, гнучкий синтаксис, неймовірно різноманітна лексична синоніміка семантичних полів думки, волі, емоцій, сприймань, чуттів, рухів, дій, станів, процесів; багата символіка, образність, афористичність висловів, лексична й фраземна сполучуваність — це все залишається ще переважно у межах художнього стилю, не є здобутком живого українського літературного мовлення основної маси громадян України. Низька мовна культура гальмує процеси національно-культурного, духовного відродження української нації, формує комплекс вторинності, меншовартості не тільки української мови, а й усього українського. Отже, до головних стилістичних проблем на цьому етапі розвитку української літературної мови можна віднести:
• утвердження державотворчих і суспільних функцій
української мови та розширення сфери її використання;
• повноцінний розвиток усіх стилів і жанрів;
• формування і вирівнювання профільних терміносистем;
• усталення мовних засобів офіційно-ділового і наукового стилів;
• унормування і збагачення художньої мови та фольклору живої розмовної мови українців.

Питання 3: Структура стилістики. Стилістика мови. Стилістика мовлення.

Структура стилістики. Структура стилістики, як і кожної науки, зумовлюється її предметом, проблематикою, напрямами, аспектами і методами дослідження, головними завданнями та умовами дослідної роботи. Чим складнішими і різнобічнішими є ці чинники, тим розгалуженішою буде структура науки. В лінгвостилістиці виділяють кілька стилістичних наук або їх розділів.

Загальна стилістика (теоретична стилістика, або теорія стилістики) визначає основні поняття і категорії її, предмет досліджень, теоретично обґрунтовує принципи і методи стилістичних досліджень. Загальна стилістика вивчає універсальні стилістичні засоби мови, тобто ті, що є в багатьох мовах і мають спільні характеристики, та закономірності функціонування мови залежно від змісту, мети, ситуації і сфери спілкування, тобто загальне про функціональні стилі. В предметі загальної стилістики поєднано два аспекти — системно-структурний, що стосується будови і системи мови, і комунікативно-прагматичний, який охоплює функції мови, сферу її поширення в суспільстві і способи використання.

Відповідно до цих аспектів виділяють стилістику ресурсів (засобів), або описову стилістику, і функціональну стилістику. У функціональній стилістиці як окрема галузь виокремлюється стилістика художньої літератури (в стилістиці російської мови вона найкраще представлена працями В. В. Виноградова, в стилістиці української мови — працями І. Білодіда, В. Ващенка, С Єрмоленко). В. В. Виноградов пропонував у стилістичній системі національної мови виділяти три кола досліджень, які

тісно пов'язані, часто взаємно пересікаються і завжди співвідносні, але мають свої проблематику, завдання, категорії: «Це, по-перше, стилістика мови як «системи систем», або структурна стилістика; по-друге, стилістика мовлення, тобто різних видів і актів суспільного вживання мови; по-третє, стилістика художньої літератури»¹. Стилістика мови вивчає, описує і кваліфікує наявні в структурі національної мови стилістичні засоби (морфеми, слова, словоформи, словосполучення, конструкції"), тобто ті мовні одиниці і їх варіанти, які створюють можливість відбору потрібних для певного типу спілкування виражальних елементів. Завдання стилістики мови — встановити системи стилістичних протиставлень на кожному рівні мовної структури і кваліфікувати мовний матеріал відповідно до його стилістичних ознак (значень, забарвлень), тобто сформувати стилістичні парадигми. Стилістика мови вивчає, крім стилістичних засобів, становлення та історичний розвиток стилів і підстилів літературної мови, її різновидів і виражальних аспектів, специфіку колоритів. Літературна мова відома у двох різновидах:

писемному та усному. Відповідно виділяють стилістику писемної мови і стилістику усної мови. Вчення про функціональні стилі літературної мови стосується обох її різновидів: писемного та усного. Поняття писемного та усного різновидів літературної мови не тотожні поняттям книжної і розмовної мови, які

характеризують мову з погляду оцінно-емоційного забарвлення, методики виголошення, всього того, що створює колорит. Писемна мова має більше книжного забарвлення, але користується і розмовними прийомами (у діалогах, репризах, гуморесках). Усна мова може мати розмовне чи книжне забарвлення, але переважає в ній розмовне.

Стилістика мовлення вивчає використання стилістичних засобів, наявних у системі мови, в суспільній чи індивідуальній мовній практиці. В стилістиці мовлення досліджується функціонування стилів мови у різних видах діалогічного і монологічного мовлення, виявляється творча природа мови і мовця. У завдання стилістики мовлення входить і вивчення найтонших семантико-естетичних та емоційно-експресивних відмінностей між різними жанрами і суспільно зумовленими видами

усного і писемного мовлення. Стилістика мовлення конкретизує, розширює стилістичну здатність мовних одиниць, породжує нові, додаткові конотації, що зумовлюються суміжністю однотипних чи контрастних мовних одиниць, і тільки постійно відтворюючись у мовленні, здобувають право перейти у

стилістику мови.

Питання 4: Стилістична система української мови.

СТИЛІСТИЧНА СИСТЕМА — сукупність функціональних та експресивних стилів у їх взаємозв’язках. Характер С. с. залежить від зовнішньо- та внутрішньомовних чинників. Перші пов’язані з історичними умовами функціонування літ. мови, соціально-психологічними основами витворення мовних типів спілкування. Внутрішньомовні чинники також зумовлюють певні ознаки С. с., напр., вільний порядок слів в укр. мові впливає на різноманітність динамічно-інтонаційних синтаксичних структур; флективний характер мови передбачає використання варіантних форм вираження семантико-синтаксичних зв’язків тощо. У С. с. укр. мови виділяються основні функціональні стилі, що витворилися у зв’язку з найважливішими сусп. функціями мови, а також ті стилі, що перебувають на периферії С. с. (напр., епістолярний, ораторський). В історії укр. літ. мови засвідчується змінність С. с., напр., у давній літ. мові сучасному публіцистичному стилеві відповідав полемічний; ін. характер мали науковий стиль та офіційно-діловий стиль. У суч. літ. мові, що побутує в Україні, тривалий час не був реалізований відомий з попередньої історичної доби конфесійний стиль. Через недержавне становище укр. літ. мови штучно стримувався розвиток усіх нехудожніх стилів, а художній стиль однобічно впливав на С. с. мови. Незначну диференціацію щодо жанрів і мовних форм має через зазначені причини розмовний стиль. У С. с. складаються відповідні парадигми фонетичних, лексичних, граматичних, фразеологічних. мовних одиниць, які несуть на собі додаткові навантаження, зумовлене емоційно-вольовими та логічними прийомами увиразнення мови. Елементи С. с. розрізняються за характером книжності та розмовності — категоріями, що пов’язані не так із писемними чи усними джерелами, як з оцінкою вживаності відповідних мовних засобів у сучасних функціональних стилях, з набутими додатковими характеристиками цих засобів. Поняття С. с. застосовується також щодо мови окремих художніх. творів, авторських стилів і передбачає виявлення у них зв’язку й принципів взаємодії між одиницями всіх мовних рівнів. З погляду С. с. більше уваги приділено лексиці, фразеології, менше виявлено додаткових значень у семантиці граматичних одиниць. Щодо опису функціональних стилів як компонентів С. с., то найчастіше дослідники звертаються до мовно-художньої практики, оскільки в ній віддзеркалюються міжстильові зв’язки і найвиразніше проступає феномен оцінки.

Питання 5: Джерела стилістики української мови.

Стилістична система української літературної мови склада­лася впродовж віків з тих елементів усіх мовних рівнів, які на­бували стилістичної маркованості на різних етапах розвитку мови. Вона поповнювалася мовними одиницями з соціальних і територіальних діалектів, запозиченнями з мов — носіїв інших культур. Тому можна сказати, що стилістична природа нашої мови багатоджерельна. До головних джерел стилістики україн­ської літературної мови належать жива народна мова, усна народна творчість, діалекти, класична і сучасна українська літе­ратура, зокрема мовотворчість визначних діячів української культури, мовлення засобів масової інформації. Проте корін­ням українська стилістика сягає давньої слов'янської міфології; античних давньогрецьких і давньоримських джерел — міфо­логії, риторики, культури; біблійних джерел; ранньоукраїнських писемних пам'яток; першоджерел української християн­ської культури, священних писань, проповідництва і казань; традицій давньої книжної української літературної мови; ри­торичної спадщини вищих шкіл і культурно-видавничих цен­трів України; української барокової культури.

Питання 6: Антична риторика як вихідна основа стилістики.

Стилістика як лінгвістична дисципліна сформувалась у XX ст. Однак етимологічна основа слова «стилістика» свідчить, що витоки цієї науки в античній риториці.

Словом stilus давні греки називали паличку із загостреним кінцем, якою писали по змащеній воском дощечці. Вправність користуватися паличкою-стилем поступово почала сприйма­тися як показник словесної майстерності, досконалості, з'яви­лися поняття «гарний стиль», «поганий стиль», а вміння гарно говорити і писати формувалося в окрему науку про красномов­ство — риторику (від гр. rhеtоr — оратор).

Риторика виникла як наука, що впливає на розум і волю гро­мадян засобами живого слова і досягла значного розвитку в Давній Греції та Давньому Римі.

Першим з відомих ораторів Давньої Греції можна назвати Перікла (V ст. до н. е.), який 40 років правив демократичною державою Афіни завдяки могутньому впливові свого чарівного слова на співгромадян. Теорія судового красномовства, як і риторика взагалі, сфор­мувалася в Сицилії (V—IV ст. до н.е.), її фундаторами були оратори Коракс, Лісій і Горгій.

Політичний оратор Коракс відкрив першу школу красно­мовства в Сиракузах, написав підручник з риторики. Це він уперше виділив у промові вступ, пропозицію, виклад, докази (боротьбу), завершення. Коракс вважав, що основна мета про­мови не в істині, а в переконанні: «Красномовство — це служ­ниця переконанню».

До визначних ораторів належав і Сократ, якого прийнято вважати родоначальником діалектики (в її античній формі).

Риторика Сократа — це пошук істини шляхом бесіди, супере­чок, дискусій, які оратор часто вибудовував у формі запитань і відповідей. Сократ послідовно ставив запитання доти, доки співбесідник не починав заперечувати собі і не відмовлявся від своєї неаргументованої тези. Цей прийом називають сократівською іронією. Сократ виголошував промови на вулицях і площах, своєю метою вважав виховання у молоді моральних якостей — правдивості, честі, доброчинності. Це йому нале­жить вислів: «Заговори, щоб я тебе побачив».

Учень Сократа Платон також був відомим оратором. Він вважав, що: «Красномовство — майстер переконання: в цьому вся його суть і турбота»; «Обов'язок оратора — говорити прав­ду». Платон вважав, що кожному оратору треба виробити в собі дві властивості. Перша — вміти охопити все одним загаль­ним поглядом, щоб підпорядкувати одній ідеї і чітко усвідомити предмет повчання чи промови. Друга — вміти все розділити на види, підвиди, частини. На думку Сократа, єдність синтезу й аналізу є необхідною рисою ораторського мистецтва. За Платоном, будь-яка промова повинна складатися як жива істота, що має тіло, руки, ноги, голову. Все має відповідати одне од­ному і всьому цілому. Промова буде гарною, якщо розум автора пізнає істину: «красномовство с мистецтво керувати умами». А для цього треба багато знати (природу речей, законодавство і т. ін.).

Вищого рівня розвитку досягає риторика уже як теоретична наука в часи Арістотеля. Він дав наукове обґрунтування риторики, розширив її предмет, показав її всеохоплюючий характер. Риторика співвідноситься не з одним якимось класом речей, а з різними, зокрема спільна для них, для кожного може мати свої засоби вдосконалення. Цим риторика відрізняється від спеціальних наук (арифметики, медицини). Риторика — мистецтво, що відповідає діалектиці.

Грецька риторика у період еллінізації римської культури (III ст. до н. е.) вплинула на римську риторику, актуалізувала її як теорію красномовства і як популярний виклад основ етики, мистецтва вести бесіду.

Найвидатнішим оратором і теоретиком римської риторичної школи був Марк Туллій Цицерон (106—43 рр. до н. е.) — по­літичний і державний діяч, відомий адвокат. Він залишив по­над 100 промов, що ввійшли в скарбницю світової риторики. Крім блискучих промов, що стали зразком красномовства, Цицерон залишив три книги, в яких подав своє розуміння риторики: «Про оратора», «Брут», «Оратор». У них послідовно викладено теорію ораторського мистецтва, ідеал оратора та історичний розвиток риторики. Захопленість Цицерона ораторством практично не мала меж. Він писав, що «нічого немає прекраснішого за досконалого оратора. У своїх трактатах Цицерон надавав великого значення формуванню засобами риторики людини — патріота, громадянина, для якого інтереси держави понад усе, який живе ідеалами свого народу: «Краща у світі мета — стати хорошою людиною».

Головні вимоги до досконалого оратора — це широка освіта, зокрема знання філософських систем, теорії ораторського мис­тецтва, права, ерудиція, вміння підпорядкувати собі слухачів, викликати в них задоволення, переконати.

Проте найповніше теорія римського красномовства викла­дена у працях ритора, педагога Квінтіліана. У праці «Іnstitutio оrаtоrіа», або «Керівництво з ораторського мистецтва» (12 то­мів), автор розробляє основні методи і прийоми ораторського мистецтва, показує, як ними можна оволодіти. Особливістю його робіт є те, що в них виразно виділено педагогічний ас­пект — навчальний і виховний. Одна частина так і називається «Виховання оратора». На думку Квінтіліана, оратор повинен мати такі якості від природи, як пам'ять, увага, пристрасть, здатність до імпровізації. Пам'ять треба тренувати, знання здобувати пра­цею, мужність та інші моральні якості виховувати в собі.

Питання 7: Біблійні джерела стилістики

До найдавніших джерел, з яких черпає стилістика виражальні засоби, належить Вічна Книга – Біблія. Слово біблія грецького походження і означає «книги». Ним об'єднується багато книг релігійного змісту, написаних різними авторами впродовж більш як 1000 років — від XII ст. до н. е. і до II ст. н. е. У цих книгах відобразилися міфологічні, філософські, космологічні, історико-соціальні та морально-етичні уявлення народів Близь­кого Сходу і Середземномор'я. З глибин віків зібрала ця книга народну мудрість, сформувала моральні основи людського життя, стала невмирущою, бо в ній зібрано насущні проблеми буття, вічного пошуку істини, філософські роздуми про сенс життя і його двобій зі смертю. Нині Біблія є ключем до розуміння багатьох шедеврів мистецтва, бо з часу свого виник­нення вона перебуває в центрі світової культури.

Біблія складається з двох частин: Старого Завіту і Нового За­віту. Біблійні книги, сюжети, образи уже справили значний вплив на формування стилістичної системи української мови, оскільки християнство міцно ввійшло у життя й культуру українців. Багато письменників, інших діячів культури перекладали біблійні книги, освоювали сюжети й образи, писали переспіви, стилізували. Зупинимося на окремих священних книгах.

Книга Екклезіаста. Створена у III—II ст. до н. е., книга не мала сюжету. У перекладі з давньоєврейської мови на грецьку ця назва означає «книга проповідника». Це монолог проповідника-мудреця, який хоче проникнути у свій внутрішній світ, природу людини і шукає відповідь на вічні питання. Книга є заповітом досвідченого володаря своїм близьким і підлеглим, тому в ній відчувається повчальний тон, застереження. Автор хоче знайти відповідь на питання, в чому зміст світобуття і людського життя, що є істиною. Текст проповіді має свою будову, схожу на щаблі дра­бини людського життя.

Мові цього твору властива афористичність. Складні синтак­сичні єдності (надфразні) підсумовуються або починаються, беруться в кільце певним висловом узагальненого змісту. З цього тексту успадковані українською мовою афо­ризми: Для всього свій час, час розкидати каміння і час збирати, громадити каміння.

Автори чотирьох Євангелій (Матфей, Марко, Лука, Іоанн) літературно оформили проповіді Христа, орієнтуючись на адресатів, різні мовні ситуації, тому тексти проповідей Христа різні, але для них характерні змістовність, простота, доступ­ність, образність, повчальність.

Перша велика проповідь Христа називається Нагірною, бо виголосив її Христос на горі, перед широким загалом людей.

Отже, від Нагірної проповіді Христа йде культурологічна традиція протистояння — антитези (багатство в злиднях, радість у муках) і символ апостола — про-видця-вчителя, який має просвітити простий люд. На символі «апостола» Тарас Шевченко геніально розвинув новий афо­ризм: І день іде, і ніч іде.

Слова і вирази проповідей прості, зрозумілі, але місткі дум­кою, афористичні. Багато з них успадковані й українською мовою: сіль землі, світло світу (про учнів Христа), любіть ворогів ваших; будьте досконалі; істинно кажу вам, не судіть і не будете суджені; простіть і вам проститься; шукайте і знай­дете; стукайте і вам відчинять; що бажали б ви, щоб люди вам чинили, те чиніть їм; входьте вузькими дверима, бо просторі ті двері й розлога та дорога, що веде на погибель; стережіться лжепророків, які приходять до вас у овечій одежі, а всередині — вовки хижі. Ви пізнаєте їх за плодами їхніми.

Проповідництво. Наука проповідувати називалася гомілети­кою (або християнською риторикою). Серед перших учнів Христа виділяється своїми проповідями і посланнями Павло. Його проповіді мають виразні ознаки риторики, за допомо­гою яких намагалися привернути слухачів до християнства, «підживити» цю віру, виробити християнські вчення і ритуал. У ранньохристиянський період проповіді були усними, їх на­зивали посланнями. Талант проповідника високо цінувався і передавався від учи­теля учню разом зі знаннями, з умінням гарно говорити. Го­мілетика зміцнювалася як церковна риторика. Вважають, що першими проповідниками були апостоли — мандрівні про­повідники (посланці Бога), які, переходячи з общини в общи­ну, проповідували нове вчення християн. Послання апостолів увійшли до Нового Завіту. УIII ст. проповіді починають запи­сувати, з'являється можливість зберігати і накопичувати текс­ти, збирати книги.

Найбільшої проповідницької слави зажив Іоанн (345— 407 рр. н. е.), названий Златоустом. Він був богословом, ві­зантійським письменником, одним із найосвіченіших людей свого часу. За проповідь аскетизму його переслідувала візан­тійська знать, позбавляли сану. Та ніхто не міг позбавити його таланту живого слова, яке з великою насолодою сприймали вдячні слухачі. Хтось із хроністів записав його проповіді, і пішли вони в народ. Історики свідчать, що коли проповідував Іоанн, натовпом сходилося все місто, купці залишали торгівлю, ремісники — ремесла. Не все розуміючи у проповіді, якась жінка звернулась до Іоанна: «Духовний учителю, а краще назову Іоанн Златоустий, криниця твого вчення глибока, а вервиці розуму нашого короткі і не можуть досягнути глибини його». З того часу стали називати Іоанна Златоустом, а уста його Бо­жими, Христовими, солодкомовними, медоточивими. Ці епітети також успадковані українською мовою (згадаймо про «медоточивії уста» у Т. Шевченка). Крім божественної літургії, що називається ім'ям Іоанна Зла­тоуста, його спадщину складають два збірники, надзвичайно популярні у християнстві східних слов'ян з XII ст. Це «Златоструй», до якого входять слова і повчання. Другий збір­ник називався «Златоуст» і містив уставні читання морально- етичного змісту до церковного календаря. Іоанн Златоуст залишив не тільки свої майстерні проповіді, а й роздуми про стиль та мову проповіді. Його наука перейшла з християнством у Київську Русь і позначилася на творчості церковних діячів, літописців, письменників-полемістів давньо­українського періоду.

Біблійна гомілетика збагатила стилістичну систему україн­ської літературної мови значною кількістю афоризмів: Адам і Єва, Адамове ребро, Адамові діти, Авель, антихрист, апокаліп­сис, блудний син, брат піднявся на брата, Вавилон, вавилонська вежа, вавилонське стовпотворіння, вигнання з раю, випити гірку чашу, глас вопіющого в пустелі, древо пізнання добра і зла, до сьомого коліна, долина печалі, за часів А дама, земля обітована, змій-спокусник, іти на Голгофу, Іуда Іскаріот, іудині срібники, книга за сімома печатями, Каїн, каїнова печать, хай мине нас ся чаша, нести свій хрест, Ноїв ковчег, плоть від плоті, Понтій Пілат, поцілунок Іуди, розіпни його, сад Гетсиманський, сім смертних гріхів, скорбящих радосте, тайна вечеря, терновий вінок, тридцять срібників, у костюмі Єви, умивати руки, у поті чола, фіговий листок, чаша терпіння, манна небесна, чисті й нечисті та багато інших.

Питання 8: Давня книжна українська літературна мова як джерело.

Вийшовши з основних засад античної риторики, збагатившись гомілетикою та патристикою давньоукраїнського періоду, вітчизняна риторика розвивала їх традиції і посідала чільне місце в освіті. Тривалий час вона була основним предметом шкільного навчання. Ранньоукраїнська культура періоду Київської Русі мала такий високий розвиток, що монголо-татарська навала вже не могла її зупинити, і, навіть потрапивши під залежність Литви, вона продовжувала розвиватися. Давня українська (руська) мова стала державною (актово-урядовою) мовою Литви, нею вчили у школах і церквах, вели судочинство, спілкувалися при королівському дворі і в колі старшин, писали грамоти (офіційні папери) і Литовський статут (конституцію).

Тогочасна жива руська мова мала два варіанти: український і білоруський. Оригінальним і найпоширенішим на той час жанром (хоча з'явився він ще в Київській Русі) українського письменства, який найповніше відображав життя українського народу і рівень розвитку української мови, були українські грамоти. Вони поєднали в собі два вагомі стильові струмені: а) офіційно-діловий, книжний

і б) живомовний, розмовний, ввібравши їх у жанрово-стильову рамку трафаретних початків і кінців.

Ознаки офіційно-ділового стилю, який іде ще від ділових пам'яток Київської Русі, виявилися у лексиці українських грамот. Книжними елементами у їх мові є юридична та урядово-канцелярська лексика на означення установ, посад, соціальних станів, грошових одиниць, документів тощо: боярин, бортник, війт, волость, воєвода, вотчина, грамота, гривна, грош широкий, дань, данник, десятина, дворище, землянин, князь, лист, мас-страт, маршалок, пан, писар, підсудок, підскарбій, посол, подимне, подушне, полюддя, помочне, право, привілей, рада, суд, суддя, урядник, холоп тощо. Частина цих слів далі в українській мові утвердила за собою стильову ознаку офіційності (право, рада, посол, лист,

староста) і з нею функціонує в сучасній мові, а більшість відійшла в пасивний словник як історизми та архаїзми і в такий спосіб також набула стилістичного забарвлення: князь, війт, восвода, волость, маршалок, урядник, підскарбій, подимне, полюддя, подушне, помочне, холоп тощо.

В основній частині грамот, змістом яких було конкретне життя, використовувалася лексика здебільшого розмовної української мови, говірок. І хоча писарі намагалися зберегти офіційно-діловий стиль грамот і в основному тексті, живомовна лексика вкраплялася й осучаснювала грамоти, робила їх

сторінками живого народного життя: аби, бачити, блискавиця, гай, дідизна, дідич, другий, допомагати, зиск, знак, інший, ідучи, копа, лічба, лука, млин, неділя, озимина, пильно, початок, село, селище, справа, спиратиметься, сум, сумувати, чинимо, ярина тощо.

Виразною ознакою грамот є поєднання живомовного українського синтаксису з офіційно-діловим.

Загалом українська мова давньоукраїнського періоду об'єднувала в собі два мовні береги: українську літературну мову (з її підвидами — «слов’яно-руська» і «проста мова»), що розвивалася на книжних джерелах офіційно-ділового письменства, і живу народну мову, яка ще не мала усно-розмовної літературної форми, а функціонувала у вигляді говірок і намагалася пробивати собі дорогу в літературу. Цей стан мовного дуалізму продовжувався аж до часів І. Котляревського. Розвиток освіти, поява вищих шкіл, заснування друкарства, видання «Апостола» (1574 р.), острозької Біблії (1581 р.), «Учительного Євангелія», богословсько-дидактична і панегірична поезія, шкільні драми, полемічна література — все це загалом сприяло утвердженню української мови в суспільстві, незважаючи на зусилля панівної польської мови і поширеної культової старослов'янської.

Старослов'янська (церковнослов'янська) і слов’яно-руська мови стали джерелом, з якого українська літературна мова черпала стилістичні засоби урочистості, піднесеності, величності, трансформуючи їх у інші стилістичні конотації — старослов'янізми: благо, благодать, благословення, владика, возвеличити, возлюбити, воздвигнути, воздати, возвести, возрадуватися, врата, глава, глашатай, грядущий, заповідь, злато, єдність, істина, предтеча, премудрий, преподобний, святий, соратник, трудящий та багато інших.

«Проста» мова

Боротьба українського народу за національне визволення і прагнення до утвердження своєї державності спонукали провідників українства до усвідомлення того, що потрібна літературна мова, зрозуміла простому люду, отже, близька до живої розмовної. У середовищі тогочасних освічених представників українського народу посилилася увага до освіти народу, його духовно-релігійних і культурних запитів, бо саме ними формувались основні риси української національної самосвідомості. За таких умов у XVI ст. виникла «проста» мова, поєднавши в собі елементи книжної церковнослов'янської і тогочасної живої розмовної мови освічених українців. Будучи в основі своїй ще

книжною, наповненою старою слов'янською лексикою, церковнослов'янізмами, вона швидко збагачувалася живо мовними українізмами і говірковими словами. Серед ранніх пам'яток, написаних «простою» мовою, найвизначнішою є «Пересопницьке Євангеліє» (1556—1561 рр.). У ньому на фоні традиційної книжності (оскільки Євангеліє належить до богослужебної літератури), відображаються основні фонетичні, граматичні й лексичні риси живої української мови XVI ст.

Отже, ці два стильові начала — книжне і живомовне — є основними, визначальними в літературній українській мові з поступовим зростанням живомовного аж до повної його перемоги в українській літературній мові кінця XVIII — початку XIX ст.

Доба Ренесансу, Реформації і бароко

Ренесанс та Реформація, що так гучно заявили про себе в західноєвропейській культурі, означаючи кінець авторитарного середньовіччя і початок нової доби з новими ідеями і темами - гуманізмом, ідеалами краси і гармонії, відкриттями живої людини й природи, — проявилися і в українській культурі. Поряд із візантійськими з'явилися західноєвропейські впливи, гостро поставали проблеми літературної мови, розширювалася тематика на користь світської. Все це ускладнювалося національно-релігійними рухами навколо проблеми «унії», які болісно зачіпали всі сфери суспільного життя в Україні і породили таке сильне й оригінальне стильове явище, як українська полемічна література, і спричинили формування українського національно-визвольного руху, а за ним і національно-культурного відродження українства в XVII ст., вираженого в стилі українського бароко.

Реформаційними впливами зумовлена поява перекладів Святого Письма українською мовою, що мало величезне значення для утвердження в духовній сфері української мови і вироблення її літературних норм, у тому числі й стилістичних.

Мовотворчість Івана Вишенського

Володіючи класичною риторикою, гомілетикою, патристикою, українські полемісти реалізували головні положення їх у своїх творах. Однак тематика полемічних творів потребувала розширення рамок риторичних засобів за рахунок уведення живомовної експресії та уже значних на той час мовних надбань українського фольклору. Тому і такий великий захисник церковнослов'янської мови, як Іван Вишенський, який вважав її «плодоноснійших од всіх языков й богу любимший», широко використовував у своїй творчості «просту» мову. Навіть у творах, написаних слов’яно-руською мовою, трапляються елементи з простої мови на зразок: тепла хата, коханка, віно.

У творах, написаних «простою» мовою, Вишенський, звертаючись до фактів реальної дійсності,

конкретного життя, віддає перевагу джерелам живої розмовної мови і тільки богословські питання висвітлює церковнослов'янською, припасовуючи, перекладаючи окремі слова й вирази «простою». Проте, виходячи «з обіймів церковщини», українська книжна мова збагачувалася старослов'янізмами і передавала їх як традиційні номінації, а частіше як стилістичний засіб сучасній українській літературній мові. На цьому шляху від давньоукраїнського періоду прийняття християнства і до сучасного стану української літературної мови творчість І. Вишенського є чи не найпоказовішою у плані того, як зароджувалися, синтезувалися з книжних і розмовних стилістичні засоби української мови.

Мовний стиль Івана Вишенського ґрунтувався на засадах античної риторики. Це видно з текстів послань, у яких є стилістичні засоби (фігури), відомі ще з часів античної риторики — риторичні звертання, запитання та оклики, анафори, нагнітання слів і речень, розгорнені антитези. Завдяки таким

засобам, сильним, різким висловам послання Вишенського ставали вогненними полемічними памфлетами: Прямі звинувачення, виражені фігурами багатоступеневих антитез, створюють іронічний колорит тексту. Кожна теза називається на початку абзацу. Потім іде розгорнутий виклад — заперечення і висновок-узагальнення. Оригінальне витворені і майстерно використані у творах Вишенського словесні художні засоби:

• новотвори-епітети;

• метафори абстракцій;

• порівняння з народних фразеологізмів;

Особливо досконало розробив Вишенський такий прийом, як діалогізація викладу, іронія і фігури її вираження, наповнивши їх українським матеріалом. Найкраще це видно на прикладах з твору

Своєю полемічною творчістю Іван Вишенський підтвердив думки Аристотеля про стиль полемічного мовлення: «Існує два види полемічного стилю: перший етичний (зачіпає мораль), другий патетичний (збуджує пристрасті)».

«Золотий вік»

На думку І. Огієнка, «XVII вік — це золотий вік нашого письменства, нашої культури. Київ став центром української науки, її Афінами, став нашим Парижем». Пишна риторика стала тією мовною формою, яку вдало використала і розвинула далі українська полемічна література для пропаганди й утвердження православної віри передусім, економічного самоусвідомлення і гуртування. Українське відродження сприйняло й поєднало європейський бароковий стиль з властивою йому ідеєю гуманізму і прагненням до химерних, незвичних форм та вишукану риторику виражальних засобів.

Питання 9: Український фольклор як джерело стилістики мови.

У сфері фольклору стилістика української мови досліджує мовне вираження жанрів народної творчості (тематичне розмаїт­тя лексики і фразеології, варіантність форм, специфіку синтак­сичної організації жанрів, структуру тексту). До характерних мовних явищ фольклору належить фонетична, лексична й гра­матична варіантність. Тому на тлі стилістичних норм літератур­ної мови допускають ще й фольклорну норму (варіантну).

У сфері художньої літератури стилістика досліджує роль фольклорних компонентів у формуванні виражальних засобів літературної мови, у стилетворчих системах функціональних стилів, у індивідуально-авторських художніх стилях.

Серед одиниць кожного рівня мови є такі, що мають додат­кову фольклорну конотацію, наприклад: алітерації й асонанси звуків, суфікси пестливості й ласкавості, відмінкові форми оруд­ного порівняльного, постійні епітети, синтаксичні паралелізми та інше.

Відомо, що літературна форма загальнонародної мови ви­никає лише з появою художньої літератури цією мовою. Істо­рія свідчить, що найдавніші твори є або записами легенд, міфів, казок, казань, оповідей, або написані під безпосереднім і дуже відчутним їх впливом. Це означає, що задовго до виникнення художньої літератури народна мова уже проходила свідому художню обробку в усній народній творчості, яку називаємо англійським словом фольклор. І на час появи, формування та становлення літературної мови її первинним, основним, хоч і не єдиним джерелом стало мовлення усної народної творчості. Мова народної творчості виробила свій поетичний словник традиційних епітетів: садок вишневий, коні ворони, личко румянес, червона калина, козачень­ко молоденький, ліс темненький, небо синєє, степ широкий, поле чистеє; традиційних порівнянь: дрібні, як мак; гарна, як писан­ка. Народне мовлення багате інтимізуючими суфіксами: гуси-гусенята, матінка-голубонька, кленовії листочки, вербова дощеч­ка. Ритмомело­дика народного мовлення породила прикладкові епітети: матінко-голубонько, березонько-сестронько, джерель-вода, зайчик- побігайчик, думки-гадки. Інтен­сивність експресії виявляється у традиційних редуплікаціях на зразок: тихо-тихесенько, щастя-доля, шумить-гуде, цвіте-розцвітає, хліб-сіль, пани-браття, рости-цвісти, срібло-золото, посікти-порубати, нива-нивонька, лужком-бережком. Окремі лексеми набувають стійких асоціатив­них конотацій: білії рученьки, білії ніженьки, білеє личенько, білая світлиця, гіркий полин, гірка доля, гіркі сльози, гірке щастя.

Асоціативне коло домінантних лексем чітко означене: вірная дівчинонька, вірна розмовонька, вірний товариш, вірна порадонь­ка, коханнячко вірне; золотії гори, золотії шабельки, золотії гри­ви, золотий вінець; чужий край, чужі люди, чужа чужинонька. Усталені вирази мають стилістичну визначеність: на яснії зорі, на чистії води; не бачить, не чує; у барвінку купаний; у меду ку­паний.

Традиційними є фіоритури народних пісень: ой горе тій чайці; ой на ставу, на ставочку; ой крикнули сірі гуси; ой сивая та зо­зуленька; зачини українських народних казок: жив був... На­родна мова має пласт лексем, позначених у мовців конотацією архаїки. Такі слова прийнято називати застарілими. До них належать і діалектні слова, більшість яких також є архаїчними, оскільки говірки передували літературній мові і зберігають реліктові елементи мови попередніх віків. Мова традиційного фольклору відображає колективне світо­бачення народу, спільне і найважливіше з погляду інтелек­туально-моральних та емоційних оцінок, передає його відшлі­фованими усталеними виражальними засобами. У стилістиці української мови багато слів-символів, що ма­ють фольклорне походження. Вони здавна відігравали і відігра­ють роль певних формул, у які закодована інформація потрібно­го змісту, емоційної естетичної оцінки.

З усіх фольклорних жанрів для української літературної мови чи не найплодотворнішим був і залишається народнопісенний. Якими тільки піснями не озивалася наша мова в устах наро­ду — героїчно-епічними, громадсько-політичними, казково-фантастичними, календарно-обрядовими, родинно-побутови­ми, інтимно-ліричними, а серед них сирітськими, наймитськи­ми, чумацькими, веснянками, купальськими, весільними... І кожній групі пісень притаманний свій лад думок і почуттів.

Фольклор оперує узагальненими, синтетичними образами у формі традиційних тропів. І ця фольклорна традиція синтетич­ного образу розвивається часом і в авторській поезії.

До виразних фольклорних засобів належать фольклорні си­нонімічні ряди: взаємозамінні слова, словоформи, синтаксичні конструкції діалектного, фольклорного й літературного похо­дження, що функціонують у різних часово-просторових варіан­тах фольклорного твору: лишу, залишу; квіт, цвіт; господиня, хазяйка, ґаздиня; півень, когут; шлях, дорога, битий шлях, путь; намалювати, нарисувати; стрічка, лепта, бинда, стьожка тощо.

Фольклор як джерело літературної мови, як компонент сти­лістичної системи сучасної мови і як стимулятор розвитку внутрішніх можливостей літературної мови, збагачення її авторськими новотворами з фольклорним забарвленням ще по­требує дослідження.

Особливо актуальним є питання про семантико-стилістичне і структурне оновлення фольклоризмів у мові сучасної україн­ської поезії, бо саме тут розкривається властива їм перспекти­ва бути й надалі джерелом семантичної ємкості і поетичної свіжості у нових пошуках авторського слова. Розширення зна­чення фольклоризмів та їх асоціативних зв'язків спостерігається в сучасній поезії.

Питання 10: Роль лексичних та фразеологічних стилістичних засобів.

Лексичні (словотвірні) засоби стилістики

Передовсім завважимо, що одні слова виступають як терміни у книжних стилях, особливо в науковому, інші виражають найрізноманітніші емоційно-експресивні відтінки і переважають у художньому стилі.

Отже, словотвірні засоби відіграють важливу роль у стилістичному забарвленні слів і в стилетворенні; стилістична виразність тексту посилюється, якщо в ньому використано слова, що завдяки словотворчим засобам виділяються своїми стилістичними функціями. Вони надають відтінків урочистості.

Крім того, з допомогою префікса не - виражається не тільки протилежне значення: неправда, неволя, нещастя, а й негативний, зневажливий відтінок: нездара, неук, нечупара, недотепа. Втім із найбільш стилістично виразних словотворчих засобів є суфікси. Одні з них використовуються для розрізнення значень слів:воля - вільний, вольовий, воліти, вільно; а інші вносять додаткові відтінки ніжності, ласкавості чи згрубілості, зневаги: кіт - котик, котичок, котусик, котяра, котюга, котище. Безсуфіксні слова стилістично нейтральні, а суфіксальні - стилістично марковані. Значна частина суфіксів творить слова з абстрактним, узагальнюючим значенням, які найчастіше вживаються в науковому, діловому, публіцистичному стилях. Це суфікси - анн-, - енн-, - от-, - ість-, - ізн-, - ізм-, - ств-, - цтв - та ін. Чимало професійних слів, утворених суфіксами - ник-, - щик-, - льник-, - тель-, використовуються в діловому, науковому і публіцистичному стилях. Для книжних стилів характерні прикметники, утворені за допомогою суфіксів - альн - (-увальн-, - ювальн-), - арн- (-ярн-), - ичн - (-ічн-, - їчн-).

Для творення слів-термінів використовуються суфікси - ист-, - уват-, - атист - та ін.: азотистий, сіркуватий, цукристий, хмарнуватистий. У науковому стилі великого поширення набули віддієслівні іменники на - ння, - ття: становлення, конструювання, буття, травлення, збереження, дослідження, здобуття, визнання. Виразне емоційно-експресивне забарвлення мають слова з суфіксами позитивної і негативної оцінки.

Вони є постійною ознакою художнього і розмовного стилів. До таких суфіксів належать - к-, - ок-, - очок-, - ичок-, - очи-, - их-, - оньк-, - еньк-, - есеньк-, ісіньк-, - н-, - в-, - ищ; - ущ-, (-ющ-), - иськ-, - юх-, - ил-: коник, грибочок, рідненький, теплісінький, хижачня, маячня, мушва, злющим, хлопчисько, сплюх та ін.