М. М. Слюсаревський

ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ ПОЛІТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ

НА ЗАРУБІЖНИХ І ВІТЧИЗНЯНИХ ТЕРЕНАХ

М. М. Слюсаревський

У статті робиться спроба порівняльного аналізу зарубіжної і вітчизняної передісторії політичної психології. Простежено загальну взаємовідповідність траєкторій розвитку політико-психологічної думки за рубежем і в Україні. Показано, зокрема, що в Україні, як і в країнах Заходу, на початку XX ст. поступово складалися передумови для виокремлення політичної психології як самостійної наукової дисцип­ліни, проте цей процес був перерваний встановленням більшовицького режиму. Окреслено тенденції повернення українських політичних психологів до автентичних наукових традицій.

Ключові слова: політична психологія, передісторія політичної психології, політико-психологічна думка, ранні форми політико-психологічного знання, автентична традиція, логіка розвитку науки.

В статье предпринимается попытка сравнительного анализа зарубежной и отечественной предистории политической психологии. Прослежено общее взаимосоответствие траекторий развития политико-психологической мысли за рубежом и в Украине. Показано, в частности, что в Украине, как и в странах Запада, в начале ХХ в. постепенно складывались предпосылки выделения политической психологии как самостоятельной научной дисциплины, однако этот процесс был прерван установлением большевистского режима. Очерчены тенденции возвращения украинских политических психологов к аутентичным научным традициям.

Ключевые слова: политическая психология, предистория политической психологии, политико-психологическая мысль, ранние формы политико-психологического знания, аутентичная традиция, логика развития науки.

The comparative analysis of political psychology pre-history in our country and abroad is presented. The general trends of the development of political and psychological thought in foreign countries and in Ukraine are traced. It is shown that at the end of the 20-th century there were pre-conditions for gradual separation and forming political psychology as an independent scientific discipline. But Bolshevik regime stopped this process. Tendencies towards return to authentic scientific tradition of Ukrainian political psychologists are outlined.

Key words: political psychology, pre-history of political psychology, political and psychological thought, early forms of political and psychological knowledge, authentic tradition, and logic of science development.

Проблема. Перетворення політичної психології на академічну дисципліну зумовлює інтерес до її витоків. Адже вченим, які обирають певну наукову галузь, далеко не байдуже, чим вона є – скороминущою реакцією на випадкові в масштабі історичного часу суспільні стимули чи намаганням відповісти на питання, що давно хвилювали людство. Особливої актуальності проблема звернення до першовитоків набуває для політичних психологів України, котрі внаслідок драматичних колізій суспільного життя були і значною мірою залишаються відірваними як від здобутків зарубіжних колег, так і від автентичних джерел політико-психологічної думки.

Пошук “інтелектуальних коренів” політичної психології, зістав­ле­ння зарубіжної і вітчизняної траєкторій її розвитку – це сьогодні не тільки предмет пізнавального інтересу, а й передумова дальшого поступу політико-психологічного знання, а також важливий чинник професійної самоідентифікації співтовариства політичних психологів та його консолідації. Тим часом поки що маємо в Україні лише одну кандидатську дисертацію з історії політичної психології [1], чого, звичайно, вкрай мало для відтворення логіки становлення наукової дисципліни.

Мета статті: здійснити в першому наближенні порівняльний аналіз і відтворити загальну логіку розвитку політико-психологічної думки за рубежем та в Україні.

Ті явища, які сьогодні вивчає політична психологія, ще від стародавніх часів були об’єктом постійного спостереження і осмислення. Можна погодитися з Д. В. Ольшанським, що в ранній історії людства їм приділялося навіть більше уваги, ніж сьогодні, – просто внаслідок того, що об’єктивні чинники політики тоді зазвичай ще не відрефлексовувалися [2, с. 111]. Разом з тим не варто й перебільшувати значення ранніх форм політико-психологічного знання. Вони не вибудовувались і не могли вибудуватись у хоча б якоюсь мірою струнку систему, оскільки не існувало й самої психологічної науки, яка б давала інтелектуальний інструментарій для їх цілеспрямованого нагромадження і систематизації.

За таких умов увага до суб’єктивного чинника політики часом спричинювалася не стільки до прагнення пізнати його природу і місце в регуляції політичних діянь людей, скільки до антропологізації та психологізації уявлень про політичні інститути. Це простежується, приміром, у працях давньогрецького філософа Платона, який свої уявлення про ідеальну державу будував за аналогією з людською душею: трьом началам душі (розумному, вольовому і чуттєвому) у Платоновій ідеальній державі відповідають дорадче, захисне і ділове начала, а їм, у свою чергу, три суспільні стани – правителів, воїнів і виробників. При цьому правити в державі повинні, як неважко здогадатися, кращі – ті, хто уособлює розумне начало [3].

Звичайно, мислителі древності не могли не зважати й на реальні психологічні характеристики учасників політичного процесу. Так, той же Платон висловлює сумнів щодо втілення свого концепту ідеальної держави через недосконалість людської натури і відтак з урахуванням цієї недосконалості розглядає “гірші” форми правління – тимократію, олігархію, демократію, тиранію. Ще далі в пізнанні “людської натури” як чинника політики пішов Арістотель [4], котрий здійснив глибокий, як на той час, аналіз політико-психологічних характеристик різних суспільних прошарків. Зокрема, він детально проаналізував психологію так званого середнього прошарку, відзначаючи його поміркованість, прихильність до існуючих порядків, здатність пом’якшувати суперечності між багатими і бідними. Ці психологічні особливості середнього прошарку дали Арістотелю підставу вважати його найціннішим для політики, у чому важко не побачити прообраз нинішньої теорії середнього класу.

Певні психологічні механізми впливу на думки і почуття людей у сфері публічної політики було відкрито Демосфеном, Цицероном, іншими великими ораторами античності. Крім того, Цицерон збагатив психологічними інтерпретаціями арістотелівське вчення про причини виникнення держави, вбачаючи їх передусім у вродженій потребі людей жити разом. Помітний внесок у з’ясування психологічного підґрунтя здійснення особистої влади та боротьби за неї зробили Плутарх і Светоній [5; 6].

Але загалом у стародавні часи і впродовж середньовіччя переважала тенденція не дослідження політико-психологічних феноменів як таких, виявлення їх глибинної природи, а дидактично-моралізаторських розмірковувань на ці теми, повчань і побажань (яким належить бути правителеві, які чесноти мають виховувати в собі його піддані тощо). Пізнання реального світу психології політичного життя явно поступалося побудові його ідеалізованих умоглядних моделей.

Принципові зрушення в осягненні політико-психологічних явищ відбулися в добу Відродження. Пов’язані вони передусім з іменем Нікколо Макіавеллі, якого справедливо вважають не лише творцем нової науки про політику, а й однією з найвизначніших постатей передісторії політичної психології [2, с. 112]. У працях Макіавеллі, з одного боку, тлумачення політики відокремилося від теології та етики і набуло об’єктивованого характеру, а з другого – в ньому виразно виокремилися суб’єктивні, психологічні елементи. Тим самим фактично закладалися підвалини формування (у перспективі) спеціальної наукової дисципліни, яка має вивчати ці елементи.

Щоправда, відокремлення науки про політику від теології та етики потягло за собою й прикрі втрати. Позбувшись релігійно-етичного підґрунтя, вона у дискурсі Макіавеллі та його послідовників перетворилася на проповідь аморальності в політиці. Термін “макіавеллізм” став синонімом крайньої нерозбірливості у виборі засобів досягнення політичних цілей. Усе це добре відомо. Однак слід враховувати, що, сповідуючи принцип “мета виправдовує засоби”, Макіаве­ллі водночас був переконаний, що політика покликана відпо­відати природі людей. І саме в постулюванні такої відповідності полягав головний науковий, власне політико-психологічний, зміст його вчення. А що при цьому людська природа тлумачилась як розпутна, егоїстична і зла – то вже інша справа. Та й не дуже далеким від істини був цей новоіталійський мислитель, коли таким чином змальовував психологію сучасної йому людини доби первісного нагромадження капіталу.

Праці Н. Макіавеллі поклали початок розробленню таких політико-психологічних проблем, як особистість і влада, урахування психологічних особливостей підданих, залагодження політичних конфліктів. Крім того, вони наочно, в дуже дохідливій, якщо не сказати епатажній, формі показали, як можуть використовуватися на практиці елементи політико-психологічного знання і в цьому розумінні окреслили перспективу створення політико-психологічних технологій. Недаремно ж і досі трактат “Правитель” [7] вважається чи не кращим практичним порадником для владоможців.

З інших морально-етичних позицій, іноді діаметрально протилежних, розвивали ідеї відповідності політики природі людей, їхнім психічним властивостям діячі європейського Просвітництва. Особ­ливо значним видається внесок у розвиток політико-психо­ло­гічної думки, зроблений Т. Гоббзом [8] та Ш.-Л. Монте­ск’є [9]. Так, останній увів поняття “принцип правління”, під яким мав на увазі ті людські пристрасті, які рухають державою (у республіці це доброчесність, у монархії – честь, у деспотії – страх), а Гоббз, обґрунтовуючи потребу необмеженої державної влади, виходив не тільки з притаманних людині негативних рис, а й з її природного розуму, здатності тверезо міркувати про позитивні й негативні наслідки своїх дій.

Водночас поряд із намаганнями аналізувати реальні психічні феномени у філософії Гоббза ще дається взнаки згадана вище тенденція антропологізації і психологізації уявлень про політичні інститути. Держава уявляється йому величезним Левіафаном – штучно створеною людиною, колосальною за розмірами і тому сильнішою, ніж природна людина. У цій механістичній за своєю сутністю аналогії проглядає прагнення пізнати надзвичайно складне політичне явище за допомогою вочевидь спрощеної моделі.

Помітно зросла популярність політико-психологічних сюжетів протягом ХІХ ст. Причому до них охоче зверталися представники як класичного лібералізму (І. Бентам, А. Токвіль), так і критично-утопічного соціалізму (Р. Оуен, Ш. Фур’є). Політико-психологічна лінія аналізу суспільних процесів простежується певною мірою і в марксизмі. Обстоюючи матеріалістичне розуміння історії, об’єктивний характер назрівання в суспільстві революційних змін, К. Маркс і Ф. Енгельс не скидали з терезів, однак, і суб’єктивного чинника революції, під яким розуміли психологічну готовність мас до рево­лю­ційних дій, детально і часом доволі влучно характеризували психоло­гічні особливості різних класів сучасного їм суспільства [10; 11].

Новий етап у передісторії політичної психології пов’язаний з появою перших соціально-психологічних шкіл, що сформувалися в Європі на рубежі ХІХ–ХХ ст., а саме німецької школи “психології народів” (В. Вундт, М. Лацарус, Ґ. Штейнталь) і французької школи “психології мас” (Ґ. Лебон, С. Сігеле, Ґ. Тард). Прикметною рисою цих шкіл було те, що в їх межах соціально-психологічні концепції вибудовувалися на ґрунті вивчення етнонаціональних явищ, зокрема національного характеру, і нерідко мали виразне політичне забарвле­ння. Власне, й сама поява згаданих шкіл не в останню чергу була зумовлена бурхливими політичними подіями, що ознаменувалися виходом на історичну арену народів і мас як самостійних суб’єктів соціальної дії. Тому ці школи з певними застереженнями можна вважати як соціально-психологічними, так і етно- та політико-психологічними.

Найбільш потужно політико-психологічний напрям аналізу представлений у творах Ґ. Лебона, окремі з яких уже безпосередньо присвячені з’ясуванню психологічного підґрунтя політичних режимів та ідеологій [12]. А фундаментальні праці В. Вундта [13; 14 та ін.] поклали початок систематичному розробленню у ХХ ст. проблематики національних характерів, яка в політичній психології трансформувалася, в свою чергу, у проблематику політичних культур.

Іншою важливою сферою кристалізації політико-психологічного знання на рубежі ХІХ–ХХ ст. була течія політичної думки, що дістала назву елітизму. Оскільки головна ідея теорій еліт (Г. Моска, В. Парето) полягала в тому, що суспільством завжди правила і повинна правити вибрана меншість, наділена особливими соціальними та психічними властивостями [5; 6], це стимулювало пошук таких властивостей, рівно як і психологічних засад формування й оновлення політичної еліти, її взаємодії з контрелітою та “неелітарною” більшістю суспільства. Тобто відкрився цілий пласт нових (чи по-новому поставлених) політико-психологічних проблем.

Говорячи про витоки політичної психології, не можна обминути також впливу, справленого на її становлення класичним психоаналізом З. Фройда і неофройдистськими теоріями (К. Ґ. Юнґ, Е. Фромм та ін.) Психоаналітичні підходи ввели в пізнання політики проблематику несвідомого, більше того, на досить тривалий час абсолютизували її. Така абсолютизація потягла за собою серйозну критику, і не тільки з боку вчених марксистської орієнтації. Можна послатися, скажімо, на американського політолога С. Хоффмана, який висловлював обурення з приводу досліджень, що зводять ідеологію до ірраціональних конструктів, а національну ідентифікацію трактують як патологічний прояв базових інстинктів агресивного штибу або примітивних захисних механізмів [15]. Але попри всі надмірності психоаналізу слід визнати, що саме він стимулював вивчення багатьох прихованих від зовнішнього спостереження чинників політичної поведінки індивідів і мас. На ґрунті психоаналітичної методології розпочалося створення психо­біографій політичних лідерів, що відразу ж привернули увагу широкої громадськості. І це чи не найбільшою мірою посприяло виок­ремленню політичної психології в самостійну галузь наукового знання.

Найчастіше як дату її офіційного народження називають 1968 рік, коли у складі Американської асоціації політичних наук було утворено відділення політичної психології, яке згодом (1979 р.) перетворилося на Міжнародне товариство політичних психологів. Утім, деякі автори віддають перевагу більш значущій, на їхню думку, події – виданню в 1973 році колективної монографії “Керівництво з політичної психології” за редакцією Джин Кнутсон, де було вперше узагальнено досвід напрацювань у цій галузі і визначено напрями подальших досліджень [16; 17].

Існує також протилежна точка зору, яка відсуває дату народження політичної психології, навпаки, в більш ранній час – у 30-ті роки ХХ ст., пропонуючи вести реальний відлік її існування як самостійної дисципліни ще від робіт найвидатнішого представника Чиказької наукової школи Г. Лассвела, зокрема, від його славнозвісної книги “Психопатологія і політика”, побудованої передусім на психобіографічному матеріалі [2, с. 112]. І така точка зору, на нашу думку, не позбавлена слушності, оскільки дає змогу простежити в розвитку політичної психології як науки певну логіку, що відображає рух від опису об’єкта, пояснення його природи і зв’язків до передбачення на цій основі змін, яких може зазнавати об’єкт, і далі – до цілеспрямованого керування ним.

Нині політична психологія постає у світовому масштабі як доволі розвинута наукова і навчальна дисципліна. Про це свідчить, зокрема, діяльність Міжнародного товариства політичних психологів, що об’єднує фахівців з усіх континентів і щорічно проводить представницькі наукові конгреси. Найбільший обсяг політико-психологічних досліджень традиційно припадає на Сполучені Штати Америки. Але досить багато здійснюється їх і в Європі, насамперед у Німеччині, Франції, Великій Британії, а також у Фінляндії, Нідерландах, Чехії, Іспанії, Польщі. В останні десятиліття поширюються вони й у тих регіонах, де раніше як політична, так і психологічна науки не мали глибоких автентичних традицій, – у Латинській Америці, в Африці, в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. Дедалі міцніші позиції посідає політична психологія у сфері університетської освіти. Досить сказати, що в 90-ті роки ХХ ст. у
78 університетах США і Канади викладалося понад 100 курсів із цієї дисципліни [17, с. 43].

Як же на цьому тлі оцінити розвиток політичної психології в Україні? Чи є в неї своя власна передісторія? І якщо так, то чи вкладається ця передісторія в загальну траєкторію розвитку політико-психологічної думки в світі? На наш погляд, є і вкладається. Хоч і з деякими відхиленнями, зиґзаґами та перервами, зумовленими переважно бездержавним станом України, перебуванням її протягом кількох століть у складі інших державних утворень.

Як і в Західній Європі, певні елементи ранніх форм політико-психологічного знання можна виявити вже в писемних пам’ятках Київської Русі, а тим більше литовсько-руської і польсько-козацької доби (ХІV–XVII ст.) [18]. І знову ж таки, як і в Західній Європі, мають вони переважно дидактично-моралізаторське забарвлення. Проте приблизно з ХVІ ст. з’являються й більш оригінальні політико-психологічні протоідеї.

Наприклад, один із найвизначніших українських мислителів цього періоду Станіслав Оріховський-Роксолан у праці “Напучення польському королю Сиґізмунду Авґусту” (1543) стверджує, що король має не лише відповідати низці моральних вимог (прагнення до правди і справедливості, піклування про державну власність тощо), а й цілеспрямовано дбати про власний авторитет, переконуючи підданих, що він мудріший, справедливіший, сильніший і кращий за них [19]. Тобто тут, як і в творах Н. Макіавеллі, простежується тенденція до операціоналізації політико-психологічного знання.

Крім того, в тій же праці Роксолан порушує проблему, яку в перекладі на сучасну наукову мову можна позначити як проблему формування команди політичного лідера. Він радить королю добирати собі в спільники “мужів найкращих” – знатних і народжених славними батьками. Однак при цьому критерії добору не обмежує лише походженням претендента, а підкреслює, що значну роль мають відігравати його особисті якості. Та й сам вибір на користь шляхетного походження пояснює не аристократично-класовими догмами, а скоріше суто психологічними причинами – тим, що діти славних батьків почуваються відповідальними за честь свого роду і відпочатково користуються певним авторитетом.

На жаль, подібних прикладів звернення до політико-психоло­гічної проблематики в тогочасній політичній думці України подибуємо порівняно небагато, оскільки після укладення в 1596 році Брестської унії вона зосередилася переважно на дискусіях з релігійних питань (Христофор Філалет, Іван Вишенський та ін.). Із цілком зрозумілих причин не була ця проблематика провідною і під час національно-визвольних змагань українського народу, що точилися в ХVII ст.

Інтерес до неї пожвавився на рубежі XVII–XVIII ст. Ідеться насамперед про діячів Києво-Могилянської академії, серед яких вирізняються постаті Стефана Яворського і Феофана Прокоповича. Однак при цьому слід враховувати, що вони обіймали важливі посади у владній системі російського самодержавства, і тому їхні вчення про державу, а відтак і наявні в них елементи політико-психологічного знання мають не лише дидактично-моралізаторський, а й відверто апологетичний характер і повністю позбавлені інтенцій до національного державотворення.

У контексті передісторії вітчизняної політичної психології найбільш значущою видається десятитомна праця Ф. Прокоповича “Про риторичне мистецтво” [20]. Її правомірно розцінювати, зокрема, як внесок у розроблення психологічних механізмів політичного впливу. У цій праці формулюються вимоги до особистості оратора, організації його взаємодії із слухачами (“входження” в іншу людину), розглядаються природа почуттів та способи їх збудження. Причому йдеться саме про публічний вплив. Мірою таланту оратора, за Прокоповичем, є число людей, на яких він впливає.

Бездержавний стан України (після ліквідації залишків Гетьманщини, Запорозької Січі, місцевого самоврядування) зумовив, з одного боку, опозиційність до існуючих порядків, а з другого – певний аполітизм українського Просвітництва XVIII ст., що істотно відрізняло його від політизованого просвітницького руху в Західній Європі. Нато­мість в українському Просвітництві домінували ідеї духовного само­визначення, самовдосконалення і самотворення людини [21, c. 805].

Найяскравішим виразником цих ідей був, безперечно, Г. С. Сковорода. Політика, а отже, і її психологічні аспекти, вочевидь перебували поза сферою його головних інтересів. Нещадно критикуючи за аморальність тогочасне суспільство, шлях його вдосконалення він бачив у реалізації обґрунтованого ним принципу спорідненої діяльності (“сродної праці”). “Український Сократ” був переконаний, що суспільство подібне до машини (тут явно відчувається вплив механістичних ідей західноєвропейських мислителів), усі частини якої ідеально пристосовані Творцем для виконання певних (“сродних”) функцій, – треба лише, щоб люди правильно обирали сферу своєї діяльності, здібностями до якої від народження обдарував їх Бог [22, с. 436]. Проте не тільки цими утопічними міркуваннями щодо облаштування суспільного життя, які В. А. Роменець справедливо називав “психологічним ідеалізмом” [21, с. 914], визначається місце Сковороди в передісторії вітчизняної політичної психології. Набагато більше значення мав і має до сьогодні глибинний гуманістичний зміст його філософсько-психологічних поглядів, що відбивають духовну самобутність українського народу.

Докорінно почала змінюватися інтелектуальна ситуація в Україні у XIX ст. На перший план у передовій суспільній думці поступово вийшло усвідомлення права українського народу на самостійне державне існування, бодай у формі автономії. Обґрунтовуючи це право, вітчизняні мислителі зверталися до найрізноманітніших аргументів – історичних, етнографічних, політико-правових, мовознавчих тощо. Відтак формувалися відповідні галузі наукового знання, у межах яких розвивались і політико-психологічні ідеї. Природно, ці ідеї були пов’язані передусім з обстоюванням самобутності українського народу, його національної вдачі. Тому їх політико-психологічна спрямованість нерозривно зливалася з етнопсихологічним за змістом аналізом.

Початок цьому напряму вітчизняної політико-психологічної думки, який перегукувався з концептуальними засадами німецької школи “психології народів”, поклав М. І. Костомаров [23]. Порівнюючи “дві руські народності” – українців і росіян, він поряд зі спільними рисами констатував їх глибокі психологічні відмінності, що тягли за собою відмінність у формах організації суспільного життя. Широковідомою є його теза, згідно з якою визначальний для українського національного характеру принцип особистості протистоїть “общинності” й нівелюванню особистості в росіян. З принципу особистої свободи, волі, осібності природно випливало специфічне розуміння українцем громади, яку Костомаров протиставляв російським поняття “мир”, “община”.

У подальшому до аналізу психологічних особливостей українців під політичним кутом зору тією чи іншою мірою вдавалися такі визначні вчені та громадські діячі, як В. Б. Антонович, П. О. Куліш, М. П. Драгоманов, М. І. Грушевський та ін. Причому цей аналіз набував дедалі більшої критичності, продовжуючи традицію національної самокритики, започатковану, як вважає І. М. Дзюба, в поетичному слові Т. Г. Шевченка [24]. Зберігалася прихильність українських учених до етнопсихологічної тематики й протягом ХХ ст. Припинені в підрадянській Україні, наукові розвідки в цьому напрямі активно здійснювалися на західноукраїнських теренах (до Другої світової війни) та в українській діаспорі за кордоном (І. Мірчук, О. Кульчицький, І. Лисяк-Рудницький, Д. Чижевський, В. Янів, Я. Ярема та ін). Здійснюються вони й дотепер, проте їх вразливим місцем був і залишається суто умоглядний спосіб побудови уявлень про характерологічні риси українців, усталений перелік яких ніколи не піддавався ґрунтовній емпіричній перевірці. Зрозуміло, це знижує вірогідність таких уявлень, тим паче що загалом їм притаманна значна суперечливість.

До ранніх форм політико-психологічного знання, що з’явилися в Україні у ХІХ ст., можна віднести також історичні праці М. І. Костомарова про Богдана Хмельницького та Івана Мазепу, які тяжіють до жанру політико-психологічного портретування. Визрівало це знання і в позанаукових джерелах, передусім у художній літературі. Так, Т. Г. Шевченко в поемі “Кавказ” блискуче розкрив психологію колоніалізму, а в інших творах – психологію сервілізму, малоро­сійства, національного відступництва.

Пізніше певні політико-психологічні сюжети простежуються в концепції громадівського соціалізму М. П. Драгоманова, мовознав­чому вченні О. О. Потебні, теорії колектократії В. К. Винниченка. М. І. Грушевський значну увагу приділяв психологічним чинникам історичного процесу, розробляв близьку до політико-психологічної культурологічну та морально-етичну проблематику.

Нарешті, слід зазначити, що на початку ХХ ст. в українську політичну думку проникли ідеї елітизму, які помітно психологізували її теоретико-методологічні підвалини. Питання психології політичної еліти вийшли на чільне місце передусім у консервативній (В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський) та націоналістичній (М. Міхновський, Д. Донцов) течіях політичної думки. Психологізувалися й самі теорії нації, обстоювані цими течіями.

Таким чином, у дорадянській Україні, як і на Заході, відбувалося поступове нагромадження політико-психологічного знання, що закономірно вело до виокремлення політичної психології в самостійну дисципліну. Проте цей процес був перерваний встановленням більшовицького режиму, широке практикування яким примусу і насильства не потребувало врахування психологічних закономірностей політичного життя, суб’єктивних чинників політичної поведінки людини – для них за умов жорсткої регламентації цієї поведінки просто не залишалося місця. Не постала політична психологія як окрема галузь наукового знання і в україн­ській діаспорі за кордоном, що пояснюється багатьма причинами, зокрема й браком серед учених діаспори професійних психологів.

Тільки в часи хрущовської відлиги з’явилися в Радянському Союзі прецеденти звернення до проблем політики в їх психологічному вимірі. Це були роботи переважно російських авторів – Ю. Ф. Замошкіна, Б. Ф. Поршнєва, Б. Д. Паригіна та ін. Українські вчені в той період ще не змогли вагомо заявити про себе. Більшою мірою долучилися вони до вивчення проблематики, яку з певними застереженнями можна віднести до політико-психологічної, у 70–80-х роках минулого століття. Ідеться про наукові та науково-методичні розробки з питань психології політичної пропаганди, потребу в яких радянський режим відчував з огляду на все дошкульніші поразки в ідеологічній війні з країнами Заходу. В Україні цей напрям досліджень пов’язаний з іменами, перш за все, В. І. Войтка, А. В. Місуно, С. О. Мусатова, М. М. Слюсаревського, Т. К. Чмут, В. М. Якушева. Наближалися до політико-психологічної проблематики також праці з інших проблем, що перебували тоді в епіцентрі ідеологічної боротьби: способу життя, управління суспільними процесами, стимулювання трудової та громадської активності особи, соціального прогнозування тощо (Л. В. Сохань, О. Л. Гансова, К. К. Грищенко, В. О. Тихонович та ін.). При цьому дослідження українських учених розгорталися в загальному річищі радянської теоретико-методологічної традиції, яка поряд із постулатами історичного матеріалізму приховано вбирала в себе демагогічно критиковані здобутки західних колег. Жодного стосунку до джерел вітчизняної передісторії політичної психології ці дослідження, зрозуміло, не мали. Ланцюжок спадкоємності на тривалий час обірвався.

Певною мірою він почав поновлюватися лише в першій половині та в середині 90-х років, на які припадає період інституціоналізації політичної психології і в Україні. Прикметною особливістю цього періоду було те, що інституціоналізація політичної психології в Україні базувалася як на спільному досвіді відповідних досліджень, які здійснювалися в Радянському Союзі, так і на безпосередньому, не спотвореному колишніми інтерпретаціями засвоєнні західних політико-психологічних концепцій, а також характеризувалася прагненням повернутися до вітчизняних (автентичних) традицій політико-психологічної думки. Найбільшою мірою це повернення зреалізувалося в царинах психології політичної еліти, політичного лідерства та етнопсихологічних проблем політики [25–28 та ін.].

Висновки:

1. Передісторія політичної психології сягає своїм корінням ще в стародавні часи, проте тільки в добу Відродження на теренах Західної Європи закладаються підвалини формування (у перспективі) спеціальної наукової дисципліни, яка має вивчати суб’єктивні, психологічні елементи політики.

2. Новий етап у передісторії політичної психології пов’язаний з появою в Західній Європі на рубежі XIX–XX ст. перших соціально- психологічних шкіл, а саме німецької школи “психології народів” і французької школи “психології мас”. Серед витоків політичної психо­логії значне місце посідають також теорії елітизму та психоаналітичні теорії.

3. Відлік часу, з якого розпочинається виокремлення політичної психології в самостійну галузь наукового знання, слід вести скоріше за все з 30-х років XX ст., передусім від робіт Г. Лассвела. При цьому політична психологія, як і будь-яка інша галузь наукового знання, рухалась у своєму розвитку від опису об’єкта, пояснення його природи і зв’язків до передбачення на цій основі змін, яких може зазнавати цей об’єкт, і далі – до цілеспрямованого керування об’єктом.

4. Можна з певністю сказати, що політична психологія в Україні має свою власну передісторію, яка хоч і з деякими відхиленнями, зиґзаґами та перервами, зумовленими переважно бездержавним станом України, загалом укладається в траєкторію розвитку світової політико-психологічної думки.

5. Найпомітнішими віхами у вітчизняній передісторії політичної психології були праці С. Оріховського-Роксолана, Ф. Прокоповича, М. І. Костомарова. Визрівало політико-психологічне знання також у позанаукових джерелах, передусім у художній літературі. Крім того, суттєво сприяло його нагромадженню проникнення в українську політичну думку ідей елітизму, які істотно психологізували її теоретико-методологічні підвалини.

6. У перші десятиріччя XX ст. в Україні, як і на Заході, поступово складалися передумови для виокремлення політичної психології в самостійну дисципліну, однак цей процес було перервано встановленням більшовицького режиму, широке практикування яким примусу і насильства не потребувало врахування психологічних закономірностей політичного життя, суб’єктивних чинників політичної поведінки людини.

7. Тенденція повернення до автентичних традицій політико-психо­логічної думки намітилася в Україні у 90-х роках XX ст. Найбільшою мірою ця тенденція зреалізувалася в царинах психології політичної еліти, політичного лідерства та етнопсихологічних проблем політики.

Література

1. Москаленко В.В. Розвиток політичної психології в Україні: історична ретроспектива і новітній досвід: Дис. … канд. психол. наук. – Х., 2006.

2. Ольшанский Д.В. Психология современной российской политики: Хрестоматия по политической психологии. – Екатеринбург; М., 2001.

3. Платон. Государство // Сочинения: В 3-х т. – М., 1971. – Т.3. – Ч.1.

4. Аристотель. Политика. Афинская полития. – М., 1997.

5. История политических и правовых учений / Под ред. О.Э.Лейтеса. – М., 2000.

6. Історія розвитку політичної думки: Курс лекцій. – К., 1996.

7. Макиавелли Н. Государь. – М., 1990.

8. Гоббс Т. Левиафан, или Материя, форма и власть государства церковного и гражданского // Гоббс Т. Избр. произведения: В 2-х т. – М., 1965. – Т.2.

9. Монтескье Ш.-Л. О духе законов // Монтескье Ш.-Л. Избр. произведения. – М., 1955.

10. Маркс К. Восемнадцатое брюмера Луи Бонапарта // Маркс К., Энгельс Ф. Избр. произведения: В 3-х т. – М., 1983. – Т.1.

11. Энгельс Ф. Революция и контрреволюция в Германии // Маркс К., Энгельс Ф. Избр. произведения: В 3-х т. – М., 1983. – Т.1.

12. Лебон Г. Психология социализма. – СПб., 1995.

13. Вундт В. Введение в философию. – М., 2001.

14. Вундт В. Проблемы психологии народов // Преступная толпа. – М., 1998.

15. Hoffman S. On the Political Psychology of Peace and War: A Critique and an Agenda // Political Psychology. – 1986. – №7(1). – P. 36–58.

16. Рощин С.К. Политическая психология // Психол. журнал. – 1980. – Т.1. – №1. – С. 141–156.

17. Гозман Л.Я., Шестопал Е.Б. Политическая психология. – Ростов-на-Дону, 1996.

18. Історія філософії України: Хрестоматія. – К., 1993.

19. Оріховський С. Напучення польському королю Сигизмунду Августу // Українські гуманісти епохи Відродження: Антологія. – К., 1995.

20. Прокопович Ф. Про риторичне мистецтво // Прокопович Ф. Філос. твори: У 3-х т.: Пер. з лат. – К., 1979. – Т.1.

21. Роменець В.А. Історія психології: ХVII століття. Епоха Просвітництва. – К., 2006.

22. Сковорода Г. Разговор, называемый алфавит, или букварь мира // Сковорода Г. Повне зібр. творів: У 2-х т. – К., 1973. – Т. 1.

23. Костомаров Н.И. Две русские народности. – К.–Х., 1991.

24. Дзюба І.М. Тарас Шевченко. Життя і творчість. – К., 2008.

25. Латигіна Н.А. Політичні еліти в системі управління посткомуністичними суспільствами: Автореф. дис. … канд. політ. наук. – К., 2000.

26. Кузнецова С.В. Політичне лідерство: сутність та механізм формування в Україні: Автореф. дис. … канд. політ. наук. – К., 2002.

27. Патлах І.М. Національний менталітет як об’єкт етнополітичного аналізу: Автореф. дис. … канд. політ. наук. – К., 2002.

28. Петрунько О.В. Імпліцитні типології політичних лідерів у свідомості електорату України: Автореф. дис. … канд. психол. наук. – К., 2000.