2015-10-22
724
Кінець XVIII і початок XIX століття характеризується зростанням науково-технічної революції, що позитивно впливає на рівень виробничих сил. Про це свідчить впровадження в промислове виробництво пару, винахід силових машин, станків. Ці зрушення відбулися внаслідок прогресу в області точних наук, фізики, хімії, природничих наук. Особливий вплив на розвиток природознавства, медицини і фармації справили три великі природничо-наукові відкриття.
1. Закон про збереження і перетворення енергії. Він посприяв більш повному розумінню питань обміну речовин, їх механізму та ролі в живих організмах за їхнього різного стану (Лавуазьє, 1773).
2. Єдність клітковової будови тваринного і рослинного організму. (Закон сформований ботаніком Теодором Шлейдером та лікарем Томасом Шванном, 1859).
3. Еволюційне вчення Чарльза Дарвіна. Праця "Про походження видів", 1859 р., розкрила причини різноманітності організмів, пристосування їх до умов існування.
Медицина і фармація все більш набуває характеру природничо-наукових дисциплін. Їхній розвиток набуває експериментального характеру.
Особлива увага надається дослідженням з анатомії людини. Після праць середньовічного вченого Андреаса Везалія та його методики наочного викладання анатомії значно зростає авторитет предмета та тих, хто його викладає. Про це свідчать картини видатних художників, на яких змальовують анатомів за роботою. На кафедрах анатомії споруджують спеціальні лекційні приміщення у вигляді амфітеатрів. На основі проведених досліджень анатоми описують раніше невідомі морфологічні структури.
В Лейденському університеті (Нідерланди) проф. Альбінус збагатив анатомію людини малюнками, виконаними з виключною художньою досконалістю (перший анатомічний атлас). Професор Амстердамського університету Фредерік Рюйш особисто підготував унікальну колекцію музейних експонатів і створив перший анатомічний музей.
Як наука і предмет викладання, анатомія виділилась в окрему самостійну дисципліну на початку XIX століття. До того вона об'єднувалась з фізіологією, патологією і вивчалась в тісному зв'язку з хірургією. Про значення, яке надавалось знанням з анатомії, свідчить вислів видатного російського анатома проф. Е. Мухіна, (випускника Єлізаветградської медико-хірургічної школи). "Лікар – не анатом – не тільки безкорисний, але й шкідливий".
Ще Уільям Гарвей та Френсіс Бекон (англійські вчені ХУІЇст.) висловлювали думку про необхідність співставлення явищ, які спостерігаються у хворих під час хвороби, зі змінами, які можливо виявити після смерті на трупах людей. Початок цього напрямку розвитку медицини був покладений талановитим професором-анатомом Падуанського університету Джованні Морганьї (1688-1771). Він протягом 60 років вів записи всіх відхилень, які він бачив ворганізмі померлих хворих.
В XVIII – XIX століттях відбулось становлення фізіології як самостійної фундаментальної науки. Виникла нагальна потреба у з'ясуванні механізмів процесів, які обумовлювали здоров'я та їхні хвороби.
Розвитку експериментального напрямку в проведенні дослідів сприяв видатний французький вчений Франсуа Мажанді (1783-1855). Він розробив і удосконалив техніку вівісекції (на тваринах). Найбільш відомі його праці з вивчення нервової системи. В історію медицини він увійшов як засновник витонченої хірургічної методики і гострого фізіологічного досліду. Його учень Клод Бернар (1813-1873) вивчав функції спинного мозку, вплив нервової системи на фізіологічні та патологічні процеси. Серед основоположників фізіології чільне місце займає німецький природознавець Йоганс Мюлер. В 1833 р. він сформулював основні положення рефлекторної теорії, яка знайшла подальший розвиток в працях російських фізіологів Івана Сєченова та Івана Павлова.
В результаті успіхів в дослідженні функцій центральної нервової системи, кровообігу, органів травлення, розробки рефлекторної теорії, методик оперативного втручання, фізіологія стала сформованою галуззю природознавства і невід'ємною частиною клінічної медицини. В складі лікарень почали створювати клініко-фізіологічні лабораторії.
В XIX столітті формується самостійна наука мікробіологія. Її історія розвитку має два періоди: емпіричний та експериментальний. Ідея про наявність живих збудників інфекційних захворювань існувала ще в глибокій давнині. Застосовувались певні запобіжні заходи, ізоляція інфекційних хворих. Першим описав живі мікрооганізми Антоній Левенгук за допомогою сконструйованого ним мікроскопа (1695).
Видатним досягненням емпіричного періоду було відкриття методу попередження захворювання натуральною віспою (вакцинація) англійцем Дженнером. Він звернув увагу на те, що у доярок, які доять корів, хворих коров'ячою віспою, на руках з'являються міхурці, які нагадують віспяні пустули. Через декілька днів вони рубцюються. Коли в цій місцевості виникала натуральна людська віспа, доярки ніколи нею не хворіли. Свої спостереження Дженнер вів 25 років. В 1796 р. він прищепив восьмирічному хлопчику вміст пустули коров'ячої віспи, пізніше - пустулу натуральної віспи. Хлопчик не захворів. У 1798 р. Дженнер підсумовує свої спостереження у книзі "Дослідження причин і дії коров'ячої віспи". З цього року віспощеплення впроваджується в англійській армії і флоті, а з 1808 р. стає державним заходом.
Початок експериментального періоду пов'язаний з відкриттями видатного французького вченого-хіміка та мікробіолога Луї Пастера (1822-1895). Він є засновником наукової мікробіології та імунології. Основними відкриттями Пастера є:
1. Ферментаційна природа молочно-кислого та винно-спиртового бродіння.
2. Створення вакцини проти сибірської виразки.
3. Створення антирабічної сироватки (проти сказу).
В 1885 р. Пастер організував в Парижі першу в світі антирабічну станцію. Друга станція в 1886 році була відкрита в Одесі Ілльою Мечніковим (1845-1916), який разом з Пастером працював над винаходом антирабічної сироватки. Іван Мечніков – видатний вчений, біолог, імунолог та бактеріолог – творець фагоцитарної теорії імунітету (захисту організму від окремих інфекційних захворювань). Вивчаючи процеси внутрішньоклітинного травлення, він відкрив захисну функцію фагоцитів від хворобонебезпечних мікроорганізмів. В кінці XIX століття німецький вчений Пауль Ерліх започаткував вчення про антитіла як фактор гуморального імунітету. Таким чином, разом з фагоцитарною теорією Мечнікова, було створено вчення про імунітет. Його автори в 1908 р. були удостоєні Нобелівської премії.
Велике значення для розвитку медичної мікробіології мали відкриття німецького бактеріолога Роберта Коха (1843-1910), лауреата Нобелівської премії. Його заслуги:
1. Першим запропонував метод вирощування чистих бактеріологічних культур на твердих поживних середовищах.
2. Відкрив збудниів туберкульозу (1882) та холери (1883).
3. Встановив загальні принципи епідеміології інфекційних хвороб (тріада Коха):
а) знаходження мікробів у всіх випадках захворювання.
б) можливість отримання чистої культури мікроорганізмів.
в) можливість відтворення хвороби у тварин через зараження культурою мікроорганізму.
Завдяки відкриттям Пастера, Коха, Мечнікова, Ерліха мікробіологія отримала широке розповсюдження. Успіхи мікробіології з вивчення збудників інфекційних хвороб зумовили успішну специфічну профілактику.
Досягнення науково-технічної революції та фундаментальних наук обумовили поступ практичної медицини, починаючи з методики дослідження хворих.
Кінець XVIII та перша половина XIX століття характеризуються визначними відкриттями діагностичних методик.
Завдяки розвитку органічної хімії удосконалювались лабораторні дослідження. З'явилась експериментальна фармакологія, яка на основі фізіологічних методів встановлювала дозовану дію препаратів рослинного та синтетичного походження.
Завдяки мікробіології, лікувальний арсенал почав поповнюватись ліками біологічного походження (вакцини, сироватки).
Ботаніка та хімія завжди впливали на розвиток фармації. Зі свого боку фармація сприяла прогресу цих дисциплін. Так, в епоху середньовіччя за своєю структурою аптеки працювали як хімічні лабораторії. В цих лабораторіях отримала свій початок методика хімічного аналізу неорганічних речовин. Отримані результати використовувались як для ліків, так і, безпосередньо, для хімічної науки.
Через це аптеки ставали центрами науки і фармацевти займали чільне місце серед вчених того часу. XVIII століття стало століттям становлення фармації як самостійної науки. До її фундаторів необхідно віднести аптекаря зі Швеції Шеєле (1742-1786). На підставі наукових досліджень він спростував уявлення, що всі кислоти органічного походження є оцтовою кислотою, виділив щавелеву, молочну, лимонну, яблучну та інші кислоти і дав їм характеристики, діючи окисом свинця на оливкову олію, Шеєле відкрив солодку речовину, яку назвав гліцерином.
Фармацевти сприяли розвитку аналітичної хімії. Вони організували виробництво аміаку, отримали в чистому вигляді сечовину, визначили роль сірчаної кислоти для отримання ефіру. Аптекар Куртуа в 1811 р. відкрив йод в золі морських водоростей. Професор хімії, аптекар Боляр відкрив бром. Мор отримав йодоформ, бікарбонат натрію, його ім'ям названі бюретки, піпетки, зажими, крани та інші прилади, які використовуються в аптечній практиці.
Розвинулась фітохімія. З часів Галена не припинялись роботи лікознавців, спрямовані на вилучення з рослинних матеріалів тої частини, яка особливо важлива в фармацевтичному відношенні. Увага дослідників була спрямована на найбільш діючі речовини: хінну кору, опій, каву, тютюн. Пріоритет відкриття першого алкалоїда із опію (морфію - ім'я грецького бога сну) належить аптекарю Зертюгнеру. Фармацевтами також були відкриті вератрін, стріхнін, хінін, кофеїн та інші препарати.
Аптеки та ремесло аптекарів законодавчо визначились в епоху середньовіччя. Значний вплив на їхню діяльність спочатку мали алхімія, пізніше – ятрохімія. Аптечні заклади, правила їхнього функціонування, кваліфікація фармацевтів, ціни на ліки, збереження та відпуск ліків регламентувались спеціальними статутами, які мали силу закону. Це перший декрет короля Південної Італії Фрідріха II (1224), який нормував діяльність аптек і вперше розмежував функції лікаря і аптекаря. Подібний розподіл функцій згодом був проведений у всіх европейських державах. В Росії у XVI столітті у князів та іменитих бояр були свої домашні аптеки. У монастирських лікарнях передбачались спеціальні приміщення для виготовленні ліків. Ліки продавались у звичайних лавках. Перша регламентована аптека відноситься до другої половини XVI століття. Тоді ж виникла "Аптекарська палата", яка в 1620 році була реорганізована в "Аптекарський приказ". Це був заклад, який завідував всією медичною справою в країні. В функції приказу входила організація, розведення та збір лікарських трав, закупівля за кордоном медикаментів, керівництво діяльністю аптек. Крім того, він доручав спеціалістам складати медичні твори (травники, лікувальники та інші), переклад закордонних книжок з медицини та фармакології. Цікаво, що серед ста чоловік "Аптекарського приказу" було чотири аптекарі, три алхіміки, городники, які вирощували лікарські рослини. Приказ існував за рахунок прибутків від аптек. Аптеки в Росії, на відміну від інших закладів, користувались на своїх документах, сігнатурах державним гербом і звільнялись від податків, військових постоїв та інших повинностей. Зміст цих прав та привілеїв був в тому, щоб створити найбільш сприятливі умови, які забезпечили б правильне приготування, збереження та відпуск ліків для охорони населення від аптечних помилок. З цією метою у всіхдержавах законом був встановлений для аптек особливо суворий режим. Всі ліки в аптеках повинні були відповідати за якістю встановленим стандартам. Управління аптекою довірялось особі, яка отримала спеціальну освіту. Ціни на ліки (аптекарська такса) встановлювалися державною владою. Аптеки в ті часи являли собою лабораторії, в яких готували не тільки ліки за рецептами, але й всі галенові та інші хімічні препарати.
У військовій хірургічній академії була заснована (1798) кафедра "Маteria medica", пізніше названа кафедрою фармації. З 1809 р. кафедрою завідував А.Нелюбін. Його праці виявлялися енциклопедією фармацевтичних знань і більш як півстоліття були керівництвом для аптек. А.Нелюбін визначив шляхи для подальшого розвитку фармації, визначив її завдання. Він стверджував, що "фармація є особлива галузь природничих наук; її завдання - складати цілком нові ліки та визначати їм доброту (якість)". Напрямки фармації, закладені Нелюбіним, продовжували його учні, серед них Ю. Транп. Він був автором першого видання військової та цивільної фармакопеї російською та іншими мовами.
З усіх кафедр фармації медичних факультетів Росії особливо визначалась кафедра Дерптського університету (сучасне місто Тарту в Естонії). На цій кафедрі працювали видатні вчені в галузі фармації, зокрема, аптекар академік А. Шерер – засновник фармацевтичного товариства. Наукова діяльність цієї кафедри була розвинена Г. Драгендорфом (1836-1898). За його участю були вивчені основи послаблюючої дії крушини, сабура, сенни. Було винайдено реактив, який використовується до цього часу і носить його ім'я – подвійна сіль йодистого вісмуту та йодистого калію.
В XIX столітті наукова робота з фармації здійснювалась в багатьох наукових центрах Європи. Публікувалось багато робіт, присвячених дослідженням лікарських препаратів, води, руди, а також харчових продуктів тавина, методам отримання нових лікарських засобів та лікарських форм. Всіх їх об'єднував високий рівень знань сучасної хімії. Цікаво, що засновник наукової гігієни М. Петтенкофер мав значний аптекарський стаж. Бувши професором медичної хімії, він обіймав посаду придворного аптекаря. Багато його досліджень були проведені в аптечній лабораторії. Нові ліки ставали могутніми засобами у боротьбі з найважчими хворобами, які забирали мільйони життів. Як вже повідомлялось, діяльність аптек, фармацевтів в усіх країнах регламентувалось відповідними державними статутами. Один з таких статутів був прийнятий в Росії в 1789 р. Його зміст свідчить про велику увагу, яка надавалась ції важливій галузі. Майже всі статті, які визначають функції та відповідальністї аптекаря, не втратили свого значення і донині.
