2017-11-30
486
Типологія політичної Найвідомішою в сучасній політології є
культури Г. Алмонда типологія політичної культури, здій-
/ С. Верби снена Г. Алмондом і С. Вербою шляхом
порівняльного аналізу різних
політичних культур, які існують в окремих країнах. На осно-
ві дослідження політичної культури США, Великобританії,
Італії, ФРН і Мексики вони виокремили у праці «Грома-
дянська культура» три «чистих типи» політичної культури:
паройкіальну, підданську та активістську. Ці типи характе-
ризуються певними цінностями, зразками політичної пове-
дінки, способами організації влади і не прив'язані жорстко
до певної історичної епохи чи соціальної спільності.
Паройкіольний (від грецьк. «пара» — навколо і «ойкос» —
дім, господарство) тип політичної культури (іноді його
називають «патріархальним») характеризується відсутністю в
суспільстві інтересу до політичної системи. Основними
рисами цієї культури є майже повна відсутність у громадян
знань, емоцій і суджень щодо держави, відсутність прагнень,
аполітичність поряд із замкнутістю на місцевій чи етнічній
солідарності. Паройкіальна культура може відразу стати
панівною в молодих країнах, але зберігається навіть у
великих індустріальних державах, коли кругозір більшості
|
|
|
| Персоналізовані аспекти політики |
| Політична культура |
громадян обмежується прихильністю до свого роду, містеч-
ка, регіону.
Підданський тип політичної культури вирізняється силь-
ною позитивною орієнтацією громадян на політичну
систему, але слабкою орієнтацією на активну участь у її
функціонуванні. Цей тип сформувався за умов феодальної
системи з її виразною ієрархічністю політичних відносин.
Елементи підданської культури трапляються і в сучасних
суспільствах, зокрема у формі поклоніння верховним
політичним лідерам.
Активістський тип політичної культури (або «культура
участі») вирізняється активною заінтересованістю громадян
не тільки в тому, що їм дає політична система, а й у тому,
щоб відігравати у ній активну роль.
В історії, на думку Г. Алмонда і С. Верби, переважають
не чисті, а змішані типи політичної культури: паройкіально-
підданська, піддансько-активістська і паройкіально-акти-
вістська. Змішаним типом політичної культури є й так звана
громадянська культура. Це активістська політична культура,
в якій наявні елементи паройкіальної і підданської культури.
Вона найбільш характерна для демократичних політичних
систем і сприяє їх функціонуванню.
Громадянська культура є породженням громадянського
суспільства. Вона передбачає, що суб'єкти політики у своїй
діяльності виходять з інтересів усього суспільства, а не лише
окремої соціальної спільності. За наявності в ній різних
політичних орієнтацій ця культура спрямована на дотриман-
ня в суспільстві громадянського консенсусу як необхідної
засади демократії.
|
|
|
Типологія політичної Деталізовану типологію політичної культури
культури Є. Вятра запропонував Є. Вятр. Залежно від суспільно-
політичних формацій і притаманних їм полі-
тичних систем він виокремив три основних типи політичної культури:
традиційний, буржуазно-демократичний і соціалістичний. Тип тради-
ційної політичної культури відповідає рабовласницькому і феодальному
ладу. Він характеризується визнанням того, що: а) влада має свя-
щенний характер; б) права підданого і влади регулюються традицій-
ними нормами, які випливають із твердження: «так було завжди»;
в) політична система та її основні норми є незмінними.
Традиційна політична культура виступає у трьох різновидах:
1. Традиційна племінна культура, для якої характерні значна влада
віча та істотні обмеження влади вождя.
2. Традиційна теократична культура, в якій володар є Богом або
намісником Бога і його влада обмежується лише тим, як розуміється
воля Бога. Ця культура притаманна тим народам, у яких політична
система створювалась пророками нових релігій.
3. Традиційна деспотична культура, в якій ставлення підданих до
володаря грунтується на визнанні його абсолютної, нічим не обмеженої
влади над ними. Володар є паном над усіма підданими і їх власником.
Ці різновиди політичної культури в історії переплітаються. Поряд з
традиційною політичною культурою добуржуазна епоха знає інший тип
— політична культура станової демократії, за якої значна частина,
навіть більшість, населення повністю відсторонена від участі в
політичній системі і найчастіше позбавлена будь-яких особистих прав.
Політичні права існують лише для меншості з привілейованих станів.
Історії відомі два різновиди політичної культури станової демократії:
патриціанська культура деяких грецьких міст, республіканського Рима
й деяких італійських міст середньовіччя, а також дворянська політична
культура, наприклад у Польщі, Англії, Росії епохи пізнього
середньовіччя і раннього періоду нової історії.
Виникнення капіталізму й залучення мас до політичного життя
створили масову політичну культуру — культуру не якоїсь класової
меншості, а широких верств суспільства. Буржуазне суспільство знає
два основних типи політичної культури: демократичний та автокра-
тичний. Для першого типу характерні активність громадян, їх
включення у політичну систему, визнання громадянських прав і
свобод, а також принципу контролю громадян за діяльністю держави.
Буржуазно-демократична політична культура виступає у двох
основних різновидах: консервативно-ліберальній і ліберально-демокра-
тичній. Консервативно-ліберальна культура визнає основними цінностя-
ми громадянські права і свободи, але заперечує суспільно-реформатор-
ський аспект політичної культури. В ліберально-демократичній політич-
ній культурі, навпаки, визнання основних цінностей і зразків поведін-
ки, типових для системи буржуазної демократії, поєднується з
очікуванням соціальних реформ, здійснюваних державою.
Автократичний тип буржуазної політичної культури є запереченням
буржуазно-демократичного типу. Ідеалом держави він визнає сильну й
неконтрольовану владу, яка виключає демократичні права і свободи
громадян. Цей тип втілився в різного роду мілітаристських і фашист-
ських режимах XX ст. і має два різновиди: авторитарну й тоталітарну
політичну культуру. Перша відрізняється від другої тим, що не
передбачає активної участі мас, їх політичної мобілізації і використовує
ідеологію лише як інструмент для забезпечення пасивного послуху мас.
Тоталітарна політична культура, супутня фашистським і напівфашист-
ським системам, поєднує культ лідера, сильної влади з активним
залученням громадян до участі в політичному житті відповідно до
принципів, установлених лідером1'.
|
|
|
Цитована праця Є. Вятра була написана ще в 70-х роках і, звісно,
не відбиває тих політичних змін, які відбулись у колишніх соціаліс-
тичних країнах. За цей час концепція тоталітаризму, започаткована ще
'Див.: Вятр Е. Социология политических отношений. С. 266—269.
— 489
| Політична культура |
| Персоналізовані аспекти політики |
| І |
в 50-х роках американськими політологами К. Фрідріхом і 3. Бжезін-
ським, знайшла свій подальший розвиток. Було, зокрема, визнано, що
ті політичні режими, які утвердились у соціалістичних країнах, є
різновидом тоталітаризму. А значить, політична культура соціалістичної
демократії, про яку говорив Є. Вятр, є різновидом тоталітарного типу
політичної культури. Слід зауважити, що поділ політичної культури за
характером реалізації владних відносин у суспільстві на демократичну,
авторитарну й тоталітарну, започаткований Є. Вятром і розвинутий
стосовно нових політичних реалій, у сучасній політології досить
поширений.
Розглянемо детальніше особливості демократичної полі-
тичної культури. Головною з цих особливостей є плюралізм,
який передбачає політичну, економічну та ідеологічну
багатоманітність. Багатоманітність в економічному житті
означає існування різних форм власності, насамперед при-
ватної, різних форм господарювання, вільного підприєм-
ництва. Економічна багатоманітність виступає основою
політичного плюралізму, який означає визнання в політич-
ному житті багатоманітності інтересів різних соціальних і
політичних груп. Політичний плюралізм заперечує монопо-
лію будь-якої соціальної спільності, організації чи особи на
владу. Відповідно, не може займати монопольне становище
будь-яка ідеологія.
Визнання плюралізму соціальних і політичних інтересів
передбачає визнання ідей політичного представництва й
виборності. Остання покликана забезпечити народний
суверенітет і представництво інтересів усіх суспільних груп у
системі влади через політичні партії. Чергування партій і
посадових осіб при владі вважається цілком нормальним і
навіть необхідним явищем. Політична конкуренція є однією
з основних ознак демократичної політичної культури.
|
|
|
Принцип плюралізму, багатоманітності суспільного
життя — основа демократизму не лише політичної культури,
а й суспільства в цілому. Водночас він передбачає дію
іншого принципу — консенсусу. Демократична політична
культура характеризується встановленням у суспільстві кон-
сенсусу стосовно основних цінностей суспільства, його цілей
і шляхів їх досягнення, визнанням легітимності демократич-
них процедур, готовністю добровільно підкорятися встано-
вленим політичним правилам.
Можливі й інші типології політичної культури. Так, за
національно-територіальною ознакою виокремлюються
європейський (західний) та азіатський (східний) типи, за
характером взаємозв'язків і контактів між людьми —
конфронтаційний і консенсусний типи, за ідеологічною
ознакою розрізняють ліберальний, консервативний, кому-
ністичний і соціал-демократичний типи політичної культури.
Вплив політичної Політична культура є складовою полі-
культури на тичної системи і відіграє надзвичайно
політичну систему важливу роль у її функціонуванні. Вона
впливає на форми, функціонування і розвиток політичних
інститутів, зумовлює політичну поведінку широких мас.
Стійкість і життєздатність будь-якої політичної системи
залежить від ступеня відповідності її цінностей цінностям
політичної культури більшості громадян. Ставлення людей
до інститутів політичної системи, правлячої еліти, полі-
тичних лідерів, взагалі до всіх політичних явищ і процесів
відбувається під впливом їхньої політичної культури. Цим
пояснюється, зокрема, те, що один і той самий тип політич-
ної системи виявляється прийнятним в одному суспільстві і
неприйнятним в іншому.
Особливо важливу роль у функціонуванні політичної
системи відіграє єдність, або однорідність, політичної куль-
тури, з якою безпосередньо пов'язана стабільність суспіль-
ства. Внаслідок соціальної різнорідності суспільства його
політична культура складається з багатьох різних часткових
культур або субкультур — класових, етнічних, демографіч-
них, професійних, регіональних, релігійних тощо. Політична
субкультура — це сукупність таких стереотипів політичної
свідомості й поведінки, які значно відрізняються від загаль-
них, домінуючих у суспільстві. В одному разі відмінності
часткових культур від загальної політичної культури суспіль-
ства не мають принципового характеру, і часткові культури
інтегруються в загальну як субкультури. В іншому разі
часткові культури настільки відрізняються від загальної
політичної культури, що виступають як контркультура. Це
означає, що в кожному суспільстві можуть існувати одно-
часно кілька політичних культур: домінуюча, або загальна,
політична культура, субкультури і контркультура.
Наявність різних, а тим більше — протилежних політич-
них культур, тобто фрагментарність політичної культури
суспільства, містить у собі загрозу втрати спільних ідеалів і
цілей, переважання часткових інтересів над загальнонаціо-
| Персоналізовані аспекти політики |
| Політична культура |
кальними, дестабілізує політичну систему. Оскільки наяв-
ність у суспільстві політичних субкультур є звичайним
явищем, то для правлячих кіл важливо узгоджувати ці
субкультури на базі спільних інтересів і цінностей і тим
самим забезпечувати стабільність усієї суспільної системи.
Фрагментарність політичної культури особливо виразно
проявляється в переломні періоди суспільного розвитку,
коли руйнуються звичні уявлення, переривається наступ-
ність норм політичної культури, утворюється розрив між
політичною культурою старшого й молодшого поколінь.
Функції політичної Роль політичної культури в житті сус-
культури пільства більш конкретно проявляється
через виконувані нею функції. Основ-
ними функціями політичної культури є вираження й
реалізація соціальних інтересів, нормативно-регулююча,
виховна, комунікативна і прогностична.
Визначальна функція політичної культури — вираження й
реалізація соціальних інтересів. У політичній свідомості,
передусім у її найважливішій складовій — політичній ідео-
логії, відтворюються корінні інтереси соціальних спільностей,
які стосуються влади в суспільстві. Усвідомлення цих інте-
ресів зумовлює відповідну політичну поведінку соціальних
спільностей та окремих їх представників. Для завоювання й
використання державної влади, здійснення впливу на неї
вони створюють політичні партії, об'єднуються в громадські
організації, тим чи іншим чином ведуть себе у виборчих
кампаніях, інших політичних процесах.
Призначення політики в цілому, політичної культури
зокрема, — узгодження багатоманітних соціальних інтересів,
забезпечення єдності й цілісності суспільства. В узгодженні
соціальних інтересів, забезпеченні стійкого, злагодженого і
динамічного функціонування політичної системи знаходить
свій вияв нормативно-регулююча функція політичної куль-
тури. Реалізується вона за допомогою формування і закріп-
лення в суспільній свідомості необхідних політичних
цінностей, установок, цілей, мотивів і норм поведінки. Як
правило, вони втілюються в нормативних політичних
рішеннях держави і надають можливість ефективно регулю-
вати відносини в межах політичної системи з боку як
держави, так і громадянського суспільства. Завдяки норма-
тивно-регулюючій функції політичної культури досягається
соціальний і в цілому — суспільний консенсус.
«,,,,, 492
Виховна функція політичної культури, або функція
політичної соціалізації, спрямована на формування й розви-
ток індивіда як суб'єкта політичних відносин. Відбувається
це на основі тих політичних цінностей і норм поведінки, які
переважають у суспільстві в цілому або відповідають інтере-
сам і цілям тих чи інших соціальних спільностей. Засвоюючи
політичну культуру, індивід набуває знань про політичну
систему, свої права та обов'язки як громадянина, стає
активним учасником політичного процесу. Виховна функція
політичної культури, отже, спрямована на розвиток
політичної активності людей.
Суть комунікативної функції виявляється в тому, що
політична культура виступає засобом ідейно-політичного і
правового зв'язку громадян з політичними інститутами та
між собою. Ця функція забезпечує взаємодію всіх учасників
політичного процесу на базі використання загальноприйня-
тих термінів, символів, стереотипів мислення й поведінки.
Вона дає змогу встановити зв'язки між учасниками політич-
ного процесу як у просторі, тобто в межах існуючої політич-
ної системи, так і в часі — транслюючи надбання політичної
культури від покоління до покоління і тим самим забезпе-
чуючи спадковість політичного досвіду різних поколінь.
Прогностична функція політичної культури полягає в
тому, що на основі знання особливостей і стану політичної
культури різних соціальних спільностей, притаманних їм
ціннісних орієнтацій та оцінок політичних явищ і процесів
можна передбачити можливі варіанти їхньої поведінки в тих
чи інших конкретних соціально-політичних ситуаціях.
Реалізація цієї функції потребує постійного вивчення і
врахування в діяльності всіх владних структур стану політич-
ної свідомості різних соціальних спільностей, притаманних
їм інтересів і прагнень. У західній політології цінність вив-
чення політичної культури вбачається саме у її здатності
передбачати політичну поведінку людей.
Перелічені функції політичної культури в різних історич-
них умовах проявляються неоднаковою мірою. Так, у
перехідних суспільствах, особливо в процесі здійснення со-
ціально-економічних перетворень в інтересах лише окремих
соціальних спільностей, значною мірою послаблюється
комунікативна функція політичної культури. В результаті
загострюються соціальні суперечності, втрачаються взаємо-
| Політична культура |
| Персоналізовані аспекти політики |
розуміння між окремими спільностями, довіра до полі-
тичних інститутів, насамперед органів державної влади.
Особливо небезпечною для суспільної злагоди є однозначно
негативна оцінка минулого суспільства, хоч би яким воно
було. Така оцінка призводить, зокрема, до втрати порозу-
міння між старшим і молодшим поколіннями, породжує в
середовищі останнього неповагу до старших, апатію і
нігілізм. І навпаки, абсолютизація значення минулого,
історичного досвіду робить провідним елементом політичної
культури ритуал, коли політика перетворюється на систему
суворо регламентованих дій із малозрозумілим для основної
маси людей сенсом.
Одним із основних каналів впливу культури на політику
є політична соціалізація особи, яка дає можливість участі в
політичному житті. Політична соціалізація відіграє важливу
роль у подоланні фрагментарності політичної культури,
забезпеченні наступності політичної культури поколінь.
