Типологія груп інтересів 8 страница

Танчер В. В.

Теории неозлитизма в свете демократической трансформации й

украинские реалии // Социол. исследования. 1999. № 10.

Тарусина Й. Г.

ЗлитистьІ й плюралистьі в современной политической теории //

Полит. исследования. 1997. № 4.

Фесенко В. В.

Политическая злита Украйни: противоречия формирования й

развития // Полит. исследования. 1995. № 6.

Чукут С.

Чого не вистачає правлячій еліті України // Віче. 1999. № б.

Шаран П.

Злитизм // Политология вчера й сегодня. М., 1991. Вьш. 3.

Шумпетер Й.

Капіталізм, соціалізм, демократія. К., 1995.

29*

 

Політичне лідерство

 

 

ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО

І

снування політичних еліт найвиразніше
проявляється в політичному лідерстві,
яке полягає в тому, що окремі особи
відіграють у політиці провідну роль, здій-
снюють переважний вплив на інших
людей — громадян, виборців чи членів
політичної організації. У кінцевому підсумку
влада — це влада лідерів, хоча вони й
намагаються діяти від імені народу. Наро-
довладдя у його, так би мовити, чистому
вигляді неможливе в принципі.

Лідерство відображає об'єктивну необ-
хідність в організації спільної діяльності
людей. Суспільний характер і поділ праці
передбачають узгодженість індивідуальних
трудових зусиль людей. Цю функцію щодо
упорядкування діяльності людей та управ-
ління суспільними процесами і здійснюють
лідери. Тому лідерство існує скрізь, де е
групова, колективна діяльність.

Феномен лідерства вивчають різні
науки. Так, психологія досліджує особли-
вості особи лідера. Соціологія розглядає
лідерство в соціальній системі. Соціальна
психологія вивчає лідерство як процес
взаємодії соціальних і психологічних чин-
ників, досліджує його механізми, розробляє
методи відбору, навчання, висування керів-
ників залежно від характеру групи чи
організації. Політологія розглядає лідерство
як феномен політичного життя суспільства,
досліджує його місце в системі владних
відносин, механізми формування і функ-
ціонування, а також розробляє практичні
рекомендації.

СУТНІСТЬ, ВИТОКИ І ФУНКЦІЇ
^""^ ПОЛІТИЧНОГО ЛІДЕРСТВА

Сутність політичного Звичайно лідерами (англ. Іеадег — веду-
лідєрства _чий_; керівник) називають тих, хто пере-
буває попереду, впливає на інших для
інтеграції групової діяльності з певною метою або очолює
яку-небудь організацію чи рух. У загальному вигляді лідер
може бути визначений як «особа, здатна впливати на інших
з метою інтеграції спільної діяльності, спрямованої на
задоволення інтересів даного співтовариства»¹. Відповідно
лідерство визначається як «один із механізмів інтеграції
групової діяльності, коли індивід або частина соціальної
групи виконує роль лідера, тобто об'єднує, спрямовує дії
всієї групи, яка приймає і підтримує його дії»².

Політичне лідерство є одним із різновидів лідерства вза-
галі. Воно може бути визначене як «процес взаємодії між
людьми, в ході якого наділені реальною владою авторитетні
люди здійснюють легітимний вплив на суспільство (чи певну
його частину), котра добровільно віддає їм частину своїх
політико-владних повноважень і прав»'. Політичне лідерство
є вищим рівнем лідерства взагалі, оскільки воно відображає
владні відносини в суспільстві на найвищому — державно-
му — рівні.

Щодо визначення самого феномену політичного лідерства
серед науковців особливих розбіжностей немає. Складніша
ситуація з визначенням політичного лідера. Традиційно він
визначається як «глава, керівник політичної партії, громад-
ської організації тощо»⁴. Це визначення чітко говорить про
те, що лідерами є керівники політичних партій і громадських
організацій. Однак така його конкретність породжує низку
питань. Чи є, скажімо, лідером глава держави, який не
очолює політичну партію? Якщо обраний на загальних вибо-
рах президент держави, безперечно, виступає загальнонаціо-
нальним політичним лідером, то чи є ним монарх, що
успадковує владу, або генерал, який став президентом у

Политология: Знциклопедический словарь / Общ. ред. й сост.
Ю. Й. Аверьянов. М., 1993. С. 156.

³ Философский Знциклопедический словарь. М., 1989. С. 313.
•' Політологічний енциклопедичний словник / За ред. Ю. С. Шемшу-
ченка. В. Д. Бабкіна. К., 1997. С. 186.

⁴ Советский Знциклопедический словарь. М., 1980. С. 718.

 

Персоналізовані аспекти політики

Політичне лідерство

 

 

результаті здійсненого ним воєнного перевороту? А якщо
такий генерал припинив громадянську війну в країні і привів
її економіку від глибокої кризи до процвітання? Залиша-
ється нез'ясованим і питання про те, чи є політичними
лідерами члени парламенту, депутати й керівники органів
місцевого самоврядування. Скажімо, чи може вважатися
політичним лідером сільський голова, обраний на цю посаду
жителями села?

У пошуках відповідей на ці й подібні запитання будемо
виходити насамперед із того, що немає жодних підстав
вважати політичними лідерами лише керівників політичних
партій і громадських організацій. По-перше, тому, що полі-
тичне лідерство виходить за межі політичних партій і
громадських організацій і може існувати в неформальних
об'єднаннях, на місцевому, регіональному й загальнонаціо-
нальному рівнях, причому незалежно від партійності лідерів.
По-друге, тому, що далеко не всі громадські організації є
суб'єктами політики, а їхні керівники — політичними ліде-
рами. Політичне лідерство постійно є лише в громадсько-
політичних об'єднаннях: молодіжних, жіночих, професійних
спілках тощо, а в неполітичних громадських організаціях
виявляється лише ситуативно — тоді, коли вони, взаємо-
діючи з політичними інститутами, виступають як групи
інтересів.

Вивівши феномен лідерства за межі політичних партій і
громадсько-політичних організацій та рухів, потрібно кон-
кретизувати ознаки лідерства й лідера як особи (чи групи
людей), яка консолідує зусилля оточення та активно впливає
на нього для досягнення певних цілей.

Лідером може бути лише та особа, яка користується
авторитетом серед оточення, виправдовує їхню довіру.
Механізм реальної влади спирається або на повноваження
суб'єкта, або на його авторитет, чи на те й інше разом.
Влада, заснована на повноваженнях, передбачає обов'язкове
підкорення суб'єкту, зумовлене наявністю у нього права й
можливості примушувати. Усі повноваження зазвичай
відображені в законодавчих актах і посадових інструкціях,
їхній обсяг визначається місцем суб'єкта в ієрархії політич-
ної влади і не залежить від індивідуальних здібностей тієї
особи, яка його посідає. На відміну від повноважень
авторитет дає змогу здійснювати владу без примусу, впливом
самої особи суб'єкта.

Лідерство, отже, є виявом не авторитету влади, а влади
авторитету. Оскільки лідера створює авторитет, він ніким
офіційно не призначається і навіть не затверджується.
Лідерство фіксує такі морально-психологічні відносини між
суб'єктом і об'єктом політики, суть яких полягає у
свідомому й добровільному підкоренні лідеру всіх тих, хто за
ним іде. Визнання авторитету лідера оточенням та добро-
вільне підкорення йому є однією з основних ознак лідерства.

Зазначене дає можливість з'ясувати співвідношення між
лідерством і керівництвом у політиці. В їх межах здійснюєть-
ся практично однаковий процес розвитку суб'єкт-об'єктних
відносин, коли в суспільстві існують відносини підкорення і
один суб'єкт має можливість впливати на інших. Керівницт-
во й лідерство розрізняються мірою використання авторитету.
Під керівництвом розуміють управління, яке здійснюється в
межах офіційних повноважень, виконання волі керівника
відбувається завдяки його владі.

На відміну від керівництва лідерство — це вплив осо-
бистого авторитету лідера на свідомість і поведінку певної
спільності людей на базі їхніх цінностей і норм життє-
діяльності. Політичний керівник, який не користується
авторитетом, не є лідером, хоч би яку високу посаду він
обіймав. Водночас політичним лідером може бути й така
особа, яка формально не обіймає керівних посад ні в
політичних партіях чи громадсько-політичних організаціях,
ні в органах державної влади, але здобула визнання своєю
політичною діяльністю, наприклад боротьбою за демокра-
тію, права людини, державну незалежність тощо.

Оскільки лідерство передбачає визнання авторитету тієї
чи іншої особи, слід визнати наявність відносин лідерства
між кандидатом у депутати і його виборцями під час виборів
до представницьких органів державної влади та органів
місцевого самоврядування. Здебільшого це лідерство має
ситуативний характер і після виборів зберігається лише в
тому разі, коли депутат активно працює з виборцями свого
округу, зміцнює свій авторитет, домагається переобрання. У
системі владних відносин між органами місцевого самовря-
дування і громадянами політичними лідерами в масштабах
відповідних територіальних громад на момент їх обрання, а
в подальшому — залежно від збереження авторитету є,
наприклад, сільський голова, мер, губернатор тощо. Сам

Персоналізовані аспекти політики

Політичне лідерство

 

 

І

^^^Шг

факт обрання їх на відповідні посади означає визнання
виборцями їхнього лідерства.

Немає жодних підстав обмежувати політичне лідерство
лише вищим керівництвом держави та лідерами політичних
партій і громадсько-політичних організацій. Феномен
лідерства буває на всіх рівнях політичних відносин — від
вищих органів держави до органів місцевого самоврядування,
а також всередині політичних партій і громадсько-
політичних організацій як у загальнонаціональному, так і в
регіональному масштабі.

У політології існує кілька підходів до пояснення природи
політичного лідерства. Одного разу лідерство розглядається
як вплив на інших людей. Такий вплив має ряд особливостей:
по-перше, він мусить бути постійним; по-друге, вплив має
здійснюватися на все оточення лідера, яким залежно від
масштабу лідерства може бути група, організація, соціальна
спільність чи суспільство в цілому; по-третє, політичного
лідера відрізняє явна перевага у впливі порівняно з впливом
інших осіб; по-четверте, вплив лідера спирається на його
авторитет або принаймні на визнання правомірності його
керівництва.

Іншого разу феномен політичного лідерства пояснюється
на основі структурно-функціонального підходу. Суспільство
розглядається як складна, ієрархічно організована система
соціальних позицій і ролей, а лідерство — як управлінський
статус, керівна посада, становище в суспільстві, пов'язане з
прийняттям владних рішень, організацією колективних дій.

У теорії політичного менеджменту й маркетингу лідерство
розглядається як своєрідне підприємництво, здійснюване на
специфічному — політичному ринку. Як на економічному
ринку виробник пропонує споживачеві товар в обмін на
гроші, так і на політичному ринку лідер в обмін на керівну
посаду в державі пропонує виборцям специфічний товар —
програму, способи вирішення тих чи інших суспільних
проблем, конкуруючи з іншими претендентами на лідерство.

Кожен із цих підходів розкриває певний аспект
політичного лідерства.

Загалом політичний лідер може бути визначений як авто-
ритетна особа, яка здійснює переважний вплив на інших
людей з метою інтеграції їхньої діяльності для досягнення
спільних політичних та інших цілей.

Витоки політичного Є кілька концепцій витоків політичного

лідерства лідерства як тих причин, що його породжують.

Основними з них є концепції рис, ситуативна,

послідовників і психологічна. Першою виникла у XIX ст. концепція
(теорія) рис, яка склалася на основі аналізу ролі видатних осіб в історії.
Згідно з цією концепцією лідерство є результатом наявності у лідера
певних психологічних і соціальних рис. На основі аналізу історичних
постатей вчені намагалися з'ясувати набір обов'язкових чи бажаних рис
особи лідера. Було зібрано великий фактичний матеріал. Серед рис,
притаманних політичним лідерам, називались, зокрема, гострий розум,
тверда воля, енергійність, компетентність, організаторські та ораторські
здібності, готовність брати на себе відповідальність тощо. Проте
з'ясувалося, що таких рис, які були б притаманними лише політичним
лідерам, немає. Чим докладнішим ставав перелік рис лідера, тим
точніше він збігався з повним набором психологічних і соціальних рис
особи взагалі. З'ясувалося, що різним лідерам можуть бути властиві й
протилежні риси. Навіть такі, здавалося б, необхідні для лідера
властивості, як розум, сила волі, принциповість тощо, виявилися
небезсумнівними. Деякі вчені доводили, що лідерами стають не вольові
й принципові особистості, здатні протистояти швидкоплинним
масовим настроям, а ті, хто потакає масам, йде у них на поводу.

В процесі розроблення концепції рис з'ясувалося, що набір рис
лідера значно відрізняється залежно від історичних епох та особли-
востей конкретних держав. А досліди з різними експериментальними
групами засвідчили, що лідери одних груп зовсім не визнаються такими
в інших групах. Це спричинило появу на доповнення теорії рис іншої
концепції витоків політичного лідерства — ситуативної.

Ситуативна концепція виходить з ідеї відносної множинності явищ
лідерства і трактує його як функцію ситуації. За цією концепцією
причина лідерства полягає не в індивіді та притаманних йому рисах, а
в тій ролі, яку він має виконувати за конкретних обставин. Саме
обставини визначають вибір лідера та його поведінку. Позиції і дії
лідера, прийнятні в одних ситуаціях, є непридатними для інших
ситуацій.

У межах ситуативної концепції деякі вчені доходять висновку про
те, що в сучасному суспільстві лідером може виступати безпринципна
людина, яка є функцією ситуації, керівником, що підкоряється обста-
винам. Очевидно, що коли концепція рис абсолютизує значення
індивідуальних якостей лідера, то ситуативна концепція, навпаки,
перебільшує значення обставин. Вона недооцінює роль людської
активності в політичному процесі, позбавляє лідера самостійного
значення у функціонуванні політичної системи.

Ще одним поясненням витоків політичного лідерства є концепція
визначальної ролі послідовників (конституентів). Вона трактує лідерство
як особливий тип стосунків між керівником і послідовниками. Фено-
мен лідерства пояснюється наявністю у лідера послідовників, а в
ширшому плані — конституентів, тобто всіх суб'єктів політики, які
взаємодіють з одним лідером і впливають на нього: активістів,

 

Політичне лідерство

Персоналізовані аспекти політики

 

 

прихильників, виборців тощо. На перший план концепція послідов-
ників висуває аналіз не самих лідерів чи об'єктивної ситуації, а потреб
та інтересів оточення лідера, його послідовників. Вважається, що аналіз
складу послідовників багато в чому допомагає зрозуміти й передбачити
політичну поведінку лідера. Сприймаючи лідера й ситуацію, послідов-
ники в кінцевому підсумку визначають або заперечують саме лідерство,
група сама вибирає такого лідера, який її влаштовує. Причина лідер-
ства, отже, корениться не в самому лідері, а в психології і запитах його
послідовників.

Послідовники водночас перебувають під безпосереднім впливом
лідера. Взаємодія лідера з послідовниками — це двосторонній рух.
Лідери мають змогу значною мірою змінювати свою соціальну опору.
Самостійність лідера стосовно послідовників прямо залежить від харак-
теру політичного устрою, ступеня концентрації влади в руках
керівника, від політичної культури суспільства в цілому.

Концепція послідовників визначає лідерство через ставлення
оточення до самого лідера. Вона розглядає лідера та його конституентів
як єдину систему. При цьому відносини між лідером і конституентами
виступають у вигляді ряду взаємопов'язаних ланок: конституенти —
послідовники — активісти — лідер. А це свідчить про те, що в демо-
кратичних державах претенденти на лідерство, керівні посади можуть
розраховувати на успіх лише у разі збігу їхнього іміджу з очікуваннями
не просто найближчого оточення чи навіть послідовників, а більш
широкого загалу — конституентів. Водночас прихильники концепції
послідовників вважають, що визначальна роль оточення справляє на
лідера негативний вплив, примушуючи його йти на поводу у натовпу.
У цьому вони вбачають основну причину відсутності у наш час таких
видатних особистостей, які діяли в минулому.

Важливим способом пояснення витоків лідерства є його
різноманітні психологічні інтерпретації. Психологічна концепція
лідерства доводить, що в основі суспільного життя лежить людська
психіка. Вона є керівною і визначальною щодо інших явищ людського
буття. Людина за своєю природою є егоїстичною і владолюбною
істотою, прагне до панування над іншими людьми, її дії визначаються
волею до влади (Ф. Ніцше), підсвідомими сексуальними інстинктами
(3. Фрейд) або іншими психічними мотивами. Слідом за 3. Фрейдом
деякі дослідники вважають лідерство виявом невротичного стану особи
лідера і навіть певним видом божевілля. Вони посилаються на те, що
невротиками були такі відомі політичні діячі, як Наполеон, Робесп'єр,
Лінкольн, Рузвельт, Гітлер, Сталін та ін.

Послідовники 3. Фрейда поділяють суспільство на психічно
нормальних людей, буцімто не здатних до творчості, і маніяків,
психопатів, які нібито стають лідерами. Вони доводять, що орієнто-
ваними на лідерство людьми рухає почуття вини, й такі люди шукають
полегшення шляхом викриття інших. Або що лідери були в дитинстві
пригніченими чи пережили крах багатьох надій і компенсують
комплекс неповноцінності жорсткою боротьбою за самоутвердження і
владу.

Очевидно, що концепції Ф. Ніцше та 3. Фрейда описують причини
виняткових виявів лідерства. Політичні лідери здебільшого й справді
відрізняються особливим психологічним складом. Однак ці особливості
далеко не завжди пов'язані з якимись психічними аномаліями. Як
стверджують психологи, всі люди поділяються на дві категорії: для
одних характерна підвищена самоідентичність, а для інших —
понижена. Перші зазвичай високої думки про себе, енергійні, впевнені
у собі, легко йдуть на ризик, відкрито діляться своїми планами тощо.
Другі, навпаки, оцінюють себе нижче від своїх реальних можливостей.
Вони схильні до самоаналізу, зазвичай пасивні, обережні, уникають
самостійних дій і рішень.

Лідери є в основному людьми з підвищеною самооцінкою. Для
багатьох із них характерне відчуття необхідності власного керівництва
іншими людьми. Вони прагнуть завжди бути попереду, брати на себе
функції лідерства з власної ініціативи. Значно рідше роль лідера деле-
гується їм оточенням.

Лідерами є не мислителі, а люди дії. Цим пояснюється, зокрема, те,
що серйозні вчені не стають хорошими політичними керівниками.
Професійна діяльність ученого пов'язана з розмірковуваннями, сумні-
вами щодо істинності тих чи інших теоретичних положень, невпевне-
ністю в очікуваних результатах дослідження, нерішучістю, він ніколи не
сприймає очевидне за істинне тощо. Політичний лідер має відкинути
будь-які сумніви, бути впевненим у собі, рішучим, не надавати особли-
вого значення негативним наслідкам своїх дій тощо.

Очевидно, що кожна з концепцій витоків політичного лідерства не
заперечує, а доповнює інші, розкриває якусь сторону цього суспільного
феномену. Лідерство є одночасно і функцією ситуації, і породженням
послідовників, і результатом наявності в особи лідера певних соціаль-
них і психологічних рис. Роль кожного з цих чинників у породженні
лідерства в різних умовах неоднакова.

Функції політичного Функції, виконувані політичними ліде-
лідерства рами, багато в чому визначаються тими
цілями, які вони ставлять, та ситуацією,
в якій їм доводиться діяти. Найбільш загальними з них є
функції вираження соціальних інтересів, новаторська, інте-
гративна, організаторська й комунікативна.

Особа може стати політичним лідером лише тоді, коли
виражає інтереси тієї спільності людей, на лідерство в якій
вона претендує. Це може бути як відносно невелика група
людей, так і соціальна спільність — класова, етнічна,
демографічна, професійна, територіальна, а також виборці
певного округу чи країни в цілому. За будь-яких масштабів
лідерства його конституенти мають вбачати у лідері вираз-
ника власних інтересів, інакше та чи інша особа лідером
не стане.

Персоналізовані аспекти політики

Політичне лідерство

 

 

На вираження інтересів завжди є багато претендентів, які
конкурують між собою. Переможцем, тобто лідером, стає
той із них, хто зуміє переконати оточення у перевагах
поставлених ним цілей, пропонованих методів і засобів їх
досягнення. Для того щоб стати лідером, обійняти певну
керівну посаду, претендент на лідерство має запропонувати
щось нове порівняно з попереднім керівником. У цьому
полягає новаторська функція лідерства. Вона означає, що
політичний лідер свідомо вносить нові, конструктивні ідеї
соціального устрою. Він формулює нові соціальні цілі й
завдання, обґрунтовує стратегічні пріоритети й тактичні
засоби їх досягнення і розв'язання.

Інтегративна функція політичного лідерства полягає в
тому, що на основі запропонованої лідером програми відбу-
вається інтеграція дій його конституентів. В ідеалі програма
лідера має передбачати задоволення інтересів і потреб
кожної групи населення тієї чи іншої території. Хоча на
практиці це неможливо через суперечність в інтересах, лідер
мусить прагнути максимально узгодити всі інтереси й таким
чином залучити на свій бік якомога ширші верстви населен-
ня. Інтегративна функція спрямована на підтримку ціліс-
ності і стабільності суспільства, громадянського миру і
злагоди. Підтримка соціальної цілісності суспільства немож-
лива без цілеспрямованих зусиль щодо згуртування всіх
соціальних спільностей. Подолання кризових явищ і своє-
часне розв'язання суперечностей сприяють розвитку інтегра-
тивних суспільних процесів і підтримці цілісності соціальної
системи. Лідери, які відстоюють вузькогрупові або лише суто
класові інтереси, діють на шкоду суспільству, сприяють його
розколу, розпалюють соціальні конфлікти.

Організаторська, або прагматична, функція політичного
лідерства полягає у втіленні цілей і завдань, які стоять перед
суспільством і відображені у програмі лідера, в конкретні дії.
Йдеться про мобілізацію народних мас на втілення полі-
тичних програм і рішень у життя. Щоб організовувати і
спрямовувати дії мас, політичний лідер повинен мати орга-
нізаторські здібності, вміти завойовувати довіру мас, вести їх
за собою. Невід'ємними складовими організаторської діяль-
ності політичних лідерів є регулювання ходу суспільних
перетворень та контроль за їх здійсненням.

Комунікативна функція політичного лідерства полягає в
забезпеченні лідерами зв'язку як між масами й політичними

інститутами, так і між самими політичними інститутами, у
тому числі між очолюваними лідерами вищими органами
держави — парламентом, урядом, главою держави, вищими
судами. Завдяки лідерам відбувається координація та
узгодження дій усіх суб'єктів політики.

Політичному лідерству притаманні також деякі інші
функції.

ТИПОЛОГІЯ ТА МЕХАНІЗМИ
^"'^ ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНОГО
ЛІДЕРСТВА

Типологія Знання про політичне лідерство істотно
політичного розширює і поглиблює його типологія,

лідерства _{яка може} здійснюватись за різними
ознаками. Класичною є типологія полі-
тичного лідерства М. Вебера, яка грунтується на трьох типах
легітимності політичного панування. За цією ознакою ви-
окремлюються відповідно три типи політичного лідерства —
традиційне, харизматичне й раціонально-легальне. З огляду
на важливість цієї типології звернемося до відповідних
міркувань М. Вебера. «В принципі, — зазначає вчений, — є
три види внутрішніх виправдань, тобто підстав легітимності...
По-перше, це авторитет «вічно вчорашнього»: авторитет зви-
чаїв, освячених споконвічною значущістю і звичною орієн-
тацією на їх дотримання, — «традиційне» панування, як його
здійснювали патріарх і патримоніальний князь старого
типу»⁵.

Традиційне лідерство, отже, грунтується на авторитеті зви-
чаїв. Лідер цього типу отримує і здійснює владу не завдяки
власним достоїнствам і заслугам, а відповідно до традицій і
звичаїв. Традиційне лідерство характерне для доіндустріаль-
ного, тобто рабовласницького і феодального, суспільства.
Влада традиційних лідерів — це насамперед влада аристокра-
тичної знаті. У сучасних суспільствах традиційне лідерство
виявляється, наприклад, у наслідуванні престолу в країнах з
монархічною формою державного правління. Яскравим при-

⁵ Вебер М. Политика как призвание й профессия // Избр. произведения.
М., 1990. С. 646.

Політичне лідерство

Персоналізовані аспекти політики

 

 

кладом лідерства цього типу є членство у верхній палаті
парламенту Великобританії довічних і спадкових лордів.
Членство останніх, щоправда, нещодавно було припинено в
законодавчому порядку.

Наступний тип легітимності політичного панування, за
М. Вебером, це «авторитет небуденного особистого дару...
(харизма), повна особиста відданість та особиста довіра, які
викликаються наявністю якостей вождя у якоїсь людини:
одкровень, героїзму та інших, — харизматичне лідерство, як
його здійснюють пророк, або — у сфері політичного —
вибраний князь-воєначальник, або плебісцитарний володар,
видатний демагог і політичний партійний вождь»⁶.

Харизматичне лідерство викликає особливий інтерес до-
слідників. Грунтується воно на вірі в незвичайні якості і
здібності лідера, його винятковість. Грецьке слово «харизма»
(спагізта) означає «милість», «благодать», «божий дар». У
період утвердження християнства ним характеризували про-
повідників, котрим приписували дар безпосереднього спіл-
кування з Богом поза офіційними релігійними інституціями.
У політичній практиці під харизмою розуміють такі риси
індивіда, які оточення сприймає як незвичайні, недоступні
іншим, а тому визнає його за правителя.

За М. Вебером, харизмою володіють великі полководці,
пророки, видатні політики; харизматичними лідерами були
засновники світових релігій — Будда, Христос, Магомет,
великі завойовники — Олександр Македонський, Юлій
Цезар, Наполеон Бонапарт. У XX ст. стали відомими такі
харизматичні лідери, як В. І Ленін, Й. В. Сталін, А. Гітлер,
Б. Муссоліні, Ш. де Голль, Мао Цзедун, Кім Ір Сен,
Ф. Кастро та ін.