Зміст і сутність категорії навчання

МВС України

Львівський державний університет внутрішніх справ

Факультет № 7

Кафедра психології

«Затверджую»

Завідувач кафедри психології

Доктор психологічних наук, доцент

Л. В. Романюк

2017 р.

«ВІКОВА ТА ПЕДАГОГІЧНА ПСИХОЛОГІЯ»

Лекція 11

«Психологія навчання. Навчання і психічний розвиток»

(2 год.)

розробник: канд. соціол. наук Шиделко А. В.

Львів-2017

План лекції:

Зміст і сутність категорії навчання

Навчання як умова розвитку

Основні лінії психічного розвитку у процесі навчання і виховання

Типи навчання

Психологічні моделі навчання

Література:

1. Вікова та педагогічна психологія: навч. посіб. / О. В. Скрипченко, Л. В. Долинська, З. В. Огороднійчук та ін. – К.: Просвіта, 2001. – 416 с.

2. Вікова та педагогічна психологія: Навчальний посібник / О. В. Скрипченко, Л. В. Долинська, З. В. Огороднійчук. – Видавництво: К.: Каравела, 2008. – 400 c.

3. Власова О. І. Педагогічна психологія: навч. посібник / О. І. Власова. – К.: Либідь, 2005. – 400 с.

4. Карпенко Є. Вікова та педагогічна психологія. Актуальні студії сучасних українських учених: навчальний посібник / Є. Карпенко. – Дрогобич: Посвіт, 2014. – 152 c.

5. Крэйг Г. Психологияразвития. – СПб.: Изд-во Питер, 2000. – 968 с.

6. Павелків Р. В. Вікова психологія: підручник / Р. В. Павелків. – Київ: Кондор, 2015. – 469 с.

7. Психологія розвитку та вікова психологія: практикум: навч. посіб. / В. П. Кутішенко, С. О. Ставицька. – К.: Каравела, 2009. – 448 с.

8. Савчин М. В. Вікова психологія: навч. посіб. – 2-ге вид., стереотип. / М. В. Савчин, Л. П. Василенко. – К.: Академвидав, 2011. – 368 с.

9. Терлецька Л. Г. Вікова психологія і психодіагностика: підручник / Терлецька Л. Г. – К.: Видавничий Дім «Слово», 2013. – 608 с.

10. Вікова психологія / за ред. Г. С. Костюка. – К.: Рад. шк., 1976. – 269 с.

11. Дьоміна Г. А. Вікова і педагогічна психологія: методичні рекомендації для практичних занять, індивідуально-самостійної роботи, модульного контролю знань студентів / Г. А. Дьоміна. – К.: НПУ імені М. П. Драгоманова, 2015. – 56 с.

12. Загальні засади вікової та педагогічноїпсихології [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://pidruchniki.com/19580302/psihologiya/. – Назва з екрана.

13. Вікова психологія як галузь психологічної науки [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://studentam.net.ua/content/view/3147/97/. – Назва з екрана.

14. Предмет вікової психології [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://medbib.in.ua/predmet-vozrastnoy-psihologii-42328.html. – Назва з екрана.

1.

Вступ

Сучасна педагогічна психологія має конкретні досягнення в галузі психології навчання. Вона займається дослідженням шляхів і засобів управління пізнавальною діяльністю учнів, дослідженням навчання з урахуванням індивідуально-психологічних особливостей учнів, дослідженням ефективності різних методів навчання, об’єктивних критеріїв успішності навчання. В сучасних умовах психологія навчання не може обмежуватися вивченням механізмів формування досвіду у школярів.Ставиться задача організації такої навчальної діяльності, у якій здійснювався б не лише розумовий розвиток учня, а й розвиток його особистості, як суб’єкта пізнання. Організація такого навчання має бути спрямованою на формування творчої особистості та орієнтованою на своєрідність, неповторність, індивідуальність кожного школяра. Для цього потрібні умови співробітництва та ставлення до учня, як до суб’єкта пізнавальної діяльності. Для сучасності характерним є визнання пріоритетності гармонійного виховання перед різними видами навчання. Залишаються актуальними проблема активних методів навчання, проблема дидактичних принципів.

 

Зміст і сутність категорії навчання

Навчання – це специфічний вид діяльності, що його здійснює педагог, організатор педагогічного процесу, з метою передати учням у педагогічно опрацьованій формі дозовану частку певної науково-практичної інформації.

По суті – це процес активної педагогічної взаємодії між тим, хто навчає, і тим, хто навчається. В результаті цього процесу в учня формуються певні знання, уміння і навички, а також загальні пізнавальні здібності.

Як наукова категорія поняття навчання розглядається в тісному зв’язку з такими категоріями: освіта, виховання, викладання й уміння. Навчання й виховання утворюють цілісне поняття освіти, яке є інтегральним педагогічним механізмом соціального розвитку індивіда. Саме через цей механізм суспільство реалізує прилучення його до здобутків власного виробництва, науки та культури з метою їх дальшого відтворювання й розвитку.

Сама категорія освіти має щонайменше три модуси (способи) теоретичної представленості: система освіти (державна, недержавна, початкова, середня, середньо-спеціальна, вища та післядипломна), навчально-виховний процес функціонування та здобування освіти, результат освіти – освіченість, що є синонімом загальної й професійної компетентності спеціаліста. В цьому випадку освіта розглядається у двох планах. Перший – як освітній стандарт вимог, які повинна задовольняти людина з певною освітою. Другий план існування результату освіти – сама людина, яка пройшла навчання в певній освітній системі.

З психологічного погляду категорії навчання й освіта не є тотожними, оскільки остання ширша за обсягом і включає ще й виховання. Навчання в системі освіти «відповідає» запередавання способів культурно-історичного опанування дійсністю, забезпечуючи таким способом формальну сторону процесу соціалізації особистості.

Виховання ж, очікуваним результатом якого є формування цінностей, інтересів, ідеалів та соціальних установок вихованця, практично відтворює й в доступній формі передає вихованцю культурно-історичний зміст інтенцій (потреб, ідеалів та цінностей) сучасної йому цивілізації. Таким чином забезпечується становлення змістового боку особистості людини.

Немає потреби в детальному обґрунтуванні очевидної тези про неподільну єдність і взаємозумовленість цих двох механізмів спрямованої соціалізації людського індивіда: у навчанні з необхідністю присутні виховні моменти, а виховання неможливе без елементів научіння людини. Так, результати виховання (самовиховання) можна усвідомити, задавши запитання: «Що являє собою людина?»«Якою вона є?». А результат навчання (і, відповідно, учіння) проявляється в тому, як вона діє.

Отже, навчання необхідно розглядати і в парі з такою категорією, як учіння (навчальна діяльність). Разом вони утворюють єдину цілісність процесу педагогічної взаємодії. У межах цього процесу передається й засвоюється зміст навчання. У цьому контексті навчання як педагогічна діяльність виступає лише однією стороною педагогічного процесу, орієнтованого на передавання соціального досвіду. У ході навчання педагог організовує й здійснює педагогічну взаємодію з метою стимуляції та управління активністю учня (студента), який у процесі педагогічної взаємодії розгортає і здійснює під керівництвом учителя (викладача) навчальну діяльність по засвоюванню соціально-практичного досвіду.

Сам процес навчання за психологічним змістом також не є однорідним. Він складається принаймні з двох функціонально різнорідних видів активності педагога. По-перше, це діяльність по передаванню або ретрансляції учнівській аудиторії науково-практичної інформації, яка становить зміст навчання, по-друге, це активність педагога по орієнтації навчальної діяльності учнів (студентів) на ефективне засвоювання змісту навчання, що передбачає організацію, стимуляцію та управління такою діяльністю.

У сучасній системі освіти вимальовується стійка тенденція до зміни питомої ваги кожного з видів активності педагога в процесі навчання на користь збільшення функцій управління учінням та все більшого передавання функції викладання друкованим (підручники, довідники, словники) та електронним засобам комунікації.

Таким чином, організація, стимуляція та управління навчальною діяльністю учнів стає центральним змістом активності педагога в педагогічному процесі.

Прекрасну метафору-передбачення історичної необхідності розвитку такої тенденції запропонував ще у 20-ті роки XXст. Л. С. Виготський, коли писав, що педагогові потрібно перестати бути рикшею навчально-виховного процесу, який, образно кажучи, не лише організовує рух навчання, обираючи його маршрут, а й тягне на собі, наче кінь, весь тягар цієї складної роботи, залишаючи учневі лише можливість «ковтати» підготовлену інформацію.

Настав час стати йому вагоноводом, тобто водієм трамвая. Поняття трамвай – аналог потенціалу сучасного учня, що має власні великі потужності, які необхідно викликати до життя, організовуючи й управляючи всією складною системою двигунів, гальм і сигналів.

Стосовно змісту навчання зазначимо, що сучасна українська освіта, на жаль, дуже інформаційно перевантажена. Так, освітній стандарт вивчення курсу фізики в середній загальноосвітній школі передбачає засвоєння учнями за роки навчання в американській школі 300 понять, в англійській – 600, а в українській – 1200 фізичних термінів. Змінити стан справ тут необхідно, чітко відділивши доцільно необхідне засвоєнню від можливого. При цьому з позиції психолого-педагогічної науки необхідно послуговуватися такими основними критеріями добору науково-практичної інформації:

Ø знадобиться в розвиненій формі людині як соціально зрілому суб’єктові власної життєдіяльності;

Ø не здійснить від’ємного впливу на розвиток моральної свідомості учнів;

Ø сформує уміння самостійно поповнювати знання й оволодівати новими видами діяльності;

Ø забезпечить всебічний розвиток суб’єкта учіння: не лише інтелектуальний, а й фізичний, моральний та естетичний.

У психолого-педагогічній літературі відзначається тенденція розширеного тлумачення категорії навчання, що дає змогу включати в поняття навчання як викладання, так і учіння.

Іноді ця тенденція простирається ще далі і, скажімо, у «Психологічному словнику» за редакцією В. І. Войтка знаходимо таке означення учіння: «Це – навчальна праця (на противагу педагогічній праці), яка відображає активність учня (студента) по оволодіванню соціальним досвідом». Крім того, трапляється й таке, що замість терміна «навчання» вживають термін «учіння».

Отже, констатуючи, на наше переконання, з метою запобігти різночитанню у другому випадку активність учня доцільно називати все-таки учінням, а не навчальною працею, навчальною діяльністю, а діяльність навчання як і виховання міцно закріпити за педагогом; у першому ж випадку доречніше вживати поняття педагогічний (навчальний, або освітній) процес.

2. Навчанняяк умова розвитку

Аналіз категорії навчання буденеповним без усвідомлення її взаємовідносин з категорією розвитку. Для сучасної психолого-педагогічної науки проблема взаємозв’язку навчання й розвитку є одним із центральних методологічних питань. Правильне розв’язання питання про взаємовідношення цих двох наукових понять маєвелике значення не лише для психології, а й для педагогіки.

Кожна концепція навчання, яку формулює педагог, включає в себе (усвідомлює він це чи ні) певну концепцію розвитку. Так само кожна концепція психічного розвитку, яку формулює психолог, має у собі й певну теорію навчання. В історії психологічної науки існували різні підходи до вирішення цього питання, які можна об’єднати в 4 групи:

1. Розвиток і навчання – незалежні процеси, навчання не впливає на розвиток, який розуміється як розгортання програми спадковості (біологічної або соціогенетичної), а лише демонструє результати останнього.

2. Навчання (научіння) і є розвиток, ці категорії синонімічні: одне й друге розуміються спрощено або як процес творення асоціацій і навичок, або напрацювання відповідних реакцій, або утворення умовно-рефлекторних зв’язків.

3. Навчання надбудовується над розвитком у міру того, як дозрівання створює готовність до нього, воно – зовнішня умова розвитку як дозрівання, що реалізує спадково зумовлені особливості психіки. По суті, розвиток тут розщеплюється на два незалежні процеси: розвиток-дозрівання та розвиток-навчання.

4. Навчання йде попереду розвитку, просуваючи його далі й, викликаючи в ньому новоутворення. Згідно з цим підходом навчання як передавання дитині соціального досвіду випереджає її розвиток, стимулює цей процес, створюючи «завтрашній день розвитку». При цьому воно спирається на досягнення розвитку дитини, які проявляються в її самостійній активності (це так звані рівень або зона її актуального розвитку). У педагогічній взаємодії дорослого з приводу нового змісту навчання створюється зона її найближчого розвитку учня. Остання діагностується по тому, що дитина може робити за наявності такої допомоги дорослого.

Четверта точка зору на сьогодні є найавторитетнішою у світовій психології. На визнанні провідної ролі навчання (й виховання) у психічному розвитку особистості базується сучасна психологічна теорія розвитку людини. Основні тези цієї теорії наступні:

Під психічним розвитком у психології розуміють послідовну, прогресуючу, хоча і з елементами регресу, в ціломунезворотну кількісно-якісну й структурну зміну психіки живих істот.

Психічний розвиток характеризується закономірним і незворотним характером змін, спрямованістю як спроможністю накопичувати зміни, «надбудовувати» їх над попередніми та кумулятивністю як здатністю включати старі психічні функції у нові структури.

Психічний розвиток реалізується у формах філогенезу – становлення психічних структур у ході біологічної та соціокультурної еволюції, та онтогенезу як формування психічних структур протягом життя окремого індивіда (людини або тварини). Онтогенез має стадіальний характер. Послідовність періодів розвитку незворотна та передбачувана.

Спільними для людини й тварини є такі загальні закони розвитку:

Ø закон циклічності – розвиток уявляється сукупністю закінчених циклів (періодів), темп розвитку вищий на початку циклу і сповільнюється в кінці;

Ø закон метаморфоз розвитку – розвиток відбувається через виникнення його новоутворень, які з’являються на кінець попереднього циклу (періоду) й активно розвиваються в наступному періоді; останній вважається у психології найсприятливішим для цього;

Ø закон нерівномірності розвитку – різні психічні функції виникають і особливо активно розвиваються в різний час і таким чином позначають основні лінії розвитку певного циклу;

Ø закон єдності процесів еволюції та інволюції свідчить, що розвиток являє собою діалектичну єдність процесів побудови нових, досконаліших психічних структур і руйнування менш ефективних, які, вичерпавши свій розвивальний потенціал, зникають з арени загального ходу розвитку. Як правило, такі процеси характерні для кризових періодів розвитку. Еволюційному розвоєві психіки більше відповідають літичні періоди, в онтогенезі літичні й кризові періоди послідовно змінюють один одного.

Існують три основні закони розвитку особистості людини:

1) закон побудови вищих психічних функцій (притаманних лише людині) як перехід від безпосередніх, природних, генетичновстановлених форм і способів психічної активності до опосередкованих штучних, які виникли в процесі культурного розвитку і насамперед розвитку мови людини та стали психологічними знаряддями свідомого управління її внутрішньою психічною активністю;

2) закон міжособистісного характеру розвитку всіх вищих психічних функцій, які спочатку існують ззовні, розділені між дорослим і дитиною, а вже потім стають єдиною внутрішньою психічною функцією дитини;

3) закон інтеріоризації або переходу психічних функцій ззовні всередину, свідчить, що будь-яка вища форма соціальної поведінки спочатку засвоюється дитиною з зовнішньої сторони через наслідування, а далі, в міру того, як дорослі наповнюють цю активність соціальним змістом, відбувається процес усвідомлення її дитиною, зрозумівши зміст функцій, їхню будову, дитина починає свідомо керувати своїми психічними операціями й регулювати їх, а це вже, як відомо, прерогатива особистості.

Факторами психічного розвитку людини вважаються її активність, спадковість і середовище. Це провідні детермінанти розвитку. Спадковість як передумова розвитку проявляється в індивідуальних якостях людини, дія фактора суспільного середовища найбільш систематично здійснюється через навчання й виховання і відображається у сформованих соціальних якостях особистості, а фактор активності забезпечує взаємодію двох попередніх детермінант.

Механізми психічного розвитку описують такі принципи й категорії:

Ø принцип стійкої динамічної нерівноваги як джерело розвитку системи психічного: стійкість і рівновага – глухі кути еволюції, протиріччя відносин ««запускає»«розвиток психіки;

Ø принцип взаємодії тенденцій до збереження й змін (спадковості – змінності) як умова розвитку системи;

Ø принцип диференціації та інтеграції як критерій розвитку структури психіки.

Процес психічного розвитку забезпечують такі його складові: періоди розвитку, соціальна ситуація розвитку, провідна діяльність періоду, кризи розвитку та його психологічні новоутворення. Зміст, основний напрям розвитку йформування його основної лінії, пов’язаної з центральним психологічним новоутворенням періоду, визначає «соціальна ситуація розвитку» особистості. Вона описує досягнуте в певний період розвитку взаємовідношення між досягнутим потенціалом розвитку дитини, що проявляється у своєрідності її активності, та особливостями впливу соціального середовища, які сприяють процесові психічного розвитку дитини або гальмують його.

Психологічним індикатором характеру таких взаємовідносин виступають переживання дитини: позитивні, у випадку відповідності педагогічних умов індивідуальним потребам розвитку, та негативні, якщо умови виховання й навчання не сприяють розвитку дитини або гальмують його. Такого роду переживання особливо характерні для кризових періодів онтогенезу особистості, коли новоутворення її психіки, як результат попереднього розвитку, не знаходить адекватних соціальних умов для свого дальшого становлення.

Відповідно до принципу єдності психіки й діяльності основним психологічним засобом розвитку новоутворень психіки є діяльність дитини, організована дорослими в ході її виховання й навчання, зокрема, провідна діяльність (гра, навчання тощо).

Провідна діяльність – це спеціально організована дорослими діяльність, яка, за умови оволодіння нею дитиною, спричиняє найголовніші зміни у її психічній будові, розвиток психічних новоутворень особистості та виникнення її нових структурних елементів.

Основні характеристики провідних форм діяльності, їхніх розвивальних ефектів, а також оптимальних педагогічних механізмів формування таких видів активності наведено в табл. 1.

Онтогенетичний розвиток людини не припиняється й у зрілому віці. Тому в поданій таблиці представлені поруч із широковідомими в сучасній педагогічній психології матеріалами, пов’язаними з особливостями первинної соціалізації особистості, в межах якої вона особливо ефективно розвивається під організуючим впливом інших людей, і бачення автором продовження розвитку таких процесів у межах дорослого віку.

Таблиця 1