double arrow

Розвиток теорії дошкільного виховання у працях зарубіжних і вітчизняних учених

1

Лекція 4.

Тема: РОЗВИТОК ДОШКІЛЬНОЇ ОСВІТИ В КРАЇНАХ СВІТУ

Мета вивчення: ознайомити студентів з основними теоретичними аспектами розвитку дошкільної освіти в різних країнах

ПЛАН

1. Розвиток теорії дошкільного виховання у працях зарубіжних і вітчизняних учених

2. Дошкільні заклади та міжнародні організації дошкільної освіти

3. Особливості системи дошкільної освіти в різних країнах

Література:

1. Венгер Л. Воспитание и обучение детей в Великобритании // Дошкольное воспитание. — 1983. — № 1 - 2.

2. Вульфсон Б. Л., Малькова 3. А. Сравнительная педагогика. — Москва; Воронеж: НПО «МОДЗК», 1996. – 256 с.

3. Єгоров Г., Лавриченко Н. Тенденції розвитку порівняльної педагогіки за кордоном // Шлях освіти. — 1998. — № 1.

4. Концепція дошкільного виховання в Україні. — К.: Освіта, 1993. — 16с.

5. Курдюнова Й.М. Местные органы управлення образованием в Великобритании // Педагогика. — 1998. — № 7.

6. Лукашевич М. П. Соціалізація. Виховні механізми і технології: Навч.-метод, посіб. – К.: ІЗМН, 1998. - 112 с.

7. Маслова В. Організація суспільного дошкільного виховання в США // Дошкільне виховання. — 1998. — № 6.

8. Миндлина Т. Франция: о современной практике материнських щкол // Дошкольное воспитание. — 1988. — № 7.

9. Непрерывное образование: британский вариант // Профессионал. - І991. - № 6.

10. Поніманська Т.І. Основи дошкільної педагогіки: Навч. посіб. — К.: Абрис, 1998. – С. 448.

 

Розвиток теорії дошкільного виховання у працях зарубіжних і вітчизняних учених

Вивчення й осмислення зарубіжних теорій і досвіду виховання дітей дає можливість визначити ефективні шляхи розвитку педагогіки загалом і дошкільного виховання зокрема, уникнути помилок і стереотипів у справі розбудови сучасної системи дошкільної освіти в нашій країні. Один із найвідоміших напрямів досліджень зарубіжних педагогів — експериментальна педагогіка (В. А. Лай, Е. Мейман, Р. Штейнер (Німеччина), А. Біне, С. Френе (Франція), О. Декролі (Бельгія), Е. Клапаред, П. Бове (Швейцарія), Е. Торндайк (США) та ін.), мета якої — поєднати психологію, фізіологію та педагогіку і на підставі даних цих наук розробити індивідуальну програму виховання і навчання для кожної дитини.

Значну увагу вчені приділяють пізнавальному розвиткові дитини, діагностиці обдарованості, вихованню творчих здібностей. З метою уникнення в теорії і практиці навчання і виховання неправильних підходів, прихильники експериментальної педагогіки на підставі лабораторних досліджень визначили принцип саморозвитку особистості дитини як провідний.

У праці «Експериментальна дидактика» видатний німецький педагог Вільгельм Август Лай (1862 — 1926) розглядав дитину як активний елемент соціального й біологічного середовища, діяльність якої слід організовувати з урахуванням психологічних і фізіологічних особливостей, потреб, інтересів.

Видатний німецький психолог Карл Гроос (1861 — 1940) створив біологічну теорію дитячої гри. Першооснову розвитку психіки дитини він розглядає як біологічно зумовлений, заздалегідь заданий процес, який спонтанно розгортається.

Французький психолог Альфред Біне (1857 — 1911), ініціатор дослідження психічного розвитку дітей у Франції, виступав із критикою словесного навчання, вважаючи, що дитина має бути активним учасником процесу виховання.

Учення видатного австрійського лікаря-психіатра, психолога Зшмунда Фрейда (1856— 1939) про рушійні сили психічного розвитку дитини ґрунтується на поглядах, які на той час були сформовані у психології.

Американський учений німецького походження Ерік Еріксон (1902 — 1994) значно розширив межі психоаналітичної теорії 3. Фрейда, розглядаючи розвиток дитини у більш широкій системі соціальних відносин, не відкидаючи при цьому й інших чинників розвитку. За Е. Еріксоном, будь-який психологічний феномен може бути зрозумілим лише з погляду біологічних, поведінкових, емпіричних і соціальних чинників його розвитку. Вчений обстоював погляд, згідно з яким зміни процесі розвитку відбуваються упродовж усього життя людини.

Швейцарський педагог і психолог Едуард Клапаред (1873 — 1940) — автор «функціональної педагогіки» — особливу увагу приділяв диференціації навчання. Він заклав основи вчення про освіту як практичне застосування функціональної біологічної антропології: освіта може бути успішною лише за умови єдності з функціонуванням дитини; вона має стати природною для її діяльності й розвитку, а не перетворюватися на тягар примусового навчання.

Німецький психолог Карл Бюлер (1879—1963) доводив, що основний інтерес до психології дитини має зосереджуватися навколо перших років її життя. Він не розмежовував лінії біологічного розвитку і соціально-культурного формування особистості дитини, які вважав злитими в одну. У працях ученого середовище як основний чинник розвитку вищих інтелектуальних функцій залишається весь час на задньому плані.

Американський психолог і педагог Джон Дьюї (1859 — 1952), представник «реформаторської педагогіки» (або «нового виховання») визначальним моментом і центром усього вважав дитину. Він зауважував, що потрібно завжди враховувати такі чинники, як зростання та розвиток дитини, оскільки лише вони можуть слугувати «мірилом» виховання.

Гуманістичний підхід у педагогіці, зокрема в дошкільній, пов'язаний також з ім'ям американського психолога Абрахама Маслоу (1908— 1970), який сформулював ієрархію потреб, що можуть слугувати мотиваційними чинниками протягом усього життя людини. Поняття «самоактуалізація», за А. Маслоу, — це наявність стану світу в самому собі, чутливість до станів інших, інтерес до різноманітного досвіду, ефективне сприйняття дійсності, креативність, спонтанність, незалежність. Однак, зауважує автор, менш як 1% дорослих досягають самоактуалізації, хоча саме це робить людину щасливою.

Прагнення демократизувати процес виховання було головною метою французького педагога Селестена Френе (1896 — 1966). Поділяючи ідеї «вільного виховання», він стверджував, що у кожній дитині міститься більше істин, ніж в усіх педагогічних підручниках світу, разом узятих.

Міжнародне визнання отримала наукова діяльність бельгійського педагога Овідія Декролі (1871 — 1932). Головне покликання виховання він вбачав насамперед у моральному самовдосконаленні дитини. Навчати і виховувати її педагог рекомендував у тісному зв'язку з природою, спираючись на довільну діяльність.

Важливу роль у розвитку дошкільної освіти за рубежем відіграє вальдорфська педагогіка. Великої популярності набули Вальдорфські вільні школи, засновані у Вальдорф-Асторії (поблизу німецького міста Штутгарт) німецьким педагогом Рудольфом Штейнером (1861 — 1925). Їх іще називають Штейнерівськими. Вальдорфська педагогіка гуманістична за своїм теоретичним змістом й антиавторитарна за формою. Головним її принципом є розвиток здібності відчувати, вміння творчо ставитися до життя, знання природи, суспільства і художнього смаку.

Програму Р. Штейнера називають педагогікою зростання, терапії дитини, гуманістичною або антропософічною. Науковою основою вальдорфської педагогіки є пізнання людини, її образу як фізичної, душевної та духовної істоти. З філософських засад життя виходять основні ідеї штейнерівської педагогіки — цілісний розвиток дитини, зв'язок розвитку з навколишнім соціальним середовищем, роль спільного емоційного життя дорослого й дитини. Педагог писав, що дитину потрібно приймати з благоговінням, виховувати з любов'ю, випускати вільною. Головне завдання виховання системи вальдорфських шкіл – привести дитину до вільного і плідного самовизначення.

Послідовники Р. Штейнера розвинули його ідею про збереження цінності дитинства як важливого етапу життя, без якого людина просто не може утвердитися. Великого значення у вихованні вчений надавав розвитку емоційної сфери дитини (емоції «пронизують» особистість) у період дошкільного дитинства. Він привертає увагу педагога до спільності емоційного стану дитини й дорослого.

Значний вплив на розвиток дошкільної освіти мала теорія виховання і розвитку видатного італійського педагога Марії Монтессорі (1870—1952), яка розробила психолого-педагогічну систему індивідуального виховання дітей дошкільного віку. Головними характеристиками цієї системи є: особистісно орієнтована мета (дитина — в центрі виховання), творчо-продуктивний зміст навчання, свобода у вихованні. Педагог розвинула нову філософію виховання, засновану, з одного боку, на власних спостереженнях за дітьми, а з другого, — на гуманістичних традиціях Ж.-Ж. Руссо, Й. Г. Песталоцці, Ф. Фребеля, які надавали особливого значення вродженому потенціалу дитини та її здатності розвиватися в умовах свободи і любові. Своєрідність педагогічної філософії М. Монтессорі полягає в тому, що дитинство — це не просто період життя, а «інший полюс природи людини», і дорослий залежить від дитини настільки, наскільки дитина залежить від нього. Мета виховання — сприяти виявленню нових законів життя дитини.

Цінність практичного методу М. Монтессорі полягає в тому, що в основу його покладено три основні ідеї: перша — свобода у вихованні; друга — розвинена індивідуальність; третя — визнання зовнішнього відчуття вищих рівнів людського життя, що вимагає виховання в ранньому дитинстві.

Більшість закордонних навчальних закладів керується ідеями швейцарського психолога Жана Піаже (1896—1980), для якого найважливішим був когнітивний розвиток дитини. Застосування його теорії на практиці полягає в тому, що види дитячої діяльності мають відповідати специфічним потребам кожної вікової групи. Розуміння особливостей розвитку допомагає педагогові проводити заняття, уникаючи марнування часу і не прискорюючи темпів роботи самих дітей.

Одним із провідних мислителів українського зарубіжжя є релігійний діяч, філософ, психолог і педагог Василь Васильович Зеньківський (1881 — 1962). Уродженець України (народився у Проскурові, нині м. Хмельницький), він закінчив Київський університет Св. Володимира, після захисту докторської дисертації (1915) працював на посаді професора цього університету. По закінченню громадянської війни змушений був покинути батьківщину. У своїх працях «Психологія дитинства» (1924), «Проблема виховання у світлі християнської антропології» (1934) та інших він стверджував, що дитинство — особлива фаза не лише у психофізичному і психічному, а й соціальному формуванні людини.

Вагомий внесок у розвиток теоретичних основ і практику побудови української національної школи, зокрема дошкільного виховання, зробила Софія Федорівна Русова (1856—1940). У своїх працях вона наголошувала на розумовому вихованні дитини, тобто організованій діяльності учителів, вихователів, спрямованій на розвиток розумових сил і мислення дітей. Розумове виховання є основою для всебічного розвитку особистості, сприяє прогресу науки, техніки та культури. У працях «Теорія і практика дошкільного виховання», «Дошкільне виховання», «Нові методи дошкільного виховання» С. Ф. Русова розкрила потребу в розвитку різних видів мислення. «Смілива думка посуває людський поступ», — писала педагог. Великого значення С. Ф. Русова надавала національному вихованню дитини: «Нація народжується коло дитячої колиски, лише на рідному ґрунті, серед рідного слова, пісні здатна вирости національне свідома дитина». Найдієвішим засобом національного виховання Русова визнає рідне слово.

Широке визнання здобула теорія радянського психолога Лева Семеновича Виготського (1896 - 1934). На Заході поділяють його думку, що мислення дитини докорінно змінюється, коли вона освоює мовне спілкування. У результаті навчання дитина починає усвідомлювати процес мислення і керувати ним, на чому ґрунтуються соціальна і педагогічна сторони процесу комунікації і викладання. Зарубіжні педагоги переконані, що формування особистості відбувається під час мовної взаємодії та усвідомлення процесу засвоєння. Тому діти мають якнайбільше спілкуватися й дотримуватися такої позиції, яка давала б їм можливість спостерігати за процесом засвоєння матеріалу, будувати власне знання, прослідковувати шлях свого розвитку.

У 1974 р. Урі Бронфенбреннер виступив із концепцією «екологічного втручання», в якій наголосив на центральній ролі матері в дошкільному дитинстві. Щоб мати могла виконати свої обов'язки, їй потрібно створити такі умови, щоб вона стежила за здоров'ям і загальним розвитком дитини, мала матеріальні засоби, а також право віддавати свою дитину в дошкільну установу. Будь-яка допомога дитині кардинально впливатиме на її успішність лише тоді, коли здійснюватиметься постійно, ненав'язливе, «екологічно». Педагог вважає, що ніхто не може допомогти дитині більше, ніж батьки.

Великий внесок у розвиток теорії дошкільного виховання, дитячої психології зробили й такі зарубіжні та вітчизняні вчені, як Жан-Жак Руссо (1712 — 1778), Вільгельм Прейєр (1841 -1897), Стенлі Холл (1844-1924), Лоренс Кольберг (1929-1987), Анрі Валлон (1879-1962), К. Д. Ушинський (1824-1870). І. М. Сєченов (1829-1905), П. Ф. Каптерєв (1849-1922), І. О. Сікорський (1842-1919), М. М. Ланге (1858-1921), П. П. Блонський (1884-1941), С. Л. Рубінштейн (1889-1960), О. М. Леонтьєв (1903-1979), О. В. Запорожець (1905-1981) та ін.


Понравилась статья? Добавь ее в закладку (CTRL+D) и не забудь поделиться с друзьями:  


1

Сейчас читают про: