Відповідальність за життя

Пісня Аріадни

 

 

2017-…

ЗМІСТ

ЧАСТИНА ІІ. Колискова для сонця. 3

1. РОЗКВІТЛИЙ ЛОТОС.. 3

 

 

ЧАСТИНА ІІ. Колискова для сонця

РОЗКВІТЛИЙ ЛОТОС

 

Останні кілька місяців один із познанських центрів зайнятості не мав відбою від безкінечного потоку людей, які шукали собі роботу. Врешті, чому один? Така ситуація була у всіх. Минув рік після Судного Дня, міста потроху поставали із руїн. Хоч загалом постраждали великі міста, але Познані також добряче перепало – «розважились» декілька крилатих, і так, що половину тепер доводиться відбудовувати практично з нуля. Хтось із жителів переїхав, а хтось все ж залишився тут. Але, як би там не було, у Познані вирувало життя.

У залі, де службовці Центру зайнятості спілкувалися із майбутніми працівниками, панував гул. Жінки-службовці активно розпитували відвідувачів про їхній колишній досвід роботи і наміри щодо майбутньої професійної діяльності. Але це скоріше про око, бо майже всіх відправляли на будівельні роботи – будь то чоловіки чи жінки, бо в період відновлення міста саме там найбільше потребувалась робоча сила. Звісно, не всі були вдоволені такими перспективами для праці, але жити на щось треба, а ніяких інших вакансій не пропонували, себто немає нічого більше. Хоча це була не зовсім правда – затишніші місця береглися для особливих клієнтів. Яких саме – розпоряджалося начальство.

Чоловік років сорока сидів навпроти однієї зі співробітниць Центру зайнятості – молодої дівчини з чорним волоссям, зібраним у пучок, і золотими очима, схованими за скельцями окулярів. Вона довго перебирала документи чоловіка, пильно у них вчитуючись.

- Економіка та фінанси, значить? – промовила вона, переглядаючи диплом про вищу освіту.

- Так, я і працював за спеціальністю більше п’ятнадцяти років, - сказав чоловік.

- Ви ж розумієте, пане Штаховський, що на сьогодні за цим напрямком дуже мало пропозицій. Натомість є багато вакансій на будівництво та ремонтні роботи.

- Я ніколи цим не займався.

- Та багато хто не займався. Навчаються відразу на місці.

- На місці, кажете? – протягнув задумливо чоловік.

Дівчина відчувала, що для нього робота на будівництві не те що недоречна, а взагалі буде пекельною – не те здоров’я і не той характер. Вона ну ніяк йому не підходила. Але клієнт, схоже, схильний погодитися на будь-яку працю, аби тільки прогодувати родину. Працівниця Центру дуже хотіла знайти йому вакансію згідно досвіду й освіти, але їх просто не було. Втім, у дівчини склалося враження, що навіть така робота не принесе жодного вдоволення чоловікові, неначе він раніше працював з-під батога. Працівниця чомусь уявляла КлеманаШтаховського за кухоною плитою у фартусі та з черпаком. Доки він роздумував щодо будівництва, дівчина швидко переглянула інші існуючі в базі даних вакансії.

- А чи не бажаєте спробувати себе у якості кухара? – запитала вона.

- Кухара? – здивовано перепитав Клеман. – Я ніколи не працював кухаром. Та й освіти такої не маю.

- Є вакансія у столову при військовому госпіталі. Там не потрібні знання вищої кухні. Достатньо добре володіти домашньою. Ви вмієте готувати, пане Штаховський?

- Ну… так. Я вдома часто готую. Мої начебто не жаліються й нахваляють, - сказав чоловік, але його очі аж засяяли.

- Тоді у вас все повинно вийти. Я дам вам направлення, адресу, телефон і список необхідних документів…

Доки дівчина займалася бюрократичним оформленням, то інколи поглядала на Клемана. Він неначе розцвів, хоча і намагався виглядати так само невимушено. А коли працівниця віддала йому всі необхідні папери, чоловік прийняв їх злегка тремтячими руками й, подякувавши, покинув Центр зайнятості.

Дівчина хотіла кликати наступного клієнта, але відчинилися двері сусіднього кабінету, з якого визирнув начальник.

- Ружено, зайди до мене, - мовив до неї він.

Ружена відчувала, що її викликають не для того, аби хвалити. Скоріше навпаки. А тому під пильними поглядами колег прослідувала до кабінету.

Вже сидячи на стільці навпроти свого начальника, Гавела Бурнеля, вона чекала, доки він розпочне. Ружена і так здогадувалась, про що розмова, але вирішила першою не починати.

- Ружено, ми, здається, вже все обговорили, а ти знову за своє, - відізвався суворо начальник.

- Що ви маєте на увазі? – дівчина вдала, що нічого не розуміє.

- Ти розкидаєшся цінними вакансіями направо і наліво, тоді як маєш берегти їх для тих, хто… дійсно їх потребує.

- Хіба не всі люди, які звертаються до нас, потребують їх, пане Бурнель?

- Так, але зараз на ринок праці необхідні будівельники та різноробочі. У нас 95% таких вакансій, решта 5% - усі інші. І їх потрібно берегти для дійсно хороших спеціалістів. А ти відправляєш на них абикого.

- Наскільки мені відомо, ніхто з роботодавців не жалівся на моїх клієнтів, - відказала невимушено Ружена. – Та й повторних звернень з пошуку роботи в мене майже немає, усі надовго осідають на своїх місцях.

- Хто б сумнівався! – фиркнув начальник. – Ніхто не бажає йти на будівництво, ось і чіпляються, мов п’явки, за інші роботи.

- А мені здається, що я просто відправляю клієнтів на ті місця, які їм найкраще підходять, - мовила Ружена.

- Тобі здається! – грубо відрізав чоловік. – Чи ти гадаєш, що раз маєш диплом психолога й навчаєшся в аспірантурі, то добре тямиш в людях? Дідька лисого! Ти недавно була студенткою і тут працюєш три місяці. А я вже двадцять три роки в цьому котлі! І ти будеш мені щось перечити?! Значить так, або робитимеш, як я кажу, або сама станеш нашим клієнтом! Все зрозуміло?!

Ружена стримано підтиснула вуста, не розриваючи зорового контакту із Гавелем. Все було зрозуміліше нікуди.

- Значить… хороші вакансії я маю притримувати для тих, на кого ви вкажете? – запитала дівчина.

- Саме так.

- Якось парадоксально, - зненацька протягнула Ружена. – Люди сюди приходять, аби знайти роботу, бо їм необхідні гроші. Але вони вимушені знайти гроші, аби потрапити на роботу…

Бурнель зробив дуже здивований вираз обличчя, хоча Вейвода відчувала, що він її чудово розуміє. Вона ніколи не бачила безпосередньо, як хтось дає йому хабаря, але чомусь ці картинки так і поставали в уяві.

- Ми нікому не відмовляємо в роботі й кожному знаходимо вакансії, - парирував чоловік. – В тебе ще мало досвіду, аби зрозуміти, кому що пропонувати. Тому краще слухайся мене.

- Авжеж, - сухо кивнула Вейвода. – Я можу йти, пане Бурнель?

- Так, йди.

Коли Ружена поверталася на своє місце, то її так само пильно зміряли поглядом колеги. Дівчина сіла на стілець і втупилась в одну точку, не кваплячись кликати наступного клієнта. Втім, цього і не знадобилося, бо хвилин за п’ять розпочалася обідня перерва, і Вейводу штурхнула в плече білява колега років на десять старша.

- Йдеш перекусити? – запитала вона.

- Ні, дякую, Мазено, апетиту немає.

- Тоді гайда хоча б на перекур.

Вже за будівлею Центру зайнятості, де стояли одні гаражі і не було випадкових перехожих, Ружена дістала з кишені пачку довгих цигарок і за звичкою протягнула її Мазені, бо та зрідка носила свої, зазвичай «стріляючи» у колег.

- Що, знову по шапці отримала від начальства? – запитала Мазена, запалюючи собі та Ружені цигарки.

- Було таке, - кивнула та тихо.

- Ну нічому тебе життя не вчить! – бідкалась білявка. – Я ж тебе попереджала, Ру!

Вейвода тільки протяжно зітхнула, зробивши затяжку. Вона ззовні виглядала спокійно, хоча всередині неї все стискалося від пригнічення і розчарування.

- Я так не можу, Мазено, - мовила Ружена. – Я не можу обманювати людей.

- Ти ж нікого не обманюєш!

- Обманюю, приховуючи, що є інша робота, окрім як горбатитись на будівництві. Якщо я бачу, що клієнтові ніяк не підходить ця робота, але є інша, то чому мені не можна відправляти його туди, де краще?

- Ой, ніби ти не знаєш, - махнула рукою із цигаркою Мазена. – Бурнель і в такий час собі підробіток знайшов. А головне – ніхто не опиратиметься, бо роботу зараз важко знайти. Тому нехай радіють, якщо принаймні якась є.

- Хіба не справедливіше було б, якби кожен знаходився на своєму місці? Займався тим, що йому подобається чи що краще вміє?

- Ружено, рибко моя, про яке своє місце ти говориш? – засміялася жінка. –Його люди не могли знайти і раніше, а після Судного Дня і поготів! Усе у світі перемішалося. Я, може, також воліла б продовжувати грати на роялі в ресторані, а не протирати спідницю тут. Але що поробиш – у загальному всесвітньому траурі, де зараз ми перебуваємо, не дуже потрібні піаністки. А ось будівельники і споріднені професії – якраз те, що треба. І моя тобі порада – не переч Бурнелю, а тим паче не надумай навіть запнутися щодо його «схем», бо вижене, як кота паршивого. А на твоє місце є сотня бажаючих.

Ружена струсила попіл із цигарки і знову зробила довгу затяжку. Хоч Мазена змінила тему, розповідаючи про якийсь фільм, дівчина все ніяк не могла відволіктись від думок. Її не покидало обурення від несправедливості і того, що Ружену фактично змушують цю несправедливість підтримувати.

Вейводі взагалі останні два місяці доводилось важко, бо вона дивилась на людей і майже безпомилково могла визначити, що від них чекати, які вони насправді, правду говорять чи брешуть. Неначе екстрасенсорний дар продзьобувався, хоча передбачати майбутнє дівчині не доводилось. Але це погано впливало на її життя… Ружена відчула, що її колеги, з якими раніше мило бесідувала, були вкрай нещирі. В неї так і поставали картинки їхніх перешіптувань за спиною з далеко нелагідними словами. Тому доволі швидко Ружена відокремилась від колективу, бо не могла прийняти цю лукавість. Хіба що з Мазеною спілкувалась, бо та була простою та прямолінійною жінкою – говорила, що думала, без плетіння інтриг.

Решта дня для Ружени минула, неначе каторга. Зрештою, як і попередні. Вона вкотре змушувала себе заплющувати очі на те, хто перед нею сидить і куди, на її думку, краще відправити працювати того чи іншого клієнта. Дівчині здавалося, що вона ламає не тільки себе, а і цих людей.

З останнім клієнтом Вейвода не витримала. У юнакові років двадцяти п’яти дівчина не бачила маляра, роботу яким мусила запропонувати. Але відчувала в ньому неабияке тяжіння до музики. Так і бачила в його руках скрипку, як він тримає тендітними пальцями смичок і перебирає струни. І дуже здивувалась, дізнавшись, що юнак справді грає на скрипці. А тому дала йому направлення на роботу вчителем музики до місцевої школи.

Коли пан Бурнель наприкінці робочого дня визирнув із кабінету, Ружена вже знала, що сюди більше не повернеться.

- Тебе звільнено!

Чомусь у Ружени першою думкою було не те, що вона тепер залишиться без засобів для існування, навіть не те, що їй тепер навряд чи вдасться знайти нову роботу. Вона відчула якесь полегшення, що більше не братиме участі у посіві несправедливості.

Дівчина сиділа на лавці у парку, дивлячись, як вітер колихає листя дерев. Вона мала б зараз непокоїтися за своє майбутнє, як їй надалі виживати. Натомість Ружена була така розслаблена, мовби покинула надважку ношу і тепер здатна вільно дихати. Вперше за останні місяці вона відчула повну легкість та спокій замість спустошення.

Запаливши цигарку, Ружена звернула увагу на людей, що проходили повз неї. Різні люди, зі своїми радощами й печалями. Дівчина відчувала, у кого з них проблеми у сім’ї, хто занепокоєний своїм матеріальним становищем, хто просто радіє новому дню, а хто взагалі, незважаючи на всі негаразди й біди, найщасливіший у всьому світі. А сама Ружена просто хотіла у своєму житті знайти собі місце під сонцем.

Погляд дівчини впав на протилежну від неї лавку, на якій сидів вродливий чорнявий юнак в прямокутних окулярах. Він читав книгу, геть не звертаючи уваги на оточуючих. Проте так здавалося лише на перший погляд. Ружена аж стрепенулася, глянувши на нього. Вона була впевнена, що ніколи не бачилася з ним, але складалося яскраве відчуття, що юнак тут сидить не спроста. Неначе він чекає саме на неї.

Ружена потрусила головою, намагаючись звільнити її від зайвих думок, але нічого не виходило. Навпаки, дівчина відчувала цього незнайомця, як нікого до нього. Це було для неї дивним, а ще дивнішим те, ЩО САМЕ відчувала. Зі сторони здавалось, що він – звичайна людина. Але Ружена була переконана, що його вагомість більша, аніж будь-якого президента чи імператора, бо перед ним хотілося стати на коліно і схилити голову. Вейвода бачила його в оточенні багатьох підпорядкованих людей, які боялися і водночас поважали юнака, а він натомість намагався бути достойним цього. Втім, він вибудував навколо себе величезну стіну, а за нею приховував небувалий біль від втрати чогось дорогоцінного і жагуче почуття провини, з чим намагався безрезультатно впоратися сам. Сильна особистість ззовні й така нещасна всередині. Вперше в житті Ружені хотілося підійти й обійняти цілком незнайому людину, аби втішити її.

Дівчина отямилась від марення, коли дійсно стояла в метрі від юнака, а він зміряв її глибоким, пильним поглядом. Зблизька він здавався ще більш привабливим. Витончені риси незнайомця вдало поєднувалися із мужністю, а чорні очі неначе змушували розчинитися в них. Вейвода навіть розгубилася, але все ж наважилась звернутися до юнака:

- Я… можу тобі чимось допомогти?

- Мені? – перепитав той, хоча на його обличчі не було ніякого здивування. – У чому?

- Ти ж мене знаєш? Я відчуваю, що ти до мене прийшов. Навіщо?

Незнайомець нічого не відповів і продовжив вивчаюче дивитися на дівчину. Вона чомусь відчувала сором за свої запитання, бо вони були дивними. Раптом цей юнак просто сидів у парку і читав книгу, а Ружена понавигадувала собі казна-що? Їй вже хотілося вибачитися і піти геть, як юнак зненацька закрив книгу і, підвівшись на ноги, ледь усміхнувся.

- Швидко ж ти мене розкусила, Ружено, - промовив він.

- То ти справді мене знаєш? – Вейводі аж полегшало від того, що вона не помилилась.

- Ми слідкували за тобою. І я бачу, що в тебе дійсно проявлений талант.

- «Ми» - це хто? – запитала Ружена.

- Якщо ти не проти, давай-но прогуляємось, і я тобі все поясню.

Ружена кивнула, не вагаючись, бо чомусь за цим юнаком вона була готова піти куди завгодно. На мить дівчина згадала, що в неї в руках досі тліє цигарка. Вейвода ніколи не соромилась за свою звичку до паління, але зараз, поряд із цим незнайомцем, відчула себе дитям, якого застукали на гарячому. Вона відразу викинула у смітник як цю цигарку, так і всю пачку, що залишилась.

- Вона не порожня, - зауважив юнак.

- Я знаю. Але це останні. Ти ж не любиш, коли палять, особливо дівчата.

Незнайомець хоч і не виявив на обличчі жодних емоцій, але Ружена відчула його схвалення.

- Мене звати Фелікс Расказов. І я радий знайомству із тобою, Ружено Вейводо…

***

 

Ружена довго не була у рідному Познані. Відтоді як стала єдинівкою з’являлася у ньому вкрай рідко. А коли незабаром посіла крісло сенатора, то взагалі переїхала на постійне місцепроживання до Коронату. Працювала вона як людина в Тернопільському педагогічному університеті разом із Феліксом. А тому дівчина не мала потреби повертатися додому. Але сьогодні сюди її привело завдання, яке Ружена поставила собі сама.

Вейвода не знала, що відчувала, коли знову опинилася у Познані. З одного боку – ностальгію, але з іншого – радість, що таки змогла вирватися з нього і знайти своє місце під сонцем. Місто змінилося. Вже не було такої розрухи, як після Судного Дня, жителі ожили, відновилась інфраструктура, а з нею покращилась ситуація із робочими місцями. Ружена дізналась, що Мазена таки змогла влаштуватися піаністкою. А ось їхній колишній роботодавець, Гавел Бурнель, так і залишився на своєму місці й непогано піднявся за рахунок знедолених. Ружена сподівалася, що ніколи більше не побачить цю людину, а в результаті сама йде до неї. Їм буде про що поспілкуватися.

Колишні колеги впізнали Ружену і стримано привіталися із нею, хоча і були здивовані її появі та зацікавлено перешіптувалися. Дівчина легкою і впевненою ходою прослідувала до кабінету начальника і ввійшла без стуку всередину.

Бурнель саме з кимось розмовляв по телефону, а тому неабияк обурився безпардонному вторгненню до свого кабінету. Уваги Ружени не оминув той факт, що колишній начальник збільшився у ширину, та й друге підборіддя в нього добряче випирало.

- Ви хто така?! Яке право ви маєте вриватися до мене? – сказав сердитим голосом чоловік, затиснувши рукою слухавку.

- Невже я настільки змінилась, пане Бурнель? – мало не проспівала Ружена, плавно пройшовши до крісла навпроти нього і сівши туди.

Гавел кілька секунд вивчав гостю із насупленими бровами, доки нарешті не згадав. Буркнувши у слухавку своєму співрозмовнику, що передзвонить, Бурнель відклав її вбік і вже повністю звернув свою увагу на Ружену.

- Ти колись тут працювала.

- Все вірно. Трохи більше двох років тому. Ружена Вейвода.

- Так, так. Ну і що ти тут робиш? Знову роботу шукаєш?

- О ні, Боже збав, тим паче у вас, - махнула рукою дівчина. – Завдяки вашому звільненню я знайшла значно кращу роботу.

- І ким же? – з презирливою недовірою запитав Бурнель.

- Працюю викладачем психології в одному з українських університетів. Нещодавно захистила кандидатську.

- Не вішай мені лапшу на вуха! – огризнувся чоловік. – Скільки тобі років, що ти захистилась?

- Двадцять шість. І ви просто мене трішечки недооцінили, - всміхнулась Ружена. – А я дійсно чудово знаюсь на людях. Можна сказати… їхні душі для мене як розкрита книга. Думаю, ви чудово в цьому переконалися, бо жоден з моїх клієнтів не покинув ту роботу, на яку я їх відправляла.

- Я не займаюся такою статистикою, - відмахнувся Бурнель.

- Не брешіть, - кинула Вейвода. – Ви це чудово знаєте. Ви ж начальник! І у ваших прямих обов’язках слідкувати за ефективністю роботи своїх працівників. Просто я… занадто добре працювала і ледь не перебила вам прибутковий бізнес. Скільки ж грошей ви брали з людей, які просто хотіли знайти собі роботу до душі?

- Ти що собі дозволяєш?! – гаркнув Бурнель, різко вставши. – Вриваєшся до мого кабінету і верзеш такі нісенітниці! Ану пішла геть!!!

Але Ружена навіть не ворухнулася, а тільки ще більше розпливлася у зневажливій посмішці.

- Пане Бурнелю, а вас совість не мучить? – промовила вона. – Після Судного Дня настали важкі часи для всього людства. І тоді коли необхідно було підтримувати одне одного, ви наживалися на інших. Так, тоді з пошуком роботи дійсно були проблеми, бракувало хороших вакансій. Але завдяки вам ці проблеми поглиблювались, бо ви змушували і так збіднілих людей продавати останнє, аби вам на хабар вистачило. Бо ж далеко не всі могли працювати на будівництві, не всім вистачає сил і здоров’я. А сподіватися на іншу роботу, не давши вам на лапу, було нічого.

- Пішла звідси, і щоб я тебе навіть не бачив!!!

Вираз обличчя Ружени не змінився. Але коли в неї почала видозмінюватися одежа, а за спиною з’являлися червоні крила, то поневолі Бурнель опустився у крісло із блідим обличчям і нажаханими очима.

- П… Пос… Посланниця? – тремтячим голосом перепитав чоловік.

- Отож бо, - кивнула Ружена.

Такі моменти вона любила більш за все – спостерігати за реакцією людей, коли перед ними показуєш свою другу подобу. Особливо перед такими, як Бурнель, бо якщо спочатку вони бризкають слиною і намагаються показати свою значимість, то опісля поводяться смиренно і тремтяче, немов ті хом’ячки. Дивовижні метаморфози впродовж всього кількох секунд! А варто було Ружені підвестися і підійти до Бурнеля, той аж у крісло втиснувся.

- Гадав, Гавеле, що ми до тебе не доберемося? – глянула на нього дівчина тріумфальним поглядом. – Так, ти не настільки вагома шишка, але та ще сволота.

- Я… Я вже зав’язав… - виправдовувався чоловік. – Відтоді як ви, єдинівці, об’явилися… більше жодного хабаря…

- Мені можеш не брехати, - похитала головою Ружена. – Було ще троє, якщо я не помиляюсь. А я не помиляюсь. До того ж, невже ти думав, що так просто здихаєшся від провини за минулі вчинки?

Вейвода відчувала небувалу насолоду від того, як вкривається потом її колишній начальник. Вона сіла на стіл, заклавши ногу на ногу, і злегка нахилилась до Бурнеля.

- Гавеле, у тебе є зараз два варіанти розвитку подій, - протягнула вона. – Перший. Я знаю, що ти за рахунок хабарів сколотив непоганий капітал, який вклав у свій бізнес на стороні. І зараз він приносить нічогесенькі прибутки. Тому я вважаю, що буде справедливо, якщо ти ділитимешся ними з тими людьми, за рахунок яких піднявся.

- Як… Як ви собі це уявляєте? – пробуркотів Бурнель.

- Доволі легко, - Ружена взяла в руки якусь статуетку зі столу й почала її пильно роздивлятися. –Просто береш свій прибуток і ділиш на всіх, з кого взяв хабар. Так вже бути, 3% твої.

- Це… Це… - певно, Бурнель намагався втримати в собі нецензурні слова, які показали б вищу ступінь його обурення. – Це нереально! Я і не пам’ятаю всіх, і контактів їх немає…

- Не ту дуриш, Гавеле, - стиха засміялась Ружена. – Ти ж чув, що у єдинівців є таланти? Мій – читати людські душі. Недарма моя підсвідомість підштовхнула мене вчитися на психолога. Та й тут я була хорошим спеціалістом. Так ось, цей талант мені каже, що у такої педантичної людини, як ти, не могла не зберегтися якась інформація про «меценатів»…

- Ну… так… Може, мені вдасться знайти якісь записи… - пішов на поп’ятну чоловік.

- А я навіть підкажу, де шукати, - Ружена повернула статуетку на її місце. – Коричневий шкіряний блокнот, який ти ще кілька років тому купив у Кракові, де відпочивав із сім’єю. І він лежить у цій шухляді…

Дівчина повільно нахилилась до Бурнеля, і так близько, що ледве не лягла на нього грудьми. А все для того, аби дотягнутися до шухляди у столі з його боку. І доки вона повільно відчиняла її, то не відривала погляду від спантеличених очей колишнього начальника. І навіть не зазираючи всередину шухляди, навпомацки віднайшла блокнот і витягла його.

- Прошу, пане Бурнель, - єлейним голосом протягнула вона, вручаючи знахідку прямо в руки чоловікові, і знову відхилилася від нього. – Там і прізвища, і суми. А що стосується контактних даних, то їх знайдеш вже у комп’ютерній базі Центру.

Ружена повернулася у свій людський образ і направилась до дверей. Проте перш ніж покинути кабінет, ще раз звернулась до Бурнеля.

- Точно, я ж не сказала про другий варіант розвитку подій. Це якщо ти, Гавеле, вирішиш проігнорувати перший. Або якщо в подальшому не забудеш про такий вид заробітку. Тоді вже прийду не я, а інші з нас. І то буде не розмова. Бо ми попереджаємо лише один раз, - дівчина зробила багатозначну паузу. – Всього найкращого.

У Ружени був неабиякий веселий настрій, коли вона покидала кабінет колишнього начальника. Адже їй вдалося водночас і добру справу зробити, і за особисте поквитатися. Хотілося дівчині у Посланському образі й серед колег пройтися, бо вони не надто хороші плітки розповсюджували про неї. Але все ж утрималась від спокуси. Хоч вже дозволялось не ховатися, але минув усього місяць від промови Фелікса перед усім світом на засіданні ООН. І люди тільки-но почали звикати до існування поміж них крилатих.

Ружена подумала, що коли вже опинилася у Познані, то може трохи і погуляти. Врешті, вона майже весь час проводить у справах або Коронату, або університету, а на відпочинок його геть не залишається. Проте варто було всього на кілька метрів відійти від Центру зайнятості, як до неї підійшов якийсь чоловік із сяючими очима.

- Я перепрошую, панно, - звернувся він. – Я до вас. Ви навряд чи мене пам’ятаєте, ми бачились один раз, і то давненько… Я був одним з ваших клієнтів.

Ружена придивилася до чоловіка. Ні, вона не пам’ятала його обличчя, бо не мала звички запам’ятовувати клієнтів. Не бачила у цьому необхідності, бо було їх по сотні за день. Але завдяки своєму таланту змогла трохи прояснити для себе, хто перед нею стоїть.

- Якщо не помиляюсь, я відправила вас працювати кухаром у військову столову, - промовила Вейвода.

- Так, так, саме так! Мене звати КлеманШтаховський. Перепрошую, я тоді не дізнався вашого імені…

- Ружена. Просто Ружена. Чим маю завдячувати?

- Я подякувати хотів, - відповів Клеман. – Ви просто не уявляєте, яку неоцінену послугу мені зробили. Ви ж тоді чомусь мене відправили на кухара, хоча і досвід, і освіта в мене були геть за іншим напрямком. Але ви втілили у життя мою мрію! Я ж завжди обожнював готувати, ще з дитинства! Можливо, і не володів навичками високої кухні, але все одно дуже добре виходило. Так склалося, що вивчився економістом, хоча ненавидів цю професію всією душею. А тут ви… Словом, ви мою душу врятували, я себе нарешті на своєму місці відчув, неначе наново народився.

Клеман говорив, а перед очима Ружени неначе поставали вирізки з кіно, що ілюструвало життя цього чоловіка. Як він, ще хлопчаком, допомагає мамі на кухні. З нього посміюється батько, себто це жіноча справа, краще нехай математику вчить. І коли згодом постав вибір професії, Клемана мало не силою запхнули на економічний факультет, бо це престижно, хоча він волів бути кухаром. «Не вистачало, аби мій син з каструлями грався», - так і бриніли слова його батька. Клеман, будучи відповідальним, закінчив виш із відзнакою, і на хорошу роботу потрапив. Але кожен день ходив на неї, як у пекло. А відраду знаходив лише вдома – біля кухонної плити, за якою не втомлювався готувати смачненьке для родини.

Ружена чудово розуміла цього чоловіка, навіть відчула у ньому споріднену душу. Її батьки також хотіли запхнути вчитися на бухгалтера. Але вона зробила так, як вважала за потрібне – поступила на психологію, за що від неї просто відреклися.

- А начальство, до речі, мене дуже хвалить, на днях удвічі зарплату підняли, - розповідав Клеман. – Ось я і на радощах прийшов до вас. Це вам!

Чоловік простягнув Ружені величеньку торбинку, з якої долинали приємні аромати свіжої випічки.

- О, не варто було, - мовила дівчина.

- Візьміть, будь ласка. Це від щирої душі.

- Гаразд, дякую, - всміхнулася Ружена, приймаючи торбину. – І я дуже рада, що змогла вам допомогти. Хоча ви мене зустріли дивом, бо я вже давно тут не працюю. Просто зайшла по справах…

- Значить, сама доля на моєму боці!

Сидячи у парку на тій самій лавці, що і два з половиною роки тому, Ружена знову дивилася у небо. Вона смакувала надзвичайно смачне тістечко, одне з яких дістала з тої торбини. І саме зараз ясно усвідомила, що також знайшла своє місце. Її привів до нього Фелікс.

 

***

 

Початок лютого ознаменувався раптовим потеплінням, що було геть нехарактерне для цієї пори року і після безперервних заморозків і заметіль протягом грудня і січня. Вулиці Вінниці мало не тонули у болоті від танення снігів.

Аріадна більш за все не любила таку погоду і воліла б узагалі не виходити на вулицю. Але з університету вже вкотре подзвонили нагадати, аби дівчина забрала документи після відрахування. Декан, яка добре знала Арію і тримала її на хорошому рахунку, божилася, що намагалася всіма силами вмовити Арсенія Петровича не валити дівчину, поставити їй хоча б мінімальний бал. Але викладач був незворушним і наполіг на своєму.

Расказовій було прикро залишати університет. Врешті, вона у ньому провчилася два з половиною курси, з групою здружилася. Та й перед Левом Михайловичем було соромно. Він доклав зусиль, аби Аріадна поступила сюди, розраховував на неї, як на свого працівника у майбутньому. Але врешті і він, і декан запевнили, що дівчина зможе поновитися у наступному році. Тому Арія не сильно засмучувалась. Та й завдяки цілительським здібностям вона практикується у лазареті Коронату і лікарні Лева.

Коли Расказова повернулась додому, то вже у коридорі відчула їдкий, горілий запах із кухні. Навіть не роззуваючись, Аріадна відразу побігла туди. І спантеличено застигла у проймі дверей, намагаючись оцінити розгорнуту перед нею картину.

Те, що кухня була схожа на наслідокАрмагедону, це м’яко кажучи. Все було у борошні – і кухня з кухонним приладдям, і Фелікс, і Доранбальт. Раковина мало не прогиналась від посуду в ній, хоча перед виходом з дому Аріадна особисто перемила всі тарілки. На столі також лежали перевернуті сільничка, банка із кетчупом, який вже розтікся по поверхні і крапав на підлогу, залишки і обрубки різних продуктів. На підлозі лежали декілька розбитих яєць, які вже встиг розмазюкати по всій кухні Доранбальт. З духовки снував чорний дим. Фелікс саме, ледве не обпікшись, відчинив дверцята, вхопив прихватками деко і витягнув його разом з дископодібним шматком вуглю, яке теоретично мало бути якоюсь стравою чи випічкою. Фелікс важко зітхнув, дивлячись на своє творіння, і аж потім помітив Аріадну.

- Що… тут трапилось? – здивовано запитала вона.

Зрідка їй доводилось бачити свого чоловіка таким по-дитячому засмученим і безпорадним. Точніше, це було вперше.

- Та я… - юнак рукою почухав потилицю, - подумав, що ти повернешся додому засмученою через університет. Хотів настрій підняти, приготувати піцу. Але щось пішло не так… Ех, кухня – точно не моє.

Дивлячись на розгубленого Фелікса, Арія не стрималася і розсміялася. Зараз він менш за все походив на лідера єдинівців і грозу людства, а більше на звичайну людину, у якої щось не вийшло. Напевно, саме це спантеличило Расказова найбільше, у якого якраз навпаки завжди і все виходило.

Аріадна підійшла до Фелікса і міцно його обійняла, хоча він намагався відійти, розставивши убік руки.

- Я ж брудний.

- Байдуже, - з посмішкою відповіла Арія. – Дякую тобі, Феліксе. Дуже-дуже дякую.

- Та було б за що… - зітхнув з прикрістю той. – І піцу не приготував, і кухню ледве не розгромив…

- Ти старався заради мене. І це так класно! За це я тебе просто обожнюю! І… я не така вже й засмучена. Поновлюся наступного року на навчання. А так мені є, чим займатися.

- Радий за тебе, - тепло всміхнувся юнак. – Давай тоді замовимо піцу. А я поки тут приберу.

- Забий. Пізніше разом це зробимо. Краще підіть із Доранбальтом відмийтеся, а я якийсь фільм нам під піцу пошукаю.

- Гаразд. Тобі, до речі, хтось дзвонив на мобільник, невідомий номер.

- Окей, зараз гляну.

Аріадна знайшла свій мобільний телефон у кімнаті на столі. Відколи у неї з’явився талісман із можливістю спілкуватися за допомогою дзеркальця на його зворотному боці, вже не було настільки гострої необхідності у мобільнику. Майже всі, хто був потрібен Арії, мали талісмани. Тому дівчина не так критично хвилювалася, якщо забувала телефон вдома.

Вона спочатку замовила піцу, а вже потім передзвонила на невідомий номер.

- Доброго дня, ви мені телефонували, - мовила Аріадна, щойно взяли слухавку.

- Здоров була, МікіМаус, - привітався із нею дівочий голос. – Це Алла Рєзнік.

- П… Привіт, - здивовано пробелькотіла Арія.

Це була її однокласниця. Дівчина після випускного ні з ким зі школи, окрім Феді, не спілкувалася і майже не бачилася. Хіба що зустрічала випадково на вулиці, і то намагалася робити вигляд, що не помічає, аби зайвий раз ні з ким не говорити. А тому дзвінок Алли був доволі несподіваним.

- Тут у п’ятницю буде зустріч з однокласниками, - повідомила Арії дівчина. – Ми думали до кафе після офіційної частини в школі піти. Опитую, хто бажає, аби завчасно місця замовити. Ти як?

- Та ж наче не кругла дата, чотири роки, - мовила Аріадна.

- Та яка різниця? – роздратовано кинула Алла. – То ти прийдеш чи ні?

Арія на мить розгубилася. Вона вже встигла забути про школу як про страшний сон, і тут зненацька їй особисто зателефонували. Хоча будь це навіть кругла дата, навряд чи її рішення змінилося.

- Дякую, але мене не буде.

- Он як? Жаль. Бувай.

Алла відключила зв'язок так швидко, що було зрозуміло – не так вже їй і жаль.

У кімнату вбіг вже чистий Доранбальт, а за ним зайшов і Фелікс після душу, витираючи рушником вологе волосся і плечі.

- Мені Алла Рєзнік дзвонила, - повідомила відразу Аріадна.

- Справді? Що хотіла? – також здивувався Фелікс.

- Питала, чи піду у п’ятницю на зустріч з однокласниками до кафе.

- І що ти сказала?

- Звісно, що ні. Я навіть на офіційну частину не піду. Що я там забула?

- Досі ображаєшся? – запитав співчутливо Фелікс.

- Є трохи, - склала на грудях руки Аріадна. – Якби ще було, до кого йти. Ти і так зі мною, з Федором щодня бачусь. Діана з Домінікою, а серед людей вважається безвісти зниклою. А більше нікого мені бачити не хочеться.

- Навіть із цікавості?

- Угу.

Юнак глибоко зітхнув, про щось замислившись, доки Аріадна в Інтернеті шукала якийсь фільм. Вибір пав на «Достукатися до небес». Влад вже давно радив його переглянути, та все ніяк руки не доходили. А сьогодні у Фелікса був один із небагатьох вихідний як на роботі в університеті, так і в Коронаті. Хоча Аріадна не жалілася на брак часу, який вона проводила зі своїм чоловіком, не дивлячись на його статус і обов’язки. Фелікс намагався підтримувати баланс між ними та своїм особистим життям. Те, що юнак міг делегувати іншим сенаторам або єдинівцям, юнак сміливо покладав на них. Занадто багато часу Фелікс витратив на свої завдання і роботу, а тепер хотів якомога більше миттєвостей проводити із Аріадною, надолужуючи втрачене.

Піцу доставили вже за півгодини. Подружжя Расказових вмостилося на ліжку, притулившись один до одного, увімкнули фільм і відразу накинулись на їжу, бо обидва добряче зголодніли.

- Мишеня, може, все ж сходиш на зустріч із випускниками? – раптово запропонував Фелікс.

- Навіщо?

- Вже кілька років минуло, багато чого могло змінитися. Ти змінилася. Раптом і ваші стосунки із однокласниками стануть іншими?

- Ну… не знаю, - зам’ялась Арія. – Я там почуватимусь не в своїй тарілці.

- Спробуй. Я не кажу, аби ти йшла до кафе, але принаймні на офіційну частину завітай. Якщо лячно – візьми Федю за компанію.

Дівчина невпевнено потупила голову. Але слова Фелікса змусили її замислитися. Врешті, вона завжди до нього прислухалась, бо юнак часто казав слушні речі.

- Гаразд… Може, так і зроблю.

Аріадна ще з хвилину поміркувала над пропозицією Фелікса, а потім вже відволіклась на фільм та відправила до рота наступний шматок піци. Доранбальт сидів біля ліжка і не зводив погляду з господарів. Його чорні очі прямо гіпнотизували і дивилися, мов у душу, благаючи поділитися їжею. Врешті, Фелікс не витримав і дав йому величенький шматок, на що пес відповів радісним вилянням хвоста.

- Я бачу, ви вже здружилися, - зауважила Аріадна.

- Просто їжа в горло не лізе, коли на мене так дивляться, - байдуже відказав юнак.

Але в душі Арія посміялася з його слів. Нехай Фелікс це заперечував, але також прикипів до Доранбальта. То йому сардельок купить, то зайвий раз воду на більш свіжу замінить, то, повернувшись із завдання пізно вночі і думаючи, що Аріадна вже спить, відправиться із псом на кухню, де разом повечеряють, а Фелікс тихенько щось йому розповідатиме і гладитиме світлу шерсть. А коли Доранбальт примудрився в лапу загнати уламок скла під час прогулянки, то саме Фелікс його діставав. І намагався це робити якомога обережніше, лагідним голосом заспокоюючи розхвильованого від болю пса.

- У тебе були колись домашні тварини, Феліксе? – запитала Аріадна.

- Ні, ніколи. Доки жив у сім’ї Вольдемара, то про них і годі було мріяти. А коли вже сам, то не до того виявлялось. Я частіше всього повертався додому лише переночувати.

- Ясно… - протягнула дівчина.

- А чому запитала?

- Просто цікавість, - потиснула плечами Арія. – Я про тебе ще багато чого не знаю. Але принаймні сьогодні мені трішки полегшало на душі.

- Від чого? – здивувався Фелікс.

- Від того, що я побачила на кухні, - засміялась Аріадна. – Просто… ти завжди для мене був ідеальним – все можеш, все вмієш, все знаєш. Мені навіть бувало соромно, що я не пасую в пару такому досконалому чоловікові. І нарешті сьогодні я виявила, що і в тебе є слабкість – кулінарія. Як ти з такими навичками виживав один довгий час?

- Їдальні, кафе, доставка їжі додому і, врешті, трапезна в Пристанищі, - перерахував юнак. – Тому, якщо ти не проти, цю галузь сімейного життя я цілком і повністю довірю тобі.

- Абсолютно із тобою згодна! – завзято кивнула дівчина.

Вона відклала убік шматок піци і міцно обійняла за тулуб Фелікса, увіткнувшись носом у його ключицю, а юнак притулився щокою до її волосся. Їм обом досі не вірилося, що нарешті настала мить, коли вони можуть ось так просто обійнятися, лежачи разом на ліжку, дивитися фільм і їсти піцу, мов звичайні люди. Заради цього варто було подолати стільки випробувань.

 

***

 

Після вкладання союзу між єдинівцями і мальдеранівцями, останніх можна було часто зустріти в Коронаті. Мальдеранівці не «переїхали» на територію єдинівців, вважаючи своєю домівкою Пристанище, але були тут вже бажаними гостями, бо вони співпрацювали із червонокрилими, виконували спільні місії та завдання і, врешті-решт, мали можливість відвідувати Святилище Єдини для поновлення сил. Так само, у разі необхідності, єдинівці могли відвідувати Пристанище. Щоправда, доречніше було б сказати ПристаниЩА, бо воно не одне. Мальдеранівці мали з два десятка своїх схованок по всьому світу, аби іліаннівцям було важче їх усіх разом вислідити і перебити за раз. Всі ці Пристанища за потреби поєднувалися між собою міжпросторовими дірами, неначе коридорами. Тому мальдеранівці не відчували гострих незручностей у зв’язку з розірваністю і могли спокійно пересуватися між Пристанищами, немовби вони – одне ціле. І саме з цих причин називали свої домівки просто Пристанищем в однині, як систему.

Також нерідко на засіданнях Сенату Коронату були присутні й Грифон із Гарпіями – у частковому або повному складі. Але що було незмінним – Іскандера завжди супроводжував Леон, що страшенно дратувало Ружену. Дакаскос ні хвилини не послабляв антиналювійського бар’єру навколо себе, Грифона та Гарпій, а тому Вейвода не могла прочитати їх своїм талантом і мала змогу покладатися лише на знання із психології та власну інтуїцію. А інтуїція їй підказувала не втрачати пильності.

На таких єдинівсько-мальдеранівських засіданнях загалом обговорювались спільні завдання або інші моменти співпраці. Не винятком був і сьогоднішній день, хоча дискусія з приводу каральних заходів щодо недобросовісного виробника дитячого харчування згодом переросла у доволі палку суперечку.

- Ми відразу домовлялися, що будемо діяти за принципом одного попередження, - сказала Аріадна. – Знайшли порушника – попередили про подальші наслідки його дій, якщо продовжуватиме у тому ж дусі. Не прислухається – тоді вже приступаємо до дій.

- Після промови в ООН кількість людських правопорушень зменшилась, - додав Марк. – Це говорить про те, що навіть просте попередження, але з наших вуст, може покласти край подальшим злочинам.

- Воно то так, - мовив Іскандер. – Але є різні злочини з різним ступенем тяжкості. І якщо на деякі ще можна заплющити очі із обіцянкою «Я більше не буду», то інші у будь-якому випадку вимагають покарання. Чи ви пропонуєте якомусь серійному маньяку просто забути про його вчинки і залишити доживати, мов нічого не було?

Аріадні на коротку мить хотілося заступитися за людей, сказавши, що вони не знали про наслідки. Але відразу зрозуміла, що це буде звучати абсурдно. Бо хіба вбивці не знали, що заборонено забирати людське життя? Хіба недобросовісні виробники не знали, що своїми діями можуть завдати шкоду людям? Хіба ті особи, що забруднюють ріки, не усвідомлюють, що псують планету? Всі вони зарання вирішили піти проти світу, вважаючи, що їм минеться. А тепер будуть тими, хто покаже, що усе має наслідки.

- Через вживання дитячого харчування від компанії «BebéFeliz» із домішком меламіну було зафіксовано близько 50000 випадків отруєння дітей у самій Іспанії та стільки ж у найближчих до неї країнах, куди постачали продукцію, - мовила друга присутня Гарпія Габі. – З них 154 закінчилися летально. І в нас доведені факти, що директор, ПаблоРіверо, дав розпорядження про додавання меламіну до харчування для покращення показників вмісту білка. Його заступники чудово знали про це, але ніяк не протидіяли.

- Як ви вважаєте, такі люди заслуговують на життя? – запитав Іскандер. – Та, що свідомо піддала небезпеці стількох дітей. І 154 дитини загинуло.

- У Китаї у 2008 році був схожий випадок, - відізвався Мирон, вичитуючи на дисплеї перед собою інформацію. – Компанія «Саньлу» також випускала дитяче харчування з меламіном. Внаслідок цього триста тисяч малюків мали ниркові хвороби, декілька з них загинуло. Китайській суд присудив двох високопоставлених співробітників до смертної кари. І особисто я вважаю, що це – справедливо.

- Китай – одна з тих країн, яка навіть сьогодні не цурається смертної кари, - сказав Лука. – І не важливо, з якого ти прошарку суспільства.

- І це є наглядним прикладом для решти, - мовив Фелікс. – Дії ПаблаРіверо і його заступників не заслуговують на прощення. Вони будуть страчені, а ще 12 осіб, причетні до злочину, покарані.

- Я готовий зайнятися цим, - відізвався сенатор Яків Гайдамака. – Візьму із собою Влада Рибака.

- Гаразд, - кивнув Фелікс. – Щодо решти завдань мальдеранівці зможуть впоратись самостійно, Іскандере?

- Певна річ. Все, як домовлялись, - підтвердив Грифон.

- В такому разі, немає потреби вас затримувати.

Із цими словами усі присутні почали покидати залу. Тільки Віра не квапилась, очікуючи, коли та спорожніє. Більше всього їй хотілося, аби якнайшвидше пішов Леон. Після встановлення союзу він дійсно був частим гостем у Коронаті, супроводжував Грифона та Гарпій. Дівчина намагалася не виказувати свій страх у його присутності, але все одно наявність поряд Леона змушувала її ціпеніти. І на таких засіданнях Віра майже завжди мовчала, сидячи із опущеною головою, аби тільки не зустрітися поглядом із Дакаскосом. Хоч Леон діяв згідно наказу Іскандера, і сердитися або боятися варто було б у першу чергу Грифона, все одно Віра з пересторогою ставилася до списовця. Вона сумнівалася, що слова, сказані ним, та дії, що передували нанесенню символу на спині, були також частиною завдання.

Втім, Гарпія відтепер не проявляв жодної цікавості до Віри, неначе її взагалі не існувало. Навіть зараз, проходячи повз неї, навіть не глянув мимоволі. Ніби не він катував дівчину, торкався її, цілував. Хоча Міяшко цьому була тільки рада – так вона швидше забуде про все, що з нею трапилося на закинутому цеху торпедного заводу «Дагдизель». Але чи можливо таке забути?

Коли залишились одні лише Апостоли, Віра відвела убік Фелікса для розмови наодинці.

- Я хотіла запитати… Чи можна повернути на пост сенатора Влада?

- Ні, - одразу різко відказав Фелікс. – Влад сам віддав свою брошку сенатора і порушив наказ.

- Він достатньо поплатився за те, що ослухався.

- Віро, зрозумій, - вже м’якіше сказав Фелікс. – Бути сенатором – це велика відповідальність. Ми маємо бути прикладом для єдинівців і думати головою. А Влад згарячкував, ще й Марту підставив. Я чудово його розумію. Але нам не можна піддаватися імпульсним діям. Тому і Марта, і Влад заслужили на покарання і обидва його відбуватимуть.

- Я зрозуміла, - зітхнула із сумом Віра.

- Рано чи пізно він повернеться на свій пост, - запевнив Фелікс. – Такі люди, як Влад, потрібні Сенату. Просто йому необхідно трохи помудрішати.

Віру підбадьорили останні слова юнака. Вона хотіла, аби ця мить настала якомога швидше, бо дуже некомфортно себе почувала у Сенаті без Влада поряд. Особливо якщо тут були присутні мальдеранівці.

Рибак зустрів дівчину біля дверей зали Сенату. Він повністю одужав, мовби не його збирали майже по клаптиках місяць тому. Але наслідками були безліч шрамів як по тілу, так і по обличчю. І це явно гнітило Влада, бо до нього додалось ще більше уваги. На жаль, не дуже приємної, особливо від звичайних людей. Він навіть непокоївся, що відлякуватиме від себе Віру. Але та мовби не помічала понівечень Рибака.

- Ти йдеш на завдання із Яковом, - відразу повідомила вона.

- Вже в курсі, він розповів. Ти чого затрималась?

- Треба було із Феліксом переговорити.

- Про що?

- Та так, щодо завдань деяких, - відмахнулась Віра. Вона знала, що хлопець буде не в захваті, що дівчина за нього просила.

- Завтра які плани? – запитав Влад.

- В першій половині дня я чергую в Брамі. А потім в мене дві співбесіди. Ввечері звільнюсь.

- Чому ти не хочеш погодитись на зарплату сенатора? – вже в сотий раз запитав Влад.

- Навіщо вона мені, якщо я і сама можу заробити собі на життя? – з усмішкою відповіла Віра. – Нехай ці гроші підуть на більш важливі речі.

- Сенаторство – це також робота! Хай би ти ще не вчилася… А так просто збожеволієш із таким графіком. Ти взагалі плануєш спати?

- Я впораюсь, не турбуйся, - запевнила дівчина.

Влад, певно, вже налаштувався на суперечку, але Вірі пощастило, що його покликав Яків обговорити деталі завдання і вирушити на нього. Тому Міяшко швидко попрощалась із хлопцем і поквапилась піти. Хоча і усвідомлювала, що ця розмова її ще наздожене.

Вона не могла розповісти Владові все так, як є, бо боялася його реакції. Віра заспокоювала себе тим, що рано чи пізно її каторга нарешті закінчиться, і вона остаточно звільниться і зможе діяти так, як забажає. Але на заваді в неї зараз робота, а точніше – її відсутність. Вірі не пощастило за цей місяць щось знайти, і вона дуже розраховувала, що завтра їй нарешті вдасться влаштуватись. Від цього залежить її свобода і благополуччя близьких. А поки дівчина тягнула частину грошей зі своєї сенаторської зарплатні.

Коридор, по якому крокувала Віра, був порожнім, що давало змогу їй краще сконцентруватися на власних розмірковуваннях і програвати в голові можливий діалог на співбесіді. Міяшко потупила голову, дивлячись у підлогу і беззвучно відповідаючи на ймовірні запитання, які зазвичай ставлять роботодавці. А тому, почувши кроки, які лунали попереду і поволі наближались, Віра не дуже звернула на них увагу, як і на постать, що виникла попереду. Дівчина машинально подалася вбік, аби обійти перепону, але дорогу їй загородила простягнута в сторону рука. Тоді вже Міяшко підняла очі, аби зрозуміти, хто її зупинив. Її серце немовби пропустило удар, а по тілу пробігли мурашки, бо це був Леон. Від нього, як завжди, віяло якоюсь моторошною загрозою. Вуста були витягнуті у легку, самовпевнену посмішку, а очі пронизували Віру. О, цей погляд не був схожий на той, що дівчина спостерігала на засіданнях Сенату, і говорив він багато. І юнак геть не забув про те, що робив з Міяшко на «Дагдизелі».

- Ти неначе привида побачила, - промовив Леон.

- Ти ж… пішов з Коронату… з Іскандером… - ледве опанувавши здатність говорити, промовила Віра.

- Я його провів до Пристанища, а сам повернувся, бо потрібно до Святилища поновити сили.

- Ясно… Удачі…

Віра квапливо зробила спробу обійти Леона, але наступної миті опинилася біля стіни, і юнак приклав руки по обидва боки від неї, аби відрізати Міяшко шляхи для відступу. І тепер вона могла лише нерухомо стояти, скута страхом, і дивитися у лазурові очі прямо перед собою.

- Нелегко тебе виловити наодинці, - промовив до неї зухвало Леон.

- Що тобі треба? – тремтячим голосом прошепотіла Віра.

- В нас було не дуже приємне знайомство. Я мав завдання від Іскандера, а ти просто випадкова жертва. Втім, вже під час його виконання я дещо усвідомив… Не буває випадковостей. Твій запах… - він наблизився, аби вдихнути аромат волосся Віри. – Твоя шкіра… - Леон торкнувся до щоки дівчини. – Твої вуста… - він провів по ним пальцем. – Вони мене неначе одурманили. Я хочу усім цим володіти. І я буду володіти. Я міг би постаратися і витягти ще більше антиналювійських часточок з твоєї спини, аби шраму не залишилось. Але мені хотілося, аби ти була з моєю міткою на знак, що будеш моєю.

Віра здригнулася, коли рука Леона сковзнула між нею та стіною і опинилася на її спині.

- Навіщо… я тобі? – прошепотіла Віра. – Благаю… залиш мене у спокої…

- Не можу. Я і сам не розумію, що відбулося. Таке зі мною вперше. Тому давай-но забудемо про наше… невдале перше побачення через недоліки моєї роботи… і почнемо все з чистого аркушу.

- Я не сама… Я з Владом… - сказала, не знаючи навіщо, Віра і нервово ковтнула.

Вуста Леона викривились у зневажливій посмішці.

- Із тим нещастям? Теж мені суперник, - фиркнув він. – Я тебе ні з ким ділити не збираюсь.

- Невже ти гадаєш, - почала знервовано Віра, - що після всього… я хоча б у твій бік гляну? Ніколи!

Дівчину настільки обурила поведінка і самовпевненість Леона, що останнім словом вона неначе вистрілила у нього. А від того, що юнак принаймні припустив ймовірність якихось стосунків після минулих подій, всередині Віри навіть заграла злість. Але категоричне і повне неприйняття, продемонстроване дівчиною, геть не спантеличило Леона. Навпаки – розбурхало в ньому ще більший азарт. Дакаскос нахилився до її вуха, прошепотівши: «Я завжди домагаюся бажаного, Віро. Завжди».

Здалеку в коридорі з’явилися постаті Посланців. Помітивши їх, Леон неохоче відсторонився від Віри і, взявши пальцями прядку її волосся й поцілувавши його, пішов. Дівчина ще кілька хвилин підпирала нерухомо стіну, намагаючись стримати шалене серцебиття. А потім, знову опанувавши здатність рухатися, прожогом кинулась по коридору, неначе Леон її переслідував, хоча він вже давно зник.

Забігши до своєї жилої кімнати і зачинивши двері, Віра впала навколішки і важко дихала, мовби після великого знесилення. Хоча воно таким було, бо після будь-якої зустрічі з Леоном дівчина мовби втрачала життєві сили. А тим паче після такої. Міяшко сподівалася, що слова і дії Леона на «Дагдизелі» були спровоковані лише завданням. А виявилось, що він справді у ній зацікавлений. І явно не відчепиться так просто. Дакаскос явно не знає таких слів, як «відступ» чи «поразка».

Сльози відчаю і страху здавлювали горло Вірі. Вона із зусиллям підвелась на ноги і попленталась до дзеркала біля ліжка. Дівчина зняла одяг з верхньої частини тіла і обернулася до дзеркала спиною, аби подивитися на шрам. Примарна надія, що вирізана семикінечна зірка зі змієм зникне або хоча б потускніє, не виправдалась, залишаючись на місці ненависним клеймом. Навіть пластика, яку спробували зробити в лазареті Коронату, не допомогла – контури символу все одно випирали. Певно, через антиналювійські часточки.

І як же це гнітило Віру! Цей символ був її ганьбою і ярмом. Хоч не трапилося те, що він означає, але дівчина відчувала себе забрудненою і приниженою, мовби таки трапилось. Якщо хтось із єдинівців побачить його або дізнається про нього, то непотрібні та ганебні чутки розповзуться по всьому Коронату. І ніхто не розбиратиметься, що було насправді. А найгірше – із цим клеймом Віра справді відчувала себе власністю Леона. Влад хоч нічого і не казав, але було помітно, що його це також непокоїть, мов нагадування про власну поразку.

- Ого! Що це таке?! – зненацька пролунав вражений голос.

Віра аж підстрибнула, притиснувши до себе руки і панічно озираючись навколо. Вона нікого не побачила, але була впевнена, що почула голос.

- Хто тут? – тремтяче запитала вона, поспіхом натягуючи на себе одяг.

- Ой… Я перепрошую…

Віра обернулася в той бік, звідки таки щось чула. Вона помітила, як з-за ніжки ліжка подріботіла якась невеличка фігура людини, розміром із сірник. А за мить ця фігурка збільшилась у розмірі, перетворившись у юну дівчину-Посланницю зі смаглявою шкірою, розкуйовдженим волоссям, підв’язаним зеленим шарфом, і з живою червоною пандою на плечах.

Ця парочка перебувала у Коронаті всього місяць, але вже стала добре відомою серед єдинівців, і зокрема Сенату. Перш за все тим, що дівчина вже кілька разів цупила зі Сховища Коронату цінні артефакти й сувої прямо з-під носа Чіратідзо, змушуючи ефіопця скаженіти. Ще вона була завсідником на різних тренуваннях, постійно з кимось сперечалась, допитливо лізла всюди, куди треба і не треба, у тому числі на засідання Сенату, перезнайомилась мало не зі всіма єдинівцями і взагалі вже сміливо вважалась душею будь-якої компанії.

- І… Інаро? – розгублено пробелькотіла Віра. – Ти… що тут… робиш?

- Я дуже вибачаюся, не знала, що ця кімната ваша, пані сенаторко, - ніяково почухала потилицю Інара. – Просто забігла до першої ліпшої. Там Чіратідзо лютує, а я просто хотіла дещо… позичити… Але мене розкусили раніше, - реготнула Інара. – Тож мусила десь ховатись, аби перечекати бурю… То що це у вас зі спиною?

- Забудь те, що бачила! – сказала знервовано Віра.

- Та як таке забути? Що ж це за нелюд з вами подібне вчинив? – щиро дивувалась Інара. – Стоп… А це часом не той Гарпія постарався? Ну, що напав на вас нещодавно. Зі списом…

- Забудь! Забудь! Забудь! – вже у повному розпачі шепотіла Віра. – Благаю тебе! І не кажи нікому!

- Та що таке?

- ЗАБУДЬ!!!

Голос Віри надломився на останньому слові. Сльози, які вона намагалася втримати у собі, таки прорвалися назовні. Повністю розбита Міяшко сіла на ліжко і ридала так гірко, що Інара аж спантеличилась. Вона швидко підсіла до Віри обійняла, втішаючи її, неначе маленьку дитину.

- Заспокойтеся, пані сенаторко, прошу вас. Клянуся, я нікому не скажу, - говорила вона, а Рітіка, яка зістрибнула з її плечей на ліжко, також мовби на підтвердження процвірінькала. – Чому вас це так непокоїть?

- Це… Це поганий знак… Дуже-дуже поганий… - крізь схлипування пояснювала Віра. –Якщо хтось дізнається… Це буде ганьба… Хоч зараз інші часи, але все одно… На мене тицькатимуть пальцями, перешіптуватимуться… Казатимуть, що я… що я…

- Що ж це за знак такий? – насупила брови Інара.

Міяшко була у такому відчаї, що геть не керувала емоціями і словами. Вона видала Інарі все, як на духу, всі подробиці про те, що відбувалось на «Дагдизелі» і після нього. Хоча навіть Аріадні не наважувалась переповісти.

- … Але головне – я навіть Владові не можу нічого сказати, - говорила Віра. – Він же знавісніє! Його ледве з того світу не витягли, а він знову накоїть дурниць!

- Ситуація однак… - вражено протягнула Інара.

- Цей символ – наче прокляття на все життя! І прибрати його ніяк не вдається. Хоч кігтями здирай, та й то не допоможе.

- Пані сенаторко, тоді можна піти іншим шляхом, - раптом бадьоро промовила Інара і аж сама засяяла від того, що їй спало на думку.

- Іншим шляхом? – із надією Віра глянула на Інару.

- Отож бо! Давайте навідаємо одного мого друга, - підморгнула дівчина. – Я впевнена, він вам допоможе.

 

***

 

Директор компанії з виробництва дитячого харчування «BebéFeliz» - ПаблоРіверо – разом зі своїми двома заступниками мало не наввипередки засовували у шредера купи документів, які він роздрібнював у тоненькі стрічки. До них за півгодини прийде перевірка після зчиненого скандалу про захворювання дітей через їхнє дитяче харчування.

- Кваптеся, кваптеся! – підганяв Пабло.

- Стараємось, як можемо, - відповів один із заступників.

- Тут занадто багато реч-доків, - говорив другий. – Не встигнемо…

- Ну то паліть документи, але щоб їх більше не існувало! – гаркнув Пабло. – Без них ніхто не зможе довести, що це ми додавали меламін у продукцію. Будемо спирати все на постачальників молока.

На столі спрацював селектор, і пролунав голос секретарки.

- Сеньйор Ріверо… тут… до вас…

- Перевірка?! – ошелешено перепитав Пабло.

- Н-ні… Але це…

- Тоді мене ні для кого немає! Я зайнятий!

- Але сеньйоре, вам краще…

- Я ЗАЙНЯТИЙ!!!

Зненацька пролунав потужний удар, і двері кабінету просто вилетіли з петель. Пабло та його заступники шоковано озирнулися і мало не посивіли на місці. До кабінету зайшли дві незрозумілі істоти матеріального чи нематеріального плану – згустки зеленуватої субстанції, які прийняли обриси величезних за зростом людиноподібних вовків. За ними прослідували чоловік похилого віку і молодий хлопець, але з безліччю шрамів на обличчі. І що вразило Пабла із помічниками найбільше – це червона одежа прибулих і крила за їх спинами. Чи міг Пабло передбачити, що до них являться самі крилаті, коли затіяв махінації із продукцією півроку тому? Якби знав, як все обернеться, то подумав би кілька десятків разів.

Влад із істотами стояв у дверях, тоді як Яків підійшов до одного із заступників та без зайвих передмов взяв у нього папери з рук, які ще не встигли знищити.

- Цього більше, аніж достатньо, аби довести вашу вину, - сказав Гайдамака. – Скажіть мені, на ласку, скільки коштів ви заробили на дитячому здоров’ї та життях? Чи було воно того варте?

- Н… Ні… Не в… вар… те… - тремтяче відповів Пабло. – Ми не… знали… що так все… обернеться…

- Не знали, додаючи меламін у дитяче харчування? Не знали, що це заборонено, особливо після випадку в Китаї? – насупив брови Яків, а потім обернувся до таких же блідих заступників. – А ви підтримали цю ідею і навіть не намагалися зупинити сеньйора Ріверо, хоча важелі маєте.

- Ми… Так, ми винні… - пробелькотів один з них. – Ми… візьмемо вину на себе… Компанія компенсує шкоду постраждалим сім’ям… Оплатимо лікування…

- А як ви компенсуєте шкоду батькам 154 загиблих немовлят?

Чоловіки знітились, не знаючи, що відповісти.

- Ми… більше… не будемо…

- Як мило, - зневажливо протягнув Яків, скрививши обличчя у ненависті. – Звісно, що не будете.

Забравши всі папери, які ще вціліли, Яків направився геть із кабінету. Проходячи повз Влада, чоловік йому коротко кивнув, залишивши його всередині. У приймальні за своїм столом сиділа нажахана секретарка, з острахом поглядаючи на крилатого та його істот.

- Сеньйоро, вам тут краще не залишатися, - промовив до неї Яків.

Дівчина не мала наміру перечити і, піднявшись на тремтячі ноги, які ледве тримались на підборах, покрокувала слідом за Посланцем. Щойно вони опинилися у загальному коридорі на поверсі, як почули три послідовні постріли і короткі викрики. А за хвилину їх вже наздогнав Влад, ховаючи за пояс зброю.

На першому поверсі, де знаходився величезний за своїми розмірами хол офісу «BebéFeliz», було з півсотні людей – працівників та охоронців. Але вони боялися і пари з вуст випустити або навіть ворухнутися, бо за ними наглядало ще десяток істот на зразок тих, що супроводжували Якова. Тепер стало зрозуміло, чому ніхто не попередив про появу крилатих гостей.

Провівши секретарку до дивану, яка відразу опустилася на нього, ледве не втрачаючи свідомість, Яків підняв угору вільну руку. Одразу вовкоподібні істоти перетворилися у згустки енергії і ніби влилися кількома потоками у розкриту долоню чоловіка.

- Ви усі вільні, - промовив він до людей. – Більше ми вас не потривожимо. Єдине, що я хочу попросити, сеньйоро, - знову звернувся до секретарки Яків і дав їй у руки папери, - викличте ваші правоохоронні служби, розкажіть, що тут трапилось, і обов’язково передайте їм ці папери. Я можу на вас покластися?

- Т… Т… Так… - ледве промовила дівчина.

- Дякую. Всього найкращого.

Під гробову тишу єдинівці покинули офіс «BebéFeliz». А секретарка таки знепритомніла.

 

***

 

Віра стояла спиною до величезного дзеркала і не могла повірити у те, що бачить. Інара привела дівчину до свого друга, який займався татуюваннями. І після кількох годин кропіткої роботи на ще почервонілій шкірі Міяшко бачила не огидний і ненависний символ Сімки Гріхів, а прекрасне і велике за розміром, з чорними контурами, татуювання лотоса. Майстер настільки вдало наклав зображення, що контури шраму стали частиною візерунку: промені зірки стали пелюстками, а змій – його стеблем. А ще, на додачу, безліч деталей взагалі допомогли так замаскувати мальдеранівський символ, що вже ніхто не помітить його існування.

- Лотос – ніжна і тендітна рослина, але настільки сильна, що здатна пробитися крізь мул і болото назустріч сонцю, демонструючи світу свою красу та витонченість, - розповідав тату-майстер, спираючись плечем на стіну і милуючись своєю роботою. – Ця квітка символізує чистоту і стійкість, жіночність та силу.

- Ну що? Як вам? – запитала з нетерпінням Інара, сидячи по-турецьки на підлозі й годуючи Рітіку бананом.

Віра розглядала спину, затамувавши подих, і була не в силах повірити, що це все насправді. І в неї склалось враження, неначе ланцюги, що сковували її, просто розчинилися від чорних чорнил. У дівчини знову забриніли сльози, але цього разу від щастя. Інара бачила це і вдоволено усміхнулась.

- Дякую… Дякую вам! – видихнула нестямна від радості Віра. – Ви… Ви навіть не уявляєте, яку послугу для мене зробили. Ви у прямому сенсі слова мені життя врятували! Це просто… приголомшливо!

Із широкими і вдоволеними посмішками Інара й майстер перезирнулися між собою, а потім дівчина простягнула до Віри кулак із піднятим вверх великим пальцем.

- Вам дуже личить, пані сенаторко!

- Віра. Називай мене просто Вірою, - мовила Міяшко.

Сьогодні вона знову отримала свою свободу. І нікому віднині не дозволить на неї зазіхнути.

 

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЖИТТЯ

 

Лівійське місто Місурата на побережжі Середземного моря було у напіврозваленому стані. І до цього його призвела далеко не Битва Сил. Точніше, вона навіть не торкнулась міста. А ось звичайна громадянська війна за пару років до Битви зробила роботу мальдеранівців по всій Лівії – посіяла масові вбивства і хаос у країні. А Місурата була однією із найзапекліших арен тої війни. Не дивлячись ні на неї, ні на Судний день, що спіткав увесь світ, Лівія продовжувала жити і поставати із попелу. Хоча далеко не все гладко було у її відродженні. Бо ж недарма країна, а саме Місурата, привернула пильну увагу крилатих.

Коли місто вже вкрила темрява, до одного з великих будинків, який лише частково постраждав від воєнних дій, під’їхала вантажівка. Зустріли її декілька чоловіків із автоматами і в камуфляжі, що ходили по периметру. Такі ж озброєні найманці вийшли із кабіни вантажівки.

- Нова партія? – запитали зустрічаючі.

- Так. Від Алі. Хотіли дістатись до порту і переплисти до Італії.

- Вже не перепливуть!

Ці слова супроводжувались пронизливим реготом. Найманці відчинили кузов вантажівки. Декілька з них підняли напоготові рушниці та автомати, а ще один застрибнув усередину. За півхвилини він почав виводити звідти чоловіків і потертій та рваній одежі зі зв’язаними попереду руками і мішками на головах. Хоча виводити – це лагідно сказано, оскільки вояка просто виштовхував їх із кузова, не дивлячись на те, що земля знаходилась нижче на метр. Звісно, що із закритими очима люди цього не бачили і просто падали вниз. А найманці не церемонились, ще й товкмачами квапили підніматися, підкріпляючи це нецензурною лайкою і принизливими фразами. Останньому якимось дивом вдалося приземлитися на ноги і відразу випрямитися, хоча також отримав відчутний удар прикладом рушниці під лопатку.

Вже всередині будинку з