Дурень думкою багатіє

Б.Д.ГРІНЧЕНКО

(1863 – 1910)

ПЛАН

1. Талановитий письменник, вчений-мовознавець, етнограф, пропагандист рідного слова. Культурно-освітня, педагогічна видавнича діяльність (індивідуальне завдання).

2. Поетичні твори письменника, які увійшли у коло дитячого читання («Шматок хліба», «Ластівка», «На волю», гумористично-сатиричні байки «Швидка робота», «Реп’ях». «Зернятко» - поетичні мініатюри, що будять свідомість людини і закликають до громадянської гідності.

3. Оповідання для дітей.

Прочитати оповідання, відповісти на питання:

- «Сама, сама, зовсім сама», «Сестриця Галя», «Дзвоник», «Ксеня» - що ми дізнаємося про стражденну долю дітей-сиріт, про їх життєві турботи;

- доведіть, що Грінченко вміє передати психологічний стан героїв, вмотивувати зміни їх характерів;

- «Кавуни», «Украла», «Грицько» - як розкриває письменник морально-етичні основи приятелювання, поняття чесності;

- як показує соціальну нерівність, що породжує заздрість, ненависть, нахил до злодійства.

Багатство мовної палітри оповідань Б.Грінченка.

4. Казки Б.Грінченка.

 

Я безжурний веселощів спів

Обминав на своєму віку,

Свою силу віддав без жалів

Я на працю поважну й тяжку…

В вічі глянуть не сором людям,

Озирнувшись на довгу путь:

Я свій хліб заробив собі сам,

З мого хліба і люди живуть.

 

Борис Грінченко.

 

Коли б за ціле життя Б.Грінченко видав тільки «Словарь української мови» і не зробив більше нічого, то й у цьому разі він заслуговує на вічну пам'ять свого народу. Але Борис Грінченко – класик нової української літератури. Він – автор повістей про життя української інтелігенції «Соняшний промінь» і «На розпутті», двох повістей про українське село на зламі ХІХ і ХХ століть – «Серед темної ночі» і «Під тихими вербами». Його перу належить близько п'ятдесяти цікавих оповідань, шість поетичних книжок, низка драматичних творів: «Ясні зорі», «Серед бурі», «На новий шлях», «Нахмарило», «Степовий гість», «На громадській роботі», «Неймовірний», «Миротворці», численні переклади з Гете, Гейне, Міллера, Гюго, Пушкіна, Кольцова, Плещеєва, Полянського, Червенського. А окрім цього, численні літературно-критичні та історико-літературні праці, блискучі публіцистичні статті, наукові праці з лексикографії, фольклористики, етнографії.

А ще історико-педагогічні й теоретично-педагогічні праці. Ціла бібліотека виданих ним народопросвітніх книжок. Його листування з багатьма діячами науки та культури склало б не один том. Він – учитель, організатор видавничої справи, української журналістики в період революції 1905-1907 рр. За працездатністю Бориса Грінченка на Україні переважав хіба що Іван Франко. Обидва працювали до самозабуття, до повного виснаження, один – на Галичині, другий – на Наддніпрянщині, і рівних їм за титанічністю праці Україна не знає. Коли в травні 1910 р. хоронили на Байковому кладовищі в Києві Бориса Грінченка, такої жалоби і людського напливу Україна не знала від часу прощання з Тарасом Шевченком.

А потім так трапилося, що понад тридцять років твори Бориса Грінченка не тільки не перевидавали, а й жорстоко карали за їх читання. Видатного письменника і вченого звинувачували в «аполітичному каганцюванні», себто в праці на користь народної просвіти, в «культуртрегерстві», себто в брехні, якою начебто прикривав насадження націоналізму під виглядом культурної роботи, і, нарешті, в буржуазному націоналізмі, себто в людиноненависництві. І це – при тому, що він усе робив для зближення і взаєморозуміння між слов'янськими й іншими народами, поширював серед українського народу твори російської і світової літератури. Але, справді, всіма фібрами душі ненавидів царське самодержавство, чиновну бюрократію, ладен був виколоти «недремне око» царської цензури, посадити на ланцюг увесь жандармський корпус. Він очолив загальнодемократичну українську інтелігенцію Наддніпрянщини в її навальному поході супроти самодержавства в 1905-1907 рр.

Все ж, Борис Грінченко був реабілітований і повернений в історію культури і літератури, здається, одним з найперших. Було то двадцять п'ять років тому, в 1963 році – напередодні сторічного ювілею письменника. Ініціатором двотомного видання творів Бориса Грінченка у «Науковій думці» був М.Т.Рильський. Пригадую, як, розмовляючи з Іваном Івановичем Пільгуком, із яким ми готували назване видання, Максим Тадейович сказав: «Вірш «Після похорону», із збірки «На білих островах», я написав 10 травня 1910 року, в той день, як проводжали Бориса Грінченка в останню путь:

 

Дзвеніли дзвони і гули,

Як ми труну твою несли,

Дзвеніли і гули…»

 

Несли на руках від Володимирського собору до вічного пристанища на Байковому кладовищі, де вряд могили дочки Насті, внука Волі, дружини – української письменниці Марії Загірньої – і його, Бориса Грінченка.

Він не має ніякого відношення ні до тих антинародних контрреволюційних сил, що оголошували його своїм співцем, ні до тих, що з вульгарно-соціологічних позицій чіпляли йому ярлик «предтечі петлюрівщини». Правда залишалася за тими, що пророкували йому вічне життя в «творчому активі» людськості, і за самим Борисом Грінченком, що був свідомий виконаного перед народом обов'язку.

Образ із вірша-монолога «Хлібороб» ніби зливається з образом самого письменника – невсипущого хлібороба на полі культури, на ниві національної української духовності.

Народився Борис Дмитрович Грінченко 9 грудня 1863 року в сім'ї небагатого поміщика на хуторі Вільховий Яр на Харківщині (тепер Сумська область).

Хлопець змалку товаришував із сільськими дітьми, любив народні ігри, казки та пісні – вони вражали його своєю красою і правдивістю.

Батько майбутнього письменника мав непогану бібліотеку, в якій були твори класиків російської і світової літератури, й це придалося хлопцеві для самоосвіти.

На одинадцятому році життя Борис вступив до середньої реальної школи в м. Харкові. Читання художніх творів російських та українських письменників прихилило Б.Грінченка до народницьких ідей. Він починає знайомитись із забороненою революційною літературою, за що в шістнадцятилітньому віці потрапляє за грати. Про це письменник з часом так згадував у своїй автобіографії: «Восени 1879 року арештовано за те, що ширив заборонені книжки» («Парова машина» та ін.), в січні 1880 року випущено з харківської тюрми, рік жив дома на поруках у батька на хуторі. З початку 1881 року подався знову в Харків шукати заробітку. Пощастило найти місце канцеляриста в Харківській казенній палаті».

Не легким виявилося життя Б.Грінченка в Харкові. Найнявши куток у сім'ї чоботаря, він почав готуватися екстерном до іспиту на вчителя. Одночасно з навчанням юнак береться допомагати хазяїнові лагодити чоботи.

Склавши при Харківському університеті іспит, Б.Грінченко одержує посаду вчителя в сільській школі. Це було 1881 року. Тоді ж у львівському журналі «Світ» з'являється перший вірш молодого поета, за ним – другий.

Б.Грінченко працює спершу в селі Введенському, потім у селі Нижній Сироватці на Харківщині. Але через доноси попа-чорносотенця змушений кинути вчителювання і виїхати статистиком губернського земства в м. Херсон. Об'їздивши за півтора року десятки міст і сіл, він з осені 1887 року знову повертається до вчителювання, цього разу в селі Олексіївні на Катеринославщині.

В роки вчителювання Б.Грінченко пильно вивчає життя дітей, учителів, інших верств сільського населення і береться за написання оповідань та повістей. Наснагу молодому письменникові в його творчості надавала підтримка Івана Франка.

1894 року Б.Грінченко переїжджає до Чернігова. Тут, у Чернігові, він видає цілу серію недорогих книжечок для народу: пізнавальні твори «Про грім та блискавку», «Велика пустеля Сахара», «Серед крижаного моря», популярні життєписи про І.Котляревського, Є.Гребінку, Г.Квітку-Основ'яненка; стає натхненником нелегальної «Чернігівської громади», влаштовує бесіди на популярно-наукові теми, виступає організатором ювілеїв Котляревського, Шевченка, Франка.

1902 р. Б.Грінченкові довелося залишити Чернігів через вороже ставлення до нього реакційних кіл міста. Він оселяється в Києві. Тут редакція журналу «Киевская старина» доручила йому впорядкувати словник української мови, який вийшов у 1907–1909 рр. чотиритомним виданням. За цей труд Російська Академія наук присудила упорядникові другу премію М.І.Костомарова.

Значною подією в житті Б.Грінченка була зустріч з І.Франком 1903 року в Галичині. Дружба з Каменярем сприяла зміцненню демократичного світогляду письменника.

Революційні події 1905–1907 рр. в Росії викликали піднесення в діяльності Б.Грінченка. Він редагує першу в Росії українську щоденну газету «Громадська думка», стає редактором журналу «Нова громада», головою товариства «Просвіта». Грінченко обстоює демократичні погляди, виявляє свою незгоду з буржуазно-націоналістичними видавцями. Все це не могло не викликати нападок з боку реакційних кіл, і йому довелося зазнати арештів та ув'язнення.

Перу письменника належать шість збірок поезій, збірка байок, опублікована після смерті, кілька десятків оповідань, широковідомі повісті «Серед темної ночі» й «Під тихими вербами», ряд п'єс, перекладів та фольклорно-етнографічних видань. Значний вклад вніс Б.Грінченко в розвиток дитячої літератури як оригінальної, так і перекладної. Він перший в українській літературі відтворив життя шахтарських дітей.

У зв'язку з загостренням нажитої ще під час першого ув'язнення давньої хвороби – туберкульозу легенів, Грінченко змушений був виїхати на лікування в Італію.

Там, на 47-му році життя, 6 травня 1910 року він помер. Тіло покійного перевезено було в Київ і поховано на Байковому кладовищі.

Високу естетичну цінність в оповіданнях письменника має мова. Не забуваймо, що Максим Рильський закликав частіше заглядати у словник і подібно дбайливому садівникові збирати «овоч у Грінченка й Даля». Жива мова оповідача подає найрізноманітніші відтінки, синонімічне і фразеологічне багатство, розмаїтість синтаксичних конструкцій.

Що таке Грінченкова майстерність, переконуємося на прикладі використання найуживанішого дієслова «іти» і оповіданні «Сам собі пан»:

 

«Ну ти, мурло! Куди прешся? Завертай назад, мугиряко!» (яскрава мовна характеристика дрібної чиновницької сошки).

«Так просто й чимчикую у первий клас» (тут якісна характеристика дії, руху).

«Куди пхаєшся? Наперед іди – там третього класу вагони. А я таки собі тиснуся» (наказові грубі форми доповнюють характеристику, нова якість руху).

«Та й посуваються у той первий клас».

«Увійшов туди. Бий тебе сила божа! – відразу не розбереш, куди й поткнутися. Одначе проліз тісненькою вуличкою та й уступив у таке, що воно вже й вагон не вагон…»

«…а трохи згодом і кондуктор ускочив…» «Подався далі».

«Тільки вступив, коли якесь лакейське опудало зараз мене за руку хап!»

«Коли трохи згодом тупотить знов щось до мене…»

«Помалу протюпав я до того первого ряду…»

«Бачу, суне до мене отой хватальний, що по базарю ходить та перекупок ганяє, аж засапавшись, аж стільці валя, - так поспішається. Прибіг та як зашипить: «Вон отсюда!» (тут кожен синонім має в собі виразну соціальну характеристику).

«А бодай ти пішов круга-світа!»

«Я й метнувся туди…»

 

У Грінченка кожен синонім несе радість живого слова, гострого розуму, дотепу оповідача, робить мову живою, образною, а картину – зримою. У кожному окремому випадку ми маємо вказівку і на темп, і на характер руху, і на його цілеспрямованість та якісну оцінку. Знання письменником мови, кропітка шахтарська робота над пошуком слова гідна прикладу й сьогодні, і не тільки для школяра…

Ще вкажемо, як на вияв класичної майстерності, розкриття індивідуальності, національного характеру оповідача твору «Сам собі пан», людини мудрої, з хитринкою і гумором, морального судді всього того, що діється на білому світі – простого собі селянина. З його розповіді так і розквітають суцвіття фразеологізмів, усталених народних оцінок, афоризмів, блискучих порівнянь. І нічого штучного, вигаданого.

Багатство підтексту, прихованої й відвертої іронії, гумору, як у мові, так і в ситуації, діапазон засобів художньої образності й виразності у письменника просто невичерпний.

Учні уже в середніх класах начуті про типові картини, засоби типізації. Як це робить Грінченко? Дозволимо вказати лише на один приклад.

В оповіданні «Сама, зовсім сама» письменник хоче підкреслити те, що історія, яку він розповідає, типова. Але в його розпорядженні – тільки окремі мазки, деталі, окреме слово. І все це має набути типізуючої ролі.

Марина залишається одна у великому місті. На намір вдатися до родичів за допомогою вона ж і відповідає собі: «У самих у їх не гурт чого є…»

Незадоволений квартиронаймач говорить до свого наймита: «Усі ви – зараз! Тільки гроші вмієте брати!». «Ну таких вас багато! Не треба нам наймичок». Так заявляє лакей пані Лопуцької, до якого звернулася в пошуках роботи сирота Марися.

Поодинокі репліки епізодичних персонажів вказують на масовість, типовість окремих явищ, корені яких живляться суспільством. Поневіряння шістнадцятирічної Марисі привели її під колеса поїзда. Письменник одним реченням створює символічну картину, сповнену соціального й суспільного протесту: «Тільки тепла кров з безголового трупа оббризкує колеса поїздові, а той біжить далі закривавлений».

Можна тільки пошкодувати, що помножувати приклади нема можливості. Але вдумливому читачеві досить і сказаного для того, щоб під цим поглядом прочитати всі твори Бориса Грінченка, і не лише ті, що представлені в цій книжці.

Отже, розмаїтість тематики, глибокий інтерес до питань соціального, національного і духовного життя рідного народу, своєрідний індивідуальний стиль, що характеризується широким колом тематичних та художньо-естетичних зацікавлень, багатством прийомів і засобів типізації, художнього проникнення в духовний світ героїв, образна мова, багата синонімічність і фразеологія ставлять оповідання Бориса Грінченка в один ряд з кращими надбаннями української дожовтневої літератури. Це наша національна літературна класика, яку кожен має осягнути.

Видавництво «Дніпро» розпочало підготовку восьмитомного видання багатющої творчої спадщини письменника, яка для сучасних і наступних поколінь буде справжнім відкриттям, святом зустрічі з неповторною класикою.

Пригадую, як у грудні 1963 р. на вечорі, присвяченому 100-річчю від дня народження Б.Д.Грінченка, один із скептиків запитав головуючого тоді М.Т.Рильського: «А скажіть, будь-ласка, це що… Грінченко – серйозно і надовго?» Рильський відповів: «Серйозно і назавжди!»

25 років, що минули відтоді, переконують у тому, що Борис Грінченко повернувся в історію культури українського народу назавжди, бо в ній йому відведено тривке місце, бо вся праця його життя і саме життя віддано народові. Він був і буде яскравим зразком громадянської мужності, титанічної працелюбності в ім'я рідного народу.

 

ВІРШІ

 

НА ВОЛЮ!

Похнюпилась сумно у клітці пташина,

До клітки припала дівчатко-дитина.

«Чого ти, пташино, такая сумна?

Дивися: надворі весела весна;

І небо сіяє, і ліс зеленіє,

Лука, квітоньками убрана, леліє,

І співом пташиним дзвенить увесь гай, -

Радій же, пташинко, весні і співай!»

І пташка неначе слова зрозуміла:

Ураз розгорнула маленькії крила

І битись об клітку грудьми почала,

І рвалась туди, де весна зацвіла.

І билась так довго, так тяжко об грати,

Що стала дитину журба обнімати

І клітку вона одчинила тісну:

«Лети і на волі вітай ти весну!»

І пташка зникла серед лук і гаїв

І голосно чуть її радісний спів:

Співає вона з-під ясної блакиті,

Що воля – найбільше добро на цім світі.

 

ЛАСТІВКА

Ти знов защебетала У мене над вікном, Із вирію вернувшись, Клопочешся з гніздом. А там же вічне літо Цвіте як божий рай, - Чого ж вернулась знову Ти в мій журливий край?

- Хоч літо там і сяє, - Лютіше тут мені: Така квітчасто – пишна Вкраїна по весні. Така квітчасто – люба, Що й в тім краю – раю Все бачу я хатинку, Де се гніздечко в'ю.

 

 

ШМАТОК ХЛІБА

І холод, і мряка надворі панує,

А вітер осінній реве і лютує.

Дивлюся: під тином сердешна дитина,

Хлоп'ятко маленьке, - вся в латах свитина, -

Іде-шкутильгає, підходить до хати…

Недавні ще сльози на личеньку знати,

І видко у очах голодную муку…

 

«Христа ради, хліба!..» Закляклую руку

Хлоп'я простягає: «Не їв ще нічого…»

Дали у віконце хлоп'яті сухого

Шматок того хліба… Малими руками

Вхопило шматочок, до його вустами

Припало відразу й пішло по дорозі…

Дмухнув знову вітер і здув його сльози…

 

ШВИДКА РОБОТА

Сім суток по воду ходив до ставу Рак.

На восьмий день так-сяк

Її він доволік до хати,

Ще трохи відпочив, та й ну перетягати

Через поріг.. Клешнею зачепивсь,

А кухлик нахиливсь,

І розлилась вода, - пропали всі клопоти!..

«Нема добра із скорої роботи! –

Говорить, сапаючи, Рак, -

Було б не поспішаться так…»

 

СОРОКА

Покинувши ліси свої,

Сорока в город полетіла.

Там по садках тинялася без діла,

Довгенько по гаях не бачено її,

Всі думали пропала Білобока, -

Аж ось-сусіль! – вернулася Сорока!

Вернулася і зараз крик такий

Вона зняла, що ліс озвавсь луною:

«Сюди! Сюди! Злітайтеся мерщій!

Послухайте! До вас я з новиною!»

От стрепенувся ліс, летять пташки,

Летять великі птиці,

Орли і Соколи, Зозулі і Шпаки,

Тихенькі Солов'ї і гомінкі Синиці.

Злетілися, посіли на гіллі –

А що то скаже їм та городська штука?

«Послухайте мене, великі і малі! –

Озвалася вона – Є в мене вам наука.

Ну де ви живете? Що знаєте, дурні?

Самі все лісові пісні

Співаєте, як і співали!

Покиньте їх! Не ті часи настали:

Тепер путящий спів

Не тут, серед гаїв, -

Ні, тут дурні патяки, -

А в городі – отам співаки!..

Отам пісні… Навчилась їх і я…

Вже годі слухать Солов'я

Послухайте мене, - співання ж бо яке!...

Скреке!.. Скреке!.. Скреке!..»

 

â â â

Вона ще довго скреготіла,

А далі Шпак на те загомонів:

«Та ну бо вже! Не буде діла!

Ми цей од тебе чули спів,

А іншого, як ти не вміла,

То й город не навчив.

Була ти й будеш скреготуха, -

Чого ж ти нам дратуєш уха.

Та бешкет робиш на весь гай?

Хай кожен так собі співає,

Як хто зуміє і здолає, -

Усяким співам волю дай,

То й буде в нас співучий край!...»

 

ЗЕРНЯТКА

 

І

Як мала у тебе сила,

То з гуртом єднайся ти:

Вкупі більше зробиш діла,

Швидше дійдеш до мети.

Як на силу ти багатий, -

Не єднайся ти з гуртом:

Буде силу він спиняти, -

Сам іди своїм шляхом.

 

ІІ

Говорять люди: не зітхай,

Чого нема, то й так нехай!

А я говорю: не зітхай,

Коли нема, - борись, придбай!

 

ІІІ

Краще кривду вже терпіти,

Ніж самим її чинити,

А ще краще, пане-брате,

Ні чинить, ні зазнавати:

Сил набравшись і надій,

Не терпівши, скинуть з шиї.

 

ІV

От, кажуть, - пригоди

Учать людей згоди.

Невже на пригоди

У нас недороди?

Здається, багато

Пригод нам бувало, -

Чомусь тільки згоди

У нас досі мало.

 

V

«Якої віри ти?» - хтось цигана спитав.

«Якої ж треба вам?» - той одповів.

Кого тобі сей циган нагадав?

Та наших землячків…

 

VІ

Є приказка: кому біда докучить,

То той уже ся розуму научить.

Зазнали ми не то біди, а й муки,

А все тії не відаєм науки:

Хоч, кажуть, нас великі міліони,

А все б'ємо своїй біді поклони.

 

VІІ

Не єднайсь з розумами низькими,

Бо й сам понизишся ти з їми.

Та і рівний тобі головою

Не знесе тебе вгору з собою.

Тільки вищий, на розум багатий,

Зможе дух твій угору підняти.

 

VІІІ

Святі чуття в душі ховай,

В їх зазирать людям не дай.

Бо осміють, зневажать їх,

Затопчуть в грязь неправд гидких.

І тільки їх тому розкрий,

Чия душа – сестра твоїй.

 

 

ТРИ БАЖАННЯ

Ой було це ще в давнії роки,

Як у нас, на Вкраїні широкій,

Чоловік на селі жив Тимоха,

І була в нього жінка Солоха.

Поганенько було таки жити,

Хоч було на чому й заробити.

Та як правду вам щиру сказати,

То вони не уміли придбати,

Бо у гарне вбиратись любили,

А напрясти, наткати не вміли.

Їсти теж як би все їм ласенько,

Встати – пізно, лягти ж – так раненько.

Так вони дожилися до того,

Що немає і в хаті нічого.

То і лає Тимоха Солоху,

А Солоха картає Тимоху.

Чоловік їй говорить: «Якби ти

До пуття та уміла робити,

То було б усього в нас багато –

І про будень, і також про свято».

Жінка каже: «І з тебе робота!

Аж дивитись на тебе нудота:

Тільки лежні справляєш та сидні,

Тим у нас тільки й є самі злидні!»

Так погризшись, розумнії, далі

Долю лаяти злу починали:

«Це все доля недобра та люта,

Через неї це горе та скрута!

Нащо так це, що треба робити?

Кому доля годить, той на світі,

Не робивши, прожити здолає,

Ще й багатства та щастя зазнає».

А Солоха сердито говоре:

«Наша ж доля дає саме горе.

Ну, та й доля ж ця наша – такая,

Як пралюта свекруха лихая!»

Тільки встигли те слово сказати,

Коли стук щось одразу до хати!

Увіходить якась молодиця:

«Нащо ж так все на мене свариться?

Я – та Доля. Щоб ви не казали,

Що ви щастя на світі не мали,

Та що маєте долю лихую, -

Три бажання обом вам дарую:

Жінці – перше, Тимосі ж два буде,

Не миліться ж ви, добрії люде:

Тричі можете вдвох ви бажати,

Хто що схоче, то й буде те мати,

Більше ж трьох вже ніяк! Прощавайте!

Щастя з рук ви, глядіть, не пускайте!»

Те сказала і зникла вже з хати,

А ті раді. «Що саме бажати?» -

Вже Солоха в Тимохи питає,

А Тимоха і сам ще не знає,

Бо думок у Тимохи багато:

«Оттепер нам повік саме свято!

Перше, грошей найбільш забажаю,

Я із грішми доскочу й до раю!

Будуть інші за мене робити,

Ласих страв буде їсти і пити,

Я ж, як пан, увесь день на перині,

Тільки скрикну: «Давайте ви, свині!»

Гроші є, то усе нам байдуже,

Ти тоді зачіпай нас не дуже!

Я палаци куплю і з панами …

Ні, гордують пани мужиками!

Коли так, то я паном зроблюся!

Генералом! В мундир уберуся,

Шану матиму дуже велику:

Всі шанують панів споконвіку.

А воно іще більша є шана:

Архиреєм би… Звечора й зрана

Цілуватимуть всі мене в руку,

Я ж даватиму й панству науку.

Тільки ні: в мене жінка, а знати –

Архиреї усі нежонаті…

Так царем!..» І знов думка гуляє,

І думкам тим і спину немає.

А Солоха теж в хмарах літає:

Їй стрічки і намисто сіяє,

Теж палац та такий пребагатий!..

Бо не хоче вже вбогої хати…

Та на лихо згадалось Солосі,

Що вони не вечеряли й досі.

То було їй про їжу байдуже,

А тепер закортіло ще й дуже.

У печі ще раніш затопила,

Подивилась: «Ну, й жар же до діла:

Хоч спекти, хоч спрягти, хоч зварити!»

Почала вона жар ворушити,

Та й не стямилась, як і сказала:

«Як би тут ковбаса зашкварчала,

От-би так! А то з ранку самого,

Опріч хліба не їла нічого!»

Тільки встигла сказати – ой леле!

Уже кільце ковбаски дебеле

На жару і шкварчить і пряжеться!

Тут Тимоха ураз як сунеться:

«Чи вона уже зовсім здуріла?

Що, дурна ти лепете, зробила?

За оцю ковбасу віддала ти

Своє щастя, що мала придбати.

Чом ти грошей, дурна, не бажала?

Ковбаси вона, бачте, не мала!

А бодай би вона тобі сіла

На той ніс, що встрява не до діла!»

Стриб ковбаска до пики Солосі –

Так одразу й повисла на носі!

Ніс зробивсь – вже яка йому й міра!

Гірше, ніж за сім гривень сокира.

Тут Солоха: «Мій боже великий!

Ой пропала ж я, бідна, навіки!

Нащо ж я на цей світ народилась?!»

Так вона тут сльозами і вмилась!

А Тимоха сидить уже тихо,

Бачить сам, що і він зробив лихо,

І бажання віддав без нічого,

Та ще й жінці накоїв він злого.

Що робити? – він дума-гадає…

А Солоха уже його лає:

«Бач, здалась я йому на наругу!..

Одмінив мою пику на другу!..

Як я вийду такою між люде?

І яке ж то життя тепер буде?

Віддавай мого носа, бо згину

Та й тебе задавлю, злу личину!»

Що робити? Чи грошей бажати,

Чи Солоху з біди визволяти?

Воно й грошики дуже хороші!..

Ну, та жінка миліша як гроші!

«Так щезай же ти, халепо клята!»

Де й поділась ураз ковбаса та!

Хоч нічого не має Тимоха,

Так ізнов як людина Солоха.

Аж тут – стук! Знову Доля до хати:

«Чи ще будете ви нарікати?

Я ж вам щастя давала! Ви ж нащо

Віддали його так анізащо?

Ні, не доля тут винна – самі ви,

Що без краю недбалі й ліниві!

Заробіть, тоді й будете мати,

На дурничку ж не можна придбати.

Самі взять свого щастя не вміли!

Прощавайте, якщо зрозуміли!»

Засміялась та й зникла із хати…

Як прибитії наші зостались!

Довго очі звести не зважались,

Похилившись, сиділи довгенько

Та зітхали обоє важенько.

Як же згодом прочумались трохи,

То Тимоха сказав до Солохи:

«Отака приведенція в світі!..

Воно й правда, що треба робити…»

 

ДУРЕНЬ ДУМКОЮ БАГАТІЄ

Наш Іван кохавсь у мріях –

Думкою літає

Та скарби усе знаходе,

Гроші здобуває.

Одного разу пішов він

На баштан до пана,

Огірочки молоденькі

Звабили Івана.

Взяв мішок Іван з собою,

Повен щоб набрати,

Та й почав він до баштану

Стиха плазувати.

Як підліз до огірочків,

Став він і гадає:

«Це їй-богу мені щастя

Зараз набігає.

Наберу цих огірків я

Повну лантушину,

А тоді візьму за їх я

Добру копійчину.

 

За ті гроші собі маю

Курочку купити,

А та курочка курчаток

Буде нам водити.

Я візьму оті курчата

Та й пошлю я жінку

Їх продати, і куплю я

За ті гроші свинку.

Наведе мені та свинка

Поросят чимало,

Будуть в мене і ковбаси,

Буде в мене й сало.

Тільки – ні! Ті поросята

Я не буду їсти,

А як виростуть, то й їх я

Теж продам у місті.

За ті ж гроші всі куплю я

Добрую коняку,

І вона роботу буде

Нам робити всяку.

А до того приведе ще

Лошачка такого,

Що швидкішого не буде

Коника ні в кого.

Лошачка того продам я,

Хату щоб купити, -

Біля хати ж щоб садочок,

Вишеньки та квіти.

А там далі і город щоб –

І його чимало,

Бо я хочу, щоб на ньому

Все там виростало.

Огірків теж насаджу я,

Бариша щоб мати…

Тільки горе, що такий то

Вже народ наш клятий:

Не вдержиш і огірочка,

Вирвуть все до краю,

Ну, байдуже, сторожів я

Добрих понаймаю.

А сам вийду потихеньку

Із своєї хати

Та й піду у сторожів тих

Варти вивіряти.

Так піду я понад краєм

Та й гукну: «Не спіте!

Гей, чи чуєте? Город мій

Добре бережіте!»

Та й згукнув Іван, мов справді

В нього вже те діло.

На баштані ж тому двоє

Сторожів сиділо, -

Як почули вони Йвана,

Кинулись до нього

Та й піймали зараз в руки

Із мішком дурного.

Попобили бідолаху,

Мали ще й в'язати…

Та вже вихопився якось

Та мерщій тікати!

Як вернувся, ще довгенько

Чув побиту спину,

Та нікому не хвалився

Про свою причину.

Та вже потім жінці якось

Розказав се діло,

Та – сусіді, трохи згодом

Всюди облетіло.

Почали тоді сміятись:

«Он як наші вміють,

Що думками із нічого

Швидко багатіють!»