Садок вишневий коло хати

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть,

Плугатарі з плугами йдуть,

Співають ідучи дівчата,

А матері вечерять ждуть.

 

Сім’я вечеря коло хати,

Вечірня зіронька встає.

Дочка вечерять подає,

А мати хоче научати,

Так соловейко не дає.

 

Поклала мати коло хати

Маленьких діточок своїх;

Сама заснула коло їх.

Затихло все, тільки дівчата

Та соловейко не затих.

 

І досі сниться: під горою

І досі сниться: під горою,

Меж вербами та над водою,

Біленька хаточка. Сидить

Неначе й досі сивий дід

Коло хатиночки і бавить

Хорошеє та кучеряве

Своє маленькеє внуча.

 

І досі сниться: вийшла з хати

Веселая, сміючись, мати,

Цілує діда і дитя,

Аж тричі весело цілує,

Прийма на руки, і годує,

І спать несе. А дід сидить,

І усміхається, і стиха

Промовить нишком: - Де ж те лихо?

Печалі тії, вороги?

 

І нищечком старий читає,

Перехрестившись, «Отче наш».

Крізь верби сонечко сіяє

І тихо гасне. День погас,

І все почило. Сивий в хату

Й собі пішов опочивати.

 

І золотої й дорогої

І золотої й дорогої

Мені, щоб знали ви, не жаль

Моєї долі молодої:

А іноді така печаль

Оступить душу, аж заплачу.

А ще до того, як побачу

Малого хлопчика в селі.

Мов одірвалось од гіллі,

Одно-однісіньке під тином

Сидить собі в старій ряднині.

Мені здається, що се я,

Що це ж та молодість моя.

Мені здається, що ніколи

Воно не бачитиме волі,

Святої воленьки. Що так

Даремне, марне пролетять

Його найкращії літа,

Що він не знатиме, де дітись

На сім широкім вольнім світі,

І піде в найми, і колись,

Щоб він не плакав, не журивсь,

Щоб він де-небудь прихиливсь,

То оддадуть у москалі.

 

У нашім раї на землі

У нашім раї на землі

Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим.

Буває, іноді дивлюся,

Дивуюсь дивом, і печаль

Охватить душу; стане жаль

Мені її, і зажурюся,

І перед нею помолюся,

Мов перед образом святим

Тієї матері святої,

Що в мир наш бога принесла…

 

Тепер їй любо, любо жити.

Вона серед ночі встає,

І стереже добро своє,

І дожидає того світу,

Щоб знов на його надивитись,

Наговоритись. – Це моє!

Моє! – І дивиться на його,

І молиться за його богу,

І йде на улицю гулять

Гордіше самої цариці.

Щоб людям, бачте, показать

Своє добро. – А подивіться!

Моє найкраще над всіми! –

І ненароком інший гляне.

Весела, рада, боже мій!

Несе додому свого Йвана.

І їй здається, все село

Весь день дивилося на його,

Що тільки й дива там було,

А більше не було нічого.

Щасливая!..

 

Літа минають.

 

Потроху діти виростають,

І виросли, і розійшлись

На заробітки, в москалі.

І ти осталася, небого.

І не осталося нікого

З тобою дома. Наготи

Старої нічим одягти

І витопить зимою хату.

А ти нездужаєш і встати,

Щоб хоч огонь той розвести.

В холодній молишся оселі

За їх, за діточок.

 

На Великдень, на соломі

На Великдень, на соломі

Против сонця, діти

Грались собі крашанками

Та й стали хвалитись

Обновами. Тому к святкам

З лиштвою пошили

Сорочечку. А тій стьожку,

Тій стрічку купили.

Кому шапочку смушеву,

Чобітки шкапові,

Кому свитку. Одна тільки

Сидить без обнови

Сиріточка, рученята

Сховавши в рукава.

— Мені мати купувала.

— Мені батько справив.

— А мені хрещена мати

Лиштву вишивала.

— А я в попа обідала,—

Сирітка сказала.

 

По діброві вітер виє

По діброві вітер виє,

Гуляє по полю,

Край дороги гне тополю

До самого долу.

Стан високий, лист широкий

Нащо зеленіє?

Кругом поле, як те море

Широке, синіє.

Чумак іде, подивиться

Та й голову схилить,

Чабан вранці з сопілкою

Сяде на могилі….

Ой діброво — темний гаю!

Ой діброво — темний гаю!

Тебе одягає

Тричі на рік... Багатого

Собі батька маєш.

Раз укриє тебе рясно

Зеленим покровом,—

Аж сам собі дивується

На свою діброву...

Надивившись на доненьку

Любу, молодую,

Возьме її та огорне

В ризу золотую

І сповиє дорогою

Білою габою,—

Та й спать ляже, втомившися

Турбою такою.

 

Дивлюся, аж світає

…Дивлюся, аж світає,

Край неба палає,

Соловейко в темнім гаї

Сонце зустрічає.

Тихесенько вітер віє,

Степи, лани мріють,

Меж ярами над ставами

Верби зеленіють.

Сади рясні похилились,

Тополі по волі

Стоять собі, мов сторожа,

Розмовляють з полем.

І все-то те, вся країна,

Повита красою,

Зеленіє, вмивається

Дрібною росою,

Споконвіку вмивається,

Сонце зострічає...

І нема тому почину,

І краю немає!

Ніхто його не додбає

І не розруйнує...

І все-то те... Душе моя,

Чого ти сумуєш?

Душе моя убогая,

Чого марне плачеш,

 

Чого тобі шкода? Хіба ти не бачиш,

Хіба ти не чуєш людського плачу?

То глянь, подивися; а я полечу

Високо, високо за синії хмари;

Немає там власті, немає там кари,

Там сміху людського і плачу не чуть.

 

Он глянь, - у тім раї, що ти покидаєш,

Латану свитину з каліки знімають,

З шкурою знімають, бо нічим обуть

Княжат недорослих; а он розпинають

Вдову за подушне, а сина кують,

Єдиного сина, єдину дитину,

Єдину надію! В військо оддають!

Бо його, бач, трохи! А онде під тином

Опухла дитина, голоднеє мре,

А мати пшеницю на панщині жне.

 

Слово про Шевченка

Розповідь вихователя біля портрета Т.Г.Шевченка:

 

— Було це дуже давно. У бідній селянській родині Шевченків, яка жила ось у такій хаті (показує малюнок), народився син, якого назвали Тарасом. Ріс Тарасик, допомагав батькам, але найбільше любив малювати. Коли підріс, почав учитися в школі. Вчився дуже добре. Але через деякий час помирають Тарасова мати, а потім і батько. І Тарасові довелося важко працювати, щоб якось жити. Змалечку він любив не тільки малювати, але й писати вірші (рос.— стихи). Коли виріс, став поетом. Писав Шевченко про рідну природу, про Україну, про український народ і його тяжке життя.

Український народ дуже любить свого поета, бо він усе життя бажав, щоб

той жив вільно, щасливо. У Києві є пам’ятник Тарасові Шевченку, є його музей (показує ілюстрації). Поет давно помер і похований у Каневі над Дніпром. Але в народові він живе вічно. Живуть і його вірші. Вони звучать по радіо, їх учать діти у школі і в дитячих садках. Українці шанують свого улюбленого поета, прикрашають його портрет рушниками, квітами.

Сьогодні ми послухаємо кілька віршів Шевченка й один з них вивчимо напам’ять. Сідайте ближче до мене, будемо розглядати малюнки і слухати вірші.