2017-12-14
911
3. У разі прийняття рішення про направлення запиту уповноважений (центральний) орган України протягом десяти днів надсилає запит уповноваженому (центральному) органу запитуваної сторони безпосередньо або дипломатичним шляхом.
4. У разі відмови унаправленні запиту всі матеріали протягом десяти днів повертаються відповідному органу України з викладом недоліків, які потрібно усунути, або з поясненням причин неможливості направлення запиту.
7. Основним приводом до взаємодії з іноземними судовими і правоохоронними органами є слідче або судове доручення, тобто засноване на міжнародно-правових нормах та нормах чинного кримінального процесуального законодавства прохання суду, прокурора або слідчого за погодженням із прокурором до компетентного органу іноземної держави про проведення процесуальних дій, що виконується відповідно до чинного кримінального процесуального законодавства обох сторін та міжнародних договорів.
16. Відповідно до Інструкції про порядок підготовки, передачі та виконання органами прокуратури України звернень про правову допомогу у кримінальних справах щодо виконання процесуальних дій та передачі кримінального переслідування, затвердженої Наказом Генерального прокурора України "Про організацію роботи органів прокуратури України у галузі міжнародного співробітництва і правової допомоги у кримінальних справах" від 05.05.2011 р., при підготовці та направленні до вповноваженого (центрального) органу запитуваної сторони запиту про правову допомогу необхідно враховувати таке:
1) ретельно перевіряти відповідність змісту та форми залиту, додатків до нього положенням міжнародних договорів, у тому числі застереженням чи заявам запитуваної держави, а також вимогам кримінального процесуального законодавства України;
2) у разі висловлення прохання щодо проведення запитуваних процесуальних дій із застосуванням положень кримінального процесуального законодавства України долучати витяги відповідних норм закону, якими регламентовано виконання таких процесуальних дій;
3) при зверненні із проханням проведення на території запитуваної держави процесуальної дії, для виконання якої чинним процесуальним законодавством передбачено обов'язкове рішення слідчого, прокурора або суду долучати до запиту відповідне процесуальне рішення компетентного органу або його копію, засвідчену належним чином (щодо проведення обшуку, виїмки, у тому числі документів, що становлять державну та (або) банківську таємницю, зняття інформації з каналів зв'язку, контролю за листуванням, телефонними розмовами, телеграфною й іншою кореспонденцією, накладення арешту на майно тощо). Перевіряти законність та обґрунтованість підстав щодо необхідності проведення зазначеної процесуальної дії, а також наявність відповідних процесуальних рішень;
4) зазначати зв'язок між розслідуваним кримінальним правопорушенням та запитуваними на території іноземної держави процесуальними діями, а також указувати максимально повні встановлені слідчим дані та відомості щодо запитуваних фізичних або юридичних осіб і банківських реквізитів останніх;
5) при отриманні документів від запитуваної держави вживати необхідних заходів щодо забезпечення їхнього перекладу та опрацювання на предмет повноти та належності виконання запитуваних процесуальних дій.
58)Загальні засади міжнародного співробітництва у кримінальному процесі
Міжнародне співробітництво здійснюється на підставі таких засад (гл. 42 КПК).
1. Форми міжнародного співробітництва визначаються не лише національним законом, а й міжнародними договорами.
2. Співробітництво між державами здійснюється через центральний орган. Центральними органами України є:
- під час досудового провадження - Генеральна прокуратура України;
- під час судового провадження - МЮ.
3. Відомості, що містять державну таємницю, передаються іншій державі в особливому порядку. Якщо внаслідок виконання в Україні запиту про міжнародну правову допомогу отримані відомості, які згідно із законом віднесені до державної таємниці, вони можуть бути передані запитуючій стороні:
1) виключно через уповноважений (центральний) орган України;
2) за умови, що ці відомості не завдадуть шкоди інтересам України або іншої держави, що надала їх Україні;
3) лише за наявності договору про взаємний захист інформації та згідно з передбаченими ним вимогами і правилами.
4. Консульські установи або дипломатичні представництва інших держав в Україні вправі виконувати процесуальні дії: одержувати на добровільній основі пояснення, речі, документи від громадян держави, яку вони представляють, а також вручати документи таким особам
59) Форми міжнародного співробітництва у кримінальному процесі
Міжнародна правова допомога – це проведення компетентними органами однієї держави процесуальних дій, виконання яких необхідне для досудового розслідування, судового розгляду або для виконання вироку, ухваленого судом іншої держави або міжнародною судовою установою (п. 1 ч. 1 ст. 541 КПК України).
Форми міжнародного співробітництва:
– вручення документів;
– виконання окремих процесуальних дій;
– видачі осіб, які вчинили кримінальне правопорушення;
– тимчасової передачі осіб;
– перейняття кримінального переслідування;
– передачі засуджених осіб;
– виконання вироків;
– інші форми співробітництва, передбачені Міжнародним договором України (ст. 542 КПК України).
Правовою підставою для міжнародного співробітництва є:
– двосторонні та багатосторонні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України;
– за відсутності міжнародного договору України міжнародна правова допомога чи інше співробітництво може бути надано на підставі запиту іншої держави чи запитано на засадах взаємності (ч. 1 ст. 544 КПК України).
60) Міжнародна правова допомога при проведенні процесуальних дій: підстави та порядок
Відповідно до ст. 551 КПК суд, прокурор або слідчий за погодженням з прокурором надсилає до уповноваженого (центрального) органу України запит про міжнародну правову допомогу у кримінальному провадженні, яке він здійснює.
Уповноважений (центральний) орган України розглядає запит на предмет обґрунтованості і відповідності вимогам законів та міжнародних договорів України.
У разі прийняття рішення про направлення запиту уповноважений (центральний) орган України протягом десяти днів надсилає запит уповноваженому (центральному) органу запитуваної сторони безпосередньо або дипломатичним шляхом.
У разі прийняття рішення про задоволення запиту уповноважений орган України надсилає запит компетентному органу України для виконання.
У межах повноважень Генеральна прокуратура України має право надавати вказівки щодо забезпечення належного, повного та своєчасного виконання такого запиту. Наведені вказівки є обов'язковими до виконання відповідним компетентним органом України.
На прохання запитуючої сторони уповноважений орган України має право вжити додаткових заходів для забезпечення конфіденційності факту отримання запиту про міжнародну правову допомогу, його змісту та відомостей, отриманих внаслідок його виконання.
За необхідності погоджуються умови та терміни збереження конфіденційних відомостей], отриманих внаслідок виконання запиту.
8) Механізм кримінального процесуального регулювання.
Документ у кримінальному процесі служить в першу чергу для фіксації інформації, яка є засобом доказування.
Таким чином, всі кримінально-процесуальні дії і рішення мають бути викладені належним чином у визначених кримінально-процесуальним законом документах.
Документи можуть бути у вигляді протоколів процесуальних дій, засвідчують факт їх виробництва, зміст і результат (протоколобшуку, виїмки, огляду, огляду, допиту, впізнання, слідчого експерименту, перевірки показань, судового засідання і т.д.), а також у вигляді процесуальних рішень (постанова, визначення, вердикт, вирок).
Рішення в кримінальному судочинстві - це одягнений у встановлену форму правовий документ, в якому орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя або суд у межах своєї компетенції у передбаченому законом порядку роблять висновок про встановлених фактичних обставин і на основі цих обставин і закону дають відповіді на правові питання і висловлюють владне волевиявлення про дії, що випливають із встановлених обставин і приписів закону.
Будь-яке кримінально-процесуальне рішення складається з трьох частин: вступної, описово-мотивувальної і резолютивної.
Вступна частина містить вказівки на те, ким винесено рішення, коли і де, щодо кого або по якому факту, а також посилання на норми процесуального права, що регламентують прийняття подібного рішення.
Описово-мотивувальна частина містить виклад юридичного факту, з приводу якого приймається рішення, а також мотиви прийняття саме такого, а не будь-якого іншого рішення, тобто повинні бути приведені аргументи, підтверджені доказами, які обґрунтовують однозначний висновок у справі.
Резолютивна частина містить вказівку на той факт або конкретну особу щодо яких приймається рішення і владні вказівки на те, яким чином і кому необхідно вчинити.
16.) Застосування у кримінальній процесуальній практиці міжнародних стандартів, які гарантують дотримання прав та свобод громадян
Так, можна вести мову про: доктринальний рівень (формування концепцій справедливого судочинства, ідеї забезпечення прав особи у кримінальному провадженні), рівень законодавства (формулювання на ґрунті цих актів концепцій реформування судочинства, кримінальних процесуальних норм про права особи у кримінальному провадженні), рівень правозастосування (реалізація кримінальних процесуальних норм, сформованих на ґрунті концепцій, ідей про прав особи у кримінальному провадженні та проникнутих принципами міжнародного права у цій сфері; забезпечення та дотримання прав людини й основоположних свобод особи у кримінальному провадженні). Також, безумовно, є складовою правової системи та тісно пов’язано із наведеними рівнями – це рівень правосвідомості. Адже, як відмічено, вплив об’єктивного юридичного права та й усього юридичного регулювання на правосвідомість виражений у тому, що вони виступають найважливішими джерелами формування, перетворення і розвитку останньої [18, с. 93-94].
Вказані рівні є відображенням напрямів впливу міжнародно-правових актів на формування та розвиток національного кримінального процесуального законодавства та правозастосовної практики. До числа цих напрямів віднесемо: ідеологічний – формування правосвідомості законодавця, правозастосувача, учасників кримінального провадження, заснованої на ідеї визнання гідності, яка властива всім членам людської сім’ї, і рівних та невід’ємних прав та свобод; науково-пізнавальний – формування нових та розширення існуючих доктринальних положень та ідей щодо змісту, характеру та напрямів розвитку кримінального процесу України; нормативний – імплементації цих актів у національне законодавство, розробка на їх основі норм кримінального процесуального права чи приведення цих норм у відповідність із змістом міжнародних стандартів у цій сфері; правозастосовного тлумачення–розкриття змісту чинних кримінальних процесуальних норм у контексті ідеї справедливого судочинства; власне правозастосовний – реалізації норм цих актів, що забезпечує формування кримінального провадження на засадах верховенства права відповідно до міжнародних стандартів, що гарантує забезпечення особі належну реалізацію права на справедливий суд.
37.) Негласні слідчі (розшукові) дії: поняття, система, підстави та загальні умови провадження
Відповідно до ст. 246 КПК негласні слідчі (розшукові) дії - це різновид слідчих чи розшукових дій, відомості про Факт та методи проведення яких не підлягають розголошенню, за деяким винятком випадків.
Системанегласних слідчих (розшукових) дій складається з двох блоків.
До першого блоку належать слідчі дії, які пов'язані з втручанням в приватне спілкування (вони ж проводяться виключно у кримінальному провадженні щодо тяжких або особливо тяжких злочинів): 1) аудіо-, відеоконтроль особи (ст. 260 КПК України); 2) арешт, огляд та виїмка кореспонденції (ст. 261-262 КПК України); 3) зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж (ст. 263 КПК України). Усі вони проводяться лише за ухвалою слідчого судді.
Перераховані негласні слідчі (розшукові) дії, які, за визначенням законодавця, є різновидами втручання в приватне спілкування (аудіо-, відеоконтроль особи, арешт, огляд і виїмка кореспонденції; зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж та зняття інформації з електронних інформаційних систем), в реальності частіше за все носять характер обмеження більш широкого права - недоторканності особистого життя, забезпечення якого віднесено до принципів кримінального процесу. Важко уявити наявність приватного спілкування чи іншої форми приватності під час застосування аудіо-, відеоконтролю особи, яка мовчки запустила руку в чужу кишеню, чи тихенько виламує двері чужого володіння.
До другого блоку негласних (слідчих) належать інші негласні слідчі (розшукові) дії, частина з яких проводиться виключно щодо тяжких або особливо тяжких злочинів: 1) обстеження публічно недоступних місць, житла чи іншого володіння особи (ст. 267 КПК України); 2) спостереження за особою, місцем або річчю (ст. 269 КПК України); 3) аудіо-, відеоконтроль місця (ст. 270 КПК України); 4) негласне отримання зразків, необхідних для порівняльного дослідження (ст. 274 КПК України); 5) контроль за вчиненням злочину (ст. 271 КПК України), який включає: контрольовану поставку, контрольовану та оперативну закупку, спеціальний слідчий експеримент, імітування обстановки злочину; 6) виконання спеціального завдання з розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (ст. 272 КПК України).
Стаття 246. Підстави проведення негласних слідчих (розшукових) дій
1. Негласні слідчі (розшукові) дії - це різновид слідчих (розшукових) дій, відомості про факт та методи проведення яких не підлягають розголошенню, за винятком випадків, передбачених цим Кодексом.
2. Негласні слідчі (розшукові) дії проводяться у випадках, якщо відомості про злочин та особу, яка його вчинила, неможливо отримати в інший спосіб. Негласні слідчі (розшукові) дії, передбачені статтями 260, 261, 262, 263, 264 (в частині дій, що проводяться на підставі ухвали слідчого судді), 267, 269, 270, 271, 272, 274 цього Кодексу, проводяться виключно у кримінальному провадженні щодо тяжких або особливо тяжких злочинів.
3. Рішення про проведення негласних слідчих (розшукових) дій приймає слідчий, прокурор, а у випадках, передбачених цим Кодексом, - слідчий суддя за клопотанням прокурора або за клопотанням слідчого, погодженого з прокурором. Слідчий зобов’язаний повідомити прокурора про прийняття рішення щодо проведення певних негласних слідчих (розшукових) дій та отримані результати. Прокурор має право заборонити проведення або припинити подальше проведення негласних слідчих (розшукових) дій.
4. Виключно прокурор має право прийняти рішення про проведення такої негласної слідчої (розшукової) дії, як контроль за вчиненням злочину.
6. Проводити негласні слідчі (розшукові) дії має право слідчий, який здійснює досудове розслідування злочину, або за його дорученням - уповноважені оперативні підрозділи органів внутрішніх справ, органів безпеки, органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства, органів Державної пенітенціарної служби України, органів Державної прикордонної служби України, органів Державної митної служби України. За рішенням слідчого чи прокурора до проведення негласних слідчих (розшукових) дій можуть залучатися також інші особи.
2. Частина 2 коментованої статті закріплює, що негласні слідчі (розшукові) дії проводяться у випадках, якщо відомості про злочин та особу, яка його вчинила, неможливо отримати в інший спосіб. Тобто проведення негласних слідчих (розшукових) дій є припустимим лише за умов, що отримання інформації гласним шляхом, через провадження гласних слідчих (розшукових) дій не повною мірою забезпечує можливість отримання фактичних даних, що можуть використовуватись у розслідуванні злочину. За змістом статті аудіоконтроль, відеоконтроль особи (ст. 260 КПК), накладення арешту на кореспонденцію (ст. 261 КПК), огляд та виїмка кореспонденції (ст. 262 КПК), зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж (ст., 263 КПК), зняття інформації з електронних інформаційних систем (ст. 264 КПК) у частині дій, що проводяться на підставі ухвали слідчого судді, а також обстеження публічно недоступних місць, житла та іншого володіння особи (ст. 267 КПК), спостереження за особою, річчю, місцем (ст. 269 КПК), аудіоконтроль, відеоконтроль місця (ст. 270 КПК), контроль за вчиненням злочину (ст. 271 КПК), виконання спеціального завдання із розкриття злочинної діяльності організованої злочинної групи чи злочинної організації (ст. 272 КПК), негласне отримання зразків, необхідних для порівняльного дослідження (ст. 274 КПК), проводяться виключно у кримінальному провадженні щодо тяжких або особливо тяжких злочинів.
15) Об'єктивна сторона складу злочину - це сукупність ознак, що характеризують зовнішню сторону злочину. Характерними ознаками об'єктивної сторони, які властиві майже всім складам злочину, вважаються: 1) суспільно небезпечне діяння особи; 2) таке діяння, вчинене певним способом, у певний час, у певному місці із застосуванням певних предметів, знарядь або засобів; 3) таке діяння заподіює або створює загрозу заподіяти суспільно небезпечні наслідки; 4) між суспільно небезпечним діянням і наслідками має бути причинний зв'язок.
Обов'язковими ознаками об'єктивної сторони складу злочину вважаються: суспільно небезпечне діяння,його наслідки (загроза їх настання). Ці ознаки визначені в законі або випливають з його змісту і мають бути встановлені при кваліфікації злочину.
Факультативні ознаки об'єктивної сторони складу злочину(час, місце, спосіб вчинення злочину,використані знаряддя та засоби вчинення злочину) мають подвійне значення. Для одних складівзлочину вони є обов'язковими, якщо зазначені у диспозиції конкретної статті або її частині, для інших - необов'язковими, оскільки вони не вказані у диспозиції статті і не впливають на кваліфікацію злочину.
Багатьом складам злочину властиве посягання на той самий об'єкт, та сама форма вини, ті самі ознаки суб'єкта злочину. Об'єктивна сторона кожного складу конкретного злочину майже завжди різна, і тому є головним критерієм розмежування окремих конкретних злочинів. Виявлення усіх ознак об'єктивної сторони складу злочину сприяє встановленню вини особи у вчиненому нею злочині.
6)
Кримінальне процесуальне законодавство України складається з відповідних положень Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, цього Кодексу та інших законів України.
1. Кримінальне провадження - це досудове розслідування і судове провадження, процесуальні дії у зв'язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність (п. 10 ст. З КПК). Відповідно до ст. 1 ЗУ "Цю державний кордон" територією України є суша, води, надра, повітряний простір, що обмежені лінією та вертикальною поверхнею, яка проходить по цій лінії, і є державним кордоном України.
2. Кримінальне процесуальне законодавство України - це сукупність правових норм, що регулюють порядок кримінального провадження і спрямовані на гарантування виконання завдань кримінального судочинства. До джерел кримінального процесуального законодавства України належать:
1) Конституція України, яка має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії. Конституція України встановлює концептуальні положення кримінального провадження, закріплює його засади, окреслює пріоритетні групи суспільних відносин, що підлягають правовому захисту та охороні з боку держави;
2) Кримінальний процесуальний кодекс України - систематизоване зведення кримінальних процесуальних норм, які регулюють порядок досудового розслідування та судового провадження. У випадках, коли положення КПК не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади такого провадження, визначені ч. 1 ст. 7 КПК (ч. б ст. 9 КПК);
3) інші закони України ("Про судоустрій і статус суддів", "Про прокуратуру", "Про судову експертизу", "Про оперативно-розшукову діяльність", "Про міліцію", "Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві" тощо). Згідно з ч. 3 ст. 9 КПК, закони, положення яких стосуються кримінального провадження, повинні відповідати КПК. При здійсненні такого провадження не може застосовуватися закон, який суперечить КПК;
У зв'язку з членством України в Раді Європи врегульовано питання про значення рішень ЄСПЛ для кримінальної процесуальної діяльності. Відповідно до ст. 46 "Обов'язкова сила судових рішень та їх виконання" розд. П "Європейський суд з прав людини" Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, держави, які ратифікують цю Конвенцію, зобов'язані "виконувати остаточне рішення Суду у будь-якій справі, в якій вони є сторонами". У статті 17 ЗУ від 23 лютого 2006 р. "Про виконання рішень та застосуванняпрактики Європейського суду з прав людини" вказано, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. У частині 5 ст. 9 КПК зазначено, що кримінальне процесуальне законодавство застосовується з урахуванням практики ЄСПЛ.
15.) Проблеми кодифікації та вдосконалення кримінального процесуального законодавства
Кримінальний кодекс 1922 р. був розроблений на основі Кримінального кодексу РСФРР. КК УСРР 1922 р. складався з двох частин - Загальної (5 глав) і Особливої (8 глав), що містили 227 статей. У Загальній частині встановлювалося завдання Кримінального кодексу: правовий захист держави від злочинів і від суспільно небезпечних елементів шляхом застосування до винуватих покарання або інших заходів соціального захисту (ст. 5).
Дослідники (І. Усенко), характеризуючи процес кодифікації радянського законодавства в Україні, обґрунтовано поділяють його на кілька етапів - умовно,- на першу і другу половину і920-хроків. Найбільш активні кодифікаційні роботи розпочалися наприкінці 1921 р. і припадають на першу половину 1920-х р. У доволі стислий термін - за два-три роки було в основному систематизовано (у виді кодексів та інших рівнозначних їм законодавчих актів) більшість галузей радянського законодавства. Так, на 1922 р. припадає ухвалення Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів, Положення про судоустрій, Цивільного та Земельного кодексів, Кодексу законів про працю і Кодексу законів про народну освіту. Наступного, 1923 р. було затверджено Закон про ліси. На 1924 р. припадає ухвалення Цивільного процесуального кодексу та Тимчасових будівельних правил, а на 1925 р.- Ветеринарного та Виправно-трудового кодексів УСРР.
Нову, т. зв. другу хвилю кодифікації в УСРР викликало завершення відбудовного періоду і проголошення курсу на індустріалізацію країни, а також стрімке зростання обсягу загальносоюзного законодавства, ухвалення Конституції СРСР 1924 р. та внесення відповідних змін до Конституції УСРР 1929 р. В УСРР тоді були ухвалені: Кодекс законів про сім'ю, опіку, шлюб та акти громадянського стану (1926 р.), Адміністративний кодекс (1927 р.), нові редакції Кримінального, Кримінально-процесуального та Земельного кодексів (1927 р.).
В умовах згортання нової економічної політики 1927-1929 рр. було ухвалено ще кілька кодифікаційних актів. У лютому 1928 р. Тимчасові будівельні правила замінив Статут цивільного будівництва. У серпні 1928 р. відповідно до Гірничого положення було ухвалено Гірничий кодекс УСРР. У вересні 1929 р. побачили світ новий Цивільний процесуальний кодекс і нова редакція Положення про судоустрій. А логічним завершенням кодифікаційних робіт (за І. Усенком) стало видання у 1929-1930-х рр. семитомного Систематичного зібрання (Збірник) чинних законів УСРР. Підготовка цього видання була задумана ще на початку 1926 р., але реально розпочата зсередини 1927 р. Планувалося видати сім томів. Вийшло тільки чотири томи: том II. Судові закони (чинні на 1 січня 1930 р.); том НІ. Адміністративні, кримінальні і виправно-трудові закони (чинні на І листопада 1929
Перша кодифікація законодавства УСРР проводилися в рамках єдиної законодавчої політики єдиноправлячої в усіх радянських республіках партії більшовиків, базувалася на принципі єдності радянського законодавства, а прикладом для неї були законодавчі акти РСФРР. Це означало, що усі прийняті в УСРР кодекси були побудовані строго за відповідними російськими кодексами. Останні, як правило, приймалися за місяць-два до аналогічних українських. Прикладом може слугувати Цивільний кодекс УСРР, затверджений у грудні 1922 р. Він був побудований точно за зразком Цивільного Кодексу РСФРР від 31 жовтня 1922 р. Так само Земельний кодекс УСРР (листопад 1922 р.) своїм змістом повністю відповідав Кодексові РСФРР від жовтня 1922 р. Із 227 статей Кодексу, лише 33 не були точним передруком відповідних статей Земельного кодексу РСФРР. На основі Кримінальногокодексу РСФРР 1922 р. будувався також затверджений ВУЦВК (23 серпня 1922 р.) і введений у дію з 15 вересня 1922 р. Кримінальний кодекс УСРР.Перший український радянський кримінальний кодекс за своєю структурою фактично був ідентичним КК РСФРР (навіть було збережено однакову з Кримінальним кодексом РСРФР нумерацію й зміст статей).
Загальною тенденцією розвитку радянського права стало забезпечення пріоритету держави у суспільному житті. Це виявилося у тому, що в нових кодексах пріоритет забезпечувався у загальнодержавних інтересів, у наданні державі права у разі потреби втручатися у будь-які урегульовані законом відносини, незважаючи на "традиційні права і свободи" (І. Усенко). Так, ст. 1 Цивільного кодексу УСРР обіцяла захист лише тих цивільних прав, які здійснюються відповідно до їх "соціально-господарчого призначення", а ст. 30 цього Кодексу проголошувала недійсною будь-яку угоду, "спрямовану на явну шкоду державі". У Земельному кодексі УСРР також закріплювалося положення про необмежене право вилучення земель у землекористувачів "для державних і громадських потреб" і навіть можливість примусового переселення хліборобського населення в іншу місцевість за рішенням ВУЦВК або губвиконкомів (статті 223-224 ЗК УСРР). Попри те, що Кодекс законів про працю УСРР проголошував принцип добровільної угоди щодо найму і надання робочої сили, у ньому від часів "воєнного комунізму" збереглася норма, яка дозволяла уряду або органам, ним уповноваженим, в будь-який момент за нестачі робочої сили "для виконання найважливіших державних завдань" залучити її "у порядку трудової повинності" (ст. 11 КЗПП УСРР).
Отже, кодифікація права стала найважливішим засобом приведення законодавства до вимог життя у період непу. Нове законодавство УСРР початку непу мало чим відрізнялося від аналогічного законодавства РСФРР. Зміст законодавства РСФРР сприймався законодавством радянської України найчастіше повно і без особливих змін. Визначальною тенденцією розвитку радянського права стає забезпечення у суспільному житті пріоритету держави, державних інтересів.
