Хто мислить абстрактно

Мислить? Абстрактно? Sauve qui peut! — «Рятуйся, хто може!» — напевно заволає тут який-небудь найманий інформатор, застерігаючи публіку від читання статті, в котрій йтиметься про «метафізику». Адже «метафізика» — як і «абстрактне» (та, мабуть, як і «мислення») — слово, яке у кожного викликає більш чи менш сильне бажання втекти якнайдалі, ніби від чуми.
Поспішаю заспокоїти: я зовсім не збираюсь пояснювати тут, що таке «абстрактне» і що значить «мислити». Пояснення взагалі вважаються в
порядному суспільстві ознакою дурного тону. Мені і самому стає не по собі, коли хто-небудь починає що-небудь пояснювати, — за потреби я і сам зумію все зрозуміти. А тут які б то не було пояснення щодо «мислення» і «абстрактного» абсолютно зайві; порядне суспільство саме тому й уникає спілкування з «абстрактним», що занадто добре з ним знайоме. Те ж, про що нічого не знаєш, не можна ні любити, ні ненавидіти. Не маю я і наміру примирити суспільство з «абстрактним» чи з «мисленням» за допомогою хитрості — спочатку протягнувши їх туди потайки, під маскою світської розмови, з таким розрахунком, щоб вони прокралися у суспільство, не будучи впізнаними і не збудивши невдоволення, затесалися б у нього, як говорять в народі, а автор інтриги міг би потім оголосити, що новий гість, котрого тепер приймають під чужим іменем як доброго знайомого, — це і є те саме «абстрактне», яке раніше на поріг не пускали. В таких «сценах узнавання», що повчають світ проти його бажання, той непростимий прорахунок, що вони одночасно конфузять публіку, тоді як театральний машиніст хотів би своїм мистецтвом здобути собі славу. Його марнославство у поєднанні зі збентеженням усіх інших може зіпсувати весь ефект і привести до того, що повчання, куплене подібною ціною, буде відкинуте.
Втім, навіть і такий план здійснити не вдалося б: для цього ні в якому разі не можна розголошувати заздалегідь розгадку. А вона вже дана в заголовку. Якщо ж задумав описану вище хитрість, то необхідно тримати язик за зубами і діяти за прикладом того міністра в комедії, котрий весь спектакль грає в пальто і лише у фінальній сцені його розстібає, виблискуючи Орденом Мудрості. Але розстібання метафізичного пальто не досягло б того ефекту, який дає розстібання міністерського пальто, — адже світ не впізнав тут нічого, окрім декількох слів, — і вся затія звелась би, власне, лише до встановлення того факту, що суспільство давним-давно цією річчю володіє; набута була б, таким чином, лише назва речі, у той час як орден міністра означає дещо дуже реальне, кошіль з грошима.
Ми перебуваємо у пристойному суспільстві, де прийнято вважати, що кожен з присутніх точно знає, що таке «мислення» і що таке «абстрактне». Отже, залишається лише вияснити, хто мислить абстрактно. Як ми вже згадувати, в наш намір не входить ні примирити суспільство з цими речами, ні змусити його возитися з чим-небудь складним, ні дорікати за легковажне зневажання того, що всякій наділеній розумом істоті відповідно до її рангу і становища личить цінити. Навпаки, намір наш полягає у тому, щоб примирити суспільство з самим собою, оскільки воно, з одного боку, нехтує абстрактним мисленням, не відчуваючи при цьому докорів сумління, а з іншого — все ж відчуває до нього в душі певну повагу, як до чогось піднесеного, і уникає його не тому, що зневажає, а тому, що звеличує, не тому, що воно здається чимось вульгарним, а тому, що його приймають за щось знатне або ж, навпаки, за щось особливе, що французи називають
“espece” (1), чим у суспільстві виділятися непристойно, і що не стільки виділяє, скільки відокремлює від суспільства або робить смішним, на зразок лахміття чи надмірно розкішного вбрання, прикрашеного дорогоцінним камінням і старомодними мереживами.
Хто мислить абстрактно? — Неосвічена людина, а зовсім не просвічена. У пристойному суспільстві не мислять абстрактно тому, що це
занадто просто, занадто неблагородно (неблагородно не в смислі приналежності до нижчого стану), і зовсім не через марнославне бажання задирати ніс перед тим, чого самі не вміють робити, а в силу внутрішньої пустоти цього заняття.
Вшанування абстрактного мислення, що має силу забобону, вкоренилося настільки глибоко, що ті, у кого тонкий нюх, заздалегідь почують тут сатиру чи іронію, а оскільки вони читають ранкові газети і знають, що за сатиру призначена премія, то вони вирішать, що мені краще
постаратися заслужити цю премію у змаганні з іншими, ніж викладати тут все без натяків.
Щоб обґрунтувати свої думки, я наведу тільки декілька прикладів, на яких кожен зможе переконатися, що це справді так. Ведуть на страту вбивцю. Для натовпу він вбивця — і тільки. Дами, може трапитися, помітять, що він сильний, красивий, цікавий чоловік. Таке зауваження обурить натовп: як так? Вбивця — гарний? Чи можна думати настільки погано, чи можна називати вбивцю — гарним? Самі, мабуть, не кращі! Це свідчить про моральний розклад знаті, додасть, можливо, священик, який звик дивитися вглиб речей і сердець.
Знавець же людської душі розгляне послідовність подій, що сформували злочинця, виявить у його житті, у його вихованні вплив дурних відносин між його батьком і матір’ю, побачить, що колись ця людина була покарана за якийсь незначний проступок із надмірною суворістю, яка налаштувала його проти громадянського порядку і яка змусила до супротиву, котрий і призвів до того, що злочин зробився для нього єдиним способом самозбереження. Майже напевно в натовпі знайдуться люди, які — доведись їм почути такі міркування — скажуть: так він хоче виправдати вбивцю! Пам’ятаю ж я, як якийсь бургомістр скаржився в дні моєї юності на письменників, які підривають основи християнства і правопорядку; один із них навіть наважився виправдовувати самогубство — подумати страшно! З подальших роз’яснень виявилось, що бургомістр мав на увазі «Страждання молодого Вертера».
Це і називається «мислити абстрактно» — бачити у вбивці тільки одне абстрактне — що він вбивця і називанням такої якості знищувати в ньому все інше, що складає людську істоту.
Інша справа — витончено-сентиментальна світська публіка Лейпцига. Ця, навпаки, засипала квітами колесованого злочинця і вплітала вінки в колесо. Однак це знову-таки абстракція, хоча і протилежна. Християни мають звичай викладати хрест трояндами чи, скоріше, троянди хрестом, поєднувати троянди і хрест. Хрест — це колись перетворена на святиню шибениця чи колесо. Він втратив своє одностороннє значення знаряддя ганебної страти і поєднує в одному образі найбільше страждання та найглибше самопожертвування з найрадіснішим блаженством і божественною честю. А ось лейпцігський хрест, увитий маками і фіалками, — це умиротворення в стилі Коцебу (2), різновид розпусного примиренства — чутливого і дурного.
Мені довелось одного разу почути, як зовсім інакше розправилась з абстракцією «вбивці» і виправдала його одна наївна старенька з богадільні. Відрубана голова лежала на ешафоті, і в цей час засяяло сонце. Як це чудово, сказала вона, сонце милосердя господнього осяює голову Біндера! Ти не вартий того, щоб тебе сонце освітило, — так говорять часто, бажаючи виразити осуд. А жінка та побачила, що голова вбивці освітлена сонцем і, отже, того достойна. Вона вознесла її з плахи ешафоту в лоно сонячного милосердя бога і здійснила умиротворення не за допомогою фіалок і сентиментального марнославства, а тим, що побачила вбивцю залученим до небесної благодаті сонячним променем.
— Гей, стара, ти торгуєш тухлими яйцями! — говорить купувальниця торговці. — Що? — кричить та. — Мої яйця тухлі?! Сама ти тухла! Ти мені
смієш говорити таке про мій товар! Ти! Та чи не твого батька воші в канаві заїли, чи не твоя мати з французами крутила, чи не твоя бабка здохла в богадільні! Бач ціле простирадло на платок ізвела! Знаємо, мабуть, звідки всі ці ганчірки та шляпки! Якби не офіцери, не красуватися тобі в нарядах! Пристойні-то за своїм домом стежать, а таким — саме місце в каталажці! Дірки б на панчохах заштопала! — Коротше кажучи, вона і крупиці доброго в кривдниці не помічає. Вона мислить абстрактно і все — від шляпки до панчіх, з голови до п’ят, укупі з батьком і рештою рідні — підводить виключно під той злочин, що та назвала її яйця тухлими. Все забарвлюється в її голові в колір цих яєць, тоді як ті офіцери, котрих вона згадувала, — якщо вони, звичайно, і справді мають тут який-небудь стосунок, що вельми сумнівно, — напевно відмітили в цій жінці зовсім інші деталі.
Але залишимо у спокої жінок; візьмемо, наприклад, слугу — ніде йому не живеться гірше, ніж у людини низького звання і малого достатку; і,
навпаки, тим краще, чим шляхетнішим є його пан. Проста людина і тут мислить абстрактно, вона величається перед слугою і відноситься до
нього тільки як до слуги; вона міцно тримається за цей єдиний предикат. Найкраще живеться слузі у француза. Аристократ фамільярний зі слугою, а француз — так вже добрий приятель йому. Слуга, коли вони залишаються удвох, базікає всяку всячину — дивись «Jacques et son maitre» Дідро, — а пан покурює собі трубку і поглядає на годинник, ні в чому його не утискаючи. Аристократ, окрім усього іншого, знає, що слуга не тільки слуга, що йому відомі усі міські новини та дівиці і що голову його відвідують недурні ідеї, — про все це він слугу розпитує, і слуга може вільно говорити про те, що цікавить пана. У пана-француза слуга сміє навіть міркувати, мати і відстоювати власну думку, а коли пану що-небудь від нього потрібно, так наказу буде недостатньо, а спочатку доведеться втлумачити слузі свою думку, а ще й дякувати за те, що ця думка отримає у того верх.
Та ж сама відмінність і серед воєнних; у пруссаків (3) належить бити солдата, і солдат тому — каналія; дійсно, той, хто зобов’язаний пасивно зносити побої, і є каналія. Тому рядовий солдат і виглядає в очах офіцера як деяка абстракція суб’єкта побоїв, з ким змушений возитися пан у мундирі з портупеєю, хоча і для нього це заняття до біса неприємне.

(1) Espece (фр.) — людина, гідна презирства. «Espece — з усіх кличок найжахливіша, бо позначає посередність», — пише Дідро в «Племіннику Рамо». Гегель коментує цей образ в «Феноменології духу» (див.: Гегель. Соч., т. IV, с. 264).

(2) Коцебу, Август, фон (1761—1819) — німецький драматург і російський дипломат, який займався також видавничою і політичною діяльністю,
противник ліберальних ідей.

(3) В першій публікації статті (1835 р.) слово «прусаків» явно з політичних міркувань було замінено видавцем на «австрійців». Це спотворення міститься і в Зібранні творів Гегеля під ред. Глокнера, за яким виконаний переклад. Виправлення зроблено на основі публікації статті, звіреною з рукописом (див. «Hegel-Studien», В. V. Bonn, 1969, S. 164).

3