Основні напрями діяльності

ЦЕНТРАЛЬНОГО БАНКУ

Призначення центрального банку обумовлює його функції (основні напрями діяльності). Одні з них поступово були делеговані іншими банками, а інші він сам взяв на себе з огляду на своє специфічне положення в банківській системі. Основними з них є функції:

1. Емісійний центр готівкового обігу.

2. Банк банків.

3. Орган банківського регулювання та нагляду.

4. Банкір і фінансовий агент уряду.

5. Провідник монетарної політики.

 

1. ЕМІСІЙНИЙ ЦЕНТР ГОТІВКОВОГО ОБОРОТУ. Емісія банкнот в історичному плані - найдавніша функція центрального банку. Саме ця функція, а точніше потреба в централізації банкнотної емісії, спричинила надання одному з банків статусу емісійного і започаткувала формування центрального банку.

У сучасних умовах в усіх країнах банкнотна емісія має фідуціарний характер (не забезпечується золотим запасом банку), а в якості її забезпечення використовуються державні цінні папери. Наслідком емісії банкнот під забезпечення державними цінними паперами є можливість надлишкового випуску їх в обіг порівняно з потребами товарного обігу, переповнення ними каналів грошового обігу та їх знецінення. Центральний банк у процесі розроблення і реалізації монетарної політики регулює загальну суму грошової пропозиції, а що стосується банкнотної (готівкової) емісії, то він її обмежує відповідно до зміни реального обсягу попиту на готівку.

 

Центральний банк як емісійний центр:

- має монопольне право емісії банкнот і розмінної монети;

- організовує виготовлення грошей;

- регулює обіг та кількість грошей в обороті;

- вилучає з обігу фальшиві та зношені гроші, здійснює їх утилізацію.

 

В Україні функцію емісійного центру готівкового обігу виконує Національний банк України, який із завершенням у 1996р. грошової реформи емітує в обіг національну валюту - гривні та копійки. Як емісійний центр країни, він має повноваження щодо організації і регулювання готівкового грошового обігу.

2. БАНК БАНКІВ. Центральний банк як банк банків забезпечує касове, розрахункове та кредитне обслуговування банківських установ.

 

Враховуючи монопольне право центрального банку на забезпечення платіжного обороту готівкою, комерційні банки зберігають частку своїх резервів у безготівковій формі на коррахунках у центральному банку. Коли у комерційних банків виникає потреба у підкріплені каси готівкою, вони звертаються до центрального банку, який видає їм готівку в обмін на їх безготівкові резерви. Надлишки готівки комерційні банки здають до центрального банку для зарахування на їхні рахунки. Операції центрального банку щодо касового обслуговування комерційних банків не приводять до зміни обсягів грошової бази, але вони змінюють її структуру, зокрема частку готівкового компонента грошової бази.

Участь центрального банку у розрахунковому обслуговуванні комерційних банків може мати різні форми, що залежить передусім від характерного для даної банківської системи поєднання централізованої і децентралізованої платіжної системи.

Централізована система передбачає здійснення міжбанківських розрахунків через рахунки комерційних банків, відкриті в центральному банку.

Децентралізована система передбачає два варіанти розрахунків:

- через приватні розрахунково-клірингові центри з проведенням остаточних розрахунків (сальдо взаємних міжбанківських вимог та зобов'язань) через центральний банк;

- через кореспондентські рахунки, які комерційні банки відкривають один у одного.

Незалежно від характеру і структури платіжної системи центральний банк в її організації та функціонуванні відіграє ключову роль, яка проявляється у різних напрямах його діяльності, а саме:

- розробленні нормативних документів, що регламентують порядок функціонування платіжної системи;

- організації і проведенні міжбанківських розрахунків;

- наданні комерційним банкам надкоротких кредитів (внутрішньоденних - daylight overdrafts і нічних - overnights) на завершення міжбанківських розрахунків;

- ліцензуванні спеціальних видів діяльності у сфері міжбанківських розрахунків, наприклад проведення міжбанківського клірингу;

- проведенні остаточних-розрахунків за операціями між учасниками розрахунково-клірингових центрів.

Центральний банк як банк з особливим статусом, виступаючи у ролі посередника у міжбанківських розрахунках, забезпечує:

- мінімізацію банківських ризиків;

- концентрацію, а водночас і оптимізацію надлишкових резервів комерційних банків;

- належний рівень безпеки системи розрахунків;

- ефективне регулювання грошового ринку завдяки отриманню оперативної та точної інформації про переміщення грошових коштів і стан банківських рахунків;

- нагляд за функціонуванням банківської системи в цілому, а також за діяльністю кожного банку окремо;

- оперативне застосування превентивних заходів щодо стабілізації фінансового стану банків-учасників ринку платіжних послуг;

- взаємодію системи міжбанківських розрахунків з процесинговими центрами системи масових електронних платежів, із системою обігу цінних паперів тощо.

 

В Україні Національний банк запровадив загальнодержавну Систему електронних платежів, що забезпечує здійснення міжбанківських розрахунків на всій території країни.

 

Участь центрального банку в кредитному обслуговуванні комерційних банків має багатогранне функціональне призначення.

По-перше, кредити центрального банку - це один із інструментів впливу банку на грошовий обіг. Зростання обсягу наданих кредитів збільшує грошову базу і розширює пропозицію грошей, тоді як падіння обсягу кредитів зменшує грошову базу і звужує пропозицію грошей. Кредитна діяльність центрального банку впливає також на рівень ринкових процентних ставок.

По-друге, центральний банк виконує роль кредитора останньої інстанції і надає комерційним банкам короткостроковий кредит для підтримки їх ліквідності, забезпечуючи при цьому вертикальний перерозподіл грошових коштів.

Комерційні банки мають можливість регулювати свою ліквідність за рахунок кредитів міжбанківського ринку, проте цим кредитам притаманний високий системний ризик, зумовлений чутливістю банківської системи до крахів окремих банків, пов'язаних ланцюгом кредитних і розрахункових відносин. Крім того, через міжбанківський кредитний ринок, з точки зору банківської системи в цілому, здійснюється лише горизонтальний перерозподіл вільних (надлишкових) резервів між банками, тоді як за рахунок кредитів центрального банку збільшується загальна банківська ліквідність.

Центральний банк як кредитор останньої інстанції взагалі повинен брати участь у створенні системи банківської безпеки, призначенням якої є запобігати системному ризику і втраті довіри до банківської системи.

По-третє, кредити центрального банку - це засіб урегулювання міжбанківських розрахунків і забезпечення таким чином безперебійного функціонування платіжної системи.

Комерційні банки звертаються до центрального банку як до кредитора у випадках, коли:

- банківська система в цілому потребує збільшення резервів (ліквідності) у зв'язку із зростанням обсягу ВВП;

- спостерігається масове вилучення вкладниками вкладів з банків. Як наслідок такого вилучення складаються умови, загрозливі для стабільності банківської системи. Завдяки кредитам центрального банку комерційні банки отримують резерви для регулювання потенційного відпливу вкладів. У свою чергу, центральний банк своїми кредитами запобігає банківській кризі (паніці), відновлює довіру до банківської системи;

- є серйозні проблеми з платоспроможністю та ліквідністю в окремого банку, які закривають йому доступ на міжбанківський ринок. Центральний банк вирішує проблему надання кредиту у такій ситуації індивідуально у кожному випадку При цьому він повинен орієнтуватися на мінімізацію можливих втрат, зокрема від морального ризику;

- виникла потреба регулювання миттєвої ліквідності. Комерційні банки отримують надкороткі кредити для завершення міжбанківських розрахунків, для дотримання норм обов'язкового резервування тощо.

 

Центральні банки використовують різні способи кредитування (рефінансування) банківських установ:

1. Надання ломбардних кредитів під заставу цінних паперів, насамперед державних цінних паперів, що обертаються на організованому ринку. Вартість застави повинна перевищувати суму ломбардного кредиту. Банк-позичальник зберігає право власності на депоновані в центральному банку цінні папери, проте якщо кредит своєчасно не погашається, право власності переходить до центрального банку. Після реалізації цінних паперів центральний банк утримує із виручки суму основного боргу із нарахованими процентами.

Центральні банки використовують два методи надання ломбардних кредитів:

- прямий метод. Центральний банк надає кредит безпосередньо банку, який подав кредитну заявку, під фіксовану процентну ставку;

- тендерний (аукціонний) метод. Банки - потенційні позичальники подають кредитні заявки центральному банку, який організовує торги. Тендери бувають кількісні та цінові. Проведення кількісних тендерів передбачає, що банки вказують у заявках тільки суму кредиту. Заявки задовольняються за фіксованою процентною ставкою. Якщо попит на кредит з боку комерційних банків перевищує пропозицію центрального банку, то кредитні заявки задовольняються пропорційно.

Проведення цінових тендерів передбачає, що банки - потенційні позичальники вказують у заявках не тільки суму кредиту, а й процентну ставку.

На цінових тендерах використовується дві моделі організації торгів: американська й голландська.

Американська модель передбачає, що заявки банків-учасників ранжуються, виходячи з рівня запропонованої процентної ставки, у міру спадання, а потім центральний банк задовольняє їх у такому самому порядку, починаючи з максимально запропонованої процентної ставки до повного вичерпання встановленого на тендері обсягу кредитів.

Голландська модель передбачає, що всі заявки банків будуть задоволені за останньою процентною ставкою, яка увійде у список задоволених заявок, тобто за ставкою відсікання, що встановлюється центральним банком.

 

2. Купівля цінних паперів у комерційних банків на умовах угоди РЕПО.

Операція РЕПО з рефінансування комерційного банку складається з двох частин.

У першій частині цієї операції комерційний банк продає цінні папери центральному банку.

Водночас (друга частина цієї операції) комерційний банк бере на себе зобов'язання викупити цінні папери у визначений термін або на вимогу другої сторони. Це зобов'язання на зворотну купівлю відповідає зобов'язанню на зворотний продаж, що його бере на себе Центральний банк.

Слід додати, що зворотна купівля цінних паперів здійснюється за ціною, яка відрізняється від ціни первісного продажу. Різниця між цінами і є тим процентним доходом, який має отримати центральний банк, що є покупцем цінних паперів (продавцем грошових коштів) у першій частині операції РЕПО.

 

3. Редисконтування векселів. Ця політика рефінансування полягає у наданні центральним банком комерційним банкам кредитів шляхом купівлі у них векселів підприємств реального сектора, попередньо облікованих (врахованих) цими банками.

Особливість цієї політики - характер забезпечення, під яке центральний банк кредитує комерційні банки, який дістав назву гарантій.

Гарантії поділяються на дві категорії: гарантії першої і другої категорій.

Гарантії першої категорії визначаються за єдиними критеріями, установленими центральним банком (боргові державні зобов'язання, що обертаються на організованому ринку).

Гарантії другої категорії визначаються національними центральними банками з урахуванням національних особливостей грошового ринку (комерційні векселі, а також кредитні вимоги комерційних банків до підприємств-резидентів, тобто боргові зобов'язання підприємств). Перш ніж прийняти цінні папери як забезпечення кредиту, аналізується платоспроможність векселедавця або боржника за кредитом, використовуючи спеціально розроблену методику. Базою для проведення аналізу слугує звітність боржника, опитування керівників підприємства-боржника та інша додаткова інформація про поточний розвиток підприємства.

Крім того, обсяг цих кредитів у розвинутих країнах здебільшого підлягає лімітуванню як на загальну суму, так і для кожного окремого банку, що виявляє порівняно обмежені можливості використання даного виду позик.

 

3. ОРГАН БАНКІВСЬКОГО РЕГУЛЮВАННЯ ТА НАГЛЯДУ. Під регулюванням банківської діяльності розуміють:

- використання монетарних інструментів з метою впливу на обсяг і структуру банківських резервів, а також на рівень процентних ставок;

- ухвалення положень, що базуються на чинному законодавстві і регламентують діяльність банків у вигляді нормативних актів, інструкцій, директив;

- застосування превентивних і протекційних заходів, які спрямовані на забезпечення стабільності функціонування банківської системи і на проведення центральними банками ефективної монетарної політики.

Превентивні заходи застосовуються для уникнення можливих негативних наслідків від тієї чи іншої економічної ситуації. До превентивних заходів, зокрема, належать:

- вимоги щодо розміру, структури банківського капіталу та його адекватності банківським активам з урахуванням їх ризикованості;

- вимоги щодо ліквідної позиції банків;

- вимоги щодо диверсифікації банківських ризиків (наприклад, установлення для банків нормативів, що регламентують максимальний розмір кредитів на одного позичальника, ризик "великих" кредитів);

- обмеження для банків на деякі види діяльності (наприклад, на інвестиції в корпоративні цінні папери) тощо.

Протекційні заходи (захисні) застосовуються для захисту від уже існуючої загрозливої для банку ситуації, яка може спричинити неплатоспроможність, банкрутство банку. До протекційних заходів, зокрема, належить:

- рефінансування комерційних банків центральним банком;

- створення і функціонування систем гарантування банківських депозитів;

- вимоги щодо формування банками резервів для відшкодування можливих втрат від проведення активних операцій тощо.

 

Під банківським наглядом розуміють моніторинг процесів, що мають місце в банківській системі на різних стадіях, функціонування банків - від моменту створення банків до моменту їх ліквідації, а також застосування до банків певних коригувальних заходів і засобів примусового впливу з метою регулювання їх діяльності.

Держава в особі центрального банку та відповідних уповноважених органів ставить за мету впровадження пруденційного (безвиїзного) нагляду, спрямованого на забезпечення обачливої та розважливої поведінки банків, виконання ними вимог фінансової безпеки.

У світовій практиці існують різні моделі інституційної побудови системи банківського регулювання та нагляду, проте для всіх їх дуже важливо, щоб центральний банк або інші банківські регулятивно-наглядові органи мали всі необхідні повноваження для ефективного виконання поставлених перед ними завдань. Крім того, ці повноваження мають бути передбачені на законодавчому рівні.

До основних повноважень центрального банку, як регулятивно-наглядового органу, належать такі:

 

Центральний банк як орган банківського нагляду:

- регулює доступ до банківської системи. Це означає, по-перше, можливість визначити певні вимоги й умови, що є обов'язковими для отримання ліцензії на право займатись банківською діяль- ністю, і, по-друге, здійснювати нагляд за дотриманням цих вимог та умов;

- забезпечує розумне регулювання діяльності банків, тобто таке, яке, з одного боку, не обмежує їхньої самостійності в підтримуванні фінансової стійкості, а з іншого - передбачає певні вимоги до банків, спрямовані на мінімізацію банківських ризиків;

-регулярно отримує від банків звітність для проведення пруденційного (безвиїзного) нагляду;

-здійснює інспекційні перевірки в банках;

-застосовує заходи примусового впливу щодо проблемних банків;

-бере неплатоспроможні банки під особистий нагляд, призупиняє їхню діяль- ність, організовує реорганізацію та ліквідацію банків.

 

В Україні функцію банківського регулювання та нагляду виконує Національний банк.

 

4. БАНКІР І ФІНАНСОВИЙ АГЕНТ УРЯДУ. Центральні банки, виступаючи у ролі банкіра уряду, тісно взаємодіють з фінансовими органами. Вони співпрацюють як при вирішенні загальних питань монетарної і фіскальної політики, так і під час повсякденного виконання фінансових операцій.

Центральні банки відіграють помітну роль у касовому виконанні державного бюджету – організації надходження грошових коштів до бюджету (податки, збори, виторг від реалізації державних цінних паперів) і видачі бюджетних коштів у процесі виконання бюджету.

Центральний банк, як правило, веде рахунок Міністерства фінансів (казначейства) і забезпечує таким чином розрахунково-касове обслуговування уряду, що дає змогу, у свою чергу, уряду, враховуючи особливий статус банку, мінімізувати ризики, пов'язані з банківським обслуговуванням.

У процесі касового виконання бюджету кошти списуються з рахунків платників податків, покупців державних цінних паперів, що відкриті в комерційних банках, і зараховуються на рахунок міністерства фінансів (казначейства), відкритий у центральному банку. У результаті збільшуються депозити уряду і зменшується грошова база.

Коли уряд фінансує державні витрати, то процес розвивається у зворотному порядку. Наприклад, при оплаті устаткування для державного медичного центру кошти списуються з рахунка Міністерства фінансів (казначейства) і зараховуються на рахунки постачальників устаткування, відкриті в комерційних банках. Депозити уряду зменшуються, а банківські резерви і відповідно грошова база зростають.

В умовах незбалансованості бюджету уряд стикається з проблемою вишукування джерел фінансування дефіциту державного бюджету.

У світовій практиці відомі три методи фінансування дефіциту бюджету:

- податкове фінансування. В основі цього методу - підвищення урядом податків, що веде до збільшення надходжень до бюджету. Податкове фінансування не впливає на грошову базу;

- боргове фінансування. В основі цього методу - випуск урядом боргових зобов'язань, виторг від розміщення яких спрямовується до бюджету. Боргове фінансування також не справляє прямого впливу на грошову базу, окрім випадків купівлі державних боргових зобов'язань центральним банком;

- фінансування шляхом емісії грошей. В основі цього методу - отримання урядом кредитів від центрального емісійного банку у формі купівлі банком державних боргових зобов'язань. Емісія грошей, яку таким чином здійснює Центральний банк, прямо впливає на грошову базу, а отже і на пропозицію грошей, і може призвести до небажаних наслідків у майбутньому.

Якщо дефіцит бюджету є великим відносно ВВП, має постійний характер і фінансується за рахунок емісії грошей - це спричиняє збільшення пропозиції грошей високими темпами, викликає подальше зростання рівня цін і провокує інфляцію.

У розвинутих країнах намагаються уникати емісійного фінансування бюджетного дефіциту. Добре розвинений ринок капіталів дає змогу урядам розміщувати потрібну кількість державних боргових зобов'язань і таким чином вирішувати проблему державних фінансів. Водночас у багатьох країнах з метою захисту центрального банку від можливого тиску з боку уряду на законодавчому рівні забороняється емісійне кредитування уряду шляхом купівлі центральним банком державних боргових зобов'язань на первинному ринку, тобто безпосередньо в емітента. Спілкування уряду і центрального банку стосовно боргових зобов'язань передбачається лише через відкритий ринок, тобто вторинний ринок, на якому центральний банк проводить операції з метою регулювання грошового ринку, використовуючи їх як інструмент монетарної політики.

Країни, що розвиваються, не мають добре розвиненого і достатньо місткого ринку капіталів, на якому уряд міг би розмістити потрібну кількість державних зобов'язань, тому дуже часто єдиним джерелом фінансування бюджетного дефіциту в таких умовах є додаткова емісія грошей, а центральному банку доводиться виступати у ролі кредитора уряду.

Центральні банки, виконуючи роль фінансового агента уряду, як правило, беруть активну участь в організації випуску державних боргових зобов'язань, їх розміщенні і підтримці ринкового курсу, виплаті доходів та погашенні.

 

Центральний банк як банкір і фінансовий агент уряду

- здійснює касове виконання державного бюджету;

- веде рахунки уряду (казначейства);

-здійснює емісію державних зобов’язань та їх розміщення на вторинному ринку;

-вживає заходи щодо підтримання курсу державних цінних паперів;

- обслуговує державний борг, використовуючи наступні методи: - податкове фінансування; - боргове фінансування; - фінансування шляхом емісії грошей.

 

В Україні цю функцію виконує Національний банк.

 

5. ПРОВІДНИК МОНЕТАРНОЇ ПОЛІТИКИ. Найважливішою функцією центрального банку є визначення і реалізація монетарної політики.

Взагалі функції центрального банку тісно переплітаються, вони взаємопов'язані і взаємообумовлені, проте, безумовно, проведення монетарної політики є вінцем діяльності центрального банку, оскільки саме в цій функції найповніше реалізується призначення центрального банку і в тій чи іншій формі проявляються усі інші його функції. Разом з тим монетарна політика центрального банку слугує ключовим елементом всієї грошової системи країни. На ній базується весь механізм державного регулювання грошового обороту, її цілі та інструменти були детально розглянуті в темі 4 (питання 5).

В Україні провідником монетарної політики є Національний банк.

 

Крім розглянутих основних функцій, центральні банки виконують ще й додаткові функції, які сприяють реалізації їх призначення.

Вони здійснюють аналіз і прогнозування економічної ситуації в країні на макрорівні, моніторинг стану реального сектора економіки на мікрорівні, складають банківську та монетарну статистику, інформують громадськість та дають роз'яснення щодо монетарної політики, представляють інтереси держави у взаємовідносинах з центральними банками інших держав, з міжнародними валютно-фінансовими організаціями і банками.

Серед чисельних функцій центрального банку можна виділити:

- основні – без яких неможливо виконання головного завдання центрального банку (забезпечення стабільності національної грошової одиниці): регулюючі, контрольні, обслуговуючі.

- додаткові – не пов’язані безпосередньо з його головним завданням, проте сприяють його реалізації. До таких функцій належать: управління державним боргом, проведення аналітич6них досліджень і ведення статистичної бази даних, виготовлення банкнот та інші.

 

 

Водночас слід зазначити, що центральний банк не є всесильним у питаннях підтримки стійкості національних грошей. Вона, перш за все, залежить від стану економіки країни, збалансованості її платіжного балансу, державного бюджету, забезпечення обігу необхідної грошової маси, що є збалансованою за вартістю, асортиментом та обсягами товарних послуг.

Всі функції центрального банку перебувають у тісному взаємозв’язку між собою. Так, кредитування держави й банківських установ дає змогу досягнути окремих цілей грошово-кредитної політики. водночас канали грошового обігу забезпечуються належною кількістю грошей, необхідних для економіки. Однак, якщо на початкових етапах розвитку центральних банків була емісійна, то за сучасних умов тенденція посилення державного регулювання економічних процесів поступово вивела на перший план функцію реалізації грошово-кредитної політики.